1. Пропита донька
2. Сковорідка смаженої картоплі

Оповідання

В. П. Лагошний у Володарці після евакуації 1986  року жив недовго: занадто рано судилось йому піти з цього світу. Та залишив по собі добру пам'ять і гарні, проникливі вірші. Читаючи поетичні рядки Володимира Павловича,
пом'яніть його й усіх, кому Чорнобильське лихо укоротило життя.

Володарчанин, а нині житель м. Новосибірськ, полковник у відставці О. І. Накоржевий — успішна людина не тільки в обраній професії. Він має й літературний хист. Торік побачила світ його книга «Сибирский военний округ в Великой Отечественной войне». 
    Мудрістю, добротою душі пройняті й спогади Олександра Івановича про своє дитинство, юність, уривки з яких публікувалися в районній газеті "Голос Володарщини" й були схвально сприйняті читачами.

Спогади ці прийшли до мене, коли я в черговий раз приїхав у Володарку, прийшов на цвинтар, де похований батько. Там на одному з хрестів я прочитав напис: Мусіенко Григорій Іванович, народився, потім тире, і далі дата, коли його не стало. Тоді ж подумалося, а чи можна, щоб замість тире вмістити ще й розповідь, якою великою і доброю була ця людина. Після цього згадалося дитинство моє босоноге і те, яким був наш сільський міліціонер Мусіенко Г. І. Нехай ці приклади залишаться у нашій пам'яті замість того «тире» на його могилі. Я ж дотепер пам'ятаю слова його доброго напуття і міцне чоловіче рукостискання. Спасибі йому. {Імена і прізвища деяких людей мною змінені. Але події такі були).                                                                О. Накоржевий

Хист до слова виявився вже в зрілі роки в Олени Ярошенко.  Які там вірші, коли життя - не поезія. Але, як джерельце долає каміння, завали, так і слова в'яжуться струмочком, і проступає з них не образ сьогоднішньої спрацьованої жінки, а нестаріюча душа зеленоокої юнки. «Отак пасу корови, а слова в рядочки так і нанизуються, -каже Олена. - Або йду лісом після дощику, а він такий красивий, що слова складаються самі собою». Її вірші, як картини відомих художників Марії Приймаченко, Параски Хоми, Єлизавети Миронової, можна віднести до інтуїтивно-наївного стилю: коли їх читаєш, ловиш себе на думці, що багато з них схожі на народні пісні - і ритмомелодикою, і римами, і образами. Деякі явно талановиті, і з них не вилучиш і не додаси жодного іншого слова. А ще до деяких своїх поезій вона придумує і мелодію.

Валентина Василівна Ключник-Зоренко - чимось схожа на казкову добру фею, дуже любить читати, закохана у поезію, сама пише вірші. В її поезії є щира любов до України, до рідного села Косівка, нетерпимість до зла і підступності, але немає злоби. Це все створено її розумом і серцем.

Упевнений, не будь на нашому життєвому шляху школи, добрих учителів, то я, мої однокласники стали б іншими людьми. Набагато слабкішими духом, менш цікавими і щасливими. Ми б не зуміли зрозуміти своїх дітей і онуків, інших людей. У кожного з нас була б інша доля. Спасибі тобі, рідна Володарська середня школа. І вам, наші незабутні вчителі». 
                                                0. Накоржевий,  випускник 10-А класу  Володарської середньої школи 1954 року

Галина Литовченко (Мороз) завжди пам'ятала своє рідне Руде Село, що на Київщині. Весняні заметілі вишневих пелюстків, теплі сонячні озерця, які залишали на левадах літні зливи, приходили до неї в снах далеко від рідних країв - в Росії, Азербайджані, Литві, де їй довелося мешкати довгі роки. А ті рідні краї - то її рідна домівка, яка завжди, з усіх усюд наполегливо кличе її додому «у чергову відпустку у село».