Це було давно. Ми були учнями Володарської середньої школи. У нашому 7-му класі українську мову і літературу вела Марія Карпівна Квашук, літня, дуже мудра і вимоглива вчителька. Ні, ми її не боялися. Ми її дуже поважали. За те, що вона була уважна і справедлива до кожного з нас. Як гарний садівник вирощує своє кожне молоде деревце, так уважно і чуйно Марія Карпівна учила нас грамоті і вихову вала в кожнім з нас почуття людської доброти і життєвої мудрості.
Ніколи не забуду той урок. Спочатку Марія Карпівна, як завжди, проходила і перевіряла виконання нами письмового домашнього завдання. Треба думати, що для неї навіть швидкого погляду вистачало, щоб упевнитися наскільки старанно кожен її учень підготувався до уроку. Одних вона хвалила, іншим робила зауваження. Нарешті підійшла до парти, за якою біля великого шкільного вікна сидів Толя Артимонов. Шкільне завдання він не виконав.
- Чому, Анатолію, ти не виконав домашнє завдання? - запитала вчителька. Толя повільно, соромливо піднявся і вимовив:
- Я полінувався... Марія Карпівна залишалася на місці. Потім повернулася, підійшла до свого вчительського столу й оголосила:
- Сьогодні Артимонову Анатолієві я ставлю велику чорну двійку.
Він у класному журналі за списком був першим. Я сидів за партою біля її стола і бачив, як Марія Карпівна розмашисто, навпроти прізвища Анатолія, на всю журнальну клітинку поставила йому двійку. Після цього з хвилину вона мовчки сиділа. Потім закрила журнал, піднялася і якось незвичайно тихо звернулася до класу:
- От вам зараз від 13 до 15 років. Незабаром ви станете дорослими, самостійними людьми. Скажіть, яка найголовніша якість, що визначає життєвий шлях, щастя і нещастя людини? Вам уже настав час задумуватися над цим питанням. Віктор Некраш, ти найстарший, як ти думаєш? Віктор був класним старостою, на три роки старшим і на голову вищим за мене. Сидів він на задній парті. Підвівся і після хвилинної паузи заявив, що кращою властивістю людини є знання. Мов, якщо людина багато знає і розуміє, то зуміє правильно вибрати своє місце в житті. Валерій Макаров порахував такою якістю спрямованість і наполегливість у досягненні поставленої мети, Ванда Заславська доброту і порядність, а Володя Колісник - честь і достоїнство. Були й інші думки. Марія Карпівна уважно вислухала. Помовчала, потім повільно зняла окуляри, поклала на стіл і сказала те, що я запам'ятав на все життя, що залишлося. - А що? Гарні знання і вірні переконання людині даються без її працьовитості? А що, спрямованість до заповітної мети можна досягти без належної працьовитості? А залишатися і завжди бути порядною, доброзичливою, чесною і гідною людиною не зажадає працьовитості? А щоб у кожного з вас був свій будинок, гарна родина, статок, поважне до вас відношення людей, любов і щастя, нарешті, чи можливо досягти без працьовитості? - Далі вона приводила приклади, порівняння. Говорила жагуче і переконливо. І підсумувала такими словами:
- Знайте, усе краще і радісне людина створює своєю працею. Ви, хлопці, тільки починаєте свій життєвий шлях. Я вважаю, що саме лінощі роблять нас некрасивими, неохайними в справах і вчинках, неосвіченими, брехунами, а окремих - лиходіями і навіть злочинцями. Не розуміти цього не можна. От чому, Анатолію, сьогодні я тобі поставила в журнал велику чорну двійку.
Ми сиділи дуже тихо... Потім вона відкрила свій робочий зошит і оголосила чергову тему навчальної програми з української граматики.
А в мене, як, напевно, і в інших учнів цей незапланований урок моральності розбурхав душу. Надовго. Після нього серед своїх друзів ближчими мені були працьовиті, роботящі, розважливі і чесні товариші. Бо працьовита людина буде робити справу, а лінивець спочатку намагатиметься ухилитись від неї, а якщо це йому не удасться, то буде робити її погано, абияк. Людина, не привчена трудитися, лише спочатку може виявити ретельність у роботі, а потім буде шукати причину, щоб нічого не робити і виправдати своє безділля та залишитися невинним. Це дуже негарна риса. І, як справедливо говорила моя вчителька, породжена вона недоліком працьовитості і просто людською лінню.
Особливо це помітно, коли на армійську службу прихо¬дять новобранці. Домашні хлопці, тільки в армійській формі. Вони потрапляють у раніше невідому стресову обстановку, вдалині від домівки, без мами, бабусі, друзів, їх постійно примушують беззаперечно підкорятися і робити усе за наказом. Витримувати такі іспити неймовірно важко. Але легше й успішніше переносять це працьовиті і сильні солдати.
Правда, і командирам з міцними солдатами військову службу робити легше. Колись командиром моєї 5-ї танкової роти був фронтовик капітан Невєров Сергій Федотович. Це був той дев'ятикласник, що пішов на війну рядовим бійцем і своєю старанністю, природним розумом і бойовою доблестю до кінця війни виріс до командира роти. Свої ротні обов'язки капітан О Ф. Невєров знав до подробиць. Армійську службу вважав як дуже важку людську роботу. Від нас, командирів взводів, та й від підлеглих нам солдатів він вимагав, щоб будь-яке його завдання було виконано цілком, якісно, і тільки на «відмінно». Іншого він не визнавав. Він встигав усе перевірити, справедливо оцінити, уміло похвалити, і навіть за невелику недоробку винному влаштовував таку прочуханку, що мало не видавалося. І тому не любив він «природжених ледарів». Їх наш Федотич, здавалося, розпізнавав уже по ході, і навіть через стінку, за якою вони проходили. Один раз, пам'ятаю, він викликав мене в ротну канцелярію і, як завжди, спочатку офіційно оголосив:
- Товаришу лейтенанте, завтра вам слід відбути у відрядження на дивізійний збірний пункт для одержання нашому окремому батальйонові нового поповнення. - А потім, з переходом на неофіційний тон: - Олександре Івановичу, у нашу роту постарайся відібрати сільських, працьовитих хлопців. Краще з багатодітних родин. Так дивися мені, не кволих маминих синків, а міцних, з натрудженими руками. Вони хоч не такі балакучі на політза-няттях, але в справі будуть гарними солдатами. З ними нам буде легше армійську роботу робити. Вірно я говорю? Запам'ятай, усіх привезених у роту москвичів і інших, у кого «вузькі плечі і впалі груди», я зарахую у твій взвод, будеш сам доводити їх до кращої солдатської кондиції.
Наказ свого командира я виконав. Правда, знайшов серед інших новобранців киянина Віктора Кутько. Обдарованого гармоніста. З його ж гармошкою я взяв його у свій взвод. З ним ми на привалах співали наші українські й інші пісні, виступали з клубної сцени батальйонної художньої самодіяльності.
Пройшли роки. Після закінчення військової академії я більш двох років служив у місті Бійську замполітом, головним вихователем танкового полку. Тоді в підпорядкуванні в мене було вже багато солдатів і командирів. Знав я їх усіх. Нерідко до нас приїжджали їхні батьки, запитували, як живуть і служать їхні сини. На такі бесіди я, звичайно, запрошував їхніх дітей, котрі уже стали солдатами або сержантами. У більшості випадків я з радістю говорив, що їхній син чесно служить, ми його поважаємо, він гарний, надійний бойовий товариш. Після цього, іноді з перебором, дякував батькам за гарне виховання і підготовку сина до армійської служби. Це було приємно і мені, і батькам. Але пригадується і такий випадок. Восени ми прибули з навчань. А через тиждень приїхали батьки солдата зі скаргою, що їхнього сина ми дуже навантажуємо службовими справами, а він у них слабенький, йому дуже важко. «Просимо, допоможіть йому». Я в присутності їхнього сина сказав батькові і матері, що в армії кожен солдат і офіцер все робить за наказом свого командира. Свої учбово-бойові нормативи ми зобов’язані виконувати самостійно. Якщо їхньому синові необхідно підтягтися на поперечині 10 разів, то він зобов'язаний це зробити сам, прийшла черга прибирати казармене приміщення або двір - теж сам. Однак син їх, на жаль, прийшов на службу не привченим до праці і фізично слабкою людиною.
- Так, на минулих навчаннях ваш син відмовився копати танковий окоп. Через півгодини роботи він кинув лопату і пішов. Мов, робіть це ви без мене, тобто решта три члени екіпажу. Тоді до мордобою не дійшло. Прийшов командир роти, розібрався, і окоп вони викопали разом... Звичайно, і підтягуватися він незабаром буде по 10 разів, і працьовитості навчиться, і солдатське братерство по-справжньому оцінить. Через рік до вас прийде сильний фізично і духовно упевнений у собі чоловік, ваш син. Ви не нарадуєтеся, слово честі. Але йому, на жаль, доведеться перебороти чималі щиросердечні страждання і фізичні труднощі. Іншого не дано. Бути танкістом, Батьківщину захищати можуть тільки сильні і добре підготовлені воїни. Вірно я говорю, Максиме? - рядовий Авдєєв піднявся і по-військовому відповів:
- Так точно, товаришу підполковник. - Це мені. А, повернувшись до матері і батька, додав. - Так, так буде, я постараюся.
- От і добре, рядовий Авдєєв. Ви вже повнолітня, доросла людина. Дивіться вперед, після служби в армії вам доведеться багато трудитися, робити своє самостійне життя. Готуйтеся до цього життя. Ви вже, напевно, переконалися, що в нашому полку дурному не вчать. Постарайся, Максиме.
У таких випадках я не говорив батькам недбайливого солдата скільки терпіння, старання і сил доведеться докласти нам, командирам, політпрацівникам-вихователям, щоб той же рядовий Максим Авдєєв став міцним солдатом і чесним громадянином.
І тоді, після таких зустрічей, я згадував мою вчительку Марію Карпівну. А в душі обурювався: невже ці батьки не розуміють, що помилковою жалістю і не привчаючи до праці і відповідальності вони прирікають своїх дітей на важкі страждання? Знали б батьки Максима, які неймовірні моральні і фізичні зусилля над собою доводиться докладати їхньому синові-новобранцеві, щоб наздогнати, стати врівень з тими, з ким він стоїть в армійському строю. Адже за минулі мільйони років наші предки виробили звичку боротися за своє виживання, бажання любити і продовжувати себе в дітях, стали сприймати власність, як запоруку життєвого успіху. Але природа-матінка не встигла закласти в нас інстинкту працьовитості. Тому нині працьовитості і відповідальності кожному з нас доводиться учитися. При цьому не з дня повноліття, а з малих років. І робити це слід не ясельній або дитсадівській виховательці, не найгарнішій шкільній учительці, а батькові і мамі, котрі породили на білий світ своє чадо любе. Тому вже з раннього дитинства тато і мама повинні розповідати йому, що таке добре і що погано, навчити розрізняти межі того й іншого, спонукати дитину на добрі вчинки і справи, заслужено заохочувати і справедливо гудити негарне поводження, у тому числі лінощі і безвідповідальність. Анатолій Артимонов, мій гарний товариш, був дуже здібним учнем. Те, що в школі його захоплювало, він виконував з вигадкою і дуже добре. Але не випало маленькому Толику у своєму дитинстві одержати належний батьківський вплив, розумінню меж дозволеного і недозволеного, як у випадку з одержанням чорної двійки. Так і ріс. Навесні, коли він одержав чорну двійку, знайшов десь залишені після війни боєприпаси, став розбирати, відбувся вибух. Анатолієві відірва ло палець на руці і вибило одне око. Після закінчення 7-го класу він пішов працювати в колгосп. Але і після цього залишився таким же невгамовним. Пізніше я довідався, що мій шкільний товариш перевернувся на тракторі і загинув. Але ж власник тієї чорної двійки за своїми здібностями був серед нас одним із кращих.
Певно, хто-небудь з батьків скаже, що солдата з армії не прогнати. З ним будуть займатися командири і військові педагоги. А от на підприємстві хто з такими ледарями займатися буде? Відповідаю. Найчастіше, ніхто.
Так, багато хто, прийшовши в незнайомий трудовий колектив, спочатку будуть намагатися перебороти себе, працюють. Але недовго. Характер не дозволить. А він у кожного з них уже є. І не найкращий. Тому, на думку вчених-психологів і педагогів, звички і характер людини на 60 -80% формуються в дитячому, до б - 7 років, віці. Старанно працювати такий просто не може. Лінь і неохайність його переслідують постійно, і тому роблять його поганим працівником. У підсумку від нього рятуються або просто проганяють. І от так раз вигнали, другий, третій. Потім це переходить у нього в звичку, нещасливу долю його і його дітей. Точно так, як попереджала нас учителька Марія Карпівна. І от тепер, проживши вже чимале життя, я щиро бажаю, щоб цю правду підтримали і багато хто з нас. Адже успіхи, людське щастя в родині, житті досягаються тільки працею, чесним ставленням до людей і високою відповідальністю за всі, малі і великі, вчинки. Щастя вам, дорогі земляки!
О. Накоржевий, випускник 10-А класу Володарської середньої школи 1954 року.
Голос Володарщини, 30 травня 2009 року
|
