Ранок ще не настав. Міліціонер лейтенант Мусіенко Г. І. на службовій двоколісній бричці їхав до голови місцевого колгоспу «Комунар» на чергову зустріч, щоб обмінятися свіжими сільськими новинами і проблемами. На той час головним підприємством у нас був колгосп. Машин після війни було мало, у полі люди працювали в основному вручну. Колгоспниками тоді було майже все населення, отож у сільського міліціонера і голови колгоспу Солов'я П. А. завжди знаходилися спільні виробничі й інші інтереси. 
    Було ще темно. Напередодні вночі пройшов дощ, сільська улиця була у суцільних калюжах і вибоїнах. Однак слухняна кобила Машка везла свого мовчазного хазяїна знайомою їй дорогою. А коли наблизилася до невеликого будиночка колгоспного правління, то сама ж зупинилася. Так було завжди щопонеділка. Григорій Іванович закріпив віжки, не поспішаючи, обережно спустив своє могутнє тіло і попрямував до відкритих навстіж вхідних дверей. Боком зайшов до кімнати голови. 
    - Здоров, Пилипе Артемовичу, - із придихом, неголосно мовив міліціонер і присів на табуретку біля столу. Голова Пилип Артемович, не відриваючись від якихось підрахунків, відповів Григорієві Івановичу, котрий вже сидів. - Ага, ти сідай, я зараз, і при світлі гасової лампи, дивлячись у розгорнутий видрукуваний документ, 
продовжував вирішувати свою господарську задачку. Нарешті він закінчив, рішуче обвів отриману відповідь, і також різко кинув на стіл олівець. Підняв очі на гостя і з роздратуванням вимовив:
 - От так! На наступний рік кожній колгоспниці доведеться обробляти вже не 25, а по 49 соток цукрових буряків.     Це їй сапкою руками просапати, прорідити, знову просапати і підсапати, викопати, почистити і здати врожай у Городище-Пустоварівку на цукровий завод. Ой, важко буде. Не витримають наші баби. 
- Як говорив Тарас Шевченко «помруть на панщині», -з гіркотою вимовив лейтенант міліції. - Це твої колгоспи, будь вони неладні.
    Голова встав. 
- Знаєш, Григорію, вони такі мої, як і твої. Ну, що я можу поробити, якщо от прийшла «указівка», з підписом і печаткою?
    Він різко взяв, підняв документ, а потім так же шльопнув його на колишнє місце. 
- Що в тебе, розповідай. Я ще повинен на ранкове доїння потрапити.
- Пилипе Артемовичу, треба б якось допомогти Миколі Паламарчуку. Тяжко йому. Ти знаєш, у нього п'ятеро дітей, старшому 12, а маленький - у колисці. Фронтові рани в нього відкрилися. Зустрів його недавно: хворіє, схуд. Та й дружина його, Палажка, теж хворіє. Треба допомогти..
- Треба. Я про це думав. З ним я зустрічався з місяць тому. Але він не скаржився на життя і своє здоров'я. Сказав, що застудився, поправиться.
- Пилипе, ти, що, не знаєш Миколи? Він буде вмирати, але допомоги не попросить. Допоможи. Але якось делікатно, по-розумному.
- Добре. А ще щось у тебе для мене заготовлене? Говори.
- Запитаю. Ти що, завідувати складом насіння поставив Степана Гаврилюка? І хто ж його рекомендував на цю посаду?
- Стій. Так, їздовий же, Іван Семенюк. А що? Степан фронтовик, має поранення. Спокійна людина. Мені здало-ся, що він справиться, справа ж неважка, - з подивом відповів голова колгоспу.
- У мене є більш достовірна інформація, що колгоспне посівне зерно потрошку, але дуже регулярно вивозиться з комори. Степан завантажує, а твій їздовий Іван відвозить. Боюся, що по весні не вистачить у тебе насіння.
- Брехня. Вважаю, що цього разу ти, наш володарський детективе, володієш неправдивою інформацією. А втім, як говорять, «жодна миша на крупі від голоду не здохла».
- Але це не миші, як ти говориш, а ненаситні пацюки. По-моєму, треба придивитися і вчасно запобігти лиху і їм, і колгоспові, і тобі, товаришу голова. Подумай, як це краще зробити.
- А кого я поставлю на зерносклад? Туди, Григорію, треба принципової людини.
- Вірно... А от візьми ти Лизавету або Ніну Саморай. Вдови, солдатки, по троє дітей. Або підбери таку ж третю чесну вдовицю. Але таку, щоб сама не крала, й іншим не дозволяла. Ти ж людей знаєш. А те, що хтось з них діткам у кишені принесе жменю гороху, так це ж дріб'язок. Вона ж буде тільки «мишкою на крупі».
- Спасибі, Григорію, ти правильно тлумачиш, я поду¬маю як це краще зробити.
Пилип Артемович піднявся зі стільця, зверху задув гасову лампу. У кімнаті стало темно. Міліціонер повільно йшов попереду. Дійшли до внутрішніх двостулкових дверей. Григорій став, боком протиснувся у відкриту поло-винку.
- Ой, і подобрів ти, лейтенанте Пузієнко, - з усмішкою сказав голова. - Скажи, Григорію, ти не ображаєшся, що тебе всі Пузієнком кличуть?
- Так що тут поробиш? У нас у всіх є свої примітні клички. Важливіше, як люди ставляться. А потім форма в мене пузата. Нехай, я вже звик. Кличуть, так кличуть, - байдуже відповів міліціонер Мусіенко Г. І.
    Вони неквапливо вийшли на ґанок колгоспного правління. 
Розвиднялося. Починався новий день у житті мого післявоєнного села, де ми жили і сподівалися на кращу кол-госпну долю.

     Чий півень? 
   Минуло два або три тижні. Лейтенант Мусіенко Г. І. заїхав на колгоспний двір. Було тепло і сонячно. Зустрівся, перекинувся словами з конюхами, заглянув у корівник, потім пройшов до зерносховища. Господаркою там була вже Лизавета Поліщук, струнка, красива молодиця. Григорій Іванович знав про минулі посадові зміни, але виду не подав.
Здрастуй, Лизавето. Як живеш, як колгоспне добро зберігаєш? 
- І ви будьте здорові, това¬ришу Мусіенко. Збережу, не турбуйтеся.
- Покажи, як ти отут хазяюєш.
    Вони обійшли простору комору, оглянули високі бурти зерна, акуратні купи насіння гороху, проса, ріпаку. А коли йшли назад, Григорій Іванович нагадав: 
- А ти, Лизавето, не сказала, як ти живеш, як дітки твої?
- Живемо, як усі колгоспники. Картопля є, хліба обмаль цього року колгосп на трудодень видав, але до весни протягнемо. Двоє старшеньких до школи ходять, а молодшенька вдома сидить, От піду на обід, погодую всіх і знову сюди, у комору, - відповіла Пизавета.
- А сусідки твої Ліда і Галина? Чув, що полаялись. От чого подруги не поділили?
 - Так щось через курей. Лідчин півень б'є Галининого півня, підкорив, вражина, собі всіх курок у їхньому спільному дворі. Дядьку Гриша, ви ж з Галининим Петром і Лідчиним Максимом до війни дружили, помиріть їх.    Вони вас послухають. 
- Добре, Лизавето. А ну кинь гирьки на вагу. Прикинь, на скільки пудів ваш міліціонер Пузієнко потягне?
Григорій Іванович піднявся на вагову площадку, а Лизавета накладала гирі. Стали підраховувати.
- 132 кіло, - оголосила Лизавета. - Нормально. Якщо людина гарна, то нехай її буде багато.
- О! Ти правильно говориш. Тільки от кобила Машка так і норовить мені правду сказати, щоб скинув зайві кілограми, не то возити перестане. Але я з нею якось владнаю, - мовив він з усмішкою.
- Ну, прощавай, Лизавето. Поїду через Кучанку, заодно і подружок твоїх відвідаю.
    Григорій Іванович пішов до брички, наступив на підніжку. Ближня ресора прогнулася. Він, не кваплячись, сів на диван, узяв віжки, і слухняна Машка повезла хазяїна з колгоспного двору. 
 Під'їхав до двору Галини і Ліди. Зайшов у хвіртку. їхні хати-мазанки стояпи навпроти. Як були Петро і Максим нерозлучними до одруження, так і залишилися ними після того, як наречених привели. Будиночки-п'ятистінки за єдиним кресленням вибудували, дітьми обзавелися. Залишалися нерозлучними. В один день на війну пішли. Розповідають, що десь під Смоленськом і загинули вони в одному бою. 
    Вийшла Галина. Радісно сплеснула руками. Підійшла, подивилася в очі давньому приятелеві, і сказала: 
- Здрастуй, Григорію. Добре, що не забуваєш. Відчинилися протилежні двері, і на поріг зі свого будинку вийшла Лідія з п'ятирічною дочкою.
- Будь здорова, Лідіє. Підійди, подружко дорога. Розкажи, як поживаєш.
    Зійшлися. Але, як бувало раніш, доброзичливої розмови не виходило. Довелося приступати до акта умиротворення. Балакучіша Лідія по-своєму розповіла про свого велелюбного півня, а Галина видала цю ж історію, але по-своєму. Григорій Іванович мовчки вислухав обох. 
     Потім він піднявся з ослона, пішов до брички, став на сходинку, відкинув диван-сидіння, узяв мішок із залиш-ками Машчиного вівса і повернувся до господарок. Зачерпуючи долонею, він став розкидати зерно. 
Одним з перших прибіг сухорлявий і жвавий півень з високим червоним гребінцем. Дзьобнув два або три зер-нятка, а потім став голосно кликати всіх курей на виявлену ним рясну пташину трапезу. З усіх кінців великого загального двору наввипередки бігли хазяйські курки і спішно, із приємним курячим воркуванням, стали поїдати овес. У цей час повільно, озираючись до курячої зграї наближався інший великий кочет. Підійшов, дзьобнув віддалене зерно, але негайно на нього кинувся перший, худий хазяїн пташиної череди і прогнав його.
- Чий півень? - вказуючи пальцем на півня-забіяку, запитав Григорій Іванович.
- Мій, - відповіла Лідія.
- А то чий півень?
- Мій, - тихо сказала Галина.
- Ох, - з якимсь внутрішнім жалем мовив міліціонер Григорій Іванович, - милі подружки мої, у курок і півнів пташиний розум. Вони живуть, і будуть жити по-своєму, не по-нашому, не по-людськи, а за курячим поняттям. Твій, Лідіє, півень гарний, молодець. А твій, Галино, невдаха, не боєць, вгодований егоїст.
- Чому, Григорію? Він у мене, здається, нормальний, як у всіх, - непевно, з відтінком жіночої незадоволеності відповіла Галина.
- Тому, бабоньки, що гарний півень жирним не буває. Спочатку Лідія, а потім і Галина стали голосно реготати.
А коли притихли, Григорій Іванович з усмішкою додав:
- По собі почуваю.
Після чого молодиці залилися сміхом ще голосніше. Лідія сказала:
- Ну, ти, Григорію, не наговорюй на себе. Ти мужик великий і міцний.
   Потім згадали колишнє, посміялися, і, нарешті, загальний веселий сміх і доброзичлива розмова повернули жінкам колишню дружбу і довіру. 
- Отож, - з усмішкою, урочисто заговорив Григорій Іванович.
 - Галино і Лідіє, півні ваші не помиряться. Залишіть на господарстві одного, темпераментнішого. А жирного ледаря пропоную зарубати. Приготуйте, дівчата, гарну вечерю, погодуєте діток, випийте по чарці. Згадаєте Петра і Максима, а потім заспівайте нашу гарну українську пісню, що ми співали. 
- Гришо, так і ти приходь, будь ласка, - проговорили обидві.
- Не обіцяю. Справ невпроворот. Коли-небудь іншим разом.
   Він звернувся до дівчинки Галини і такого ж хлопчика Лідії й запропонував прокататися трохи на міліцейській бричці. Малят він узяв за руки, вийшов за хвіртку, обережно посадив на сидіння, піднявся сам, сів між ними, ніжно пригорнув їх до себе, і вони поїхали дорогою. 
    Григорій Іванович був задоволений, що помирив жінок, що поруч сиділи, раділи, сміялися їхні милі діти. Вони проїхали метрів 200. Він дбайливо зняв своїх маленьких подорожан, ласкаво погладив по голівках і відпустив від себе додому. Дівчинка і хлопчик узялися за руки і щасливими пішли дорогою. А лейтенант Мусієнко Г. І. ще якийсь час з усмішкою дивився їм у слід. Потім піднявся в бричку і поїхав до себе правити свою міліцейську службу.

Голос Володарщини.- 10 січня 2009 року