По-святковому, як на Великдень, прибрані люди сходилися до сільської бібліотеки. Сьогодні в селі подія: завідуюча бібліотекою Л. Ф. Зоренко за сприяння сільського голови с. Косівка В. М. Мельника проводить зустріч з Валентиною Василівною Ключник-Зоренко.
    Ця тендітна, красива, інтелігентна жіночка, чимось схожа на казкову добру фею, дуже любить читати, закохана у поезію, сама пише вірші. В її поезії є щира любов до України, до рідного села Косівка, нетерпимість до зла і підступності, але немає злоби. Це все створено її розумом і серцем. 
    Народилася Валентина Василівна 1941 року на Донеччині у м. Сніжне. Після війни сім'я переїхала у Косівку, на батьківщину мами й тата. Дідусь Кирило Іванович Мелащенко - корінний косівчанин. Працював він учителем і паралельно касиром у кредитно-кооперативному товаристві, будинок якого зберігся у Косівці до цього часу. Був розкуркулений. В 1932 році він і бабуся померли від голоду. Дуже любив село батько. Його розповіді про людей та історію села до цього часу тривожать серце. Закінчивши школу (залишилися незабутні спогади про першу вчительку Валентину Василівну Півненко), Валя вийшла заміж за військового. І повела її доля по світу. Шість років прожила в Німеччині, десять - у Забайкаллі, десять - у Ташкенті. Нині живе й працює у Кременчузі. Має трьох дочок та четверо онуків.
    Та де б вона не жила, душею завжди була в Косівці. Повсюди за нею йшла велика туга за рідним селом. У Читі мала друзів серед нащадків розкуркулених, висланих українців. Ці люди і в суворих умовах Сибіру зберегли свої традиції, звичаї, мову. 
    Довелося побувати і в місцях, де відбував заслання Т. Шевченко, у селищі, названому на честь поета, Форт-Шевченко. Це і понині суворий і безплідний край, майже такий, яким бачив йот поет. Легендарне ім'я Шевченка тут у великій пошані, воно, як чарівне слово, породжує у місцевого населення дружні братерські почуття. Місцеві кочівники приходили до Шевченка в курінь-джуламійку. Тепер ідуть їхні юні нащадки до школи імені Тараса Шевченка, а поруч на постаменті велике погруддя поета - то вражаюче! 
    Любов до рідного краю, його квітучої природи, дітей, онуків, рідних переповнила серце і вилилася у віршовані рядки. 
- А запах тих цілющих трав, на все прекрасне надихав..., - говорить Валентина Василівна у своїй поезії «Моя Батьківщина», якою і розпочалася зустріч. Поезія гармонійно доповнилася «Піснею про Косівку» у виконанні І. Я. Зоренка (слова І. Зоренка, музика І. Купрія).
    Вулиця, на якій виросла Валентина Василівна, була весела й гамірлива. А тепер тут лише вдови, вдови, вдови. Село в Україні сьогодні настільки перебуває на межі існування, що коли так триватиме і далі, то воно вже не народить ні поетів, ні письменників, ні вчених, бо ці діти будуть рабами й втікатимуть звідси. 
    Пісні у виконанні жіночого фольклорного ансамблю та вірші у авторському виконанні спліталися, як польові квіти, в один віночок. Перекликалися солов'ями у гаю три таланти -один колективний; поетеси Валентини Василівни Ключник-Зоренко, скульптора Івана Яковича Зоренка, жіночого фолькльорного ансамблю села Косівки. Ними виспівувалася любов до рідного краю, журливі, трагічні сторінки - голодомор, війна, тяжка вдовина доля, не зовсім благополучне сьогодення і надія на краще. 
    Програма зустрічі вже вичерпалася, та ще довго лунали пісні і задушевна розмова. 

 М. ШКУРЕНКО, провідний методист Володарської централізованої бібліотечної системи.

Голос Володарщини, 4 серпня, 2009 року