У цього сорокавосьмирічного чоловіка мила й добра посмішка, щирий погляд очей, душа готова пригорнути і пожаліти не лише рідних, а й, здається, весь світ. Він родом з нашого села Гайворон. Це – Лисак Олександр Миколайович.
4 серпня кожного року у нашій родині свято. Ми святкуємо день народження бабусі Валентини. З усмішкою на устах, усім своїм виглядом випромінюючи радість, зустрічає вона нас на порозі свого будинку.
Чи і є це тим коханням, заради якого варто жити? Так. Звичайно, вони не говорили одне одному про свою любов, не було у них романтичних стосунків. Зовсім інші були тоді часи. Та, незважаючи на перешкоди, вони зберегли свою сім’ю, виростили дітей людьми. А кохання було. Коли вже їх, зовсім старих, діти розлучили (Ольгу після перенесеного інсульту забрав у Київ старший син, Андрій поїхав до найменшої доньки), і вони нарешті зустрілися, діти плакали від побаченого: він цілував їй руки, а вона ніжно гладила його по голові.
Є щасливі сім'ї, в яких кохання не минає з роками, не переростає в прив'язаність чи обов'язок . Одна із таких сімей – це родина Зубченків – Анатолія Миколайовича та Галини Андріївни, що мешкають в мальовничому селі Лобачів Володарського району, що на Київщині.
Гомоном сповнюється оселя Марчуків, дзвенить піснями, коли приїздять із Києва син Льоня з родиною, а з Одеси – дочка Оксана з чоловіком та дітьми. Усі вони – найбільше щастя двох прекрасних людей, Леоніда Архиповича й Віти Мартинівни Марчуків. Людей, які через усе життя пронесли високе, чисте й красиве почуття кохання.
Кандидат у депутати до Київської обласної ради Геннадій Лапіцький: «Я обіцяю своїм виборцям чесно відстоювати інтереси місцевих громад Володарщини, активно впливати на розвиток економіки району задля вирішення соціальних проблем».