А я кажу вам знову й знову:
Всьому початок є любов!..
Всьому початок є любов:
і осяванню, і сумлінню,
очам жоржини і дитини –
Всьому початок є любов.
Любов!
Кохання — це вираження чуттєвості й пристрасті, спокуси та ніжності, захищеності, справжнього щастя. В одну мить воно перетворює наше життя на казковий сон, від якого зовсім не хочеться просинатися. Це почуття, що окрилює людину, підносить над буденністю. Воно приходить несподівано, інколи непрохано, а то налетить бурею, закрутить і кине у вир переживань, страждань.
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання, -
писав Володимир Сосюра. Невже справжня любов буває один єдиний раз? Чому одні живуть разом усе життя, інші одружуються і вперше, і вдруге? Хіба кохання XX і XI століття може бути однаковим? Здається, у той час люди уміли любити, дорожити своїми почуттями, сьогодні ж до цього ставляться легко, несерйозно. Де мені, молодій, недосвідченій, шукати взірець ідеального кохання, щоб стати щасливою? Чи існує воно, таке радісне, окрилене, можливо стражденне, але єдине і на все життя?
"Усяке кохання справжнє і прекрасне по–своєму, тільки б воно було в серці, а не в голові", - сказала нам учителька і розповіла таку історію.
Є на славній Полтавщині село Наріжжя. Колись воно було великим, із широкими просторими вулицями, глибокою, прозорою, як скло, річкою, густим сосновим лісом і маленькою дерев’яною церквою. Старі люди розказували, що давним-давно козаки шукали собі місце для життя, уподобали гарну місцевість та й збудували кілька землянок, а пізніше хатки на найвищому місці – на ріжку. Розросталось село, та першу вулицю так і називали Селом. А потім з’явилась Баївка, Петриківка, Михеївка, а та, що вела до річки, – Пісок. Звичайні, як і в інших селах, вулиці, на яких мешкали звичайні, як і кругом, люди. Працювали на землі, господарювали. Навколо села були плавні, тому чоловіки рибалили, а взимку цілими сім’ями косили очерет, рогіз, щоб було чим топити, плести огорожі, кошики. На ярмарки ходили у сусідній Плехів, Лубни. Одружувалися, народжували дітей, дожидали внуків, умирали. Тому й не дивно, що село було наповнене прізвищами: офіційними – Чайка, Шевченко, Михайлик, Дяченко, Швець, Кропивка, Миценко, і вуличними - Пилипівські, Бровківські, Михайликівські, Митрофанові.
 Вона була з роду Терешківських, а він – Бережнівських. Її батько – Терешко, а його родина жила у самому березі, біля плавнів. Терешко був косарем, хліборобом, Іван – його батько – привіз із Першої світової війни швейну машинку "Кайзер" і шив чоботи, валянки усьому селу. Вони жили на різних вулицях, де він уже парубкував у свої вісімнадцять, а вона в свої шість пізнавала світ. Андрій і Ольга. Ніхто в селі не думав і не гадав, що їм судилося бути разом усе життя, народити й виховати вісьмох дітей.
Андрій був закоханий у Тетяну, місцеву красуню. Невеличка, чорнява, весела, з характером дівчина подобалася багатьом хлопцям. Але й Андрій виділявся серед інших: високий, широкоплечий, сильний. Пара була хоч куди. Не проти такої невістки були і його батьки. Мабуть, лаштувалися й до весілля…
Але раптово все змінила війна. Смертельний чорний вал смерті котився на схід, країна зазнала уже гіркоту поразок і відступів. Андрія, працівника Харківського тракторного заводу, мобілізували й відправили на фронт. Воював більше двох років, доки не поранили. Одну кулю лікарі видалили, а друга, що була майже біля серця, так і лишилась. Комісували й відправили на військовий завод в Сибір. Повернувся в рідне село аж у кінці війни.
Ольга працювала в колгоспі, перед війною влаштувалася на завод у місті Лубни. З початком війни повернулася додому. Німці були в сусідньому селі, у Наріжжя тільки наїжджали. Староста – із місцевих. Непогана людина: і своїм допомагав, і німцям прислужував. Почали забирати молодь до Німеччини. Зігнали всіх дівчат на вигін, погрузили в машини й повезли в колишній райцентр. Їй повезло – визнали непридатною до праці (ще в дитинстві зламала руку, яка зрослась неправильно). А от рідну сестру Пашу забрали і повезли в чужий край. Ольга пішки вернулась додому. Усю війну виживала разом з іншими в селі. Працювала, голодувала. А одного року допомагала рятувати радянських солдат. На річці Сула німці розгромили армію, тому щоб вижити, солдати кинулися в болота. От місцеві жителі їх і рятували. Не до кохання було, не до особистого щастя.
В Андрія закохалась відразу. Хоч і старшим був, пораненим, сивим (хто на той час хлопцями перебирав!). Зустрічалися недовго, розписалися, і Андрій привів Ольгу до своєї хати. Жили з матір’ю, бо його батько помер, а старший брат не повернувся з фронту. Неласкавою була свекруха до невістки. Все за щось лаяла, докоряла. Та Ольга терпіла, бо носила дитину під серцем. Народилась донька, назвали Валентиною. І стала вона для баби найулюбленішою внучкою з усіх. Через рік народилася Галина. А потім сини-погодки – Микола та Іван. Було дуже важко. Маленькі діточки, робота в колгоспі, господарство. З дітьми допомагала свекруха. А тут ще й лихо. У село вернулася Тетяна. Сама, без чоловіка, дітей. Захотіла вернути свою любов. У сім’ї сварки, сльози. І коли Андрій заплутався у своїх почуттях, а Ольга вже й руки опустила, на допомогу прийшла та, яку в селі називали клятою, але справедливою – свекруха. Синові заявила, що він може йти жити до своєї любки, а Ольга з дітьми залишиться в її хаті, бо внуків своїх – дітей Андрія й Ольги – вона дуже любить, а від іншої жінки не прийме. Ще в селі говорили, що й Тетяну перед людьми висовістила.
Нешвидко спокій прийшов у сім’ю, але те, що Андрій заходився будувати нову хату на батьківському дворищі, свідчило про його остаточне рішення. Хата будувалася, діти появлялися – погодки Сашко і Володя, через три роки – Толя. Працювали важко, але дружно. Коли одного разу голова колгоспу приніс Ользі грамоту за добросовісну працю, свекруха показала на дітей, які великим гуртом сиділи за столом, і сказала:"Краще б ви замість папірця хліб у магазині без черги давали". А ще було й таке. Одного разу з сусіднього села приїхали чужі люди і попросили віддати їм Ваню, бо самі дітей не мали, а він їм так подобається. Казали: у вас багато, вам важко. Андрій був ніби й не проти, а Ольга сказала: "Де шість ротів прогодуємо, для сьомого теж знайдеться". Та коли завагітніла восьмим, засумнівалася, але Андрій сказав: "Хай буде, догляне нас у старості». Як у воду дивився. Так з’явилася на світ найменша – Наташа.
 Роки ішли, діти росли-виростали, кидали домівку і летіли у світ широкий: Валя під Київ у радгосп працювати, Галя (копія баби – чесна, пряма і справедлива) за путівкою в далекий Усть-Кут на будівництво, Коля і Ваня – в Луганському технікумі навчались, а Саша з Вовою у десятирічку ходили. Андрій з Ольгою старіли. Поховали стареньку матір. Забулися усі образи, сказані за життя. Андрій усю любов, увагу, що не дісталася старшим дітям, віддав найменшій. До дружини ставився з повагою, допомагав у всьому.
Чи і є це тим коханням, заради якого варто жити? Так. Звичайно, вони не говорили одне одному про свою любов, не було у них романтичних стосунків. Зовсім інші були тоді часи. Та, незважаючи на перешкоди, вони зберегли свою сім’ю, виростили дітей людьми. А кохання було. Коли вже їх, зовсім старих, діти розлучили (Ольгу після перенесеного інсульту забрав у Київ старший син, Андрій поїхав до найменшої доньки), і вони нарешті зустрілися, діти плакали від побаченого: він цілував їй руки, а вона ніжно гладила його по голові.
Їхню любов, відданість, важке, але щасливе життя оспівала у поезії найстарша онука Оксана, донька Галини:
Помним...
(посвящается моему дедушке)
Мы благодарны деду своему.
Он выжил, до конца прошёл
Ту долгую, ту страшную войну.
Сумел он вырастить людьми
Пять сыновей, трёх дочерей.
Осколок нёс под самым сердцем -
Память... давних, страшных дней.
Нога чернела, и болела, и гнила.
Но некогда: семья, работа,
Страну б поднять - такие уж дела...
Вот главная тогда была забота!
А после... внуков соберётся вереница.
На хату луч опустит алая зарница.
Все соберёмся за большим столом,
И разговор наш задушевный заведём
О том, о сём...
Бывает и достанет бабушка заветную коробку,
Замолкнут внуки, на награды смотрят робко.
Блестят холодным блеском ордена-медали.
Тогда, на фронте... их за подвиги давали!
И с грустью дедушка ведёт рассказ,
Нечаянно смахнёт росинку с добрых глаз.
Немало лет прошло с тех пор...
Про прадеда с детьми и мы заводим разговор.
Мы все гордимся нашим дедом -
Он ветеран войны, и он для нас ковал Победу!
Отже, в усі часи кохання було і залишається найпрекраснішим почуттям. Коли любиш, живеш не тільки для себе, а й для своєї половинки. У щасті й горі, у радості й печалі, у багатстві й бідності – завжди разом. І скільки не було б труднощів попереду – справжнє, чисте, взаємне кохання все витримає, усе подолає. Воно вчить думати про інших, жертвувати собою заради тих, кого найбільше любиш.
Трохимчук Т.
|
