Точніше, про вчительку... Її ім’я – Тетяна Станіславівна Гаврилко. Пам’ятаю її обличчя, неначе тільки-но відвела очі від її усміхненої фотокартки в альбомі. Пам’ятаю її голос, неначе тільки-тільки завершила з нею розмову. І хочеться усміхатись, згадуючи ті перші 4 роки мого шкільного життя.
1 вересня. Прохолодний, свіжий вітер торкає рученята первачків. Маленька дівчинка у зеленому костюмі і з великими бантами в русявому волоссі стоїть першою серед дітей, що тепер є її однокласниками. Її бере за руку майбутній випускник, і, калатаючи дзвінком з червоною стрічкою на ньому, вони обходять шкільне подвір’я. Ось лінійка закінчується, і вчорашні дошкільнята ідуть на свій перший урок. А там їх чекає вона, перша вчителька; її карі очі привітливо всміхаються, і дітям вже зовсім не страшно. І то був мій перший в житті шкільний день...
Не лестячи ні краплинки, можу щиро сказати: саме через Тетяну Станіславівну ці 4 роки були чудові. Я пам’ятаю, як вона зі сміхом сплескувала руками, ласкаво сварячи шибеників-хлопців, її улюблені примовку: „Говорили-балакали, сіли та й заплакали”. Пам’ятаю, як наш клас, поспішаючи з третього уроку в їдальню, щодень біг по шкільному коридору, і пам’ятаю, як за окликом Тетяни Станіславівни ми всі повертались до дверей класу, а звідти – ми спокійно йшли... Йшли стільки разів, скільки знадобиться, поки не пройдемо все так, як треба.
Вона була нас другою матір’ю. Коли ми з подругою приходили після уроків до неї додому, Тетяна Станіславівна, дзвінко сміючись, щедро частувала нас виноградом.
Я вже виросла, і вже 4 роки пройшло з тих пір, як я покинула теплий, залитий сонцем клас моєї першої вчительки. Ні, вона стала не просто вчителькою, що має навчити дітей читати чи писати – вона стала подругою, порадницею. Я дякую їй за все, чого вона мене навчила, я радію, що тоді я потрапила саме в її клас.
Спасибі вам, Тетяно Станіславівно.
|
