23 лютого відзначатиме свій ювілейний, 80-річний день народження людина творчої душі, вчитель від Бога, який понад 50 років сіяв розумне, добре і вічне в дитячих душах, Яків Макарович Загородній — ветеран педагогічної праці, учасник Великої Вітчизняної війни.
Народився ювіляр в селі Гайворон Володарського району Київської області в сім'ї колгоспників 1931 року, напередодні голодомору. З розповідей батьків Яків Макарович знає, як бідувала сім'я, як був у яслах і як його мало не вивезли на кладовище під час голоду.
В передвоєнні роки в Гайвороні будувалося приміщення нової школи за ініціативою завідуючого обласним відділом освіти Тимофія Сліпенчука, чиє ім'я сьогодні носить одна із вулиць села. З війни він не повернувся, а школа була добудована і розширена.
Навчання хлопця в школі перервала війна. І досі чоловік пам'ятає неділю в червні 1941 року, як гучномовець оголосив початок війни. Ніби зараз чує рев колгоспних корів, яких вигонили за Дніпро, чує іржання бродячих коней, бачить хаотичний рух радянських військових частин. На свої очі бачив, як висаджувався німецький десант між Антоновом і Біліївкою, як мешканці села ховалися в льохи, погреби, боялися небезпеки. За роки окупації був свідком того, як наших дівчат і хлопців відправляли на роботи в Німеччину. їх збирали біля німецької управи, а потім під конвоєм відправляли у Володарку. Селяни й діти йшли за ними аж за село. Дехто із відправлених так і не повернувся додому, як Катерина Федорівна Шинкарук, дехто після Перемоги повернувся, як Марценюк Анастасія Петрівна, яка пізніше працювала, стала передовою дояркою і котра зараз проживає в сім'ї сина.
Яків Макарович добре пам'ятає, як в роки окупації селом опікувались два наглядачі - Гендзель і Герих, які приїздили з перекладачами і наглядали за працюючими нашими людьми, часто били їх гумовими палицями.
А 31 грудня 1943 року Гайворон був визволений з-під фашистів, а через тиждень, після мобілізації чоловіків, пішов до школи майбутній педагог. Умови навчання були дуже важкі: не було зошитів, книжок, чорнила. На уроках сиділи вдягнуті, чорнило робили із столових буряків, а потім із чорнильного порошка, приміщення не можливо було обігріти сирими дровами.
А прагнення вчитися було велике. Влітку старші учні, уже переростки, заготовляли паливо в лісі, возили торф із Лог- вина. Заготовляли лікарські рослини, а у винагороду за це одержували підручники, зошити. Серед селян, молоді був такий ентузіазм, що вони переборювали всякі труднощі і відбудовували зруйноване господарство.
Працював і Яків Макарович, тож у 1999 році одержав посвідчення учасника Великої Вітчизняної війни. А тоді, у 1948 році, закінчив школу і поступив вчитися у Білоцерківське педучилище. У 1949 році його перетворили на Інститут іноземних мов, а студентів училища розіслали в інші такі ж заклади. Яків Макарович потрапив до Корсунь-Шевченківського педучилища, яке закінчив з відзнакою у 1952 році. Там він познайомився з дівчиною Лідією, яка потім стала його дружиною.
В цьому ж році закохані одружилися і поїхали за направленням працювати у Львівську область. Яків Макарович - учителем української мови та літератури, Лідія Юхимівна - учителем математики. Обоє закінчили Львівський педінститути: чоловік - філологічний, дружина - математичний факультети. У 1958 році переїхали працювати у село Завадівку Володарського району, а в 1960 році у Гайворонську школу, де був Яків Макарович заступником директора, а Лідія Юхимівна - вчителем математики.
Це була напрочуд гарна пара, якою ми, учні, часто любувалися, захоплювалися їхнім розумом, вмінням знаходити спільну мову. Яків Макарович ЗО років працював заступником директора школи. Ерудований, начитаний, він міг проаналізувати як урок мови чи літератури, так і урок фізики, біології, співів. Справедливим був у роботі, сам працював й інших заохочував до праці. А для мене, його колишньої учениці, а потім вчителя української мови і літератури, не треба було перевірки районної чи обласної. Найсуворішим і найсправедливішим інспектором був наш завуч. Вчителі й учні поважали його, деякою мірою навіть побоювалися.
У 1991 році, коли Яків Макарович вийшов на пенсію, школи не залишив, ще працював учителем української мови і зарубіжної літератури включно до 2000 року. У 1975 році став відмінником народної освіти, а в 1981-му нагороджений орденом «Знак Пошани». А ще ж він кожного року відзначався за успіхи у вдосконаленні навчально- виховного процесу похвальними грамотами. Багато років був керівником предметної комісії вчителів української мови та літератури.
Крім роботи в школі, педагог брав участь у громадському житті села, був депутатом кількох скликань Гайворонської сільської ради, а в 1986 - 1990 роках - депутатом Володарської районної ради, його портрет був занесений на районну Дошку пошани, в селі понад два роки вів місцеве радіомовлення.
Яків Макарович брав участь у художній самодіяльності, у драматичному гуртку клубу, разом з іншими вчителями готували цікаві передсвяткові та інші вечори. Крім цього, організовував учнів допомагати колгоспам сіл Гайворон, Біліївка, Рогізна, Петрашівка в обробітку і збиранні цукрових буряків, картоплі, соняшників і кукурудзи. Разом з групою вчителів школи кілька років обробляв ділянки як кормових, так і цукрових буряків у Гайворонському колгоспі.
Плідним є життя педагогічної сім'ї Загородніх. Проживши майже 55 років разом, Яків Макарович і Лідія Юхимівна побудували дім, посадили сад, викопали криницю біля хати, виховали і поставили на вірну життєву стежину двох дітей: дочку Ларису, 1955 року народження, сина Сергія, 1967 року народження, обоє здобули по дві вищі освіти, успішно працюють, дочка - в Калінінграді, син - у Києві.
Діти порадували батьків чотирма онуками. Тільки жити та радіти. Але дуже часто поруч з радістю і смуток. Три роки тому пішла за вічну межу вірна дружина Якова Макаровича, золота його половина Лідія Юхимівна. Горе непоправне, але жити треба. Ветеран справляється з домашнім господарством, хоч уже підводить здоров'я. Цікавиться життям школи, часто згадує педколектив, з яким так багато років працював, гордиться випускниками своєї школи, що успішно працюють у різних галузях, іноді зустрічається з ними. Оцінюючи пройдений шлях, ветеран задоволений, що його роки прожиті недаремно.
Шановний Якове Макаровичу! Педагогічний та учнівський колективи школи, технічний персонал, вчителі-пенсіонери вітають Вас із славним ювілеєм, зичать Вам міцного здоров'я, в радості прожити ще багато років. Хай Вам завжди буде світло і сонячно на душі. Спасибі Вам за Ваш нелегкий труд педагога, за Ваш ясний розум і мудрі поради та настанови, які Ви нам давали. Ваш труд - неоціненний, і наша подяка - велика.
М. ДОЛІБСЬКА,
колишня учениця ювіляра, вчитель української мови та літератури Гайворонського НВК
|
