Сьогодні хочу сказати слово про свого дідуся Наконечного Олександра Васильовича, який у найскрутніші моменти, хвилини тривоги, радості і смутку завжди зі мною поруч, допомагає словом і ділом або просто своєю присутністю. Завжди буду пам'ятати великі, теплі, ласкаві долоні чуйної, великодушної, доброї людини з відкритою душею і щирим серцем, всепрощающої, благородної і відданої, котра завжди дасть мудру пораду, навчить, як жити у такому непростому світі, сформувати чоловічий погляд на життя. Дідусь Олександр народився на Володарщині літнього червневого ранку 1954 року в родині робітників Василя Івановича та Мотрі Федорівни Наконечних. Хлопець зростав добрим, щирим і товариським, змалечку не цурався жодної роботи, допомагав батькам по господарству. Закінчивши Мармуліївську восьмирічну школу, Василь вступив до Білоцерківського м'ясо-молочного технікуму. Після служби а армії хлопчину не залишала мрія про подальше навчання, але не так склалось, як гадалось, тому він змушений був піти працювати і займатись самоосвітою. Доля посприяла хлопцеві й подарувала вірне кохання - незвичайну дівчину Мотрю, одружившись з якою, він прожив все своє життя в мирі і злагоді, а травневий день 1977 року вони і досі вважають найщасливішим у своєму житті. Згодом Василь Іванович став батьком, пізніше - люблячим дідусем п'ятьох онуків. Нелегко склалося життя дідуся, але у будь-якій ситуації він залишався щирим, чесним, принциповим, відданим, люблячим дідусем, про якого мріють, мабуть, багато онуків. Вогник любові до дідуся ніколи не згасне в моєму серці, бо він завжди буде для мене мудрим наставником і вчителем.
Слободянюк В., 10 клас |
