Любити усе людство й справді неважко. А спробуймо полюбити одну-єдину конкретну людину. Та ще зовсім крихітну, беззахисну. Й не просто полюбити, а замінити цій крихітці найрідніших людей - тата й маму. Недосипати ночей, купати-пеленати, готувати нескінченні кашки, хвилюватися за кожен чих ще вчора зовсім незнайомого дитяти, взяти на свої плечі відповідальність за все її подальше життя? Чи зможемо?
Подружжя Степаненків із села Завадівка нашого району змогли. Такий добрий вчинок виявився під силу саме їм, хоча зовсім не найбагатші на Володарщині.
У вчительки української мови й літератури Завадівської школи Тетяни Павлівни в минулому коротке невдале заміжжя, що не склалося. Після розлучення молодій вчительці з донечкою виділили кімнату в сільському гуртожитку. А був саме кінець дев'яностих, добре пам'ятних багатьом бюджетникам: зарплату не отримували по 6 - 7 місяців, кожна дрібниця - дефіцит. Та ще й гуртожиток не опалювався. П'ятирічну Альонку мама мусила відвезти до своїх батьків у Мармуліївку. При першій можливості рвалася до неї. Та як наїздишся, коли зарплати більше, як по півроку не бачиш? І зараз у Тетяни Павлівни серце стискається, коли згадає, як дочка бігла їй назустріч, простягаючи на маленькій долоньці дві гривні. Бабуся давала ці гривні онучці на цукерки, морозиво, а донечка берегла їх для мами, щоб мама мала за що частіше приїжджати.
Згодом трохи стабілізувалися справи в державі, налагодилося й особисте життя молодої вчительки - зустріла у Завадівці свою длю, працівника місцевого сільгосппідприємства «ДІАР» Віктора Леонідовича Степаненка. Разом вже сім років, підтримують один одного у всьому.
У 2003-ому році Віктор від душі привітав Тетяну з перемогою - другим місцем у районному конкурсі «Вчитель року». Живуть всі троє дуже дружно. 14-річна красива, чарівна Альона згадувала, як тато їй, семирічній, заплітав коси, коли мама навчалась на курсах підвищення кваліфікації в Білій Церкві.
- Коси у мене були довгі, тато дуже старався, та все одно вони попервах трохи стирчали в усі боки. Дідусь приїхав, злякався, - сміється русява, кароока Альона, разом з нею і тато з мамою, а на колінах у Альони усміхається піврічне чарівне створіння на ім'я Оля.
Альонка Олю дуже любить й називає сестричкою. Для тата з мамою обидві дівчинки - тільки донечки. Хоча поки що у Олі прізвище інше, й офіційно вона вважається взятою Степаненками під опіку.
Власне, подружжя зібрало всі необхідні документи, щоб усиновити чи удочерити, якщо дівчинка, дитину. Та випадково дізналися: у Сквирі в лікарні перебуває місячна дівчинка, від котрої рідна мама відмовилась. Ця новина прийшла в їхній дім на травневі свята - саме чотири вихідних дні випало. Альонка просила:
- Там така дівчинка маленька, поїдемо її пошвидше заберемо.
Хоч свята, не витримали, зателефонували додому начальнику відділу у справах неповнолітніх РДА В. В. Ко-зачуку. Виявилось, він у батьків у Косівці. Подзвонили туди.
- Здається, цю дитину вже оформляють під опіку. Одразу після вихідних уточню, - після цих слів Віталія Васильовича всім трьом стало сумно.
Та все-таки подзвонили В. В. Козачуку ранком 3 травня. І вже через якихось пару годин їхали у Сквиру - пара, що мала брати дівчинку в свою сім’ю в останній момент відмовилась від неї. Чи то відповідальності злякались, чи з іншої якої причини.
- Оленька лежала така малесенька й одна в палаті, - й зараз в голосі Тетяни Павлівни мало сльози не бринять. - Як можна було таку крихітку залишити?
Тетяні й Віктору відомо лише, що народила Олю 24-річна жителька Сквирщини в Києві.
- Вона в нас киянка, - гладить дівчинку по голівці Віктор.
Ані Віктор, ані Тетяна не осуджують Оліну родительку. Дивуються тільки, як можна своє дитя, та ще зовсім мацюпусіньке, залишити напризволяще й жити собі далі. Та ще дивує їх, чому, щоб залишити дитину, не треба ніяких документів. Написала відмову, і пішла. А щоб оформити опіку, їм стільки довелося побігати-поїздити!
До речі, опіку Степаненки оформили саме тому, що це значно коротший шлях до дитини. Потрібне рішення органу опіки та піклування, є воно - дитину можна забрати в сім'ю в той же день. Щоб усиновити чи удочерити дитя, необхідно все вирішувати через суд, часу затрачається набагато більше.
- Віталій Васильович нам дуже допоміг, - подружжя і Альона із вдячністю дивляться на В. В. Козачука, з котрим ми того дня завітали в цю білу, теплу, затишну оселю, оточену садком, з криницею у дворі. Цю хату купили Тетянині батьки. Рік Степаненки жили в ній без газу. Зараз газ вже провели. Хочуть ще трохи збілшити її, веранду переобладнати під кухню.
- Двоє дівчат, їм потрібна окрема кімната, - пояснюють.
Слухала ці пояснення, і подумалось, що 8500 гривень, котрі дає держава при народженні дитини, звичайно ж, не зайві. Але тепер політики один перед одним пропонують збільшити цю суму до 12 тисяч, до 25 тисяч, до 50-ти. Але ж ці гроші аж ніяк не сприятимуть зростанню народжуваності. Хто вирішив народити чи взяти в свою сім'ю дитину, зробить це незалежно від суми одноразової допомоги. Насторожує статистика - після впровадження допомоги при народженні у 8500 грн. різко зросла кількість дітей-відказників. Реальним є побоювання, що заради легких грошей матимемо демографічний вибух лише серед певного контингенту - любителів оковитої і нелюбителів працювати. Серйозні й відповідальні люди наважаться народити двох і більше дітей лише маючи впевненість, що зможуть забезпечити їх усім необхідним. А звідки взятися такій впевненості, якщо дуже багато молодих сімей, хлопців і дівчат не мають навіть будь-якого власного житла? Житло і робота з нормальною зарплатою - ось що в першу чергу потрібно, аби населення України припинило катастрофічно зменшуватись. Ця істина зрозуміла, здається, всім, окрім... високих державних чиновників, які й приймають важливі рішення.
Степаненки взяли під опіку дівчинку, мають твердий намір до того, як вона піде в 1 клас, обов'язково удочерити її. В коштах втратять.
- Та хіба ж ми заради грошей її брали? - щиро дивуються.
А коли б Тетянині батьки не купили їм хату, сумніваюсь, що відважилися б вони на такий серйозний крок. Пам'ятаєте їхні слова:
- Дівчаток у нас двоє, їм потрібна окрема кімната.
Розумні люди думають про майбутнє своїх дітей. Чи зможуть їм дати освіту, чи спроможні допомогти із житлом, виростити здоровими. Таня з Віктором, з любов'ю пестячи Опеньку, розповідали, що «вона вже й картопельку з молочком їсть, супчики, банани любить, яблука поки що випльовує, кривиться, вони їй кислі». Вже накупили їй нарядів.
- Поїхали з Вітею на базар. Для маленьких усе таке гарне. І те взяли, і те. Шапку теплу, костюмчик - куртку з брюками на осінь купили Олі, - розповідає Таня. А на дивані поруч з Олею величезний ведмідь - подарунок одного з хрещених батьків. Інший подарував золотого хрестика. З роботи Віктора прийшли привітати теж з подарунками: вища за дівчинку красуня-лялька в рожевій коробці, ходунці, костюмчик, горщик, ще й конверт з грішми - на памперси. Вітали Таню її колеги, йдуть назустріч, коли треба, замінюють на уроках.
Довелося Тетяні Павлівні 8 днів бути з Олею в Боярці в лікарні. У дівчинки, щойно розмотали її вдома по приїзді з Сквири, побачили лейкопластир на животику, а під ним 2 копійки. Виявилось, пупова грижа. Порекомендували медики пошвидше її видалити. Операцію, лікар трапився дуже хороший, зробили вдало. Шовчика, завірив лікар, не буде помітно, моделлю буде Оля. Медицина у нас за Конституцією безплатна, та коштує вона кожному, хто занедужав, чимало. Це не секрет. Отож довелось тоді Степаненкам навіть за допомогою звертатись. Отже, не одноразові грошові видачі, а постійна турбота держави потрібна сім'ям з дітьми.
Відпустку по догляду за дитиною оформив Віктор, оскільки у Тетяни надійніша й більше оплачувана робота. Обоє сподіваються, що через три роки в країні і в їхньому селі стануться зміни на краще, й Віктор зможе мати роботу з непоганим заробітком. Адже працьовитий, руки роботящі.
Оленьку водитимуть в дитсадок при Завадівській школі - гарний, затишний, теплий. А там і в перший клас. Батькам захочеться, щоб донечка - на той час вже Ольга Вікторівна Степаненко - була найнаряднішою першокласницею. Альонка - вміла рукодільниця, вишитими нею картинами, серветками прикрашена кімната. Красиві штори теж підрубила вона. Наряди собі гарні шиє на швейній машинці, їх у неї аж дві. Мріє й сестричку навчити всьому, що вміє сама. Мама навчить Олю в'язати. І... не приховуватимуть вони від Олі нічого.
- Все одно знайдеться «доброзичливець», котрий розкаже. Нехай краще дізнається все від нас, - Тетяна з Віктором мають рацію. Вони вже обговорили, як обережно підготовлятимуть її до правди змалку:
- Казатимемо: тебе тьотя залишила, а ми, твої мама з татом, знайшли й забрали додому.
Мабуть, справді такий варіант значно прийнятніший, аніж відкриття істини кимось чужим і недобрим. До того ж Оленьку, найменшу в сім'ї, так люблять тато з мамою, і бабуся, й два дідусі, й хрещені батьки, старша сестричка, її подружки, що можна бути впевненим - дівчинка почуватиметься найрі-днішою. І щасливою.
- Хочеться небо їм, Альонці й Олі, прихилити, щоб були щасливими, - нехай же ці Тетянині слова почує Бог.І так же, як того дня вдвох з Альоною, Тетяна Павлівна через роки вже разом з обома доньками заспівають улюблену мамину пісню:
- Я народилась у пісеннім краї, де чебрецями пахне вся земля. Тому мені ріднішого немає, як та хатина й матінка моя... Зінов’єва С. - Голос Володарщини. -9 жовтня 2007 року
|
