1. Покритка

  Поярмаркувавши, Пилип заїхав до кума. Виїхав од кума пополудні, днина стояла гарна, коненята бігли дружно, під полозками скрипів сніг, і Пилип замугикав пісеньку. Над дорогою з крякотом тягли ворони, Пилип не звернув на те уваги, а даремно: невдовзі в повітрі закружляли білі джмелі, а далі розгулялася справжня віхола. Дорогу замітало, коні вже біли тюпака, а далі перейшли на ходу. Раптом захропли, рвонули вбік, і, ледве не черкнувши саньми, проминули обкидану снігом білу постать. Вона ледь посувалася, нахилившись уперед, на грудях у неї випинався якийсь клунок. Пилип оглянувся раз, вдруге. Кого це, подумав, погнало проти ночі. Постать ніби жіноча. Це ж куди вона… Примете снігом на дорозі.
  Пилип тпрукнув на коні. Постать порівнялася з саньми.
-Хто ти є? – гукнув. - Жива душа чи привид? Куди проти ночі? Сідай вже.
  Постать хилитнулась і сіла на краєчок саней. Обличчя закутане хусткою по самі очі, не розібрати – стара жінка чи молода, за кожушиною вузлик. Щойно коні зрушили з місця, вузлик пискнув. І щось пискнуло в Пилипа в грудях.
-Як же ти з дитиною… Хто тебе пустив у зимню дорогу… Ех, люди, - і вдарив по конях. – Куди тобі?
-Не знаю…
  Голос кволий і, здається, молодий.
-То ти, Господи, сирота чи покритка?
  Почувся тихий схлип. Пилип повернув до свого хутора. Він лісникує у пана Дудочки. Пилип Гак – з козаків, але пан заповзявся перевести його в кріпаки, тис, гнув, але в Гака є папір на козацтво, і панові не вдалося його виманити. Тоді він найняв Пилипа в побережники, і Пилип погодився. Пан йому не платить і вважає його кріпаком, а Пилип вважає себе вольним чоловіком, козаком. Кожен сподівається, що перекабатить на своє, так і живуть.
  Коні вперлися у ворота. Пилип скочив із саней, одчинив ворота і завів коні у двір.
-Ходім, небого, до хати, - покликав жінку.
  Та повільно підвелася. Пилип одімкнув двері. Жив сам, дружина, привівши дитину, дівчинку, яка одразу померла, теж покинула цей світ.
Завів несподівану гостю до хати, мовив:
-Роздягайся і лізь з дитям на піч. Там тепло, я топив. А я попораю коні, - роздмухав під комином жар, запалив каганчика й подався надвір.
  Коли повернувся, молодиця стояла посеред хати. Сніг на хустці почав обтавати, обличчя молодиці видавалося в сяючому німбі обличчям Богоматері, аж Пилипа струснуло. Й було це обличчя молоденьким-молоденьким, сливе дівочим.
-Чого стоїш стовпом посеред хати? – майже гримнув Пилип з якоїсь досади. – Хочеш дитя застудити? – (Воно кричало). – Хто в тебе – дівка, козак? Як звати?
-Хлопчик. Івась.
-А тебе? – допоміг скинути кожуха.
-Катерина.
  Сповадивши молодицю на піч, одчинив скриню, перекинув одну шматину, другу, нарешті в його руках опинилася сорочка покійної Варки. Взяв ножа, брейонув уподовж од пазухи, нарізав і роздер упоперек, покраяв на чотири частини. Зжужмав і кинув на піч.
-Візьми перепеленай маля. Шмаття чисте.
  Узяв під припічком горня, налив у нього молока, присунув до вогню. Коли молоко зашипіло, почало підніматися, ухопив горня ганчіркою. Налив у велику полив’яну чашку, відбатував скибку паляниці, став на ослінець біля лежанки, поставив чашку на край печі.
-Випий від застуди. Та й… хліба з’їж. Це треба для дитини.
  Молодиця щось замуркотіла, й він гримнув:
-Я тут хазяїн.
  Устав Пилип рано, затемна, попорав коні, корову та вівці, підпалив у печі, приставив до вогню куліш. Молодиця на печі ворушилася, але не спускалася. Пилип розтлумачив собі це так: боїться, щоб її поміч він не потрактував так, що хоче залишитися надовше.
  Як задніло, Пилип накраяв хліба, розлив у миски куліш, покликав Катерину. Молодиця злізла, умилася з цебра над відром, утерлася рукавом, сіла до столу. Аж тепер Пилип роздивився, яка вона молодесенька і яка гарна. Неначе зійшла з ікони. Личко маленьке, брівки смоляні, підборіддя і носик ну тобі вирізані досконалим майстром, отим, що ложки робить. З’їла з десяток ложок і ложку поклала. Дивилася у вікно. Пилипові стало невимовно її шкода, аж притиснуло серце.
-Як я тямкую, Катерино, тобі в світі йти нікуди. Хіба що на церковну паперть… Замерзнеш десь під тином. Дитяти шкода. Що ж, доживете в мене до весни, на той час, може, об’явиться той… Хто він?
-Москаль.
-Фью-і-ть, - свиснув Пилип і злякався гріха: свиснув у хаті. – Пиши – пропало. Живіть, стерегтимете хату, бо я все по лісах та байраках…
  …Так і залишилися Катерина з Івасем у Пилиповій хаті. Пилип поліз на горище, знайшов там лозову колиску, яку був змайстрував для дочки, котра в ній майже не гойдалася, й почепив до тряму. Все ніби вимушено – мовляв, нікуди подітись. Він взагалі був понурий, мовчакуватий, відлякував людей острішками брів, твердим поглядом, важким підборіддям, і сам крутоплечий, міцний, зросту невисокого, але чомусь здавалось, що дивиться на тебе згори. Йому було під п’ятдесят.
  Зранку Пилип прямкував до лісу. Вертався увечері, іноді приносив лисицю або зайця, які трапили в сильця, іноді – одібрану в лісокрада пилку або сокиру. Катерина вставала засвіта, топила піч, порала хату. Івась дивився на неї з висоти – з колиски.
  Повінчалися за три села звідти. Вінці над їхніми головами тримали попові наймит і наймичка, більше в церкві не було нікого. Вернулися додому під вечір, попорали худобу, сіли вечеряти. Таким було їхнє весілля.
Жили вони п’ять років. Пилип не кривдив Катерину, намагався перебрати на себе більшу частину її роботи, навіть купав з нею у вербових ночвах Івася. Й Івась звик до його кущистих брів, великого носа, часто хапав його ручкою, регочучи.
  Але коли в людський слід ступить недоля, вона йтиме й доганятиме, поки не зживе зі світу. Ранньої осені Катерина бігла через став, вломилася на тонкому льоду, було їй по груди, вона таки вибралася на берег, але застудилася й за два тижні померла. Тяжко зажурився Пилип. Проте сумував недовго, за два місяці його знайшли в лісі з проломленою головою – звичайна смерть багатьох побережників.
  Пан забрав Пилипову землю і хату, а Івася оддав у підпасичі. А звідти, про всяк випадок, бо ще виросте і розкаже про панську правду, – в москалі. Іван вернувся, коли вже настала воля, й осівся в селі. Був він чоловіком простим, доброзичливим, стражденним (За Ю.Мушкетиком; 942 сл.).

Вибрати на кожне із запитань правильну відповідь:

1. Обкидану снігом жінку Пилип зустрів на шляху,
а) повертаючись з церкви;
б) повертаючись з управи;
в) повертаючись з панського маєтку;
г) повертаючись з ярмарку.
2. В Пилипа щось пискнуло в грудях, коли
а) він побачив, що жінка змерзла та голодна;
б) він побачив, що жінка молода і вродлива;
в) пискнув вузлик в жінки під кожушиною;
г) коли жінка розповіла, що їй нікуди подітись.
3. Пилип лісникував
а) у пана Енгельгардта;
б) у пана Польського;
в) у пана Курочки;
г) у пана Дудочки.
4. Прізвище Пилипа було
а) Сак;
б) Гак;
в) Рак;
г) Приймак.
5. Значення слова побережник таке:
а) той, хто живе на березі річки;
б) той, що перевозить людей через річку;
в) той, що береже річку;
г) лісовий сторож.
6. Пилип був
а) молодим неодруженим парубком;
б) самотнім молодим сиротою;
в) літнім удівцем;
г) старим дідом, що пережив усю свою родину.
7. Несподівану гостю та її дитину звали
а) Катерина, Івась;
б) Катерина, Василько;
в) Ганна, Івась;
г) Ганна, Марко.
8. Опрацьований текст немовби занурює нас у життя героїв
а) поеми Т.Шевченка «Наймичка»;
б) поеми Т.Шевченка «Катерина»;
в) поеми Т.Шевченка «Княжна»;
г) поеми Т.Шевченка «Марія».
9. Здавалось, що Пилип дивиться на всіх згори, тому що
а) він був дуже високий на зріст;
б) він був надзвичайно сильний;
в) він був незалежний і впевнений у собі;
г) він був понурий і мовчакуватий.
10. Трагічну загибель героїні автор тексту пояснює
а) її недолею;
б) її необережністю;
в) її недбалістю;
г) її слабким здоров’ям.
11. У понівеченій солдатчиною долі Катерининого сина автор вбачає вину
а) Катерини;
б) Пилипа;
в) пана;
г) батька москаля.
12. Подана в тексті історія нагадує такий Біблійний мотив:
а) загибель Лотової дружини;
б) порятунок немовляти Мойсея;
в) Святе Сімейство;
г) Успіння (смерть) Богородиці.

  2. Стоїть явір над водою

  ...Вже десятий рік він у солдатчині, на пустельному березі Каспійського моря, з "височайшою” забороною писати й малювати. Але – "караюсь, мучуся, але не каюсь”.
  Кругом скрута – немає паперу, щоб продовжити "захалявну книжечку”, нічим малювати... Єдина його відрада – підтримка друзів з України. Друзі допомагали вистояти, не втратити душевної рівноваги. Серед тих, хто не відцурався поета, хто нехтуючи категоричною забороною, підтримував його матеріально й морально, посилав теплі й зворушливі листи, був Семен Степанович Гулак-Артемовський.
  І виливалось на папір із Шевченкового серця: "Благородніший ти із людей, брате-друже мій єдиний Семене!.. Ну, скажи по правді, чи єсть та великая душа на світі, окрім твоєї благородної душі, щоб згадала мене в далекій неволі...”
Чимало в їхніх долях спільного. Вони майже ровесники, земляки. Гулак народився 1813-го, на рік раніше від поета, не так уже й далеко від його рідної Кирилівки – в Городищі, біля Черкас. Давній їхній козацький рід виводився з селища Артемовська, а одного з предків за веселу одчайдушну вдачу прозвали "гулякою”. Від того й пішло подвійне родинне прізвище Гулаків-Артемовських.
  Серед мальовничої природи, серед ланів широкополих промайнули дитячі роки і Шевченка, і Гулака.
Шевченко, слухаючи діда, кобзарів, сам гарно співав, і голос він мав гарний, але справжнє покликання мав до малювання, та й потяг до віршування прокинувся в нього рано. Гулака природа обдарувала надзвичайної краси голосом. З одинадцяти років він, наслідуючи сімейну традицію, навчався у Київському духовному училищі. Тут дзвінкий та чистий дискант юнака привернув увагу начальства, і Семена зарахували хористом Софійського собору. Із запалом вивчав Гулак творчість хорових майстрів Березовського, Бортнянського, Веделя. Пізніше, у зв’язку з мутацією голосу, юнака виключили з хору, а заразом і з духовного училища. Проте через деякий час він, завдяки винятковій музичній обдарованості, опинився у складі хору Михайлівського монастиря. Тут розвинувся у нього чудового тембру і широкого діапазону баритон. А щоб завершити свою освіту, Семен закінчив Київську духовну семінарію.
  У червні 1838 року в Києві перебував російський композитор, тодішній капельмейстер придворної співацької капели Михайло Глинка. В Україну він приїхав у пошуках гарних голосів для капели. Під час богослужіння у Михайлівському монастирі Глинка почув чудовий, рідкісної краси й сили баритон, що виконував соло. Співав Семен Гулак-Артемовський, а йшов юнакові двадцять п’ятий рік.
  Михайло Глинка запросив Гулака до Петербурга, пообіцявши виховати з нього професійного оперного співака. І справді, він навчав Семена з неабиякою відданістю. Визначний вокальний педагог Глинка прищеплював Гулакові виконавську культуру, керував його музичною освітою. Композитор увів Семена у коло визначних діячів культури, серед яких були Карл Брюллов, Іван Айвазовський, Нестір Кукольник.
Турботами того ж таки Карла Брюллова, Василя Жуковського, Євгена Гребінки Шевченка 1838 року було викуплено з кріпацтва.
  У Санкт-Петербурзі Шевченко і Гулак не могли не зустрітись. Вони – люди одних переконань, уподобань, були отчені спільними друзями. Можливо, вони познайомились на котромусь із музичних вечорів у Глинки, де бував Брюллов, на той час учитель Шевченка. А може, зустрілися в Гребінки, де збирався гурт земляків.
Вже перший прилюдний виступ Семена Гулака-Артемовського "був блискучим”, як писав співак у листі до свого дядька, поета-байкаря Петра Гулака-Артемовського. На зібрані з концерту гроші співак 1839 року виїхав на навчання до Парижа. Закордонний дебют Семена відбувся на сцені флорентійської опери 1841 р. Повернувшись до Росії, Гулак співає в оперній трупі в Петербурзі.
  З кожним роком репертуар співака збагачується. Йому підвладні найскладніші партії: Командор в опері "Дон-Жуан” Моцарта, Яго в опері "Отелло” Верді, Фігаро в "Севільському цирульнику” Россіні. Загалом Семен Гулак-Артемовський співав понад 50 провідних оперних партій. Крім того, виступав у концертах, а задля відпочинку робив художні мініатюри із слонової кістки та малював.
  Інакше склалась доля Шевченка. Перша його книжка, як писав І.Франко, "...відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову”.
  ...У пеклі аральської пустелі Шевченко часто згадував Гулака. "Мій єдиний друже Семене”, "брате мій”, "любий Семене” – так звертався змучений невільник до Гулака в листах. 27 березня 1858 року Тарас Григорович прибув у Петербург, зупинився у Лазаревського, а наступного ж дня надвечір записав у щоденнику, що зустрів "задушевного друга Семена Артемовського”.
  Часто Гулак і Шевченко удвох захоплено співали народні пісні, що нагадували їм рідну Україну. Співали й пісню, яку написав сам Гулак на текст відомої народної пісні. Чи ж не гірка Шевченкова доля навіяла цю пісню Гулакові?
Стоїть явір над водою,
В воду похилився,
На козака недоленька,
Козак зажурився...
Не хилися, явороньку,
Ще ти зелененький,
Не журися, козаченьку:
Ти ще молоденький...
  У серпні 1860 року пісня вийшла окремим виданням. На титульному аркуші зазначалося: "Музыку посвящает Т.Г.Шевченко С.Артемовский”. Поза всяким сумнівом, пісня справила на Шевченка глибоке враження. У поезії "Над дніпровою сагою”. Написаною того ж року, з’являється образ явора:
Над дніпровою сагою
Стоїть явір над водою...
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той, зажурився...
  Зворушлива дружба Шевченка й Гулака тривала до останніх днів поетового життя. Передчуваючи недобре, у 1861 році Шевченко саме Гулакові передав на збереження найдорожче: написані після повернення із заслання вірші, картини і листи. А на присвяченому пам’яті поета концерті Гулак, що тяжко переживав втрату земляка й друга, співав "Стоїть явір над водою”.
   Семен Гулак-Артемовський помер 1873 року, проживши 60 літ. Оперну сцену він залишив 1865 року, прослуживши в театрі майже 25 літ. Останні роки співак прожив у Москві. Багато читав, цікавився новинками науки, розвитком природознавства і медицини. І це не випадково, адже Гулак був всебічно обдарованою людиною. До речі, зберігся розроблений ним проект петербурзького водогону.
   Та вічним пам’ятником Гулакові-Артемовському залишиться написана ним у розквіті таланту перша українська опера "Запорожець за Дунаєм”. Цей лірико-комедійний твір сповнений глибокого патріотизму і народності, тут показано і прагнення українців до волі, і благородство й хоробрість українського народу. Гулак створив яскравий образ добродушного й веселого Івана Карася, душа якого сповнена глибокого патріотизму. Гулак був першим виконавцем партії Карася і першим режисером-постановником опери. Сценічна біографія опери позначена блискучим виконанням провідних партій корифеями українського театру – Марією Заньковецькою, Миколою Садовським, Марком Кропивницьким, Панасом Саксаганським. Пізніше славу опери примножили видатні співаки Оксана Петрусенко та Іван Козловський (За Т.Золозовою; 970 сл.).

Вибрати на кожне із запитань правильну відповідь:

1. Слова "караюсь, мучусь, але не каюсь” належать
а) Тарасу Шевченкові;
б) Іванові Франку;
в) Лесі Українці;
г) Семену Гулаку-Артемовському.
2. Семен Гулак-Артемовський народився
а) в Кирилівці;
б) в Городищі;
в) в Харкові;
г) в Києві.
3. Навчаючись у Київському духовному училищі, Семен Гулак-Артемовський був
а) хористом Софійського собору;
б) хористом Успенського собору;
в) хористом Андріївського собору;
г) хористом Михайлівського монастиря.
4. У Семена Гулака-Артемовського був
а) тенор;
б) баритон;
в) бас;
г) баритональний бас.
5. Коли Михайло Глинка запросив Гулака до Петербурга, тому йшов
а) шістнадцятий рік;
б) двадцятий рік;
в) двадцять другий рік;
г) двадцять п’ятий рік.
6. Поет-байкар Петро Гулак-Артемовський доводився співакові
а) братом;
б) батьком;
в) дядьком;
г) дідом.
7. Закордонний дебют Семена Гулака-Артемовського відбувся на сцені
а) Паризької опери;
б) Віденської опери;
в) Міланської опери;
г) Флорентійської опери.
8. Загалом Семен Гулак-Артемовський співав
а) понад 20 провідних оперних партій;
б) понад 25 провідних оперних партій;
в) понад 30 провідних оперних партій;
г) понад 50 провідних оперних партій.
9. Шевченкова книжка "Кобзар” "...відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води...” Ці слова належать
а) Михайлові Драгоманову;
б) Івану Франкові;
в) Михайлу Грушевському;
г) Лесі Українці.
10. Пам’ятником Семену Гулаку-Артемовському залишилась опера
а) "Наталка Полтавка”;
б) "Москаль-чарівник”;
в) "Запорожець за Дунаєм”;
г) "Тарас Бульба”.
11. Головним героєм опери Семена Гулака-Артемовського є
а) Тарас Бульба;
б) Іван Карась;
в) Іван Гонта;
г) Максим Залізняк.
12. Пісню "Стоїть явір над водою” Семен Гулак-Артемовський присвятив
а) Тарасові Шевченку;
б) Михайлові Глинці;
в) Василю Жуковському;
г) Євгену Гребінці.

ТЕКСТИ ДЛЯ КОНТРОЛЬНОГО АУДІЮВАННЯ

    1. Золотий фонд драматургії

  Захоплення Михайла Старицького театром виникло ще тоді, коли він, хлопчик-гімназист, уперше побачив «Наталку Полтавку» у виконанні полтавської аматорської трупи. У студентські роки любов до сцени зміцніла, бо тепер він був уже не глядачем, а актором – сам грав у п»єсах, поставлених університетським драматичним гуртком. А після того, як Михайло Старицький та Микола Лисенко написали для самодіяльної трупи п’єсу-оперету «Чорноморці», і сам Михайло Петрович спробував поставити її на сцені, любов до театру перетворилась на пристрасть, потребу життя.
  Драматургічна діяльність Михайла Петровича Старицького тривала протягом чотирьох десятиріч. Як свідчить сам письменник в одному з листів, за цей час він написав 35 п’єс – із них 10 самостійних, власних. Щоправда, в іншому листі, написаному через чотири роки, число своїх оригінальних драматичних творів Старицький збільшує до 16, а загальну їх кількість зводить до 30.
  Чим же пояснити таку розбіжність? Справа в тім, що провести межу між переробками та оригінальними творами досить важко. Наприклад, такі п»єси, як «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та «Маруся Богуславка» можна віднести як до переробок, так і до оригінальних, бо написані вони на сюжети народних пісень, які вже використовувались іншими драматургами, проте написані так, як ніхто до Старицького не писав.
  На сьогодні нам відомо 32 драматичних твори Старицького – оригінальних і переробок, завершених і незавершених.
Аналіз творів драматурга свідчить, що Старицький започаткував в українській літературі свій напрямок. Найголовнішою ознакою цього напрямку сучасники Старицького вважали етнографізм. На жаль, і сьогодні дехто висловлює думку, що етнографічні елементи, яких у п’єсах Старицького чимало, знижують естетичну вартість творів, що народні співи, танці, звичаї як речі шаблонні зовсім не потрібні сучасному глядачеві.
  Проте етнографізм не перешкоджав письменникові бути реалістом, показуючи правду життя. Його увага до етнографії була засобом вияву співчуття та симпатії до простого люду. Через народну пісню, силу впливу якої він добре знав, Старицький намагався торкнутися найтонших струн людської душі. Академік Олександр Білецький мав рацію, коли назвав Старицького творцем напрямку «етнографічного реалізму».
  Часом етнографізм відігравав роль рятівника п»єси. В умовах жорстокої цензури та переслідувань українського слова драматург за великою кількістю пісень і танців вправно приховував головну, часто «крамольну» думку.
Починав свою драматургічну діяльність Михайло Петрович з переробок. Спочатку, мабуть, через відсутність письменницького досвіду і віри у власні сили. Пізніш, коли Старицький став театральним діячем, у нього вже не було ні відповідних умов для серйозної творчої роботи, ні часу. Переробляти, а точніше доробляти чужі п»єси, зробити їх сценічними, маючи достатній режисерський досвід, він міг і в умовах постійних мандрів.
  Була ще одна причина працювати над переробками. Починаючи з 1863 року, тобто після Валуєвського указу, офіційно були заборонені переклади п’єс на українську мову. Переробки ж формально забороні не підлягали.
Серед переробок Старицького трапляються й такі, які підносили українську драматургію на вищий щабель. Це переробки прозових творів М.Гоголя «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок». Але найпопулярнішою була й залишається комедія «За двома зайцями», у якій всі герої невдалого з драматургічного погляду твору І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» зажили новим життям.
  Про те, що п’єса І.Нечуя-Левицького несценічна, писала тогочасна критика. Старицький звернувся до цього твору 1883 року, коли вже був антрепренером української трупи. Він зрозумів, що п’єса про міщанство цілком могла б стати тим новим струменем, який освіжить тематичну одноманітність українського реперуару, де до цього часу переважали твори на сільську тематику. По дозвіл здійснити переробку п’єси письменник звернувся до І.Нечуя-Левицького, і той дав свою згоду.
  Узявшись до роботи, Михайло Петрович за короткий час написав, по суті, нову п’єсу на відомий сюжет. Він дав творові нову назву – «Панська губа, та зубів нема», і саме під цією назвою комедія розпочала сценічне життя. Під цією ж назвою у супроводі іншої – «За двома зайцями» - комедію було надруковано 1890 року.
  У порівнянні з п’єсою І.Нечуя-Левицького комедія М.Старицького була соціально зрілим викривальним твором. Замість переказу дотепного анекдоту про невдаху-цилюрника, який одночасно залицявся до двох дівчат і від обох отримав одкоша, Старицький показав духовну злиденність міщанського середовища. Цікаво, що один із рецензентів писав, як воронезькі міщани впізнавали на сцені себе, як бурхливо реагували на побачене, і зробив висновок, що під час вистави і в залі була «комедія в комедії, театр в театрі».
  Героїв твору Старицького породжено соціальними умовами. Цилюрник Голохвостий, який вирішив уладнати свої матеріальні справи одруженням з недоумкуватою дочкою простодушного й довірливого купця Сірка, - хитрий і нахабний авантюрист. У «паліхмахтера» Голохвостого і мова – суржик забутої ним української і абияк засвоєної російської, пересипаної «учоними» іноземними словами. Проте, увійшовши в свою роль, він і сам починає вірити у власні вигадки. Самим собою Голохвостий стає наприкінці п’єси, коли його викрито. «Чого витріщились? Ну, банкрот так і банкрот! А ви думали, каби я був багатий, то пошов би до вашого смітника!!! Свинота необразована! Авжеж, мені тільки ваших денег і надо било! А вони заклали собі в голову, що я на їх дочок задивився. Антересно дуже!» Це слова нахаби, відвертого циніка.
  Сповнена іскристого народного гумору, багата на цікаві ситуації, на тонко підмічені автором типи, комедія-переробка «За двома зайцями» міцно утвердилася в репертуарі українського театру. Тут повною мірою розкрилась майстерність драматурга М.Старицького. Дія розвивається невимушено й легко, у жвавому темпі, не відчувається жодної штучності й надуманості.
  Першою оригінальною п’єсою сам М.Старицький вважав драму «Панське болото» (пізніше назву було змінено на «Не судилось»). Тема твору – стосунки між поміщиками й селянами, роль і місце інтелігенції в тогочасному суспільному житті. Із сучасників Михайла Петровича цю тему порушували прозаїки – І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б.Грінченко. У драматургії першим узявся за неї М.Старицький.
  У драмі «Талан» йдеться про життя провінційних акторів, про їхню важку працю, безкінечні мандри, сутички з представниками влади, стосунки з глядачами. Головна героїня драми – Марія Іванівна Лучицька. Своє покликання вона сприймає як громадський обов’язок. «У праці художній ми повинні людям служити, цілком себе віддавати громаді», - говорить вона.
  Драму «Талан» було присвячено Марії Заньковецькій, яка першою виконала роль Лучицької. Як стверджують сучасники, славетна актриса не любила грати цієї ролі, бо не хотіла грати «саму себе». Справді, Заньковецьку можна вважати прообразом Лучицької.
  До оригінальних п’єс М.Старицького на історичну тему належать «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Остання ніч».
  Чимало п’єс написав Михайло Петрович Старицький. Різні теми, різні герої захоплювали уяву цього митця. Та на першому плані завжди були правда, синівське почуття до народу. Жоден з його творів не позбавлений громадянського звучання (За О.Цибаньовою; 1000 сл.).

Вибрати на кожне із запитань правильну відповідь:

1. Найпершу драматургічну спробу (оперету «Чорноморці») М.Старицький здійснив у співавторстві з
а) Марком Кропивницьким;
б) Миколою Садовським;
в) Миколою Лисенком;
г) Миколою Леонтовичем.
2. Драматургічна діяльність М.Старицького тривала
а) близько двадцяти років;
б) більше двадцяти п’яти років;
в) протягом сорока років;
г) близько п’ятдесяти років.
3. На сьогодні відомо
а) 12 драматичних творів М.Старицького;
б) 20 драматичних творів;
в) 32 драматичних твори;
г) 40 драматичних творів.
4. Творцем напрямку «етнографічного реалізму» назвав М.Старицького
а) Іван Франко;
б) Михайло Драгоманов;
в) Сергій Єфремов;
г) Олександр Білецький.
5. Слово етнографізм означає
а) походження народу;
б) властивість оцінювати явища крізь призму традицій і цінностей васного народу;
в) відображення народного побуту, звичаїв, обрядів без глибокого проникнення в їхню суть;
г) ставлення народу до національної мови.
6. Для М.Старицького етнографізм був
а) засобом увиразнення характерів персонажів;
б) засобом привернення уваги глядачів з простого люду;
в) засобом вияву співчуття та симпатії до простого люду;
г) засобом привернення уваги інтелігенції.
7. М.Старицький є автором драматичних переробок таких творів М.Гоголя, як
а) «Ревізор», «Мертві душі»;
б) «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок»;
в) «Страшна помста», «Вій»;
г) «Миргород», «Старосвітські поміщики».
8. Автором п’єси «На Кожум’яках», переробкою якої є твір М.Старицького «За двома зайцями», є
а) Іван Котляревський;
б) Іван Нечуй-Левицький;
в) Панас Мирний;
г) Іван Франко.
9. Сценічне життя комедія «За двома зайцями» розпочала під назвою
а) «Багатому щастя, а вбогому трясця»;
б) «Хвальби повні торби»;
в) «Панська губа, та зубів нема»;
г) «Казав пан, кожух дам».
10. Мовний суржик - це
а) слова, що вживаються жителями тієї чи іншої місцевості;
б) елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання мовних норм;
в) умовна мова декласованих елементів (злодіїв, жебраків);
г) відомі слова, які залежно від контексту можуть набувати нового значення.
11. Першою оригінальною п»єсою сам М.Старицький вважав
а) «Останню ніч»;
б) «Панське болото» («Не судилось»);
в) «Розбите серце»;
г) «Хрест життя».
12. Про життя провінційних акторів, їхню важку працю, безкінечні мандри, сутички з представниками влади йдеться у драмі
а) «Розбите серце»;
б) «Талан»;
в) «У темряві»;
г) «Не судилось».
13. Драму «Талан» було присвячено
а) Соломії Крушельницькій;
б) Марії Заньковецькій;
в) Марії Садовській-Барілотті;
г) Ганні Затиркевич-Карпинській.
14. На першому плані усіх п’єс М.Старицького завжди були
а) зображення народного побуту, звичаїв;
б) відтворення сильних, незламних характерів;
в) порушення проблем української інтелігенції;
г) правда, синівське почуття до народу.