Манкурт

  Жуаньжуани, плем’я, яке в минулі віки захопило степи, з полоненими воїнами поводилися винятково жорстоко. За кожної нагоди вони продавали їх у рабство в сусідні краї, і це вважалося щасливим виходом для полоненого, бо проданий раб рано чи пізно міг утекти на батьківщину. Жахлива доля чекала на тих, кого жуаньжуани залишали у себе в рабстві. Спочатку полоненим начисто виголювали голови. Забійники забивали верблюда. Оббіловуючи верблюдячу шкуру, насамперед відділяли цупку шийну частину. Поділивши на шматки, її відразу ж у розпареному вигляді одягали на виголені голови полонених пластирями, що відразу прилипали – на зразок сучасних шапочок для плавання. Кожного приреченого заковували дерев’яною шийною колодою, щоб не міг торкнутися головою землі. Їх відвозили подалі від людних місць і кидали там, зв’язавши руки, на сонці, без води і без їжі.
  Живими залишалися лише один або двоє з п’яти-шести. Гинули вони не з голоду і навіть не від спраги, а від нестерпних, нелюдських мук, яких завдавала сира верблюдяча шкура. Невблаганно зменшуючись під променями пекучого сонця, шкура стискувала голену голову раба, мов залізний обруч. Уже на другу добу починало проростати виголене волосся мучеників. Часом воно вростало у сирицю, у більшості ж випадків, не знайшовши виходу, волосся загиналося і знову входило кінцями у шкіру голови, завдаючи ще більших страждань. Останні випробовування супроводжувались цілковитим помутнінням розуму.
  Лише на п’яту добу жуаньжуани приходили перевірити, чи вижив хтось із полонених. Такого звільняли від кайданів і з часом ставили на ноги. Це був раб-манкурт, насильно позбавлений пам’яті і тому дуже цінний, вартий десяти здорових невільників.
  Манкурт не знав, хто він, якого роду-племені – словом, манкурт не відчував себе людською істотою. Усі його помисли зводилися до потамування голоду.
  Якось купці, які прийшли з караваном товарів, розповіли, сидячи за чаєм, як у степах зустріли молодого пастуха при верблюдячому стаді. З виду здоровий, і не подумаєш ніяк, що таке з ним пороблено. Про що не запитаєш, мовчить і весь час за шапку тримається. Виявляється, бувають манкурти, у яких верблюдяча шкура назавжди приростає до голови...
  При цій розмові була присутня в юрті жінка, вона наливала чай купцям. То була Найман-Ана, яка недавно втратила сина. Ще нижче опустила жінка на обличчя жалобну хустку.
  Тієї безсонної ночі Найман-Ана зрозуміла, що не заспокоїться, поки не розшукає в степах того пастуха-манкурта і не переконається, що то не її син.
  Наступного вечора Найман-Ана спорядилася в дорогу. Запасшись їжею й водою, вона вирушила в путь на верблюдиці.
  Найман-Ана виїхала дуже рано, щоб ніхто не набридав розпитуваннями. Віддалившись від аулу, вона звернула в степ.
  Після кількох днів пошуків вона натрапила на численне стадо, яке паслося у просторій долині. Але де ж пастух? Він стояв з довгою палицею і спокійно дивився з-під насунутої шапки, як вона наближалась.
  І коли наблизилася, коли впізнала сина, не стямилася Найман-Ана, як скотилася зі спини верблюдиці.
- Сину мій рідний! – вона кинулася до нього мов через хащі, що розділили їх. – Я твоя мати!
Але її поява зовсім не вплинула на пастуха. Він навіть не запитав, хто вона і чого плаче. Мовчки пішов на другий кінець стада. Збагнувши все, матір гірко й страшно заридала, не в змозі оволодіти собою. Все намагалася впіймати синів погляд, усе чекала, усе сподівалася, що він упізнає її, адже це так просто – впізнати рідну матір! І тоді вихопилося з душі її голосіння, довге невтішне ридання серед безмовних безкраїх степів...
  Вона похопилася, коли неподалік з’явився жуаньжуан на верблюді. Не гаючись, сіла на верблюдицю і пустилася геть. Прудконога верблюдиця понесла її, а жуаньжуан переслідував позаду, потрясаючи списом.
  Мати не знала, що, повернувшись, розлючений жуаньжуан почав бити манкурта. Але в нього про що спитаєш! Тільки й повторював: "Вона казала, що вона моя мати!”
- Ніяка вона тобі не мати! – гнівався жуаньжуан. – Ти знаєш, навіщо вона приїздила? Вона хоче здерти твою шапку й відпарити голову!
  На цих словах манкурт зблід, сірим зробилося його обличчя. Він почав озиратися довкола, як звір.
- Та ти не бійся! На ось, тримай! – жуаньжуан вклав йому до рук лука зі стрілами.
  Невдовзі мати поверталася до сина. Вона була бліда й сувора. Сивина, зморшки, думи на чолі, в очах біль... Ось вона досягла стада, поїхала між тваринами, які паслися, почала озиратися... Не помітила Найман-Ана, що син її, манкурт, ховаючись в тіні верблюда, вже приготувався з коліна, цілячись натягнутою на тятиві стрілою. Відсвіт сонця заважав йому, і він чекав зручного моменту для пострілу. Стріла коротко свиснула, впившись матері в лівий бік під руку.
  Найман-Ана похилилася й почала повільно падати, чіпляючись за шию верблюдиці. Але раніше впала з її голови біла хустка, перетворилася у повітрі на птаха й полетіла з криком: "Згадай, чий ти? Чий ти?”
Те місце, де була похована Найман-Ана, почало називатися кладовищем Ана-Бейїт – Материнським супокоєм (За Ч.Айтматовим; 752 сл.).

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь:

1. Продаж полоненого в чужі краї вважався для нього щасливим виходом, тому що
а) його легко могли викупити родичі;
б) він міг викупитися сам;
в) він міг утекти на батьківщину;
г) там йому жилося краще, ніж на волі.
2. Жахлива доля чекала на тих, кого жуаньжуани залишали в себе в рабстві, оскільки їх
а) примушували тяжко працювати;
б) перетворювали на галерників;
в) перетворювали на євнухів;
г) перетворювали на манкуртів.
3. Раб-манкурт був надзвичайно цінний, тому що був
а) особливо витривалий та сильний;
б) навчений пасти худобу в степу;
в) насильно позбавлений пам’яті;
г) навчений і натренований стріляти з лука.
4. Про молодого пастуха-манкурта в степу матері розповіли
а) мисливці;
б) втікачі з полону;
в) воїни;
г) купці.
5. Невтішне горе матері було спричинене тим, що
а) спілкуванню з манкуртом перешкодив жуаньжуан;
б) манкурт сам не захотів з нею спілкуватися;
в) манкурт був схожим на її сина;
г) манкурт виявився її сином.
6. Манкурта найбільше злякала така фраза жуаньжуана:
а) "Вона хоче вкрасти верблюда”;
б) "Вона хоче тебе вбити”;
в) "Вона хоче мене вбити”;
г) "Вона хоче відпарити твою голову”.
7. Жуаньжуан уклав манкуртові в руки
а) ножа;
б) лук і стрілу;
в) меч і щит;
г) сокиру.
8. Манкурт вистрілив не одразу, тому що
а) не вмів влучно стріляти;
б) йому заважав відсвіт сонця;
в) все-таки впізнав матір;
г) не хотів убивати людину.
9. Манкурт став убивцею матері, тому що
а) охороняв стадо від можливого пограбування;
б) не розумів, що чинить, будучи знаряддям у руках хазяїна;
в) був переконаний, що за матір видає себе чужа йому людина;
г) свідомо хотів знищити матір, щоб не повертатися додому.
10. З усіх людських рис у манкурта залишилися
а) покірність і страх;
б) чесність і відповідальність;
в) милосердя й співчутливість;
г) лагідність і слухняність.
11. Переносне значення слова манкурт таке:
а) убивця рідної матері;
б) братовбивця;
в) людина, позбавлена пам’яті про свій народ;
г) боягуз.
12. Синонімами до слова манкурт є такі слова:
а) негідник, злочинець;
б) відступник, зрадник, яничар;
в) брехун, клятвопорушник;
г) боягуз, страхополох.

   Іларіон та Нестор

  З іменем Іларіона пов’язують виникнення Києво-Печерського монастиря. Будучи священиком монастиря на Берестові, він часто приходив на мальовничий, тоді ще вкритий лісом високий берег Дніпра. Для молитовного усамітнення викопав собі невелику печеру. Після того, як Іларіон став київським митрополитом, цю печеру зайняв монах Антоній, що саме повернувся до Києва з православного монастиря на горі Афон у Греції. Незабаром навколо Антонія згуртувались інші монахи. Так була заснована Києво-Печерська лавра.
  Іларіон – перший київський митрополит з русичів, а не з греків, найвидатніший сподвижник Ярослава Мудрого. Народився він наприкінці Х ст., книжної премудрості навчався при Десятинній церкві, освіту удосконалював у Константинополі. Він вільно володів грецькою мовою, чудово розбирався в історії й політиці.
  Ще з дитячих років Іларіон був близький до княжого двору. У найперші роки правління Ярослава Мудрого він опинився серед сподвижників князя. Свою відому промову "Слово про закон і благодать” він виголосив навесні 1022 року на Киріо-Пасху – так звався день збігу свят Пасхи та Благовіщення. Саме в цей час у Києві завершувалося будівництво Золотих воріт, а також Софійського собору.
  У "Слові про закон і благодать” Іларіон з гордістю оглядає славне минуле язичницької Русі, вітає її вступ у коло християнських народів і пишається почесним місцем, яке вона серед них посіла. Чому трактат Іларіона називається "Слово про закон і благодать”? Закон, на думку автора, має визначати поведінку людей, поки вони ще далекі від досконалості, і готувати до сприйняття божественної благодаті, яка є повнотою істини, любові, краси і волі, а тому вища за закон.
  Іларіон наголосив на тому, що вибір християнства як віри русичів князь Володимир здійснив вільно, без примусу, тому його слід шанувати як рівноапостольного – тобто рівного за значенням до Христових учнів апостолів. Як апостоли, Володимир доклав багато зусиль для навернення своїх співгромадян до Христової віри. Ярослав же продовжив справу свого батька – піклується про будівництво на Русі храмів, про освіту. Ярослава Іларіон називає "новим Соломоном” тобто за значенням діяльності до діяльності прирівнює до мудрого біблійного персонажа.
  У листопаді 1053 р. Іларіон склав свої митрополичі обов’язки і під іменем Никона постригся в монахи Києво-Печерського монастиря. На високому посту Іларіона змінив митрополит-грек. Трапилося це після шлюбу сина Ярослава Мудрого Всеволода з дочкою грецького імператора Костянтина ІХ.
  Ставши ченцем під іменем Никона, Іларіон опрацював і доповнив складений ним раніше літопис. По смерті ігумена Києво-Печерської лаври Феодосія монастирська братія обрала ігуменом Никона. Та на цьому посту він пробув недовго. Вступивши у конфлікт з великим князем Ізяславом Ярославичем, розгніваним через те, що в Печерському монастирі без його відома прийняли постриг двоє людей з його близького оточення, ігумен змушений був піти в далеку Тмутаракань на Керченській протоці. Тут від дожив до глибокої старості і помер столітнім старцем.
  Роль Іларіона в становленні духовної культури Русі величезна. Він першим осмислив історичне місце оновленої прийняттям християнства Руської держави серед народів світу. На створеному ним літописному зводі будувалася давньоруська історія. Його життя і діяльність стали духовним взірцем для сучасників і нащадків.
Ченць Києво-Печерського монастиря Нестор жив у другій половині ХІ - на початку ХІІ ст. За переказами, на початку 1070-х рр.. він юнаком прийшов до монастиря з наміром прийняти постриг. Залишившись при монастирі послушником, Нестор прославився доброчинністю й працелюбністю. Постриг він прийняв одразу по смерті засновників лаври Преподобних Антонія й Феодосія, пізніше був висвячений у сан диякона.
  Нестор відзначався любов’ю до книжної премудрості. При монастирі існувала багата бібліотека. Нестор з ентузіазмом опановував нагромаджені століттями знання. Особливо його цікавили житія святих та історичні твори у вигляді хронік - літописи.
  Перу Нестора належать життєписи перших вітчизняних святих: підступно вбитих синів князя Володимира Бориса і Гліба, а також Преподобного Феодосія Печерського. Нестор постає передовсім як спостережливий і проникливий психолог.
  Питання, авторства славетної "Повісті временних літ”, цього найдавнішого літопису, що дійшов до нас у повному обсязі і потім включався в усі основні літописні зводи Русі, є не простим.
  Давня традиція цей видатний твору саме Нестору. Проте наукові дослідження підтвердили, що стиль житій, які безперечно написав Нестор, дуже відрізняється від стилю "Повісті временних літ”. Це дало підставу вважати, що існувало два різних автори. Не виключено, що обидва були печерськими монахами, жили в один і той самий час і навіть звалися Несторами, а згодом у пам’яті нащадків злилися в єдиний образ. Тоді годилося б говорити про Нестора-історика (автора житій) і Нестора-літописця – автора "Повісті...”.
  Проте цілком можливо, що йдеться про одного автора, а текстуальні відмінності творів пояснюються різницею у часі їх написання та специфічними жанровими законами. Не слід забувати й того, що практично завершений у 1113 р. текст "Повісті временних літ” пізніше за дорученням великого князя Володимира Мономаха переробив і доповнив ігумен Видубецького монастиря Сильвестр.
  Преподобний Нестор помер 1114 р., невдовзі після вступу на київський престол Володимира Мономаха і був покладений у Ближніх (Антонієвих) печерах. Його колоритна постать стоїть поряд з відомими подвижниками Києво-Печерського монастиря, які уславились не лише праведним життям, а й величезним внеском у становлення вітчизняної культури (За Л.Семакою; 810 сл.).

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь:

1. У викопаній Іларіоном печері оселився майбутній засновник Києво- Печерської лави
а) Антоній;
б) Феодосій;
в) Алімпій.
2. Іларіон був сподвижником
а) Володимира Великого;
б) Ярослава Мудрого;
в) Володимира Мономаха.
3. Слово сподвижник має таке значення:
а) людина, яка з релігійних міркувань позбавляє себе життєвих благ; аскет;
б) той, хто бере участь у відповідальній справі; соратник;
в) людина, з якою хто-небудь перебуває в дружніх, товариських стосунках; близький, знайомий.
4. Свою відому промову "Слово про закон і благодать” Іларіон виголосив навесні 1022 року
а) на Різдво;
б) на Трійцю;
в) на Киріо-Пасху.
5. Киріо-Пасха – це день, коли збігаються такі свята:
а) Благовіщення і Різдво;
б) Благовіщення і Пасха;
в) Благовіщення і Хрестовоздвиження.
6. Ченцем Києво-Печерської лаври Іларіон став під іменем
а) Нестора;
б) Никодима;
в) Никона.
7. Іларіон помер у віці
а) 50 років;
б) 80 років;
в) 100 років.
8. Нестор-літописець жив:
а) у другій половині Х – першій половині ХІ ст..;
б) у другій половині ХІ- на початку ХІІ ст.;
в) у другій половині ХІІІ ст.
9. Нестора-літописця було висвячено у сан
а) митрополита;
б) диякона;
в) пресвітера.
10. Історичні твори у вигляді хронік називались на Русі
а) літописами;
б) романами;
в) поемами.
11. Підстави вважати, що житія святих та "Повість временних літ” написані різними авторами, такі:
а) твори підписані різними іменами;
б) твори різняться за поглядами на історію Русі;
в) твори різняться за стилем.
12. По смерті Нестор-літописець був похований
а) у Видубецькому монастирі;
б) у Дальніх печерах лаври;
в) у Ближніх печерах лаври.

ТЕКСТИ ДЛЯ КОНТРОЛЬНОГО АУДІЮВАННЯ

   Микола Костомаров

  Микола Костомаров – видатний історик і мислитель, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, організації, з якої, власне, розпочався український суспільно-політичний рух.
  Народився Микола Костомаров 1817 р. на Воронежчині. Батько майбутнього ученого, капітан, учасник штурму Ізмаїла суворовською армією, вийшовши у відставку, оселився у своєму маєтку. Він належав до старовинного дворянського роду, на свій час вважався людиною вельми освіченою, що, однак, не заважало йому бути жорстоким кріпосником. Уже в похилому віці він вибрав гарну кріпачку Тетяну і, готуючи її собі за дружину, вирядив до Москви для навчання у приватному пансіоні. Обвінчалися батьки Костомарова вже після народження Миколи.
  Раптова смерть батька поставила родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом Микола вважався кріпаком покійного батька, тому перейшов у спадок його найближчим родичам, які щосили знущалися над одинадцятирічним хлопчиком. Невдовзі ці родичі запропонували вдові: в обмін на її частку спадщини – 14 тисяч десятин землі - вони відпустять хлопця на волю. Жінка без зволікань погодилась.
  Закінчивши Воронезьку гімназію, Микола вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету.
Тогочасний Харків заслужено вважався центром розвитку нової української літератури. Батьком нової української прози називали харків’янина Григорія Квітку-Основ’яненка, українські байки писав ректор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський. Навколо професора-славіста і літератора-романтика Ізмаїла Срезневського сформувався гурток студентів, захоплених збиранням української народної пісенної творчості. Вони сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали балади, пісні, вірші. У такій атмосфері навчався студент Костомаров. Дещо пізніше під псевдонімом Ієремія Галка Микола видав свої "Українські балади” та створив історичну драму "Сава Чалий”.
  Склавши магістерські іспити, Костомаров розпочав підготовку дисертації, присвяченої Брестській унії 1596 р. Однак роботу заборонило Міністерство народної освіти. Крім того, об’єктивне дослідження молодого історика викликало протести церковної влади. І, хоч праця вийшла в світ окремою книжкою, невдовзі прийшов наказ знищити увесь тираж.
  Другу дисертацію Микола Костомаров підготував за півтора роки. Тема "Про історичне значення російської народної поезії” викликати ідеологічних нарікань не могла, тож дослідження було успішно захищене.
Микола Костомаров учителював у гімназії містечка Рівне на Волині, потім у Першій гімназії Києва. Згодом Микола Іванович почав викладати російську історію в Київському університеті.
  Яскрава постать Миколи Костомарова, людини високоосвіченої і прогресивної, приваблювала багатьох молодих людей: В.Білозерського, П.Куліша, М.Гулака, О.Марковича. Узимку 1845 р. вони створили Кирило-Мефодіївське братство, до якого згодом приєднався і Т.Шевченко. Братчики прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю. Ідейно-політичні засади й прагнення членів товариства були викладені в статуті та написаній М.Костомаровим "Книзі буття українського народу”.
Більшість кирило-мефодіївців, у тому числі й сам Микола Костомаров, були людьми глибоко релігійними, тому їхній народницький пафос мав характер майже релігійної віри. Якщо М.Костомаров, М.Гулак, В.Бєлозерський були швидше слов’янофілами, ніж людьми, що сповідували українську ідею, то П.Куліш і Т.Шевченко утворювали патріотично-українське крило товариства.
  Студент Петров, що винаймав квартиру в одному будинку з М.Гулаком, підслуховував розмови братчиків. Завівши з ними знайомство і увійшовши в довіру, він написав донос, який негайно переправили до Петербурга. Членів товариства було заарештовано і перепроваджено до столиці імперії для слідства.
  За тиждень запротореному до Петропавловської фортеці Миколі Костомарову дозволили побачення з його нареченою Аліною Крагельською. Саме перед арештом готувалося весілля. Тепер Костомаров боявся зв’язувати з Аліниним своє, як він вважав, пропаще життя. Крагельська вийшла заміж за іншого.
  Одночасно з Костомаровим був заарештований М.Гулак, а незабаром – П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович. Після проведеного в Петербурзі слідства їх було засуджено і всіх, за винятком Шевченка, без жорстокості.
Відбувши рік ув’язнення в Петропавловській фортеці (де, до речі, він вивчив грецьку та іспанську мови), Костомаров був висланий до Саратова. Тут він завершив своє дослідження про Богдана Хмельницького.
  Після заслання Микола Іванович побував у Німеччині, Швеції, Швейцарії, Франції та Італії. Повернувшись до Петербурга, продовжував наукову роботу. У Петербурзькому університеті він обійняв кафедру російської історії.
Довідавшись, що до Петербурга повернувся із заслання Тарас Шевченко, Микола Іванович негайно навідав товариша. Надзвичайно зворушливо описана їхня зустріч в "Автобіографії” Костомарова: "Майстерня Шевченка знаходилась поруч із академічною церквою. Це була простора й світла кімната, що виходила вікнами в сад. "Здрастуй, Тарасе”, - сказав я, побачивши Шевченка за роботою з олівцем у руці. Шевченко витріщив на мене очі, але не міг упізнати. Даремно я, все ще не називаючи себе на ім’я, нагадав йому обставини, що повинні були навести його на думку про те, хто перед ним. "От же говорив ти, що побачимося й будемо ще жити в Петербурзі, - так і сталося!” Це були Тарасові слова, вимовлені в ІІІ відділенні тоді, як після чергових ставок ми поверталися до своїх камер. Але Шевченко і по тому не міг здогадатись. Мабуть, я сильно змінився за роки розлуки з ним. Я нарешті назвав себе. Шевченко сильно розхвилювався, заплакав і почав обіймати мене й цілувати...”
  З Аліною Крагельською Костомаров зустрівся після двадцятишестирічної розлуки. Він – так і не одружений і зовсім самотній, вона - удова і мати трьох дітей. Наступного року вони обвінчалися і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.
Разом із товаришами юних років П.Кулішем та В.Білозерським М.Костомаров створив і очолив петербурзьку українську "Громаду”. Підтримуючи тісні зв’язки з такими ж культурно-просвітницькими гуртками в Києві й інших містах, вони видавали журнал "Основа”.
  М.Костомаров послідовно додержував ліберальних поглядів, не поділяючи радикальних поглядів Т.Шевченка, не бажаючи приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів. Цим він налаштував проти себе і тих, і інших.
  Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 р. закриття Петербурзького університету кілька професорів, у тому числі й М.Костомаров, у приміщенні Міської думи організували систематичне читання лекцій. Після заборони цих лекцій урядом М.Костомаров на знак протесту подав у відставку, чим викликав лють начальства. І хоч пізніше він двічі одержував запрошення очолити кафедру в Київському, а тоді й у Харківському університетах, однак Міністерство народної освіти дозволу на читання Костомаровим навчальних курсів уже не дало.
  Здоров’я професора Костомарова слабшало, але духом він залишався незламний. Фатальними виявилися для нього дві події. Якось, переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був збитий візником. Наслідки травми відчувалися довго. На початку зими Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж. Невдовзі Миколи Івановича не стало.
  Роль Миколи Костомарова в розвитку української й російської історіографії величезна. "Щира любов історика до Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди”, - любив повторювати він (За Л.Семакою; 870 сл.).

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь:

1. По смерті батька Микола Костомаров потрапив у складне юридичне становище, тому що
а) не одержав спадщини після батька;
б) не мав дворянського звання;
в) як батьків кріпак відійшов у спадок його родичам.
2. З кріпацтва хлопчик був звільнений
а) матір’ю;
б) батьковим братом;
в) бабусею й дідусем.
3. Закінчивши гімназію, Микола вступив на
а) історико-філологічний факультет Київського університету;
б) історико-філологічний факультет Харківського університету;
в) філософський факультет Харківського університету.
4. Найперші твори М.Костомаров видав під псевдонімом
а) Ієремія Галка;
б) Борис Чайченко;
в) Павло Граб.
5. Предметом дослідження першої, незахищеної дисертації М.Костомарова стала
а) українська народнопісенна творчість;
б) доля Сави Чалого;
в) Брестська унія.
6. У Київському університеті М.Костомаров викладав
а) російську історію;
б) українську історію;
в) український фольклор.
7. Кирило-Мефодіївське товариство було створене
а) узимку 1840 р.;
б) узимку 1845 р.;
в) навесні 1848 р.
8. Якраз перед арештом Микола Костомаров готувався до весілля
а) з Ликерою Полусмак;
б) з Катериною Піуновою;
в) з Аліною Крагельською.
9. Після ув’язнення в Петропавловській фортеці кирило-мефодіївця М.Костомарова було вислано до
а) Орла;
б) Саратова;
в) Казані.
10. Разом з П.Кулішем та В.Білозерським М.Костомаров брав участь у виданні журналу
а) "Просвіта”;
б) "Основа”;
в) "Молода муза”.
11. М.Костомаров послідовно додержував
а) радикальних поглядів;
б) консервативних поглядів;
в) ліберальних поглядів.
12. У відставку професор М.Костомаров подав з причини
а) погіршення здоров’я;
б) протесту проти утисків у зв’язку із студентськими заворушенннями 1961 р.;
в) протесту проти русифікаторської політики уряду.

   У пошуках Трої

  Дитинство Генріха Шлімана не було безхмарним. Він народився в невеликому німецькому селі. Коли йому сповнилося дев’ять років, померла мати, а суворого й грубого батька вигнали з посади пастора.
  Лише єдиний спогад дитинства грів Генріхову душу: довгими зимовими вечорами батько переказував дітям історії з "Іліади”, знаменитої поеми сліпого давньогрецького поета Гомера. Серце завмирало від розповідей про подвиги Гектора й Ахілла, про незрівнянну красу Єлени, через яку греки взяли в облогу Трою. Як же хотілося хлопчикові побільше дізнатися про могутність і славу Давньої Греції!
  Чотирнадцятирічним Генріха віддали у помічники бакалійникові. Якось, вантажачи товар, він надірвався так, що в нього пішла горлом кров. Покинувши осоружну роботу, юнак пішки подався до Гамбурга, де всього за кілька днів закінчив розраховані на рік навчання бухгалтерські курси. Продавши годинник, Шліман сів на корабель, що йшов до Венесуели. Корабель потрапив у страхітливий шторм і потонув. Юного Шлімана разом ще з тринадцятьма пасажирами підібрало з крижаних хвиль судно, що, на щастя, проходило повз них. Бідолах довезли до Голландії.
  У Амстердамі Генріх прилаштувався бухгалтером. Саме тоді він почав виробляти в собі якості, завдяки яким він зміг досягти життєвої мети. Він жив аскетично, занурившись у навчання. Менше ніж за рік він оволодів голландською, французькою, іспанською, італійською, французькою, португальською мовами. Нові знання допомогли йому влаштуватися на солідній імпортно-експортній фірмі. Після того, як він самостійно опанував російською в обсязі, що цілком давав змогу листуватися, 25-річний бізнесмен дістав посаду головного представника компанії в Санкт-Петербурзі.
  Попросивши руку дівчини, яку він любив з дитинства, Шліман дізнався, що вона щойно вийшла заміж. Тяжко переживаючи, Генріх протягом кількох наступних років працював, як одержимий. Після смерті молодшого брата Шліман вирушив в Каліфорнію по спадщину і виявив, що братів партнер утік, прихопивши всі гроші. Та Шліман зміг відкрити власну фірму з продажу золота. Наскладавши 400000 доларів, він вирішив залишити Америку, жителі якої завжди здавалися йому вельми невихованими. Зворотний шлях ледь не виявився для нього фатальним. Провідники дорогою кинули подорожніх, багато з яких померло від голоду та пропасниці. У Генріха ж на пораненій нозі розпочалася гангрена. Та він вижив.
  Повернувшись до Санкт-Петербурга, Шліман сколотив ще одне багатство на торгівлі фарбою. Робота була його життям. Часто Генріх ішов на ризик там, де інші діяли обережно, і завжди вигравав!
  Кожну вільну хвилину бізнесмен Шліман віддавав... вивченню грецької мови. Тепер у нього було досить грошей на омріяні подорожі. Його захопила нова мрія – стати археологом. Він вирушив до грецького острова Ітаки, де організував любительську експедицію для проведення розкопок руїн замку улюбленого героя Одіссея.
Неподалік від Константинополя, у місцині, що традиційно вважалася розташуванням колишньої Трої, Шліман почав розкопувати пагорб Гиссарлик. Вирішивши, що йому необхідно одружитись із гречанкою, він заходився розшукувати молоду й гарну дівчину, котра любила б Гомера і потребувала б коштів. Друзі познайомили його з 17-річною дочкою афінського торгівця мануфактурою Софією Енгастроменос. Перша зустріч із Софією перетворилася для неї на екзамен. Запитань було три: чи не хоче вона вирушити в мандри, чи відома їй дата в’їзду імператора Адріана до давніх Афін, чи знає напам’ять щось із Гомера. Відповіді задовольнили Шлімана. Додатковим питанням було: "Чому ви погодилися вийти за мене заміж?” Почувши, що причина її згоди крилася в багатстві нареченого, Генріх трохи образився, але невдовзі заспокоївся, розчулений щирістю своєю обранниці.
  Найперші розкопки завершилися повним розчаруванням. Друга і третя спроби також не увінчались успіхом. Під час третьої експедиції у травні 1873 року було знайдено скарб з 10 000 золотих предметів, що, на думку Шлімана, складали скарб останнього царя Трої Пріама.
  Генріх Шліман таємно вивіз знайдені речі до Греції, де родичі Софії сховали дорогоцінні келихи, діадеми й сережки по своїх фермах. Турецький уряд, який, уперто ігноруючи прохання дослідника, так і не дав дозволу на розкопки, тепер виявив глибоке обурення. Шліман стверджував, що він, усупереч байдужості чиновників, самотужки врятував спадщину Трої від розграбування. Турецький уряд звернувся з позовом на Шлімана до грецького суду. Дослідник тим не переймався: він уже розпочав розкопки на іншому пагорбі, де виявив стародавнє поховання з чудовими золотими прикрасами.
  Останні десять років Генріх Шліман прожив у своєму афінському будинку. Дехто з учених висловлював сумніви, щодо історичної достовірності його знахідок, проте сам він був у ній твердо переконаний.
Та незважаючи на шалений успіх, Шлімана очікувала трагічна кончина. Якось, перебуваючи у справах у Неаполі, він знепритомнів посеред людної площі. Оскільки не мав фз собою документів і грошей, його прийняли за жебрака і не надали жодної медичної допомоги. Коли Шлімана розшукав його особистий лікар було вже надто пізно: Генріха паралізувало, він втратив мову. Врятувати його не змогли.
  Генріх Шліман помер у грудні 1890 р., трохи не доживши до шістдесятидев’ятиліття. Подолавши величезні життєві перешкоди, цей чоловік досяг своєї мети: працею нажив колосальне багатство, зажив всесвітньої слави і завоював кохання прекрасної жінки (З кн. "Великі таємниці минулого”; 760 сл.).

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь:

1. Душу Генріха Шлімана грів єдиний спогад дитинства:
а) спів матір’ю народних пісень;
б) переказування батьком історій з "Іліади”;
в) читання книжок про пригоди й мандри.
2. Помічником бакалійника Генріх став
а) дванадцятирічним;
б) чотирнадцятирічним;
в) вісімнадцятирічним.
3. Роботу юнак покинув через те, що
а) вона була йому нецікава;
б) він надірвався;
в) його не влаштовувала платня.
4. Бухгалтерські курси юнак закінчив у місті
а) Нюрнберг;
б) Гамбург;
в) Лейпциг.
5. Після аварії корабля Генріх опинився
а) у Туреччині;
б) у Швеції;
в) у Голландії.
6. Посаду головного представника компанії в Санкт-Петербурзі 25-річний Шліман отримав через те, що
а) мав зв’язки серед російських чиновників;
б) самотужки пристойно оволодів російською мовою;
в) був кваліфікованим фінансистом.
7. Власну фірму з продажу золота Шліман відкрив
а) на Алясці;
б) на Камчатці;
в) у Каліфорнії.
8. Найпершу любительську експедицію для проведення розкопок Шліман організував
а) на острові Ітака;
б) на острові Корсика;
в) на острові Борнео.
9. Знайдений Шліманом у Туреччині скарб з 10 000 золотих предметів належав, на думку дослідника,
а) троянцеві Ахіллу;
б) грекові Одіссею;
в) останньому царю Трої Пріаму.
10 Викопаний скарб Шліман відвіз до Греції, що була батьківщиною.
а) його матері;
б) його дружини;
в) його найкращих друзів.
11. Сумління Шлімана перед урядом Туреччини було чистим, оскільки він
а) провадив археологічні розкопки власним коштом;
б) сплатив до державної казни вартість вивезеного скарбу;
в) всупереч байдужості чиновників, самотужки врятував спадщину Трої від розграбування.
12. Мети свого життя Генріх Шліман досяг завдяки таким рисам, як
а) відчайдушність, нерозважливість, авантюризм;
б) хитрість, пристосовництво, жадібність;
в) бажання і вміння вчитися, наполегливість, сила волі.