А що чорна ниточка – розставання,
А червона ниточка – то кохання.
Щоб та чорна ниточка часто рвалась,
А червона ниточка гладко слалась.

Встану я в неділеньку спозаранку,
Подарую милому вишиванку.
Сердься, мій соколику, чи не сердься,
Будеш ти носить її коло серця.

В зимові ночі
Співає хата:
Пальці – дівочі,
Щоб вишивати…
Хрестиком, низзю,
Заволіканням,
Ретязем, риззю,
Співом, риданням.
Нитка з іглою
Вишила в болю
Жалем-журбою
Жіночу долю.
В волі й неволі
Серце щемить:
Нитка – як доля,
Доля – як нить.

Одягнімо, друже, вишиванки —
Наш чарівний український стрій.
Не для когось, не для забаганки,
А для себе, вірний друже мій.

Одягнімо вишиванки, друже,
Як одвічний предків талісман.
Хай не буде серед нас байдужих
І один в нас буде отаман.

Одягнімо в свята і неділі,
В будень, за потреби, одягнім
І відчуєм — вороги безсилі
Зруйнувати український дім.

Одягнімо вишиванки, друже,
Хай побачить українців світ —
 Молодих, відважних, дужих. 

Вишивкою ніжною, на білім полотні,
Вишивала щастя й долю, мамо ти мені.
Кольорами ясними, всі лягли нитки,
В кожнім своїм хрестику, усміхнешся ти.
Скільки серця, й радості, вишивці дала,
Щоб щаслива донечка й радісна була.
Щоб життя веселкою між роками йшло,
Щоб квітками й зеленню вмаяне було.
Враз з очей скотилася дивная сльоза,
Ось уже й покрилася у доньки коса.
І рушник весільний твій дорогий до болю,
З вишитими буквами:
«На щастя і долю…"

Хрестиком волинським мама вишиває
Полісся милого віночки чарівні,
На них поглянеш — ніби оживають
Давнини сивої забутії пісні.

Було, чумак знесилений додому
Привозив сіль і падав на тинок.
Полин-травою пах тоді на ньому
Сорочки вишиваної вінок.

Чурай Маруся нам пісень співала
Про вітри буйні, ночі чарівні.
На вечорницях у вінки вплітала
Краси дівочої журливії пісні.

Кріпачка-мати мичку тихо пряла,
Тарас в колисці бачив милі сни,
Рабиня-мати квіти вишивала,
Що згодом в творах сина проросли.

Хрестом волинським мама вишиває
Полісся милого віночки чарівні,
На них поглянеш — ніби оживають
Давнини сивої забутії пісні.

Вишита сорочка. Хрестики дрібненькі —
В них сплелись надія, віра і любов...
Пісня українська, щебет соловейка
На зло яничарам повернулись знов.
Онукам і дітям вишиту сорочку
Даруймо на свято і на кожний день.
До ніг України кладімо віночки,
Сплетені з любові і наших пісень.

Вишивала доленьку
Вечорами
Гірко умивалася
Я сльозами.
Вишивала доленьку
Хрестом-гладдю
Полотняну правдоньку
Щиру правду.
Вишивала доленьку
Квіточками.
Без чорного кольору
В ніжній гамі.
Вишивала доленьку
Різнобарв"ям
Майорить красивая
В різних фарбах.
Дала мені матінка
Красу й розум
Та позамість радості
Життя грози.
Заміню ж бо доленьку
На яскраву
Та буду щасливою
Я по праву...
Любов Іванова

Вишиванка

Рано-вранці, на світанку,
Вишиваю вишиванку.
У зеленім житі
Буду ворожити.
Попрошу у неба
Солов’їний щебет.
Попрошу у квітки
Чарівної нитки.
Тоненької, шовкової,
Нитки кольорової.

Полотном біленьким
Вишию рівненько
Голосну сопілочку
І вишневу гілочку,
Пташечку, калину,
Маму і дитину.
Вийся-вийся, голочко,
Вишиваю долечку.
Візерунок рясно -
Буде доля красна
Я.Яковенко

Синові в дорогу

Сльоза бринить…
З батьківського порогу
У вирій відлітає пташеня.
Лети, дитино, хай земні тривоги
Тебе в дорозі обминуть щодня.

Лети скоріш, вже виріс, мій синочку,
Дорослим став, із сильними крильми.
Прийми в дарунок вишиту сорочку
Й не забувай, що на землі є ми:

Твої батьки, твій дім, твоя родина,
Найкращі друзі – мудрі вчителі.
І збережи у памяті, дитино,
Що на вкраїнській виріс ти землі.

Тобі співала у вишневому садочку
Маленька пташка про найперші почуття…
Лети, моя кровинко, мій синочку,
Щодня молитимусь я за твоє життя…
Лариса Заміхора

ВИШИВАНКА

Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й мов барвистий метелик, поруч гралась душа...

― Ти скажи мені, тату, що за дивна земля
Почала прилітати в сни мої звіддаля?
І ласкава, як мама, і, мов казка, без меж...
Ти коли мене, тату, в землю ту повезеш?

- Ой, дитя моє, ластів’я моє,
Народив тебе теплий край.
То Вкраїнонька нас пригадує,
Стука в серденько: прилітай.

Не загою вік я в ту землю путь,
Там слова пісень у садах ростуть.
Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ...

Я посивів тут, а живу я — там...
Тих сердечних пут не розбить літам.
Там, де ти біжиш, я біжу малий,
В ріднім краї жить я судьбу молив...

Обцілують хай твої ніженьки
Землю матірну у доріженьки...
У доріженьки, у яруженьки...
Білі лебеді, сиві руженьки...

Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й, мов барвистий метелик, поруч гралась душа.

Вранці очі, як мальви, у дитяти цвіли:
― Ти скажи мені, мамо, ми поїдем коли?
Край дороги тополя там, як Божа сльоза,
Там живе наша доля, там живе, не згаса...

Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ!
Григорій ЛЮТИЙ

Буяння весни білосніжним серпанком
Далеко від дому приходить у снах.
І піснею грає моя вишиванка,
Яку я з дитинства носив на грудях.
Приспів:
Моя вишиванко, червона калино,
Ти символ Вітчизни з прадавніх віків.
Моя вишиванка – душа України
І зірка яскрава для дочок – синів.

Гаптована ніжно й барвисто нитками,
Сорочка для мене – святий оберіг.
І стежка до світлої пам’яті мами,
Яку я у серці назавжди зберіг.

Цвіте вишиванка - сорочка вкраїнська
Калиною білою в рідних садах.
А в тій вишиванці – любов материнська,
Що нас зігріває в далеких світах.

Вишиванка

Слова: Григорій Булах
Музика: Олександр Злотник

Україно моя, вишиванко!
Ти мій біль, моя мука і доля;
Я без тебе як день без світанку,
Я без тебе, як жайвір без поля
Приспів:
Вишиванко моя вишиванко
Смерекова вишнева жага,
Ти далеких Карпат полонянка,
Ти Дніпра мов хвиля жива;

Я по світу іду в вишиванці
Аж дивуються ген журавлі,
Хай встрічають в веселій багрянці
Україна іде по землі.

Україно моя вишиванко,
Ти тернова моя голубінь,
Хай святиться навік світлий ранок
І серпневого дня височінь.

Червоним-чорним 

Червоним-чорним. І чого це так?
Чому просили Ви мене розшити
Рушник для Вас. Там голубки і мак,
І ще якісь невизначені квіти...

Рахую хрестик: вгору, вліво, вбік –
Пташки клюють вже кетяги калини.
На дворі – чули? – двадцять перший вік
Всі в інтернеті майже щохвилини.

Тим більше дивно. Я стелю нитки,
Я хрестиками вистеляю ночі
Одні на двох. Між нами є роки,
Які я рахувати вже не хочу.
Софія Кримовська

Вишиванка
Я вишию на полотні любов
Червоними нитками що, мов кров
І голкою я поведу життя,
Це буде наче каяття.

Любити я не присягалась,
Я просто голкою вела.
Повір, я навіть не старалась,
Вагатись також не могла.

Одна за одною нитками
Відтворювалось забуття:
Усі стежки, що називала я шляхами
І та єдина стежка в майбуття.

Я вишию на полотні розлуку,
Самотнім криком журавлів.
У вишиванці відтворились звуки,
Мов у сльозах вода дощів.

Я вишию на полотні печаль,
Що все ж веде до здійснення бажання,
Немов в останнє я погляну в даль,
Побачивши небес зітхання.

Дрібною голкою по полотні
Я поведу стежину в майбуття.
То буде гарно, наче в сні,
Я вишию на полотні життя.
Ю.Оленюк

ВИШИВАНКА
Тремтіла у душі гірка сльоза,
І спогади кружляли журавлями,
Летіли в день той, як нічна гроза
Розводила мости між берегами.

На тому березі лишилась назавжди
Прекрасна юність, наче квітка раю.
О, світ жорстокий, юність не кради,
Нехай вона в любові достигає.

Рука торкалася старого полотна
І пестила юначу вишиванку.
Скільки доріг пройшов в своїх літах
Та ця сорочка – зірка на світанку.

Схрестилися в узорах кольори,
У них любов, надія та розлука
І світлі дні щасливої пори –
Безхмарне небо й Материнські руки.

Сльоза тремтіла в стомленій душі,
Покрили берег юності тумани, –
Лиш вишиття вливалося в вірші
І рубцювало застарілі рани.

Сьогодні вишиванці сімдесят
Та в кольорах її весна квітує,
Не відцвітає молодості сад
Й наснагу з того берега дарує.
О.Царицанська

Я рідний край та мову солов’їну
У вишивку свою вплела, в нитки.
Я прославляю рідну Україну,
Яскраві вишиваючи квітки.

Душею я до полотна пристану
Та настелю на ньому краєвид.
Я іншою ніколи вже не стану
Під впливом промайнулих літ.
О.Вишневська

Вишиванка
Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.

Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.

Вишиванка - писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.

Вишиванка - біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра - ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.

Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь -
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.

Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши...
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.
Юрій Лазірко

Вишиванка 

Вишиванку вишивала
Навесні твою,
В нитку мрію укладала
І любов свою.
Ніжну мрію, що шепоче
Дивну казку в сні,
Що цілує твої очі
І співа пісні.
Все найкраще в ній зібрала
Із долин, із гір
І в мережку повкладала
У хрещатий взір.
Хай на серце тобі ляже,
Наче цвіт в маю,
І душі твоїй розкаже
Про любов мою.
Є. Лещук

Вишиванки

Горять у небі долями сузір'я
І нам, земним, їх не підвласна суть.
Опівночі виходиш на подвір'я
Аби душею пити ту красу.
І бачиш світ здивований довкола,
Отой, що в вишиванки переллєш,
Бо то твоя земна і творча доля,
Ота любов, якій немає меж...

І творять руки по підказці серця
Красу, якій земних не досить слів.
Шкатулки чарів відкриваєш дверці,
Щоб розбудити душ чарівний стан.
Спустилась північ над обійстям тихим,
Віконечко у ніч, немов зоря.
Нехай ту долю обминає лихо,
Де вишиванки зорями горять.

Приспів:
Вишиванки, вишиванки -
Тут і зоряні ночі, і світанки -
Творять руки, співає душа,
Кольори на полотна спішать.
Олександра Дубовалова

МАМИНА СОРОЧКА

Мені сорочку мама вишивала,
Неначе долю хрестиком вела,
Щоб лихих стежинок не шукала
І до людей привітною була.
Виконуй доню – мама говорила, -
Життя закони, істини прості:
Не зраджуй землю, що тебе зростила,
Не залишай нікого у біді

Приспів (2):
А сорочка мамина біла-біла,
А сорочка мамина серцю мила,
А сорочка мамина зігріває,
Я її до серденька пригортаю

Літа, неначе птахи, пролітали
Матусі коси дивом зацвіли.
І я сорочку білу вишиваю,
Як вишивала матінка мені
Виконуй доню – мама говорила,-
Життя закони, істини прості:
Не зраджуй землю, що тебе зростила,
Не залишай нікого у біді.

Узор вручну, широка планка,
Легенький запах ковели.
Моя сорочка вишиванка ,
Вся ніби сплетена з трави.
Дніпра потоки, степ , простори,
По лівій , правій стороні.
Червоно - чорні всі узори,
Мережив ряд на полотні.

Традицій пласт , легенди роду,
Духовний символ , оберіг,
Калини кущ, дівочу вроду,
На полотні все хтось зберіг.
Прості орнаменти народні,
Тягучі, як пісні з степів.
Все актуально і сьогодні,
Хоча й прийшли з далеких днів.

Сорочка-оберіг
Вишивала мама синіми ниткам, —
зацвіли волошки буйно між житами.
Узяла матуся червоненьку нитку, —
запалали маки у пшениці влітку.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали квіти України:
маки та волошки, мальви біля хати.
Долю для дитини вишивала мати.
Шила-вишивали хрестики зелені, —
зашуміло листя на вербі й калині.
Золотилось сонце у розлогій кроні.
Вишивала долю, наче по долоні.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали символи Вкраїни:
і верба, й калина, сонях біля хати.
Щастя для дитини вишивала мати.
Білими по білім вишивала ненька,
до ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стала рідна Україна.
Мамину турботу збереже сорочка,
захистять від лиха хрестиків рядочки.
Леся Вознюк