Сходить сонце, ясний обагрянок
Заглядає у вічі мені:
А чи добрий у мене ранок,
Чи не плакала я вві сні?

Ранок – добрий. А ночі, ночі!
Снишся ти і чужі краї...
Плакали сині очі. Плакали сірі очі.
Плакали чорні очі. І всі – мої.

***
На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
Метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

***

Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими.
Кожне покоління відкоркує своє шампанське.
Кожне покоління вип'є свою чашу.
Але чому вони повинні пити ще й нашу?!

Причому вона ж і не наша, це ж нам залишена чаша.

***
Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.

Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень — Ніхто.

І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.

ВАН-ГОГ

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
Небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.

Мертві барви. О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я — надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
Переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.

Самовитий — несамовитий —
Не Сезанн — не Гоген — не Мане,
Але що ж мозку зробити,
Як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він — це значить я.
Боже — вільний... Боже, я — вільний!
На добраніч, Свободо моя!

***

Ми мовчимо — поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім'я,—
Мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна — наче камертон
У кулаці кошлатого бандита.

***
Баба віхола, сива Віхола
На метільній мітлі приїхала.
В двері постукала, селом вешталась:
– Люди добрії, дайте решето!
Ой, просію ж я біле борошно,
Бо в полях іще дуже порожньо.
Сині пальчики – мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко.
Полем їхала, в землю дихала
Баба Віхола, сива Віхола…

* * *
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
Ідуть, ідуть по етапу століть…

* * *
Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
Торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко – рученьки вербові! –
По самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
Ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний,
Тобі над полем в небі напишу.

***
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
І ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
В які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
Щоб тільки неба очі голубі
Цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони, як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

***

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі,
Коли мене снігами занесе,
Тоді вже часу матимо доволі.

А поки що - ні просвіту ,ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!

***
Коректна ода ворогам

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
Людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
Мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
Жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
То в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам! Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
Якщо мене ви й зігнете в дугу,
То ця дуга, напевно, буде вольтова.

***
ЗДИВОВАНІ КВІТИ

Сю ніч зорі
Чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка
Кричала в кручі,
Сю ніч ворон казав:
"Апчхи!"

Сю ніч квітка
Питала квітку:
— Що це робиться,
Поясни?
Тільки вчора
Було ще влітку,
А сьогодні вже —
Восени!

***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
То музика нагадує про Вас,
То раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
І Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

***
Буває мить якогось потрясіння:
Побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
Пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світись суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
Переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
Уже аж звідти згадуєш себе.

***
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
І раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
В туманностях душі чи, може, Андромеди —
Я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
Приходжу до живих і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

***
І тільки злість буває геніальна

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
Що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви, труни мої,
Настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
Тугого і солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим
Холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
І я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
Хронічну українську доброту?!

***
З "Марусі Чурай"

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є — дорога, явори,
Усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.

...А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упрóстяж — дорога в намисті.
Ці барви черлені і жовтогарячі,
Ці щедрі сади у багряному листі! —
А люди бредуть і бредуть, як незрячі...

***
Сахається розгублена душа,
Почувши раптом тихі кроки щастя.
І неповторність кожної хвилини
Шукає шлях від болю до перлини.

Не говори печальними очима
Те, що бояться вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
Чи просто чорна магія чола …
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами пірва пролягла!

СЬОМЕ НЕБО

Благословляю ті сліди,
Благословляю ті дороги,
Що привели мене сюди –
В мистецтва зоряні чертоги!

Тут сьоме небо, верх бажань,
Мета духовної жадоби,
Причина слізних уповань –
Сам Бог і всі близькі особи.

Пророки, ангели, святі,
Секретарки і херувими.
Благословенна мить в житті,
Коли сідаєш поруч з ними.

Блаженна мить, священна мить!
Але хай бог мене простить,
Що я штовхався якомога,
Щоб сісти ближче біля Бога.

Щоб воскурити фіміям,
І разом випити сто грам,
І щоб сподобитись тих страв,
Що божий кухар готував.

О, божа велич неземна!
О, запах редьки і вина!

***
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
Їй , певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
І тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
Улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
І кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

***
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра - звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку,
Але не любить на плечі руки.
У цих садах, в сонатах солов'їв
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль для нього не прем'єра.
Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

***
Куди йдемо? Який лишаєм слід?
Хто пам’ять змив, як дощик акварельку?
Все менше рук що вміють сіять хліб
Все більше рук, що тягнуть все у пельку

***
Розкажу тобі думку таємну,
Дивний здогад мене обпік:
Я залишуся в серці твоєму
На сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
Сотні вражень, імен і країн, –
На сьогодні, на завтра, назавжди! –
Ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
На яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

***
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
І за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
І за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
За те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
Котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
За цю потребу слова, як молитви

ЗДИВОВАНІ КВІТИ
Сю ніч зорі чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
Сю ніч ворон казав: "Апчхи!"

Сю ніч квітка питала квітку:
— Що це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
А сьогодні вже — восени!

***
Ті журавлі і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
Торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
По самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
Тобі над полем в небі напишу.

***
Осінній день, осінній день, осінній,
О синій день, о синій день, о синій...
Осанна осені, о сум ! Осанна...
Невже це осінь, осінь о! - Та сама.
Осінні айстри горілиць зайшлися болем,
Ген килим витканий із птиць летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
плаче коник серед трав - нема мелодій....

***
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
До ранку ходять їжаки.

А в сні делекому, туманному,
Не похиляючи траву –
Дюймовочка в листочку капустяному, -
Я у життя із вічності пливу

***
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
Воно вже iнеєм взялось!
I не знецiнюйте коштовне,
Не загубiться у юрбi.
Не промiняйте неповторне
На сто ерзацiв у собi!
Минають фронди i жiронди,
Минає славне i гучне.
Шукайте посмiшку Джоконди,
Вона нiколи не мине.
Любiть травинку, i тваринку,
І сонце завтрашнього дня,
Вечiрню в попелi жаринку,
Шляхетну iнохiдь коня.
Згадайте в поспiху вагона,
В невiдворотностi зникань,
Як Рафаелiвська Мадонна
У вiчi дивиться вiкам!
В епоху спорту i синтетики
Людей велика ряснота.
Нехай тендiтнi пальцi етики
Торкнуть вам серце i вуста.

***
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
І ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
От просто так – пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

***
Дощ полив, і день такий полив'яний.
Все блищить, і люди, як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив'яний,
Блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях...
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.

***
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

* * *
Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: "Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим".

А листя просить:" Дай нам тої втіхи!"
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

* * *
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
Вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
Не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
Старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
А я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
Йому хотілось бути молодим.

***
Здається, часу і не гаю,
А не встигаю, не встигаю!
Щодня себе перемагаю,
Від суєти застерігаю,
І знов до стрічки добігаю,
І знов себе перемагаю,
І не встигати не встигаю,
І ні хвилиночки ж не гаю!

***
Горобець із білою бородою
Розбігайтесь,людоньки, хто кудою!
Горобець із білою бородою!
Що за диво дивнеє ? На віку
Вперше бачу бороду отаку.
Може, він старійшина чи мудрець?
Може, він заслужений горобець ?
Ні,несе у дзьобику він пір"їнку,
Пригодиться діточкам на перинку.

***
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.

Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! - і все, крізь роки і печалі.

***
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить:
- Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

***
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
І не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
Важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернуться в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
І від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
Та що поробиш,- тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
І дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни

***
ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар:
Під небом у чистому полі,
Для різних людей,
Для щедрих і скнар,
Продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
А другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
До покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
Душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
Сказала вона суворо, –
За мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І диво велике сталось:
Минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці.

Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
То музика нагадує про Вас,
То раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
І Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

Десь проходила ніжність між нами.
І спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
Бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
Ми тримали її, мов на прив"язі,
Щоб не сміла нас чаклувать.
І вона ставала незграбною,
Як отой циганський ведмідь.
Лиш боялась на людях раптом
Ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,
Що й слова були крижані?
Та й лишилась вона кросвордом,-
Може, ніжність, а може, й ні.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

У світі злому і холодному,
Де щастя зіткане з прощань,
Чи ми пробачим одне одному
Цю несподівану печаль?
Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, боже мій!
За те, що серце калатати
Посміло в ніжності німій?!
За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п"янить?
Нехай це сонечко просвітить,
Нехай ця туга продзвенить.

Буває мить якогось потрясіння:
Побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
Пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
Переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
Уже аж звідти згадуєш себе.

***
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось, перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.

***
Летять на землю груші, як з рогаток.
Скот вибрідає з куряви доріг.
Усохлий дуб, насупившись рогато,
Червоний обрій настромив на ріг.

Стара дзвіниця й досі ловить ґави.
Серед мого колишнього двора
Стоїть дівча, таке, як я, біляве,
Очима світ у душу набира.

Мене веселий смуток заарканить.
Я задивлюсь на дівчинку чужу.
Невтримний час до білого паркану,
Немов коня баского, прив'яжу.

Зайду у хату… озирнусь… притихну…
Час б'є копитом. Встигну, не біда.
Час б'є копитом. Я сказала – встигну!
Ось трохи відпочину – і гайда!

ЗДИВОВАНІ КВІТИ

Сю ніч зорі
Чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка
Кричала в кручі,
Сю ніч ворон казав:
“Апчхи!"
Сю ніч квітка
Питала квітку:
— Що це робиться,
Поясни?
Тільки вчора
Було ще влітку,
А сьогодні вже —
Восени!

***
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

***
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
І не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
Важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернуться в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
І від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
Та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
І дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни