Мета : донести до учнів чарівний світ поезій про кохання, сповнених особливої
аури доброти й любові, захопити їх віршами; залучити старшокласників
до активного читання поетичних творів; виховувати найкращі людські
риси, найчистіші помисли, найсвітліші мрії, культуру почуттів .
Епіграф: « Небагато свят має людське серце, і найбільше з них - кохання ».
( М. Стельмах )
Обладнання: кульки, стрічки, серпанки, квіти, намальовані « серця », плакати з
висловлюваннями про любов , умовна стіна для « ключового моменту » ,
диски із записами ліричних мелодій; виставка збірок поезій письменників
рідного краю.
Моноспектакль учителя
Не печалься, не журися, мила,
Усміхнись і не корись жалю.
Напинає доленька вітрила,
Шепчуть губи: « Я тебе люблю ».
( Тихо звучить музика М. Рибчинського до рок – опери « Юнона і Авось ». )
Дмуть вітри і підіймають хвилі,
Океан житейський клекотить.
Переможем чи впадем безсилі ?
Шлях далекий і важкий лежить.
За кормою закипає піна,
Хмариться на обрії блакить.
Будь за мене впевнена й спокійна,
Хай тебе майбутнє не страшить!
Побажай удачі кораблю
І люби, як я тебе люблю! ( М. Луків.)
З кожним прочитаним рядочком ми починаємо відчувати, що поетичне слово
містить у собі якусь незриму, непомітну і водночас велику силу. Воно народжується не на Землі, а десь у височині блакитного неба.
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене виплива з туману
Моїх юнацьких несміливих слів…
Вона прийшла заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов , непрохана й не ждана ,-
Ну як мені за нею не піти?
Давайте забудемо про все, відкладемо наші проблеми, негаразди на потім і поринемо у світ високих почуттів на свято Поезії, Любові, Вірності , Кохання …
Поети . Поети. Скільки славних імен знає історія за часи існування людства. Життя Вас не щадило, Вас часто закидали камінням ненависті, але ви вривалися в оточуючий світ і несли своєю творчістю життєстверджуючі ідеали Добра, Кохання, Вірності , Справедливості. А скільки страждали, мучились, коли не вдавалося докричатись до глибин душі , довести свою правду.
( Художнє читання « Родина » ).
Родина
Ненавистная моя родина !
Нет постыдней твоих ночей.
Как тебе везло
На юродивых,
На холопов и палачей!
Как плодила ты верноподданных,
Как усердно была, губя
Тех - некупленных и непроданных,
Обреченных любить тебя !
Нет вины на твоих испуганных –
Что ж молчат твои соловьи ?
Отчего на крестах поруганных
Застывают слёзы твои ?
Как мне снятся твои распятые !
Как мне скоро по их пути
За тебя - родную , проклятую, -
На такую же смерть идти !
Самой страшной твоей дорогою -
Гранью ненависти и любви –
Опозоренная, убогая,
Мать и мачеха, благослови !
Про ці почуття здебільшого мовчать, а коли говорять – то майже пошепки, серцем переживаючи і гіркоту радощів і ніжний щем солодких мук.
Ми всі рано чи пізно закохуємося. Жодна людина не застрахована від цього почуття, від помилок буднів і свят, суму і радості, розлук і зустрічей. Кохання - краще, що дано людині. Кохали раби і королі, воєначальники і полонені, злочинці і генії. Можливо, це почуття і хвилювання з ним пов’язане, - те єдине , що об’єднує нас всіх, таких різних і схожих водночас.
Поети – це провідники сили кохання, це апостоли, які розносять на своїх могутніх крилах віру в те , що світ спасеться любов’ю, вірністю, коханням…
Кажуть, що любові, вогню від людей не сховаєш. І не треба, бо тільки закохані мають право на звання Людини.
Кажуть, що кохання – талант, який дається не кожному, бо кохати – означає не лише насолоджуватися, упиватися своїм щастям. Кохати – це віддавати тепло, ласку, все, що маєш , найдорожчій людині на землі.
За свої 16 – 17 літ ви багато чого навчились. А чи вчилися кохати. І чи треба цього вчитися? Чи можуть бути порадники в коханні ? разом ми спробуємо відповісти на запитання, які бентежать ваші юні серця. Що не любов – то нова істина !
На любові тримається світ… Тож вкладімо цеглинку своєї щирої взаємної любові у його побудову - нехай він існує вічно !
Берізка на горбі вмирала від журби,
Від самоти, від холоду, від стужі.
І раптом Березень, такий натхнений і дужий,
Знайшов її і вимовив: « Люби! »
І враз вона відтала, ожила,
Закучерявилась, зробилась незрівняна,
Сережки золотисті одягла
І Березень назвав її: « Моя кохана …»
Вони побралися,- і Березень пішов,
А до берізки інші залицялись,
Але вона на те лише всміхалась
І ждала Березня, щоб заквітчатись знов !
Хай кохання цвіте буйним цвітом у вашій душі, нехай воно приносить лише найкращі хвилини в житті, нехай буде щирим, ніжним, вірним і завжди взаємним !
Дівчина ( на фоні музики з кінофільму « Мій лагідний і ніжний звір » ) . Любов… спробуй осягни її, коли вона, як світ, велика і давня. Спробуй опиши, коли люди вклали її в одне – однісіньке слово « люблю »!
Юнак. Любов… Це пуп’янок , що вибився до сонця на молодій зеленій стеблині, і саме сонце – недосяжне у своїй висоті і споконвіку клекотливе.
Дівчина. Любов… це й невинна іскра, що раптом спалахує дивовижною загравою, і страшний буревій, що гасить ту пожежу і запалює нову, ще дивовиж нішу.
Юнак. Це й граціозна сніжинка з химерними, загадковими малюнками, що зникає при першому подиху тепла, і важка гаряча сльоза, здатна розтопити вічну людську байдужість.
Дівчина. Це й… Ні, хай вона буде втіленням найкращих почуттів, найвищим злетом душі людської.
Ведуча. Запрошуємо вас на програму « Ключовий момент » . Настав момент істини для людей, що зустрілися, покохали, та не вберегли свою любов. Зустрічайте: наш гість – закоханий.
( Виходить герой програми під музику з кінофільму « Гардемарини, вперед » )
Герой. Ну чим мене твій погляд напоїв ?
Із зілля був настояний якого,
Що й досі в серці стогнуть солов’ї
У намаганні виплекать знемогу?
Що й досі літо губ твоїх терпких
Пульсує в душу ніжністю і болем…
А я все тчу надії рушники,
Хоч знаю: не простелить їх нам доля.
Ведуча. Ця зустріч могла б змінити їхнє життя, та обов’язок бере верх над почуттями - і в очах сльози. А на порожньому пероні прощання – самотні пелюстки із квітки кохання, що так і не встигла розцвісти, та терпкий холод останнього поцілунку.
Герой. Не йди на посмішку мою!
Там туга владарює досі.
Там неба неповторну просинь
Я недоторкано таю.
Там скам’яніли від жалю
Ще незабуті поривання.
Там зустріч перша і остання…
Не йди на посмішку мою!
Ведуча. А потім були листи й вірші, не розхлюпана ніжність люблячих сердець. У душі росла надія – усе ще зміниться. Чекай. Терпи. Не одлюби.
( На фоні музики виходить героїня програми . )
Героїня. Знайди мене у натовпі людському,
Знайди мене у ночі на краю.
Тобі віддам не віддані нікому
Тепло і ніжність, і любов свою.
Знайди мене. Як дощ знаходить квіти,
Неждано і негадано прийди.
Ти мені снишся. Я тобою дишу.
Знайди мене! Знайди мене! Знайди!
Знайди мене в передосінній тиші,
На роздоріжжі радості й біди,
Знайди мене. Щоб більше не губити,
Коханий мій, знайди мене, знайди!
Герой. Я шукатиму тебе, кохана. Все життя ! Благаю вас! Допоможіть повернути втрачену любов!
Ведуча. Ми зробимо все можливе для того , щоб ці ніжні слова знайшли відгук у серці коханої. Любов… солодка, мов мед, і гірка, мов полин – трава. Серед ураганів життя і штормів долі розійшлися стежки. Що тільки - но з’єднались. І розімкнулися руки, що так і не встигли переплестись.
Він. І не минає, не минає!
І вже, напевно, не мине.
Тривога душу розпинає:
А що, як любиш не мене?
Вона. Але чому я думаю про тебе?
Тебе давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час…
Я вже забула. Не моя провина, -
То музика нагадує той вальс,
То раптом ця осіння хуртовина…
І скрізь твоя присутність невловима…
Ведуча. Хто був той дивний чоловік,
Якого ви любили?
Вона. Він просто був один такий,
Не схожий ні на кого!
О, дивний погляд, наче дим…
Ведуча. Його душа озвалась?
Вона. Він просто був такий один.
Кому я здивувалась.
Ведуча. Ви теж були йому одні
У щасті, у стражданні?
Вона. Була любов така чудна
І чиста, та – печальна.
Ведуча. А на якому віражі
Розбіглись дві дороги ?
Вона. Це була магія душі,
Тайнопис долі…
Ведуча. Любов застає людей зненацька, до цього ніхто не готується. Непрохана й неждана, але неминуча. Та , що очищає душу. Наповнює її великою радістю, та, що манить і кличе за собою. Прийшла – і весь в її полоні.
Вона. І як тепер його забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Ведуча. Зима плаче за вікном пронизливими віхолами. Вони так далеко один від одного, і так невимовно близько. Їхня ніжність, тепло спраглих душ скорочують відстань. Зігрівають холодні зірки на темному небі.
Він. Нащо мені без тебе,
Не убачивши тебе,
Це неозоре небо,
До смутку голубе,
Ласкавий легіт клена
І день ясний такий?..
Скажи, а тобі без мене
Ще в серце падають зірки?
Вона. Я думаю про тебе, як молюсь,
Люблю тебе,- і світ мені великий.
Рікою світла в тебе переллюсь,
Як літня ніч у образ вогнеликий…
Він. З тобою залишаюсь я собою,
З тобою моє серце при тобі.
Лишаюсь миттю, усміхом, сльозою,
Легким човном у золотій плавбі…
Ведуча. Тож зникнуть хай усі ці міражі,
Стіна, що сіє непорозуміння
Болю й плачу ( стіна відсувається ),
Хай же дві душі
Зустрінуться своїм промінням!
Він ( дарує білі троянди )
Здравствуй, кохана !
Все, як ти скажеш, так буде повіки.
Сонце не згасне! Любов не мине!
Вона. Здрастуй, коханий! Піднімеш повіки, –
З тисячі лиць упізнаєш мене!
Він. Кохана, я буду приходити до тебе у сни кожної ночі, я заколишу гомоном вітру твою оселю. Я вистелю в’юнку доріжку терпкими веснами або рясними серпневими зорепадами.
Вона. А я , коханий, стану твоєю піснею. Замріяною і тихою, як журлива осінь. І лякливої ночі замріяною гілкою яблуні стукатиму у твоє вікно. А коли зарегоче хуртовина, я білими сніжинками буду сріблити твої теплі шовкові вії.
Він. Кохана, я ніжними світанками буду приходити до твоєї кімнати. Сідатиму скраєчку на твоє ліжко і тихо – тихо співатиму ту дивну пісню, яку навесні нам навіяли берези. Пам’ятаєш?
Вона. Коханий, я лагідним вітерцем припаду до твоїх плечей і ти слухатимеш, як тужить моє серце.
Разом. Ми будемо разом усе життя, як зорі, як сон, як казка.
Ведуча. А любов починається з подиву-подиху,
А любов – наче сяйво в імлі.
А любов починається з першого погляду,
А любов не кінчається на Землі!
( Музика з кінофільму « Дні Турбіних » . )
Учитель. Вічна загадка любові, різні відтінки людських стосунків завжди були в центрі Поезії. Чому ? Мабуть, тому, що поети відчувають світ набагато тонше, набагато гостріше. Ніж будь – хто інший. Кохання – це та таїна, що дає їм поштовх до творчості, живлющу наснагу великого вогню. Закохані тягнуться до віршів, інтуїтивно відчуваючи, що в цьому натхненому мовленні можуть знайти вияв почуттів, що їх переповнюють.
Так , у кожного із нас є свій улюблений поет. І сьогодні ви почуєте наші визнання в любові поетам, які своєю творчістю зуміли проникнути в наші серця, душі, і запалити в них незгасну свічку поезії , пробудити віру в добро. Поезія – це чарівна скрипка, в яку закохуються багато людей. Незважаючи на вік, професію, національність.
Подаруй мені квіти і скажи про кохання,
Хай розлука ця довга у нас буде остання,
І щоранку даруй мені квіти любові,
І на небі зірки і тумани ранкові.
Серце б’ється у грудях і щемить від розлуки –
Знову згадую я твої ніжнії руки,
Твої очі ясні, ніжний погляд ласкавий…
Хай ніколи й ніхто поміж нами не стане.
Шепочи мені знов про любов до нестями…
Зацілуй мої очі весняними дощами,
Закрути, наче в вихорі нежданого щастя,
Бо кохання між нами – то є саме прекрасне…
Подаруй мені ніжність, що в серці у тебе,
Як маленьку хмаринку з блакитного неба,
Шелест лісу і тихе джерельне дзюрчання,
І свої сокровенні відверті бажання.
Ми полинемо разом під небесні простори,
Ти мені подаруєш любов, наче море,
Я тобі даруватиму серце щомиті –
Найдорожчій людині у цілому світі.
Зараз прозвучить сонет Вільяма Шекспіра :
Люблю,- но реже говорю об этом,
Люблю нежней, - но не для многих глаз.
Торгует чувством тот , кто перед светом
Всю душу выставляет на показ.
Тебя встречал я песней. Как приветом,
Когда любовь нова была для нас.
Так соловей гремит в полночный час
Весной, но флейту забывает летом.
Ночь не лишится прелести своей,
Когда его умолкнут излиянья.
Но музыка, звуча со всех ветвей,
Обычной став, теряет обаянье.
И я умолк, подобно соловью:
Своё пропел и больше не пою.
Э. Асадов « Дорожите счастьем , дорожите ! »
Дорожите счастьем, дорожите !
Замечайте, радуйтесь берите
Радуги, рассветы, звезды глаз –
Это всё для вас, для вас , для вас
Услыхали трепетное слово –
Радуйтесь . Не требуйте второго.
Не гоните время. Ни к чему.
Радуйтесь вот этому ему !
Сколько песне суждено пролиться ?
Все ли в мире может повториться ?
Лист в ручье, снегирь над кручей вяз…
Разве будет это тыщу раз !
На бульваре освещают вечер
Тополей пылающие свечи
Радуйтесь, не портите ничем
Ни надежды, ни любви, ни встречи !
Лупит гром из под небесной пушки
Дождик, дождь ! На лужицах веснушки,
Крутит, пляшет, бьет по мостовой
Крупный дождь в орех величиной !
Если это чудо пропустить
Как тогда уж и на свете жить ?!
Все, что мимо сердца пролетело
Ни за что потом не возвратить !
Учениця. Праобраз на вікні старої казки
Стирає знов теплом своїм весна.
І тане сніг. Я не дістану дна
Твоєї скаламученої ласки.
Мовчи. Відчуй у німоті бажань
Сльозу у горлі, промінь у зіницях.
Якщо це сон - нехай він сниться, сниться
Цілі віки – й пробудження не жаль.
Я не віщую крил. Хто вже крилатий,
Той знає піднебесся височінь.
Той грає серцем зірку уночі,
Ані на мить їй не даючи спати.
Мовчи. Відчуй дзвінке серцебиття
Тендітних квітів, посмішок весняних,
Мелодію обожнень, мій коханий.
Цілую і люблю. Твоє життя.
Учитель. Отже, знову поєднання: весна і кохання. Але в цій поезії любов хмільна, як « праобраз на вікні старої казки » . Доведіть. Що це почуття сильне і світле.
- Як ви розумієте метафору : « Я не віщую крил. Хто вже крилатий, той знає піднебесся височінь » ?
- Чи можуть кохати усі люди, чи здатність до кохання мають тільки ті, хто « знає піднебесся височінь » ?
- Чи відповідає форма листа душевним переживанням героїні?
Учениця. Опале листя тихо шелестить…
У вирій наше щастя відлетіло.
Тебе ніхто не зможе так любить,
Моє кохання, ніжне, наболіле.
Моя любов, як сонце в ясний день,
Обігрівала душу, полонила.
Тобі ж замало ніжності й пісень,
Тебе, мабуть, це тільки веселило…
Душа твоя мою за милю чує.
І зрозумієш, як ти помиливсь,
І Бог молитву тиху цю почує.
Учитель. Нерозділене кохання – драма душі. То в чому ж щастя ?
- Чому щастя для ліричної героїні закінчується восени ? Як про це сказано у творі?
- Чи можна сказати, що , незважаючи на драматизм нерозділеного кохання, загальний настрій вірша - оптимістичний ?
У житті все починається з чогось : річечка із струмочка, дерево із коріння. Так і в поезії. Багато славних імен хочеться назвати Т. Шевченко і Леся Українка, І Франко і С .Єсєнін, О.Пушкін і М. Цвєтаєва, Л.Костенко і В. Стус… Вони ввійшли в наше життя з дитинства і залишаться з нами до кінця. Кожний знаходить в них щось своє, близьке і зрозуміле.
Ведучий. Існують тисячі легенд про кохання, закоханих, про випробування. Що чекають на них . Розповім одну з них.
До Бога звернувся чоловік і заявив про свою нудьгу. Бог замислився. З чого зробити жінку, якщо весь людський матеріал пішов на чоловіка. Але Він не хотів відмовити своєму улюбленцю. Тому після нетривалих роздумів став створювати жінку з кількох променів сонця, усіх чарівних фарб зорі, задумливого смутку місяця, краси лебедя, грайливості кошеняти, граціозності газелі, ласкавого тепла хутра, притягальної сили магніту.
Він змішав усе разом, потім додав холодного мерехтіння зірок, упертості віслюка, зажерливості акули, ревнивості тигриці, мстивості пантери, кровожерливості п’явки, отруйності змії, дурману опію, нещадності стихії.
Ось таку жінку Бог передав чоловікові, при цьому промовивши : « Бери її такою, якою вона вийшла, і не намагайся її переробити, зазнавай щастя з нею впродовж життя і терпи муки до самої смерті ».
Це легенда – жарт, але в ній є доля істини, бо жінка – це одвічний біль і одвічна втіха, вона може обернути життя на рай і пекло, від її любові і нелюбові залежить удача!
Ведуча. Існує така християнська легенда. Коли Бог створив світ. Він узяв горіх, розколов його на дві половини і кинув між людей. Відтоді кожен шукає свою половинку. А коли знаходимо її, щасливі в парі цілий вік. Коли трапляється половинка не свого горіха, тоді не мріяти про щастя. Самотність не може бути щасливою. Для того, щоб знайти і втримати біля себе свою половинку, не завадить прислухатися до порад психологів.
Психолог 1. Найперше хочу порадити дівчатам, як подобатися чоловікам:
1. Будьте з ним ніжною, частіше розповідайте, як ви його любите.
2. Більше посміхайтеся.
3. Не намагайтеся виглядати розумнішою за нього. Чоловікам не подобаються зарозумілі жінки.
4. Не сперечайтеся з ним , бо мовчання – золото.
5. У присутності інших хваліть його, зверніть увагу всіх на його розум, зовнішність, привабливість.
6. Любіть його і довіряйте.
7. Уникайте чоловіків нерозумних , скупих.
8. Пам’ятайте, що ви – жінка, не витрачайте марно час на чоловіків без почуттів!
Психолог 2. А ось поради юнакам:
1. Пам’ятайте, що жінка любить вухами. Отже, частіше повторюйте, що ваша кохана – найкраща , Найдобріша, най – най – най…
2. Не втомлюйтеся казати лагідні слова - компліменти!
3. Будьте уважними, працелюбними, станьте успішними, щоб задовольнити бажання своєї коханої. Знайте: у коханні дрібниць немає!
4. Не дратуйте невірністю: зраду дуже важко пробачити.
5. Даруйте коханим квіти. Кажуть, що чоловік вклоняється в трьох випадках: напитися води з джерела, поцілувати мамині руки і зірвати квітку для коханої.
6. Будьте мудрими. Розсудливими і спокійними!
7. Боріться зі шкідливими звичками, вони псують характер, викликають агресію.
8. Слідуйте золотому правилу французів: « Якщо жінка винна - попросіть у неї вибачення » !
Учитель. Перше кохання … Воно не забувається ніколи, навіть на схилі літ. Це перше почуття порівнюють з ранковою росою, кришталево – чистою, тендітною. Досить одного необережного кроку, щоб цю росу струсити.
Воно схоже на яблуневу гілочку, що щедро відкриває пелюстки назустріч сонцю. Чи буде зав’язь ? Чи можуть закохані пронести все, що є найкращого в них, через розлуки, випробування, негоди ? Чи впаде гілочка під ноги, не звеселивши цвіту?
Кохання дарує людині радість та водночас приносить і печаль. Часто трапляється , що, пізнавши радість кохання, неодмінно збагнеш, що таке сльози печалі.
Сценка за новелою В. Симоненка « чорна підкова »
- Я не люблю тебе, - сказала дівчина, дивлячись у небо. - Ти брехав мені.
- Я не брехав тобі…
- Ти не любив мене!
Він дивиться у землю і не бачить, що коїться над ними.
- Я люблю тебе, - хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. – Я люблю тебе.
- Ти просто боїшся втратити мене і залишитися самотнім.
- Дурниці! – раптом загарячився він. – Коли я став байдужим тобі, то …
Вона раптом заплакала і ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей.
- Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввігнала підбор у глевку землю і прожогом кинулась геть.
- Почекай, - він рушив за нею.
Тягуче закашлявся грім, і об листя затупотіли великі краплі дощу. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки і бігли прямо під клен. Зупинилися, захекані і мокрі, що знайшли таку густу крону.
- Дивися , підкова , - вигукнув хлопець. Вони присіли біля чорної дуги, впаяної в зелене божевілля. І якось несподівано зустрілися очі , потім - руки й губи.
- Підкову знаходять на щастя, - прошелестіли її вуста.
Ті, хто знаходять підкову, ніколи не думають про того , хто загубив її.
Учитель. Що символізує підкова? Чому другій парі вдалося її знайти ?
( Підкова – символ . Друга пара закохана, тому вона й побачила підкову, адже взаємне кохання – завжди щастя . )
« У коханні неминуча ідеалізація » , - повторюють нам із дитинства. Той, хто кохає, бачить у коханому те, чого не бачать інші, « не засліплені любов’ю люди » . Вони бачать вугілля, а він - алмаз; у звичайнісіньких калюжах - зорі; для когось – « нічого особливого » , а для нього - диво з див. Коли любиш, то предмет твого кохання здається найкращим на Землі.
Кохання окриляє людину, дає їй відчуття повноти навіть тоді , коли воно розділене…
Ведучий. Давай прощатись,
Ніби це все востаннє.
Життя мого вітряк
Вітає сонце раннє.
Ведуча. Ти не цінуєш мене,
Вона ж тобі - дарунок
Душа за все болить,
І де їй, де рятунок?
Ведучий. Летять, летять,
Йдуть у безсмертя люди…
У вічності ріки
Вже берегів не буде.
Ведуча . А сяйво золоте
Висвічує надію:
Щось втратили, проте –
Ми ще кохати вмієм !
Ведучий. Хай туга груди…
Хай серце біль шматує.
Любов віки живе,
Любов цей світ рятує !
Ведуча. Життя мого вітрил
Вітає сонце раннє.
Давай прощатись так,
Ніби це все востаннє!
Учитель. Ті, що справді кохають, борються до останньої миті за своє кохання, борються, втративши надію на взаємність, але плекаючи іншу , вищу, корисливу надію : обдарувати коханого мудрістю. Ця мудрість допоможе бути до кінця днів чистими у помислах та почуттях. Ті, що справді кохають , не думаючи до останнього подиху про особисте, ведуть битву за душу коханого - за її сходження. І вони виграють цю битву , тому що кохають…
|
