Мета: ознайомити учнів із творчістю відомого поета, чиї твори здобули не тільки всеукраїнське, а й всенародне визнання; розвивати читацькі смаки, спостережливість, уміння виконувати ідейно-тематичний аналіз поезії, удосконалювати навички виразного читання віршів: виховувати любов і повагу до української поезії, почуття патріотизму, любові до матері, шанобливого ставлення до хліба — символу життя.
Обладнання: портрет поета, збірки поезій Бориса Олійника, епіграф, роздатковий матеріал, таблиця „Сонце поезії Бориса Олійника", музичний супровід (музика Бетховена, записи пісень на слова Бориса Олійника „Пісня про матір", „Сива ластівка").
Хід уроку
I. Мотивація навчання школярів Оголошення теми і мети уроку. Вчитель. Сьогодні для кожного з нас відкриється
неповторний світ поезії відомого українського поета Бориса Олійника.
Погляньмо на його портрет. Що ми можемо сказати про митця? (Очі світяться добротою, щирістю, розумом; це, напевно, людина з великим життєвим досвідом, мудра, чесна.)
На уроці ми ознайомимося з різноманітною тематикою творів поета, вдосконалюватимемо навички ідейно-тематичного аналізу поезії, виразного читання поетичних творів, а також висловимо свою думку щодо почутого і побаченого на уроці та навчимося обґрунтовувати її.
Епіграфом уроку є наступні рядки:
Любити відчайдушно, як весна,
Ненавидіти, як зима, нещадно, —
Се повноцінність.
Але не сповна,
Коли не маєш талану прощати.
Борис Олійник
II. Виразне читання учнями поезій Бориса Олійника
Поезія Бориса Олійника ввібрала в себе мудру задуму землі, її шорстку справжність, горду силу, і пам'ять, і доброту. Тихі води і ясні зорі, і вербова сутінь, шепіт курганів і суворе мовчання могил, пісня з-за гори і гуркіт реактивних двигунів озиваються в ній голосом давнім і новим — великим досвідом народу в його історичному бутті. Є в ній розважливий спокій, з яким тече між пологими і крутими берегами Дніпро, пробивається до сонця паросток, земля вбирає сніг напровесні, а хлібороб порає ниву.
Народився Борис Олійник 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка на щедрій Полтавщині.
1. Я тим уже боржник,
Що українець зроду:
Бо доля, певне, в гуморі була,
Коли у посаг нам давала землю, й воду,
І голубого неба в два крила.
Мій ситий чорнозем плодючий, наче жінка,
Історія глибока, аж отерп.
Це, мабуть, тільки в нас на золоті обжинки
Завжди напохваті зі сміху литий серп.
Зайди в моє село — куди твому едему:
Ставок. Хрущі. Гаїв зеленограй.
А молодик такий, хоч зараз в діадему
Даруй своїй Чурай.
(„Мій борг")
2. В снах безжурного дитинства смак польоту я відчув:
Аж до сонця головою діставався я тоді.
І, напевне, з того дива став рудий у мене чуб,
І лишилися на лобі сонценята золоті...
(„В снах безжурного дитинства...")
Безмежну любов до навколишнього світу виніс малий Борис із дружного сімейного кола; все своє життя він ревно виконує настанови батьків, усієї рідні.
3. Дід сказав:
— А вдар по лиху,
Весь же в мене, батьків син!
Погуляй собі на втіху,
Розбирайте, хлопці, тин.
Гопаком виходь на луки,
Шквар, щоб знали паничі!
Навпростець чеши, онуку,
Лиш... могил не потопчи.
4. Батько каже:
— Нумо, хлопче,
Погуляймо, як колись.
Межі дукам перетопчем,
Старшині потрощим ліс.
Розхитай тини ледачі,
Ситих вилупків провчи!
Лиш, дивись, при тім, козаче,
Ти своїх... не потопчи.
5. Мати вносить сорочину,
А мережка ж — як огонь!
— Погуляй, моя дитино.
Тільки, сину, і твого.
Стежку тиху крізь отаву
По росі протолочи.
Та й гуляй собі на славу!
Тільки... жита не топчи.
(„Притча про славу")
6. Хмара стелиться скатертиною
Та над бабою над Катериною.
Наробилася, находилася,
Натоптала стільки доріг,
Що в ногах уже не вмістилися.
То поклала їх під поріг...
А було ж колись: хата ходором,
Ще й сварилася колись:
„Вже набралися... Понаходили...
Чи смоли б ви не напились?"
7. Дід Іван під чаркою доблесно
Гопака у дворі шерстив:
„Та щоб я на свої, зароблені,
Товариство не пригостив?!"
Як ішов на фронт — був тверезий дід.
А її огорнула печаль...
Повернувся сусід з протезами,
А від діда привіз... медаль.
8. Не заплакала, не забилася,
Тільки в день той останнім сном
На віконниці зачинилося
Причілкове перше вікно.
Потім троє ще в сумі сивому.
їх нікому не одчинить:
Друге —синове...
Третє — синове,
І четверте — доччине.
І лишилось одне.
І так дивно зорить
Крізь цвітіння і падолист:
Що чотири шляхи почались у дворі,
А куди ж вони подались?...
(„Дорога баби Катерини")
Не обминуло страшне лихоліття родину Олійників. Зловісна війна вкарбувалася тяжкою реальністю в дитячі роки поета. Забрала вона рідних і близьких йому людей.
9. В залізний вік, пристріляний до пня,
Коли частіше від святого „мати"
Гриміло на колискою: „війна",
Судилося нам безмір пізнавати...
(„У дзеркалі слова")
Поет пережив війну і звертається в поезії до нащадків:
10. Я вклоняюся вам по-синівськи доземно, солдати.
Я молюся на ваші святі перемоги і втрати.
Тільки ж ви не сурміть ув останній похід,
Тільки ж вічно живіть.
Ми вам рясту у ноги постелим від хати до хати.
Надаруєм онуків, немов ластів'яток, до свята.
Тільки * ви, доки світ, не відходьте в граніт,
Тільки ж вічно живіть!
(„Синівське")
11. Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів:
Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть...
І доки є пам'ять в людей і живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.
Поет наголошує, що життя не обірветься, доки є на світі мати.
12. Рід наш — з кореня верби.
Не шукай древніше знаті:
На фамільному гербі
Ми карбуєм вічне: „Мати".
(цикл „Сиве сонце моє")
13. Зупиніться, поети! Чекайте, нетреба...
Мати вийшла на ґанок і дивиться в небо...
(„Мати")
14. Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса. Т
ільки ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.
Сад вишневий на горі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.
Там, де ти колись ішла,
Тихо стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою.
Дивом-казкою,
Юним соняхом,—
Сива ластівко,
Сиве сонечко...
15. Мати наша — сивая горлиця.
Все до її серденька горнеться:
Золота бджола — намистиною,
Небо — празниковою хустиною,
Сивий дуб — прокуреним прадідом,
Білочка — мальованим пряником,
Жура-журавель над криницею —
Чистою сльозою-водицею,
А земля — пшеницею ярою,
А літа — замисленим явором,
Що із сорок першого журиться:
„Де це, молодице, твій суджений?"
Місяць — не поколотим золотом,
А береза — вранішнім солодом,
Хата — ластівками над стріхою,
А туман — вдовиною втіхою.
Крашанкою — сонечко в миснику...
А вона до всіх до них — піснею.
16. Мати сіяла сон під моїм під вікном.
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур'ян чи туман,
А мені — сонячно.
Мати сіяла льон під моїм під вікном.
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг, щоб він м'яко — до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль, щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, яке на сміх, проминали усі,
Все ж одна — зважилась.
Мати вибрала льон. І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ, щоб не тільки мені,
Щоб і вам сонячно.
17. Пісня про матір.
(Виконання учнями пісні)
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу.
— Куди ж це ви, мамо?! — сполохано кинулись діти.
— Куди ви, бабусю? — онуки біжать до воріт.
— Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
— Та як же без вас ми?.. Та що ви намислили, мамо?
— А хто нас, бабуню, у сон поведе по казках?
— А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
— Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, —
Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась, красива і сива, як доля.
Махнула рукою — злетіли увись рушники.
„Лишайтесь щасливі", — і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
18. Але що це освітило Весь огром посеред ночі?
Що це — сонце серед ночі? ...
Матері виймають хліб.
Мати і хліб — два провідних образи, що тісно переплелися в поезії Бориса Олійника.
19. Нема такого хліба на землі,
Як той, що моя мати випікала,
На листі горіховому в печі,
Глибокій, мов тунель коло Яремча.
Як небо зорями, той мамин хліб
Обсипаний був зернятками тмину,
Він кликав і манив мене здаля,
Як свято пахощів у нашій хаті.
Я не збагну ніколи, як вмістилось
Моє життя в маленькім слові: хліб.
Вселенна — в зірці тмину запашного.
(„Хліб")
20. Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто — чуда із чудес, —
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.
Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки тіло,
У нім — народна світиться душа.
(„В оборону хліба")
21. Ти, вседержителю в небі, на морі і суші, —
Хлібе єдиний для всіх поколінь і світів,
День мій грядущий, день проминулий і сущий
Благослови. І освяти. І освіти.
Колосе-повеню! Знаком пшеничної віри
В небо зійди і прости заблукалих нетям,
Що й дотепера ще золото мають за міру,
Так, ніби золотом вимірять можна життя...
(„Хлібові")
III. Закріплення вивченого матеріалу
Вчитель. Поезія Бориса Олійника спонукає нас до роздумів. От зараз ми поміркуємо над тими вічними цінностями в житті кожного з нас. Це мати і хліб.
1. Робота в групах.
Завдання: написати твір-мініатюру, використовуючи дані рядки поезії Бориса Олійника.
1. У руки беру колосок золотий,
Він сповнений слави людської,
В нім дівчини чую я голос дзвінкий,
Новатора і ланкової.
2. Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто —- чуда із чудес, —
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.
3. Віддай усе, що взяв, і освятись.
Ще більше, ніж узяв, зумій віддати...
Стоїть на видноколі світла мати —
У неї вчись...
4. Мати наша — сивая горлиця.
Все до її серденька горнеться...
(Обговорення виступів груп. Оцінювання відповідей рецензентами.)
2. Робота над складанням схеми „Сонце поезії Бориса Олійника".
— Дайте визначення епітета (художнє означення).
— На окремих аркушах паперу (промінцях) записати епітети до поезії Бориса Олійника (яка вона?).
(Учні відповідають, прикріплюють свої промінчики до „сонця" на дошці.)
Сонце поезії Бориса Олійника
велична сонцедайна материнська
ніжна чарівна окрилена
щира мелодійна душевна
неповторна
Коли б із нами був Борис Олійник, то відгукнувся б словами своєї поезії:
Ти гукай не гукай, а літа не почують.
Все біжать та спішать — хоч співай чи ридай...
От би взнать: а вони ж хоч човнами кочують
Чи наосліп женуть, як глуха череда?
А навіщо? Хай діти оцінюють чесно.
Ми жили. І дарма, що не всі ми орли,
Як покличуть на звіт, ми спокійно воскреснем.
Хай Історія судить. Жили, як змогли...
IV. Домашнє завдання
Написати твір-мініатюру „Поезія в моєму житті", використавши інформацію, почуту на уроці позакласного читання. Г. Прес, Л. Скотняченко // Українська література в загальноосвітній школі.-2007.-№1
|
