Наочність: вишитий портрет Шевченка, рушники, картина В. Насіяна «Кобзарі», записи пісень, мелодій.
ХІД УРОКУ
Звучить пісня «Думи мої, думи...» на слова Т. Г. Шевченка.
Учитель.
І пішли Тарасові думи по Україні, і привітала їх рідна мати, як своїх діток. І хоч пройшли десятки років, хоч пройдуть сотні років, але однаково наш народ шануватиме і любитиме свого поета, бо Україна — це Шевченко. Якщо слово Тарасове умре на Україні, якщо ми відцураємося тих пісень, яких співав Тарас, якщо ми відцураємося тієї мови, якою говорив і писав Шевченко, — тоді не стане на світі України, не стане народу. Досі ще такого не сталося. В багатьох хатах можна побачити портрет Тараса Шевченка в рушнику. Є він і в хаті учасниці нашого хору «Родина» Середи Надії. Ми запросили її сьогодні до нас і просимо розповісти про те, як вона вишила портрет Кобзаря,
Надій Середа. Вишивала я портрет, як була ще дівчинкою. В нас тоді так було: в кожну хату зайдеш-Шевченко на покуті, як колись у старій хаті образи висіли І мені схотілося своїми руками створити рідний образ. Він як живий. Тепер Шевченко — святий.
Учитель.
Він справді святим був Для кожного українця. Колись люди мали одну святу книгу — Євангеліє, або Біблію, або Псалтир, і в неділю збиралися гуртом, щоб її читати. Але коли з'явився на Україні Шевченків «Кобзар», він перевершив усі святі книги. Це була книга про людей, їхнє горе, в ній було все: і сльози, й надія. І ту святу книгу також тримали за образами на покуті.
Ось послухайте історію, що сталася в с. Пекарі Київського району Черкаської області десь близько 1880 р. Записана вона в 1959 р. від Леоитія Корнійовича Лунина:
В давні часи то було, дуже давні. Ще тоді , як була наша Настя не бабою, а дужою і вродливою — з лиця хоч воду пий, на все село молодиця. Метка така, весела і вдачі палкої Було хоч ти їй що, а вона своє докаже. По її чоловікові Опанасові і Настю в селі прозивали Опанасихою. «Чорт сім пар личаків стоптав, поки їх спарував!» — лементували на весіллі дотепні молодиці, бо Опанас, не в примір Насті, був собі чоловік хоч і роботящий, але непомітний, тихий і розважливий. Ішов час, молодята жили в мирі та любові, хоч злі сусідки дзвонили язиками, дзвонили та й перестали. Опанас трохи розумівся на грамоті, Настя була привітною господинею, тому й люди їх домівки не цуралися, заходили. До того ж — любили селяни «Кобзаря» Тарасового в гурті послухати. Оце було розсядуться на тралі під грушею, а Настя винесе з хати «Кобзаря» і подає чоловікові. Опанас і починає читати... І до того ж хороша книжка «Кобзар»! Оце коли читає Опанас, як пани над людьми збиткуються, як паничі дівчатами неребирють, дивись, якась з молодиць, а то й з дівчат не витримає і сльозу зронить... У саму душу западали слова Тарасові. Бо уболівав він нашими болями, жив нашими надіями і за волю щастя проти панства клятого битися-воювати кликав.
А один з нас, підлітків (мені тоді п'ятнадцять минало), так завжди біля перелазу на варті чатував: боялися селяни урядника, він у сусідньому хуторі Хмільна жив і часто з'являвся тут, коли на службу в Канів прямував. Урядник вже давно нахвалювався, що відбере в Опанаса книжку, бо вона, мовляв, людей баламутить. Одного погожого дня, під Зелену неділю, коли клечанням селяни прикрашають хати, Опанас з Настею і свою квітчати заходились. Спішили швиденько упоратись, бо гостей сподівались. Обіцяли мужики прийти зі своїми молодицями «Кобзаря» послухати та Й про життя буття словом перекинутися. От Настя й каже чоловікові:
- Ти вже тут хазяйнуй, а я Лиску віджену до череди та, мабуть, і води з криниці зачерпну відерце, може, хто забажає свіженької.
- Та йди вже, йди, — згодився Опанас. Та хутчій вертайся, Насте!- додав він з ласкою..
До криниці було не так вже щоб і далеко, але трапилась несподіванка. Стрілася Настя із своєю подругою Христею. Зраділи, розговорилися. А як же! Христя вийшла за Миколу зразу після Різдва, на святах, а Настя за свого Опанаса вже після Паски оддалася. Христя вже готувалась скоро бути матір'ю. Вона й оповідала Насті про свої тривоги та хвилювання. Настя все теє з інтересом слухає, бо і їй синка дуже хотілось.
А тим часом у хаті Опанаса сталася оказія - не оказія, а прямо — біда. Підмітає Опанас подвір'я, аж чує: хтось у хвіртку кулаком гупає. Відчиняє - аж то урядник з Хмільної, певно, у Канів до своєї попівни вирядився: мундир на ньому новий, а при боці ще й шаблюку почепив. Стомився, бачте, води йому захотілося.
- І де ти взявся на мою голову! - сердиться в душі Опанас, але, як це водиться у гостинних господарів, запрошує чужого до хати, бо знав: злий і капосний той був, де причепиться — халепи не оберешся.
Призволяйтесь, — подає урядникові кухоль води. Напився той. Напився, та не йде з хати. Догадався Опанас, що чогось жде. Мовчки поставив на стіл карафку горілки, полумисок із солоними огірками, узвару в миску налив. «Їж, пранці тебе з'їли б!» — зичить він у думці урядникові. Їсть урядник, аже запихається, їсть та все на божник поглядає,
-І чого він туди витріщився?- тривожиться Опанас. І нараз похолов: на божнику лежав «Кобзар», Тарасом-батьком подарований На нього й стріляв урядник своїми баньками. «Так ось чого ти зайшов лакузо панський?» - здогадався Опанас.
Напхав урядник своє черево, встав, точиться, до «Кобзаря» руку простягає. Опанас скипів:
- Не чіпайте! — глухо скрикнув.
— А ррразі шо-ш-о о! — п'яно ревнув урядник і заграбастав «Кобзаря" з божника.
Опанас не відступається, загородив йому дорогу. Тоді урядник з усього розмаху вдарив по виду Опанаса, ще й пістолетом пригрозив і, важко ступаючи, посунув з хати.
Що тут будеш робити? Зневажений і побитий опустився Оланас на край столу та так і закляк у безсилій люті. Тяжка образа пекла йому душу. Так його і застала Настя.
— Чи ти не здурів, бува, чоловіче? — аж скрикнула вона, як побачила на столі і в хаті справжнісінький погром: горілка по скатерці розлита, огірки з узваром змішані, а рогачі серед хати валяються. Та коли подивилась на Опанаса, то зразу спостерегла: щось недобре трапилось, і вже тремтячи так, питає:
— Що тут таке сталось?
— «Кобзар» наш! Тарасів... - стогне їй у відповідь Опанас і показує порожній божник.
— Хто? Де він? Куди пішов? — питає його Настя, та уривчасто так. І, не дослухавши чоловіка, як стояла з коромислом, то з ним і подалась вулицею.
- Стривай же, вражий сину, я тобі покажу!.. Насіла Настя урядника вже аж край села. Той, звичайно, не знав, чим воно пахне, мигиче собі щось під ніс і, певно, про попівну свою думає. Коли це хтось як уперіщить його по тім'ю, аж йому світ замакітрився. А потім ще і ще... Від несподіванки урядник так схарапудився, що забув про свій пістолет. А що був-таки добре під мухою, звалився і тільки стогнав. Настя обережно підняла "Кобзаря», що випав з урядникових рук, коромисло на плече — і назад до своєї господи.
- Ой, же ж і ба а-ба! Ну й мо олодчи-и-на! — захоплено гули пекаряни, що мало не з усього села позбігалися дивитися на видовисько - не часто ж побачиш, як панів б'ють.
А Настя прийшла додому, посиділа трохи, оддихала. Куди ж тепер вона сховає книжку? Ні, на божник вже не покладе! Бо хоч і святі там, але, як кажуть, на Бога надійся, а рук докладай. Вирішила сховати подалі від завидющих очей. Відчинила скриню, де було її ще дівоче збіжжя, взяла найкращий, півниками вишитий рушник і, загорнувши в нього «Кобзаря», знову в скриню поклала. Так буде певніше, надійніше.
В селі тривожилися: не минеться Насті оказія з урядником. Тяжко помститься він. Та панський служака ні пари з вуст. Зачухував знаки і мовчав - сорому, видно, боявся: це ж як дізнаються, що якась там сільська і баба та викачала в пилюзі пана-урядника — по всьому повіту Канівському неслава розійдеться.
А слава, значиться, вся Насті дісталася... Отак проста селянка Настя, дочка Антона Садового, якому Шевченко подарував свій «Кобзар", боронила свою й Тарасову честь.
А чи в кожній нашій родині шанують честь Кобзаря, бережуть і цінують його слово, знають, читають безсмертні вірші, співають Шевченкові пісні?
Яке місце Шевченко займає у вашому домі? (Розповіді учнів, батьків)
Народ не просто шанував Шевченкові думи, він плакав над ними, співав їх. Нам відомі сотні пісень на слова Т, Г. Шевченка. Півтораста років уже співає їх Україна, співає весь світ. Давайте ж і ми поспіваємо пісні на слова Тараса Шевченка. Але перед тим згадаймо їх, хоч ті, які ви чули.
— «Реве та стогне Дніпр широкий».
— «Думи мої, думи мої».
— «Заповіт».
— «По діброві вітер віє».
— «Зоре моя вечірняя».
— «Зацвіла в долині червона калина». '
— «Плавай, плавай, лебеденько».
— «Нащо мені чорні брови».
— «За байраком байрак».
— «Летить галка через балку». Давайте ж заспіваємо.
(Співають якусь ліричну пісню)
Співали «Заповіт». Стояли,
Як під присягою мечі...
А ти не встав. Посеред залу
Втопився в кріслі, як зів'яле
Мотуззя в теплім сургучі.
Не відірвати! Мов з печатки
Указу царського шнурок.
Сидів і розглядався крадки: «
Ну, що з того, що він пророк?
Що не любив панів? Хто знає,
Чи вже дозволено вставать, і
Чи завтра хтось не запитає:
«Ввтавав?» — І ти,
І ти сидів , як тать,
Чаївсь, як звір у небезпеччі,
Загнавши страх, мов кіл в гортань,
Втягнувши голову у плечі...
А пісня звала: «Рабе, встань!»
Не встав- Не встав. Так поступово
Забув про сором, як жебрак.
Допоки там гриміло слово,
Ти в скаргах на судьбу закляк.
Сидів, як підцерковна каліч.
Пан милостинь, а не покар.
І духу власного параліч
Показував як божий дарі
Учитель.
Народ співав не тільки Шевченкові твори, народ співав і про Шевченка. Скільки пісень складено, скільки народних присягань людсьих на вірність заповіту, скільки болю у тих піснях! Послухаймо одну з таких пісень:
Зійшов місяць, зійшов ясний,
З неба появився.
Глянув з неба ясним оком,
Та й почав журиться.
Далі в хмару завернувся.
Перестав світити,
За ним зірки поховались,
Як за батьком діти.
Місяць бачив, як учора
Могилу копали,
І в могилу домовину стиха опускали
Спи, Тарасе, тихо, тихо.
Поки люд розбудим,
Твого слова на Вкраїні
Повік не забудем.
Умер Кобзар
Його пісні ще більше гриміли,
І став вітер на могилі
Сумно голосити.
То завиє, то застогне,
Жалібно зав'ється.
Наче сокіл у могилу
Крилами заб'ється.
Записала Л. В. Іванникзва 19 липня 1989 року від Насті Захарівни Дубини 1913 р. н., с. Стецівка
Звенигородського р-ну Черкаської обл.
Народ творив не тільки пісні про Шевченка, а й легенди, прислів'я, приказки, вишивав його портрети на полотні, малював, вирізьблював, творив йому лам'ятники. Та найкращим пам'ятником Тарасові було живе слово народне.
Хто може сказати, як говорив народ про Тараса Григоровича?
— Шевченкове перо панів по серці скребло.
— А Шевченків «Кобзар» обпік царя, як жар.
— Хай Шевченку буде щастя, а панів нападе трясця.
— - Тарасове слово живе і здорове!
— Тарасів «Заповіт» облетів увесь світ.
— Шевченків «Сон» і в палатах не давав панові спати!
— Для ворогів і Шевченкова могила була страшна сила!
Учитель-
Справді, боялись пани та вороги Шевеченка живого, а ще більше боялися мертвого. Бо Тарасова могила збирала тисячі народу, а народ — страшна сила. А ще хтось пустив чутку, що в могилі тій нема Кобзаря, що Шевченко живий, а то лежить зброя, лежить до часу, і треба її зберегти, щоб потім усім разом вирізати панів! Щоб пани не вкрали ту священну зброю, люди руками носили землю на могилу Шевченка і насипали високу гору.
Не міг народ повірити, що не стало Тараса Григоровича, навіть, ті, хто був на похороні не вірили.
- Я на похороні був, але Шевченка не бачив. Що там ховали я не знаю. Коли ховають чоловіка, то труну одкривають. А цю труну не одкривали, і піп вічної лам'яті не співав. А співали всякі пісні. Так що я не знаю, чи помер Шевченко...
— А ось що розповідала мені правнучка Т. Г. Шевченка по Йосипу Параска Матвіївна Кириченко:
— Як він помер, то люди дуже не вірили, що він помер. А якось одна жінка тягла коноплі у ставку ж у цьому-таки. (Коло хати Параски Матвіївни зберігся ставок ще панський, описаний Шевченком). А він купався, це будьто би вже він умер. Точно вмер. А це приїхав якось його друг, Кречман схожий на нього. І купався. А та жінка, що була ще дівчиною, як Тарас був хлопцем, вона його добре знає. То вона каже
— Ох, ти Тарас! Ти ж таки справжній Тарас! Ти ж не помер..
А хто його зна, наскільки це правда. Може, він і не вмер, може, треба було вмерти... Може, якогось тамечки Макаря поклали в домовину... Ну, це ж таке було тоді дуже в секреті...
(Записала Л. В. Іванникова 23 липня 1989 р. від Параски Матвіївни Кириченко (1910—1989) у Зве-нигородському р-ні Черкаської області).
Пам'ять про Тараса. Вона завжди жила й житиме в народі. Ще за життя про нього розповідали легенди. І ось уже 131 рік, як його не стало, а про нього ще й досі говорять, як про живого.
Давайте послухаємо, як говорить народ про поета
— А тож як він приїжджав та пішов до Ярини. А в неї в хаті сидить соцький. І та ж Ярина плаче, що нема чим заплатити податок! Пани не платять — а де ж вони візьмуть грошей!..
Вона одчиняє скриню і витягає гарну хустку. Це ще батьки їй дали на придане, шерстяна хустка з китицями. І дає йому. А Тарас під вікном.. І його так це вкололо. Вона ж плаче і каже, що нема ж грошей! А він одно - давайте подать і все. Вона дає йому ту хустку. А тоді Тарас у хату, одібрав у його ту хустку, і витяг з кишені гроші, і дав йому, цьому соцькому, то він пішов з хати. А то була б збулася й хустки Ярина.
(Записала Л. В. Іванникова 23 липня 1989 р. від П. М. Кириченко (1910 р. н.) у с. Кирилівка).
— Параска Матвіївна чимало розповідала мені про Тараса, і ті розповіді були зворушливі, вражали тим, що рід Шевченків і понині зберігає любов і пошану до великого Кобзаря. Але найцікавішим було те, що її пам'ять зберегла навіть ту казку-небилицю, яку розповідав дядько Тарас дітям (в тім числі її дідові Іванові), приїжджаючи в гості до роду. Ось вона:
Цю казку дід розказував, а йому розказував Тарас. Що жили дід і баба, і були в їх гиндики. І вони запрягли в гарбу тих гиндиків і поїхали в поле горать. А Рябко побіг попереду та заліг хвостом те їхнє поле. Поїздили, поїздили — не найшли ніде того поля та й вернулись назад. Вернулися, подоїли там ті гиндики, назбирали там сиру і сметани. Їхали, їхали, під горою перекинулеь, розсипали там ту сметану й той сир. Пішли, взяли граблі, позгрібали, склали на гарбу та й привезли додому.
...І якщо не любо, то не слухай, но брехати не мішай! Тут сама правда. (Записала Л. В. Іванникова 24 липня 1989 р. від П. М. Кириченко (1910 р. н.), с. Кирилівка).
Учитель.
Шевченко — це наша Душа, наша мудрість, це наша сила, Які б нещастя і муки не випадали на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з ним буде Шевченко, його «Заповіт». Він завжди підтримував і підтримуватиме нас, додаватиме наснаги. Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить «Кобзар», хай у кожній світлиці заквітне в рушникові портрет Шевченка, щоб слово Тарасове світило старому і малому, щоб слрво його, не забуте і нині, вічно ходило по Україні. Та освятиться душа наша великою мудрістю безсмертного генія великого народу! (Всі встають. Звучить «Заповіт» Т. Г. Шевченка).
|
