Історія нашого села необхідна не тільки нашому поколінню, а найбільше, в майбутньому, нашим внукам та правнукам, які її продовжать.
Сільський голова с. Тадіївка
Анатолій ТИЩЕНКО.
Є у світі тисячі доріг,
А моя — в село вертає...
(Л. П. Полозенко-Вакулюк).
«...Мальовниче село Тадіївка розкинулось на полого-хвилястій лісовій рівнині між річковими долинами Росі та її притоки Тарганки. Бог не обділив цю землю щедротами. Тут поселив він добрих, терплячих, працелюбних і співучих людей та подарував їм дуже родючу землю — чорнозем. А для того, щоб між людьми і землею була гармонія спілкування, Бог наділив цей край сприятливими кліматичними умовами, розкішними полями, родючими садками та зачарованим лісом, — так описує Тадіївку Валентина Донець-Дядюк у нарисі «Подорож у дитинство».
В правдивості цих слів переконалися і ми, працівники редакції газети «Голос Володарщини», відвідавши Тадіївку 5 квітня 2011 року. Саме цей день було обрано для візиту не випадково: 5 квітня святкував свій 87-й День народження Степан Павлович Вакулюк — людина, яка знає про Тадіївку надзвичайно багато. Разом із сільським головою Тищенком Анатолієм Івановичем поспішаємо привітати Степана Павловича зі святом. Після щирих слів привітань і вдячності потекла тиха розмова...
...Була колись в молодого Степана Вакулюка заповітна мрія — стати істориком. Та важкі повоєнні роки обрізали мрії крила. 52 роки працював Степан Павлович у тадіївському колгоспі. І все ж таки ішов до своєї мрії все життя і здійснив її. Він став не просто істориком, а народним істориком, написавши разом із Володимиром Перервою книгу-історію села Тадіївка «Яблуневий мій краю». Багато матеріалів із цієї книги використано і в нашій публікації.
Для одних людей Тадіївка — це село дитинства та юності, для інших — це село всього життя, а для тадіївчан — це і батьківщина, і Батьківщина — земля із віковими історією та традиціями.
Людські поселення на землях теперішньої Тадіївки існували ще в ІІ тисячолітті до нашої ери. Про це свідчать археологічні дослідження двох курганів поблизу села. В ті прадавні часи в цій місцевості жили племена землеробів та скотарів — далекі предки слов’ян. Коли слов’янські племена об’єдналися в державу Київська Русь, територія нинішньої Тадіївки стала належати до південних її околиць. Життя тут було неспокійним: докучали постійні напади кочовиків. Тому й поселення тут часто з’являлися і зникали, не залишаючи майже ніяких археологічних слідів.
Під час монголо-татарської навали землі Південної Київщини були спустошені та майже безлюдні. І там, де довго не ступала нога людини, буяла природа. Дикі звірі в лісах не тікали від людей, а риба не поміщалася в річках: так її було багато. Землі Надросся стали освоювати так звані «уходники» — сміливці, котрі виходили із міст-фортець Києва та Канева полювати та рибалити в безлюдних землях нашого регіону. Але їх було зовсім мало. І коли на нашу землю ступили литовсько-польські завойовники, малочисельне населення не могло організувати належного опору. І в ХІV ст. Володарщина стала частиною Великого князівства Литовського, а з 1569 р. — землями Речі Посполитої. Території знову стали заселятися, на цей раз під керівництвом польської влади.
У ХVІІ ст. на місці теперішньої Тадіївки козаками було засновано невеликий хутір, який зник в бурхливу пору Хмельниччини та наступної Руїни. В цей час Володарщина опустіла не менше, ніж за татарської навали.
Після відновлення в наших краях довгочасного польського панування досить швидко залюднилося село Пархомівка, власником якого був пан Тадеуш (Фадей, Тадей) Крижані-вський. Саме пан Тадей вирішив частину пархомівських мешканців переселити на теперішні тадіївські землі — так виник хутір, що певний час іменувався як Пархомівська Слобода. Сюди стали переселятися люди з різних місцевостей України і навіть із Польщі. На початку ХІХ ст. село стало називатися Тадіївкою на честь свого засновника.
У 1844 році внук Крижанівського Тадеуш продав маєток Северину Червінському. Пани Червінські володіли Тадіївкою до 1917 року.
Після Жовтневої революції селяни одержали у власність землю, відібрану у поміщиків, і стали по-господарському її використовувати. Село успішно розвивалося.
У 1929 р. в селі почалася колективізація. Було створено колгосп. Першим головою колгоспу був Слободяник Сидір, рахівником — Безпалько Олександр, головою сільської ради — Мельник Антон Семенович. Перший колгосп проіснував недовго. Звезений інвентар та худобу розібрали по домівках ті ж люди, що і звозили.
Вдруге колективізація почалася більш організовано й масово: більшість селян-бідняків та середняків змусили вступити до колгоспу.
У 1932 р. в селян вилучили все зерно, навіть посівний матеріал. Люди стали голодувати. З настанням весни 1933 р. продуктів харчування в жителів села фактично не було. Люди вмирали з голоду. Кожного дня рано двома підводами звозили померлих за ніч людей на цвинтар і клали в одну яму. Поховання проводилося «всліпу», як тоді говорилось, оскільки за померлими не було кому іти.
Голодні та знесилені люди, як примари, бродили по полях, шукаючи старих скиртовищ з надією знайти хоча б жменю зернин, перебирали снопики житньої соломи, якою було вкрито будівлі, аби знайти хоч якусь зернину. Малі хлопчаки, хто ще міг, лазили на дерева, на яких ворони робили свої гнізда, і шукали воронячі яйця. Про все це розповідає живий свідок тих подій Вакулюк Степан Павлович.
Навесні 1933 року тадіївський колгосп став готуватися до сівби. Для її проведення потрібні були працездатні люди. А виснажені голодом люди на роботі падали з ніг і навіть помирали в полі. Необхідно було харчувати людей. Для цього була організована колгоспна їдальня.
В той час у селі багато було дітей-сиріт, що теж страждали від голоду. В одній сільській хаті був створений так званий «майдан», куди звозили дітей, які не мали батьків та близьких родичів. Такі «майдани» врятували від голодної смерті багатьох дітей.
Восени 1933 р. після збирання врожаю ситуація в селі покращилася. Хліба було ще малувато, але люди вже не голодували. Вродили картопля та овочі. В селі з’явилося два трактори із Володарської МТС. Першими трактористами в селі були Колісник Захарко, Мельник Захарко, Ковальчук Іван, Корінчук Федось. Головою колгоспу в кінці 1933 р. був обраний місцевий житель Кучер Мусій Іларіонович.
Життя поступово налагоджувалося. В селі почав працювати цегельний завод, будувались нові господарські приміщення.
22 червня 1941 р. мирне життя обірвалося. 17 липня 1941 р. село Тадіївка було окуповане німецькими військами. Непросто складалися людські долі в той час: багато тадіївчан воювали в Червоній Армії та в партизанських загонах, а дехто служив у поліції.
Під час окупації на примусові роботи в Німеччину із села вивезли 32 молодих хлопців і дівчат, яким довелося пережити бомбардування, приниження та знущання.
1 січня 1944 року села Тадіївка і Тарасівка були визволені від окупантів.
Весняна посівна, а згодом і жнива, лягли на плечі стариків, жінок та дітей, оскільки чоловіки були на війні. 74 жителі Тадіївки в рідне село не повернулися: загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Вічна їм пам’ять.
Після закінчення війни почалася відбудова господарства. Працювали вдень і вночі. Особливо важко було під час жнив. Вдень косили і в’язали, а вночі скиртували.
Поступово господарство ставало на ноги. З’явилися нові трактори, комбайни, автомобілі.
Люди почали будувати нові цегляні будинки. Проводилися роботи з електрифікації. У 1954 р. в селі з’явився перший телевізор. Село ожило.
Ціною тяжкої праці селян в тадіївському колгоспі була створена міцна матеріальна база. На протязі 1975 — 1985 рр. в добротних тваринницьких приміщеннях утримувалось 900 корів, 1000 телят, 1500 свиней, 70 коней. У господарстві було 30 тракторів, 25 вантажних автомобілів, 2 автобуси, 4 легкових автомобілі, 8 зернозбиральних комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки. Працювали кузня, пилорама, ремонтна майстерня.
У 1991 році розпався Радянський Союз. Україна стала незалежною. Змінилася політична й економічна ситуація. Колгоспи стали занепадати.
У 1996 році землю було розпайовано між представниками громад сіл Тадіївка, Тарасівка і Гайок. У лютому 1999 р. було утворено Приватно-орендне сільськогосподарське підприємство «Аграрник», яке очолив Ковтуненко Олег Миколайович.
ОСВІТА В ТАДІЇВЦІ
Усі освітні заклади Тадіївки ХІХ — початку ХХ ст. були тісно пов’язані з Пархомівкою. Їх або відкривали у Тадіївці пархомівські священики, або ж тадіївські діти ходили на навчання до пархомівських шкіл. Перша Тадіївська приходська школа грамоти була відкрита в 1860 р. настоятелем пархомівської Покровської церкви о. Григорієм Крижанівським. У 1872 р. приходські школи увійшли до складу державних шкіл і вже були підпорядковані не церкві, а Міністерству народної освіти. Разом із священиками в школах стали викладати й світські вчителі. В 1889 р. наставником Тадіївської школи став священик Володимир Ящуржинський. Школа була однокласною. В 1900 р. тут навчалося 64 учні: 58 хлопців та 6 дівчаток. Останнім дореволюційним наставником Тадіївської школи грамоти був священик Андронип Бережинський. В 1910 р. в селі була утворена двокласна школа. У 1915 р. в школі навчалося 42 хлопчики та 36 дівчаток. Усі названі священики добросовісно ставилися до роботи й отримали чимало нагород, причому не тільки церковних, а й державних.
У 1923 році в селі Тадіївка була відкрита трудова 4-х річна школа, а навчання в ній стало обов’язковим для всіх дітей шкільного віку. На другий рік, тобто в 1924 році, в колишньо му панському будинку відкрилася семирічна школа.
У 1932 році в зв’язку з голодомором діти школу відвіду вали дуже мало. В основному навчання розпочалося восени 1933 року. Всього в школі було тоді 100 учнів. З 1934 року за сприяння керівництва села при школі була органі-зована їда льня. Продуктами допомагав колгосп. Та хліба було мало.
Відомий такий факт. Через село проходив військовий обоз, який в селі заночував. Директор школи Пархоменко А. І. разом з головою сіль ської ради Кучером М. І., ризикуючи життям, вночі вкрали із військового обозу 6 мішків пшениці, з якої потім пекли хліб для школи.
В 1934 році в селі організовано патронат для дітей-сиріт (сільських та приїжджих), по-сільському «майдан». Після закінчення навчання в школі патронованих дітей направляли в навчальні заклади міст Білої Церкви, Києва.
Навчання проводилося в дві зміни, оскільки школу відві дувало 210 — 240 дітей.
У 1935 — 1936 роках в селі було організовано лікнеп, де вечорами збиралося неписьменне доросле населення, в основному жінки, на навчання. Там їх вчителі навчали читати й писати. Люди були дуже задоволені і з великим ба жанням відвідували цей лінкеп, особливо довгими вечорами.
У ці ж роки в селі була організована хата-читальня, де у вільний час збиралася молодь се ла, проводили різні народні гуляння-вечорниці, там завжди грали музики, танцювали, співали, ставили різні українські вистави. Драматичний гурток кожної суботи в зимові місяці готував і показував виставу. Організатором і керівником хати-читальні був Вакулюк Павло Федорович.
Після закінчення навчання в семирічній школі села молодь продовжувала навчання в середніх школах і Пархомі-вки та Володарки. Були і такі, що вступали до технікумів або училищ, здобували професію і йшли працювати в народне господарство.
У роки Великої Вітчизняної війни навчання в школі припинилося (в приміщенні школи розмістилася німецька військова частина). Розпочалося зразу ж після визволення села від фашистських загарбників, тобто 4 січня 1944 року.
Вчителям працювати доводилося важко: не було ні під ручників, ні паперу, ні чорнила; в класах холодно. Учні писали на старих газетах, якщо вони у кого були, шукали паперові мішки з цукру та інших про дуктів; чорнило виготовляли з ягід бузини.
Лише в 1946 році в школу надійшли перші підручники.
У 1950 році директором школи став Стадник М. Л., який працював на цій посаді 8 років.
У 1958 році був прийнятий закон «Про школу», за яким було введено систематичний курс трудового навчання. У 1959 — 1960 навчальному році було здійснено перехід на во сьмирічний термін навчання. Школа дістала назву: восьмирічна загальноосвітня трудова політехнічна школа.
У 1959 році силами учнів та педколективу при підтримці місцевого колгоспу в дію було введено шкільну майстерню.
Восьмирічна школа проіснувала до 1987 року, після переходу на 9-річне навчання школа дістала назву неповної середньої. Із 1999 — 2000 н. р. — Тадіївська загаль ноосвітня школа І — ІІ ступенів.
154 випускники Тадіївської школи здобули вищу та середню спеціальну освіту.
На жаль, необхідно відзначити той сумний факт, що з кож ним роком кількість учнів, які навчалися в школі, різко зменшувалася.
... Довго ще ми розмовляли із Степаном Павловичем Вакулюком про минуле й теперішнє Тадіївки, про людей, на чиїх мозолястих руках тримається село. На жаль, в невеликій газетній статті ми не можемо назвати всіх поіменно. Коли прийшов час прощатися із 87-річним ветераном, якось дуже доречно згадалися рядки із поезії В. Возного «Поле нашої юності»:
Це було, це було так давно:
Сонце й долю ми брали в долоні.
Поле юності наше цвіло,
А самі ми були такі юні.
Нам так весело разом було,
Ми бродили росистими ранками,
Поле юності наше цвіло
Сокирками, волошками, маками.
Після випуску в нас на вустах
Залишився лиш присмак полинний,
Розпрощалися ми й по світах
Розлетілись, як пух тополиний.
В наше поле нема вороття...
В мріях вірили: щастя знайдемо!
Ми наївні були, бо тернисте життя
Закрутило у вирі своєму.
А життя все пливе і пливе,
І з снігами весняними тане.
Поле юності вже не цвіте,
А поникло, зачахло та в’яне.
Зникли юні роки назавжди,
Сивина побілила нам скроні.
Всі ми стали бабусі й діди
Й не берем уже сонце в долоні.
Надвечір’я настало для нас золоте,
Промахали нам крилами роки,
А по полю, що в синіх волошках цвіте,
Ходять юні вже наші онуки.
Полю нашому вже не цвісти,
Поле наше жовтіє покосами,
А ми хочем, хоч ще раз пройти
Полем юності, ранніми росами.
Згодом продовжуємо розмову про сьогодення Тадіївки вже із сільським головою А. І. Тищенком. Час весняний, роботи багато, тому розмовляємо, ідучи вулицями села.
— Анатолію Івановичу, починаючи з 1998 р. і до цього часу, жителі сіл Тадіївка, Тарасівка та Гайок чотири рази підряд обирають Вас сільським головою. В чому секрет успіху?
— Ніякого секрету немає. Є щоденна робота не тільки моя, а й усієї громади; робота, яку ми намагаємось зробити якнайкраще. Істина проста: все, що ми робимо, залишиться нашим дітям та внукам.
— Останнім часом село Тадіївка стало кращим, охайнішим та привітнішим. Чим це пояснюється?
— Відповідь така: газифікація. Це річ недешева, непроста і трудомістка. Копали траншеї по вулицях і по садибах, в будинках встановлювали газові прилади та системи опалення. З вулиць і дворів прибрали все зайве, в будинках зробили ремонт — от і стало в селі комфортніше й затишніше. До речі, це стосується не тільки Тадіївки, а й сіл Тарасівка та Гайок, бо і в цих селах є вже газ.
— А як проходила газифікація Тадіївки?
— 31 травня 2008 р. відбулися загальні збори жителів села. На зборах був присутній представник газового господарства, яке виконувало роботи з газифікації. Всього кошторисна вартість робіт складала близько одного мільйона гривень. Виготовлення проектної документації на підведення газу до житлових будинків зобов’язувався зробити за 50% від фактичної вартості Київський проектний інститут «Укргіпроцукор», головою правління якого є наш односельчанин Шкабара Євгеній Іванович. З державного бюджету було виділено 376000 грн. Керівник ПОСП «Аграрник» О. М. Ковтуненко надав 300000 грн. Решту коштів було зібрано жителями села. А ще до цього довелося громаді докласти багатоденної напруженої праці.
— Анатолію Івановичу, а хто представляє інтереси Тадіївської громади у Володарській районній раді?
— На виборах 31 жовтня 2010 року жителі сіл Тадіївка, Тарасівка, Гайок обрали депутатом Володарської районної ради Поліщука Руслана Миколайовича. У своєму виборі ми не помилилися. Він працює на посаді голови Володарської районної державної адміністрації, тобто очолює виконавчу владу району. Мені, як сільському голові, доводиться працювати з ним, майже, щодня: то в райцентрі, то Руслан Миколайович сам приїжджає в наші села. Можу з упевненістю сказати, що ця людина знає про стан справ у нашій громаді набагато більше, ніж будь-хто. Думаю, тут нам пощастило. Адже будь-які питання, з якими звертаюсь чи я від імені громади в робочому порядку, чи кожен громадянин особисто, вирішуються оперативно і з максимальною користю для справи. Візьмемо конкретний приклад: газифікація сіл Тарасівка та Гайок. Ці села не були включені до програми газифікації. Довелося Руслану Миколайовичу вирішувати питання фінансування газифікації сіл на обласному рівні. Завдяки підтримці губернатора Київської області А. Й. Присяжнюка це питання все ж таки було вирішено, і в селах Тарасівка та Гайок вже газифіковано 37 із 113 запланованих будинків.
— Які заклади та підприємства працюють на території Вашої громади?
— У Тадіївці працює навчально-виховний комплекс. Медичну допомогу населенню надають два медичні заклади: один у Тадіївці й один у Тарасівці. У Тадіївці працюють будинок культури та бібліотека, у Тарасівці — клуб. Є три магазини у Тадіївці, й один — у Тарасівці. Крім того, через день приїжджає автомагазин з Білої Церкви. Тадіївка пишається й своїм храмом.
Окремо хотів би зупинитись на роботі місцевого підпри-ємства ПОСП «Аграрник», яке орендує земельні паї в селян. Керівник підприємства О. М. Ковтуненко за оренду паїв розраховується вчасно й повністю. Крім того, надає величезну фінансову та матеріальну підтримку громаді села: на газифікацію, на ремонт школи, на харчування дітей, на благоустрій, та проведення свят. ПОСП «Аграрник» стабільно досягає високих результатів у рослинництві завдяки впровадженню сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур.
У господарстві створено міцну матеріальну базу. Дбають тут і про людей: обладнано прекрасні кімнати відпочинку, їдальню. Тому багато селян із задоволенням працюють в ПОСП «Аграрник». Хочеться вірити, що в найближчому майбутньому буде вигідно розвивати тваринництво і приміщення ферм наповняться живністю. А це — і нові робочі місця, і ще один крок у відродженні села.
— Розкажіть про односельчан, що працею своєю прославили рідний край.
— Трудовим подвигом возвеличили Тадіївку наші земляки:
Завадський Кузьма Петрович — Герой Соціалістичної праці, нагороджений багатьма орденами і медалями;
Шкабара Євгеній Іванович — голова правління інституту «Укргіпроцукор», нагороджений 5 орденами та 15 медалями;
Шпак Олександр Тихонович — академік Академії вищої освіти, доктор педагогічних наук;
Вакулюк Федір Павлович — працював на посаді голови тадіївського колгоспу 22 роки;
Кучер Мусій Іларіонович — працював на посаді голови Тадіївської сільської ради 15 років та на посаді голови колгоспу 6 років;
Царіцон Марія Полікарпівна — учитель, 10 років очолювала Тадіївську сільську раду;
Михальченко Микола Олександрович — механізатор, двічі нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
— Анатолію Івановичу, а що в планах на майбутнє?
— Як бачите: село наше дуже красиве. Хотілося б, щоб цю красу було видно не тільки вдень. Тому й плануємо зробити вуличне освітлення. Упевнений: спільними зусиллями ці плани буде реалізовано.
— Яким би Ви хотіли бачити своє село?
— Хотів би, щоб у селі не було покинутих садиб, на місці старих будинків будувалися нові, створювалися молоді сім’ї, народжувались діти.
Отак, розмовляючи, заходимо на подвір’я школи. Кругом прибрано, чисто, охайно. Дзвінок сповістив про закінчення уроку, і з приміщення школи на подвір’я вийшли діти. Погравшись і відпочивши, вони знову пішли на уроки. На подвір’ї було так же чисто, як і до перерви. Видно, що діти відчувають себе тут господарями, дотримуються чистоти та бережуть шкільне майно.
Нас зустрічає директор Надія Володимирівна Коренчук. Вона розповіла, що до складу Тадіївського навчально-виховного комплексу входять загальноосвітня школа І — ІІ ступенів та дитячий садок — так економляться кошти на утримання будівлі. Школа й дитячий садок знаходяться в колишньому панському будинку, зведеному в 1846 році. Він — гордість села й пам’ятник мудрості тадіївчан, які зуміли зберегти його і бережуть для наступних поколінь.
У Тадіївському НВК виховується і навчається 53 дітей. Дуже хочеться побажати, щоб з кожним роком дітей у селі ставало все більше й більше. Будуть у селі діти — буде й майбутнє!
Щастя й долі тобі, Тадіївко, і вам, шановні тадіївчани!
