Село Городище-Пустоварівське розташоване на лівому березі річки Рось за 12 кілометрів від райцентру і за 25 км від найближчої залізничної станції Біла Церква. Сільській раді підпорядковане ще й село Веснянка. В Городище-Пустоварівському проживає 1020 жителів, а у Веснянці —105.
Колишня назва села — Городище. Неподалік цього села виявлено 5 курганів періоду Київської Русі, поселення ХІІ – ХІІІ століть та римські монети ІІІ століття н. е. Однак перша письмова згадка про село в історичних джерелах датується лише початком XVIII століття. Так, у книгах Київського суду за 1704 рік йдеться про тяжбу польських шляхтичів Нечай-Грузевичів, Чарторийських та Красицьких за володіння селом (на той час звалося воно Городищем і входило до Сквирського староства). Село до 1917 року належало поміщику Підгорському. Цукровий завод, млини на обох берегах річки Рось, близько тисячі га родючих земель — усе це було в панських руках.
У 1844 році власник села, поміщик Підгорський, перевів сюди з Пустоварівки Сквирського повіту винокурню і на її базі вибудував цукровий завод. Сюди ж перебралися й робітники гуральні з сім’ями. З цим пов’язана й сучасна назва села. На 1845 рік у селі проживало 326 селян, які щороку відбували 156 днів панщини, а ще вони відпрацьовували 12 шарваркових та стільки ж літніх згінних днів, що тривали від сходу до заходу сонця. Кожен селянин (від 15 років і до глибокої старості) відбував панщину три дні на тиждень, передбачену царським указом від 05.04.1797 року, а працював протягом усього тижня. Внаслідок надмірної панщини й поборів селяни-кріпаки терпіли злидні. Багато людей тікали до Новоросійського краю, Бессарабії, на Дон та Кавказ.
Реформа 1861 року не змінила становища селян. За Установчою грамотою тут значилось 206 ревізьких душ, які проживали в 64 дворах. Їм було відведено 28 десятин землі під садиби. Під оранку і сінокіс – 498 десятин, викупна ціна землі становила 16230 карбованців.
У 1889 році на території села збудували вальців млин, цегельню, 2 кузні. У 1894 році провели реконструкцію цукрового заводу, в 1895 році завод виробив 98 тисяч пудів цукру і 127 пудів патоки. На заводі в той час працювало 395 робітників, в тому числі – 35 жінок.
Становище робітників було тяжким. Тривалість робочого дня досягала 13 годин. Місячна платня чорноробів становила від 7,5 до 9 карбованців, машиністів 10-14 крб., апаратників – 17-25 крб. Власник заводу не дбав про охорону праці робітників, що призводило до частих випадків травматизму та загибелі робітників.
Листопад 1917 року приніс робітникам звістку про події Жовтневої революції. В лютому 1918 року в Сквирському повіті роздали селянам всю поміщицьку землю, тягло і реманент. Завод та млин були передані у громадську власність, проте скористатися ленінським Декретом «Про землю» селяни не змогли, бо місцеві органи влади (спочатку Центральної Ради, потім Директорії, денікінщини, гетьманщини) захищали інтереси багатіїв і не дозволяли обробляти наділи. В цих важких умовах громадянської війни в липні 1920 року створили сільський ревком. Тоді ж організувався й комнезам.
30 серпня 1920 року загальні збори робітників Городище-Пустоварівського заводу звернулися до ревкомів сіл Березни, Михайлівки з відозвою виростити високий урожай цукрових буряків, а також з проханням допомогти в заготівлі дрів (630 тисяч пудів), щоб забезпечити підприємство сировиною і паливом. Не було тоді й тягла для завезення палива на завод. 16 січня 1921 року голова Пархомівського волосного ревкому І. Онищук наказав головам сільських ревкомів виділити підводи для вивезення цукру із Городище-Пустоварівського.
У 1924 році працювала в селі лікарня з амбулаторією на 10 ліжок, в штаті були один лікар та фельдшер. Надійшов циркуляр про регулярне демонстрування кінофільмів (двічі на місяць). Була вже й хата-читальня. Для ліквідації неписемності створювалися лікнепи, вже 8 березня 1924 року на урочистих зборах жінок-робітниць та селянок з 1-ої групи лікнепу до 2-ої було переведено одинадцять жінок. У селі створили бібліотеку, відкрили три кооперативи: 1 — сільськогосподарський і 2 — споживчої кооперації. Працювали цукроварня, вальцьовий млин та цегельня, з’явилися 2 нові вулиці. Через комнезам та сільвиконком і сільське товариство взаємодопомоги селяни одержували насіння для сівби, лісоматеріали та необхідний реманент. У 1924 році в Городище-Пустоварівському створили комсомольський осередок, комсомольці організовували суботники, а зароблені гроші направляли у фонд допомоги безпритульним дітям.
Виконуючи рішення XV з’їзду ВКП(б), у селі створили товариство зі спільного обробітку землі (ТСОЗ), записалися до нього 23 незаможників. Нелегкими були його перші кроки, не вистачало тягла, інвентаря, машин.
Колективізацію в селі очолив двадцятип’ятитисячник Іван Павлович Калашников, який був секретарем парторганізації цукрозаводу. Допомагали йому комуністи Тимофій Миколайович Ляхоцький, Лазар Йосипович Каневський, Пилип Іванович Бре-зіцький, Яків Леонтійович Ліщук та інші. Отак і утворився у Городище-Пустоварівському колгосп «Незаможник». У 1930 р. в колгоспі налічувалося лише 20 коней, якими можна було виконати весь комплекс сільськогосподарських робіт за 150 — 160 днів. Це викликало нові труднощі, однак вони поступово долалися. У 1933-му в колгоспі вже було 76 коней, розмістили їх у двох утеплених стайнях, забезпечили фуражем. Колгосп у ті нелегкі роки задовольняв себе насінням для всієї площі весняного засіву.
Шляхом націоналізації земельного фонду для цукрової промисловості з 1922 року до 1933-го в складі бурякорадгоспу було 4 відділки (в Городище-Пустоварівському, Антонові, Пустоварівці, Завадівці) із самостійним управлі нням. У 1930 — 1936 роках було відрізано землі Городище-Пустоварівського і Заваді-вського відділків. У 1936 році відбулося останнє розукрупнення бурякорадгоспу шляхом виділення земель для колгоспів в Антонові, Пустоварівці і Городище-Пустоварівському. Після цього в бурякорадгоспі залишилось 1058 гектарів землі. До 1936 року радгосп носив назву «Сталінка», а потім був перейменований у «Веснянку». Колгосп «Незаможник» у 1934 році теж змінив свою назву на ім’я Сталіна. Для поліпшення керівництва артіллю було організовано первинну партійну організацію, яку очолив надісланий райкомом партії М. І. Мірончук. На перший трактор у селі сів Пилип Іванович Мельничук, з часом кількість тракторів зросла. З’явилися послідовники стаханівців і п’ятисотенець, зокрема: Марта Кононівна Савчук, Катерина Ткачук, Ганна Шелест та інші, передовики брали зобов’зання вирощувати по 600 — 700 центнерів цукрових буряків з гектара.
В 1938 році директором Городище-Пустоварівського цукрозаводу було призначено Данила Емануїловича Марковича, котрий організував реконструкцію підприємства. Після цього продуктивність цукрозаводу зросла й у 1939 році досягла 5 тисяч центнерів на добу.
17 липня 1941 року стало чорним днем для Городище-Пустоварівки — (це день окупації села фашистами). Окупанти перетворили колгосп на громадське господарство, попливли до Німеччини наш цукор, хліб, худоба. Гіркими слізьми оплакували матері своїх дітей, котрих насильно вивозили на примусові роботи в неволю. Потрапило туди 38 гор-пустоварівців, декому пощастило вирватися з фашистських рук, а Віктору Ляскуну, Степану Юзваку, Юхимові Савчуку, Антоніні Ващук не судилося вже побачити рідних і своє село.
Під час окупації у Городище-Пустоварівському загинув від рук німецько-фашистських окупантів О. Т. Поліщук, комуніст, колишній працівник Володарського райкому комсомолу. Залишений для підпільної роботи, він намагався легалізуватися в селі, та був виданий зрадниками і розстріляний гітлерівцями. Поліщук був першим комсомольським ватажком у селі.
Робітники цукрозаводу під керівництвом слюсаря Ф. Брезіцького виводили з ладу устаткування. Шляхом погроз і брехливих обіцянок гітлерівцям все ж вдалося налагодити роботу в господарстві та на заводі, але продуктивність праці була низькою.
У село доходили чутки про становище на фронтах, повідомлення інформбюро, які надходили від партизанського загону «Дуб», представники якого в жовтні 1941-го створили в селі антифашистську групу. Входило до неї 12 чоловік, з них: 2 комуністи, 3 комсомольці. Група діяла до січня 1944 року. Члени її, роздобувши зброю, під час відступу гітлерівців орга-нізували охорону заводу і не дали його зруйнувати.
У ніч під Новий 1944-ий рік у село вступив передовий загін червоних розвідників. У бою за звільнення Городище-Пустоварівського від фашистів загинуло 73 радянських воїнів. Вони поховані в братській могилі біля школи. Юні слідопити школи під керівництвом вчительки О. Ю. Хлібодар встановили більшість імен загиблих, налагодили листування з рідними тих, хто віддав своє життя в боях з фашистами. Серед загиблих у селі — вродженці Смоленщини, Москви, Далекого Сходу.
Весна 1944 року була особливо тяжкою. Поле так і не почуло гуркоту тракторів. Вологу землю перекопували вручну вилами та лопатами підлітки та жінки. Вручну розсівали зерно, а потім коровами боронували лан. Допомогли господарству медики військового госпіталю, котрі передали в колгосп 20 коней. Відбудували цукрозавод, який вчасно почав виробництво продукції. У 1948 році підприємство очолив Д. Е. Маркович — учасник громадянської та Великої Вітчизняної війни, член КПРС з 1925 року. Працював він директором цукрозаводу до 1962 року.
З кожним роком зміцнюється колгосп. Вже в 1956 році на його ланах працювало 5 тракторів, 2 комбайни, 2 автомашини, а в новозбудованих приміщеннях утримувалося 259 голів великої рогатої худоби, 290 свиней, 162 коней, росла врожайність. У 1955 році ланка Любові Нікіфоренко зібрала по 300 центнерів цукрових буряків з гектара. Для обміну досвідом роботи Всесоюзну сільськогосподарську виставку відвідали передовики колгоспного виробництва: Параска Лисенко та Марія Ляскун.
Велику роль у зростанні матеріального та культурного добробуту Городище-Пустоварівки зіграло збільшення виробництва цукру на заводі.
У 1960 році колгосп за згодою колгоспників було реорганізовано в радгосп і об’єднано з Антонівським відділком. Радгосп став складовою частиною Городище-Пустоварівського цукрокомбінату.
У 1994 р. цукрозавод було реорганізовано в орендне підприємство, а в 1997 р. – у відкрите акціонерне товариство. На даний час потужність заводу становить 1500 тонн цукрових буряків за добу. Очолює завод М.М. Моренко.
У 2004 р. було проведено розпаювання земель, кожний працівник та пенсіонер бурякорадгоспу отримав у приватну власність не менше 4 га землі.
У селі з 1900 р. до 1912 р. на утриманні громади була школа грамоти. Вона не мала постійного приміщення. Навчання в початкових класах здійснювалося в найманих приміщеннях за рахунок громади. Грамотних людей у селі майже не було. Конторські працівники цукрозаводу були присланими людьми.
Напередодні 1917 року в селі було 9 жителів, які мали середню освіту.
Населення села потяглося до освіти, яку принесла революція. Будинок, що належав пану Підгорському в особі його касира, безкоштовно й навічно було передано в користування школи. Школа міцно стала на ноги вже в 1918 році. Навчання до 1932 року проводилось у початковій школі.
1932 рік став роком ще більшого поширення освіти. Цього року дітей 4-го класу було переведено до 5-го класу Городище-Пустоварівської семирічної школи, директором якої було призначено Зарудного Я. Т.
У 1937 році кращу вчительку школи Ляскун Катерину Степанівну було обрано депутатом Володарської районної Ради. У цьому ж році її за самовіддану роботу в школі та громадську роботу було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
У 1940 році село наближалося до повної грамотності, а в семирічній школі вчилося 230 учнів.
Багато своїх знань і умінь освітній справі віддали такі вчителі: Ляскун К. С., Швець С. З., Бандура П. Ю., Лановенко Ж. С., Зарудний Я. Т., Штиюк І. Т., Левчук С. З., Тоцький А. І.
У 1941 — 1942 навчальному році школа вже не працювала.
Відновилося навчання 15 січня 1944 року. Школу наповнила щаслива дітвора. Розпочався новий навчальний рік. Новопризначений директор школи Ляскун К. С. разом з учителями, батьками та учнями проводили ремонт шкільного приміщення. На той час Городище-Пустоварівську школу відвідували також учні навколишніх сіл: Березни, Фесюрів, Малої Сквирки, Щербаків. У школі навчалася молодь, яка була переростками.
Щорічно росло число учнів. У 1949 — 1950 навчальному році в школі працювали 12 класів-комплектів, у яких навчалися 345 учнів. Тісними стали приміщення школи. Силами вчителів, учнів, батьків у 1956 році побудовано приміщення школи на 100 кв. м. (дві класних кімнати).
У 1965 — 1966 навчальному році в школі навчається 312 учнів. Їх навчає 25 вчителів. У ВУЗах і середніх спеціальних навчальних закладах у 1966 році навчається 40 випускників Городище-Пустоварівської школи.
Ветеранами поширення освіти в селі на той час були вчителі, які пропрацювали в школі понад 10 років: Довгань О. Х., Князюк І. О., Карпенко В. Г., Негрей С. Ф., Хліборад О. Ю., Кротевич С. І.
У 1970 році збулася мрія школярів, батьків, вчителів, які дочекалися нового приміщення школи. Раділи вчителі і учні світлим коридорам, навчальним кабінетам з усім необхідним обладнанням, спортивному залу та іншому. З технічних засобів було 5 телевізорів, 3 кінопроектори, магнітофони. При школі було створено інтернат на 25 учнівських місць.
Усі педагоги школи мали вищу освіту, навіть учителі молодших класів. Багато з них колишні випускники цієї ж школи, серед них: Крижанівська Р. І., Рибалко К. П., Гнатенко Л. І., Трущенко В. М., Грушко М. І., Полянський А. М., Яременко В. І.
У школі обладнано 11 кабінетів. Створюється матеріальна база для вивчення учнями автосправи. Велика увага приділялася роботі гуртків.
У 2000 році школа перейшла на дванадцятибальну систему оцінювання.
У цьому навчальному році в школі навчалося 108 учнів.
Як вже згадувалося, до сільської ради входить ще одне село – Веснянка. Розташоване воно за 7 кілометрів від с. Городище-Пустоварівське. Має площу 40 га, населення – 105 осіб, кількість дворів – 42.
До 1960 р. село входило до іншої територіальної одиниці – Антонівської сільської ради Сквирського району Київської області. Тоді на території села знаходилося відділення Антонівського радгоспу з вирощування коней – племрадгосп.
У 1960 р. колгосп с. Городище-Пустоварівське та радгосп с. Антонів за згодою працівників було реорганізовано в радгосп.
До 1965 року с. Веснянка мало назву Сталінка. До 1975 р. у селі працювала школа. З 1965 до 2003 р. працювали ясла-дитячий садок.
У різні роки на посаді голови сільської ради працювали: Горовий М. С., Брезіцька Г. Ф., Король Т. Г., Юзвак М. І., Волков А. С., Майорко П. П., Ярощук О. І., Каблученко П. В., Карпенко Л. Д., Мороз В. Д., Поліщук С. Т., Слободянюк В. О., Премудрий А. К., Вітрук В. В., Брезіцька Л. М.
Серед видатних людей села: Зарудний М. Я. — український драма тург і прозаїк, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка; Розгон Г. П. — кандидат медичних наук, доцент Чернівецького медичного інституту; Князюк В. І. — кандидат сільськогосподарських наук, доцент Білоцерківського аграрного університету; Стороженко Т. П. — кандидат медичних наук, викладач Харківського медичного університету; Смітюх Я. В. — кандидат техні-чних наук, викладач Київського національного університету харчових технологій.
За високі досягнення у праці багато жителів села нагороджені орденами та медалями.
На сьогоднішій час в селі проживають три ветерани, це: М. Л. Лелих, Й. Ф. Гажала, К. Ф. Брезіцька.
Сьогодення
Сіл, селищ і присілків на нашій милій Україні, слава Богу, ще багато, хоча процеси урбанізації все відчут-ніше дають про себе знати. Ними по праву пишаємось, бо сільське населення, образно кажучи, країну годує. Лише тут живуть мудрі хлібороби, працьовиті господарі, які впродовж віків обробляють землю-матінку, забезпечують людей продуктами харчування, а промисловість — необхідними товарами та сировиною. Ці мешканці інколи змушені відмовляти собі в деяких благах цивілізації, миритись із певними незручностями заради любові до рідного села, свого коріння, роду людського. Щоб глибше й конкретніше побачити й пізнати сільський побут, відчути нинішній ритм селянського життя, ми знову в одному із сіл Володарського району — в селі Городище-Пустоварівське.
Панораму села видно здалеку. Справді, сучасне село, про яке годиться пісні складати та людей прославляти. Й мимоволі вихоплюється перефразований рядок з популярної пісні: «Як тебе не любити, село моє рідне!». А відтак поспішаємо до головного господаря – сільського голови Гончарука Олександра Анатолійовича. З ним наша розмова про село, людей, спосіб життя, проблеми, перспективи...
— Олександре Анатолійовичу, у Вас ще невеликий термін перебування на посаді сільського голови, але, я думаю, ви вже встигли визначитися, якого ж очільника села можна назвати успішним?
— Так, не зважаючи на досить малий досвід роботи на даній посаді, можу сказати впевнено, що успіх роботи сільського голови залежить від спільної праці та злагоджених дій із членами виконкому та депутатами сільської ради, яких об’-єднала в команду спільна ідея і бажання зробити своє село кращим і заможнішим. А ще хочу додати, що мешканці нашої територіальної громади хочуть бачити своє село красивим, упорядкованим, і тому беруть активну участь у цій роботі.
— Що ще, на Вашу думку, є важливим у роботі сільського голови?
— Не уявляю своєї роботи без співпраці з депутатом районної ради С. М. Селезнем, керівниками району: головою РДА Р. М. Поліщуком та головою районної ради П. Ф. Мусієнком. Налагоджена тісна співпраця і з представниками правоохоронних органів, а також з керівниками підприємств, організацій та установ, що працюють на території громади.
— Які саме підприємства та суб’єкти підприємницької діяльності діють на території сільської ради?
— Насамперед, це — ПАТ «Городище-Пустоварівський цукровий завод», ПАТ «Городище-Пустоварівський бурякорадгосп» та ПП Гончарук А. М. (вирощування с/г продукції), ПП Галан М. В. (вирощування с/г продукції), ПП Вергелес Р. М. (вирощування с/г продукції), ПП Селезень С. В. (вирощування с/г продукції), ПП Лагода В. М. (ветаптека), ПП Юхимець О. А. (перукарня), ПП Шевчук (магазин «Господарчі товари»), МП «Прогрес» (магазин продовольчих товарів), ФОП Гордійчук (кафе-магазин), ПП Гажала Н. В. (магазини продовольчих та промислових товарів), МП «Росава» (продовольчий магазин), ПП Дідух С. В. (перевезення вантажів), ПП Батенко О. М. (перевезення вантажів), ПП Мороз В. П. (перевезення вантажів).
— Які соціокультурні заклади працюють у селах Веснянка та Городище-Пустоварівське, чи задовольняють вони необхідні сучасні потреби громади?
— Щодо села Веснянка, то там є сільський клуб, ФАП, бібліотека, магазин. Цукрозавод та бурякорадгосп забезпечують підвезення працівників до місця роботи та їхніх діток до навчальних закладів. На території села працює свиноферма бурякорадгоспу, є пасіка та зерносховище, тож і там маємо робочі місця.
На території Городище-Пустоварівського є загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів, центр розвитку дитини «Сонечко», сільський будинок культури, магазини, дільнична лікарня, яка обслуговує села Городище-Пустоварівське, Веснянка, Березна, Гайворон, Петрашівка.
Чи задовольняють вони сучасні потреби жителів обох сіл? Думаю, що на сьогоднішній день, так. Звичайно є проблеми з утримуванням приміщень цих закладів, хотілося б комфортніших умов. Але вірю, що згодом все налагодиться. Головне — є підтримка влади, керівників підприємств і бажання жителів зробити своє село найкращим і найкомфортнішим для життя.
— У Вас, як у сільського голови, кожного дня є багато різних справ, які потрібно вирішити. Майже щодня приходять жителі села із своїми наболілими проблемами. Тож, що вже вдалося зробити?
— Як я вже говорив, успіх у будь-якій справі гарантований, коли є співпраця та порозуміння між людьми. Була у нас проблема транспортного сполучення с. Веснянка із ра-йонним центром. Дякуючи керівникові бурякорадгоспу В. М. Мозговому, у базарні дні бажаючі можуть потрапити у райцентр для вирішення своїх життєво важливих проблем. Також хочу подякувати за співпрацю керівникові ПАТ «Цукровий завод» М. М. Моренку. Завдяки його підтримці та працівників заводу упорядковано пляж у Городище-Пустоварівському. На місцевому стадіоні відновлено ворота в’їзні та футбольні. А ще створено добровільну народну дружину для підтрики громадського порядку в селі.
Спільно проводяться в селах акції з благоустрою територій, відповідно вище названі керівники забезпечують ці акції транспортними засобами для вивезення сміття. Плануємо найближчим часом обладнати базарну площу, відкрити аптеку.
— Чим найбільше славиться Ваша територіальна громада?
– Перш за все – трудовими традиціями, які успадковані від наших предків. Село славиться працелюбними та творчими людьми. Багато видатних людей народилися в селі Городище-Пусторівське. Насьогодні багато з них тут не проживають. Я ж хотів би вам назвати тих людей, які зараз творять історію нашого села, ким сьогодні ми пишаємося. Це наші вишивальниці: А. М. Пасічник, В. М. Мозгова, К. З. Гордійчук, С. О. Ткаченко, О. В. Негрей, О. С. Марущак, М. М. Литвинець, Я. Є. Нікіфоренко, В. Я. Шкода, І. Б. Погоріла, М. Т. Руссу. Є в нас майстри роботи з деревом та природним матеріалом: А. М. Полянський випалює по дереву, С.М. Селезень, В. Д. Сілідуєв виготовляють різноманітні вироби з дерева, С.П. Куратьов любить працювати з різними природними матеріалами. Л. М. Штика вибиває килими, малює та гарно співає. Є в нас дві майстрині з випікання короваїв та іншої здоби – це Н. О. Гордієнко, Т. Д. Рудакова. Цей список можна продовжувати, тому що наша земля славиться гарними, працьовитими людьми.
Потім Олександр Анатолійович запросив мене на екскурсію селом: провів вулицями, показав сільський храм, магазини, сільський будинок культури, дільничну лікарню, дошкільний та загальноосвітній навчальні заклади, територію цукрозаводу. Скрізь сільського голову зустрічали привітно. Він же, користуючись нагодою, розпитував у керівників, у пересічних громадян про проблеми, які їх на сьогоднішній день турбують. І видно було, що Олександр Анатолійович часто спілкується зі своєю громадою, знає чим вона живе не з переказів і пліток.
У сільському будинку культури (директор М. М. Литвинець) Олександр Анатолійович представив молодого художнього керівника Дмитра Брезіцького. Із захоплення говорив про цього молодого завзятого хлопця: «Це ж свій, місцевий, і не потрібно нікого впрошувати, щоб їздили до нас. У нас дуже співочі люди. Люблять співати від малого до великого. Тож Дмитрові є з ким працювати».
У дільничній лікарні поспілкувалися з головним лікарем Каплею К. І. та медичним персоналом, сфотографувалися на згадку. Далі через сад потрапили у дитячий садочок. Сюди ж і секретар сільської ради підбігла, піднесла букет квітів та вітальну листівку. Як виявилося, у завідуючої дитячим садком Трохимець Л. Ф. того дня був день народження.
Директор місцевої школи В. П. Смітюх запросив нас до шкільного музею освіти, розповів про будівництво приміщення школи, хвалився випускниками різних років, які на сьогоднішній день досягли вагомих результатів. Розповів про стан підготовки ремонту школи.
Дорогою зустріли корінного жителя Городище-Пустова-рівського Віктора Даниловича Мороза. Мали змогу з ним поспілкуватися. Віктор Данилович один із найповажніших людей села, йому 82 роки, але до цього часу працює на цукровому заводі. Він із захопленням розповідав нам про історію свого села, людей, про створення радіовузла, телефонізацію села, про будівництво школи, про млин та Щербацьку ГЕС. До всього наш співрозмовник був у свій час причетний. А ще говорив, що встиг і головою села побувати. Тож Олександру Анатолійовичу є в кого мудрої поради спитати.
А ще голова села наполягав, щоб завітали до сільського умільця Сергія Петровича Куратьова та приватного підприємця Анатолія Миколайовича Гончарука. Сергія Петровича вдома не застали. Але дружина показала його роботи. Можна сказати: «Майстер на всі руки». Анатолій Миколайович, упоравшись із польовими роботами, господарював біля вуликів. Сільський голова говорить: «І таких славних людей у нашому селі багато проживає, на жаль, не про всіх є можливість розповісти».
— Олександре Анатолійовичу, певно, маєте вже плани і на майбутнє?
— Безперечно. Без цього було б нецікаво жити і працювати. Рух уперед – закономірний процес, прагнення кращого. Я щасливий, що працюю для громади, що люди розуміють і підтримують мене. Глибоко вдячний депутатському корпусу, працівникам сільської ради — секретарю В. В. Яременко, бухгалтеру І. А. Карпюк, землевпоряднику Л. Г. Пігулевській, керівникам підприємств, підприємцям, без яких я навіть не уявляю своєї роботи. Напевно, це і є щастя, коли підтримують і розуміють.
— Дякую за розмову. Зичу успіхів у всіх Ваших починаннях.
Отакі вони, будні сільського голови та мешканців села.
