Відстань до райцентру — 12 км. Відстань до Києва — 135 км.
Корисні копалини: граніт, пісок, глина.
«Дальні околиці села... Бачу їх у світлі зоряних вогнів і в нищівну спеку, коли небо висить над розімлілою землею, як побілене вапном, і в сніговому оціпенінні, і в цвіті вишневому, бо це моя, найкраща у світі земля, ймення якій — маленька батьківщина.
Коли білий саван денного світла окутує насторожену землю, із давнини чую, як скриплять верби понад шляхом. А там, у холодних вибалках, за Кругляком і Дунайком, ночують низинні тумани. Як тільки займеться на досвіток, і небо стане ягідним, виповзають ті тумани назовні, піднімаються вгору і, як повітряні білі ріки, пливуть над дрімотною землею, поки їх остаточно не висушить сонце...
Одного разу вони мені приснилися — ці місця. І червона калина над криницею, і сосни в снігу, і натоплена хата з місяцем у вікні. Я проснувся від того, що плачу. Ніколи ще зі мною такого не було. Гарячі сльози поволеньки стікають по щоках, і вже мокра подушка. Я плакав уві сні за своєю маленькою батьківщиною, за тією землею, де кожна стежина знайома, де верби, калина і жита, що найкращі у світі, бо більше ніде таких нема».
Автор цих рядків — український письменник Антон Михайлевський — народився і виріс у Лобачеві — селі з чарівною природою та віковою історією.
Людські поселення на території Лобачева існували з давніх часів. Учні місцевої школи в різний час і в різних місцях знаходили знаряддя трипільської неолітичної культури: шліфовані кам’яні сокири і молотки. Історикам відомо про факт існування на землях Лобачева поселення черняхівської культури (ІІ — V ст. н. е.). Саме в цей період склалося основне ядро слов’ян, культура і звичаї яких збереглися і в період великого переселення народів (ІІІ — VІІ ст.).
З часом слов’янські племена об’єдналися в державу Київська Русь. Для захисту південних кордонів від спустошливих набігів кочівників київський князь Ярослав Мудрий побудував оборонні лінії, до складу яких входили укріплені поселення — городища. Сюди князь переселив із внутрішніх районів Русі кращих воїнів. У 1031 р. Ярослав поселив уздовж річки Рось полонених поляків, а в 1032 р. побудував систему пороських сторожових фортець.
Про існування поселення доби Київської Русі на території Лобачева свідчить той факт, що й до цього часу землі між Лобачевом і Новим Життям місцеві жителі називають «Городище» і «Замчище».
У 1240 році хан Батий захопив Київ і рушив на захід. Шлях монголо-татар пролягав через Володарщину. Орда спустошила край, зруйнувала поселення, знищила багато людей і пішла далі. Люди, що розбіглися в ліси, знову збиралися на попелища, будували житло, сіяли хліб, народжували дітей.
Та нове відродження давало мало надії на волю. Край перебував під монголо-татарським ігом.
У 1362 році Київщина була приєднана до князівства Литовського. Проте спустошливі набіги орди не припинялися. У 1399 році південь Київщини був дощенту винищений кримським ханом Тімір-Кутлуком, а в 1416 р. ці землі плюндрує правитель Золотої Орди хан Едигей. Багато людей померло в 1419 р. від чуми. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей захопив і спалив Київ. Не оминуло лихо і Кульбачів (так тоді називався Лобачів). Землі фактично знелюдніли, і про існування тут поселень чи городищ історичні джерела не згадують.
Після укладення у 1569 році Люблінської унії утворилася польсько-литовська держава — Річ Посполита. Київщина увійшла до складу Польського королівства. Польська шляхта кинулася займати українські землі і переселяти на них селян польського походження. У ті ж часи, очевидно, змінилася й назва Кульбачів, що, вірогідно, походила від слова «кульбака» (частина козацького сідла). На карті України, яку склав у 1650 році французький інженер Гійом де Боплан, поселення позначене вже як містечко під назвою «Любачевь».
З ІІ половини ХVІІІ століття землями Лобачева стали володіти польські шляхтичі Даровські (Дваровські). Поміщики Даровські належали до рангу дідичів, маєтком управляли самі.
Поміщицька садиба знаходилась там, де зараз господарські будівлі колишнього колгоспу імені Димитрова. Відомо, що в 1864 році поміщик Адам Карлович Даровський володів двома тисячами десятин землі, мав винокурню, кінський завод і став, що приносило йому непоганий дохід.
У ІІ половині ХІХ ст. Лобачів був досить великим населеним пунктом. У селі проживали 1208 осіб, в тому числі православних — 1164, католиків — 18, євреїв — 24.
У результаті реформи 1861 року від кріпосницької залежності звільнилося біля 500 селянських дворів. Поміщик Даровський одержав 2000 десятин землі, а всі селяни — лише 1500 десятин. Урожаю з мізерного земельного наділу селянам не вистачало навіть для того, щоб прохарчуватися. Тому селяни йшли в найми до місцевого поміщика, а деякі шукали заробітку в сотнях кілометрів від дому, аби на зароблені гроші прикупити ще хоч трохи землі.
У 1900 році навколо Лобачева було ще 5 хуторів (Григоренків, Кульків, Гиренків та ін.), ферма «Адамівка», поселення «Вигода». У північно-східній частині села господарював пан Козіцький.
За Столипінською реформою (1907 — 1909 років) селяни отримал дозвіл на вихід із сільської общини і могли оселятися на хуторах, де їм нарізалися земельні наділи. Для облаштування господарства селяни могли брати позику в селянському банку. В цей час (1911 р.) було засновано виселок Довгалівка.
Після Жовтневої революції 1917 року селяни почали ділити поміщицькі землі. Проте складні події громадянської війни та іноземної інтервенції на деякий час припинили цей процес. За час громадянської війни влада в селі змінювалась кілька разів. Хто тільки тут не був: червоні, німці, петлюрівці, денікінці, махновці, загони Зеленого, білополяки та інші. І всі грабували село. Жителі Лобачева і навколишніх сіл створювали загони самозахисту і, як могли, боронили свою землю, іноді навіть ціною власного життя.
Одного разу озброєні селяни розгромили штаб військової бригади, що знаходився в Лобачеві. Серед кількох штабістів, яким дивом вдалось втекти берегом річки до с. Зрайки, був Володимир Затонський. Про це розповів очевидець тих подій письменник Мирослав Ірчан у повісті «Трагедія першого травня», виданій у 1924 році в Канаді. Малоприємний факт біографії видатного радянського державного і партійного діяча Володимира Затонського делікатно замовчувався протягом багатьох років. Центральна вулиця села й досі носить ім’я Володимира Затонського.
У 1920 році, після вигнання білополяків, нарешті відбувся поділ панських земель. У 1923 році в селі була організована сільськогосподарська комуна, що проіснувала до 1927 року. В ці ж роки за Довгалівкою утворюється ще один виселок — Ковальщина. Проте місцеві жителі стверджують, що Ковальщина існувала ще до утворення Довгалівки.
У 1929 році в селі утворилося товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) «Сільінтерн», яке в 1930 році було перетворене в сільськогосподарську артіль імені Комінтерну. Цього ж року було в основному завершено колективізацію сільського господарства на території села. У селян фактично відібрали землю, худобу, сільгоспінвентар. У багатьох відібрали добротні будинки. Тих, хто чинив опір колективізації, нещадно репресували. З величезними зусиллями на території села було створено 3 колгоспи: імені Димитрова, ІІ п’ятирічка, імені Тельмана. Щоб остаточно зламати віковічний уклад життя селянина-хлібороба, держава стала знищувати своїх же громадян — отих самих селян-хліборобів. Мільйонами страшних голодних смертей заплатив народ України за «світле майбутнє».
Нещадна коса Голодомору 1932 — 1933 років пройшлась і по Лобачеву. Сотні жителів села померли від голоду. Страшні факти з історії Лобачева 1933 року відомі на всю Україну. У 1933 році, коли в селі лютував голод, спеціальний візниця щоранку їздив дворами, підбирав трупи померлих за ніч людей і відвозив їх на цвинтар. А один хлопчина, коли приїхав візниця, був ще живий і просився у нього: «Дядю, не забирайте мене, я ще живий». «Ну і що? — з байдужим виглядом відповів дядько. — Я за тобою ще раз буду приїжджати?». І відвіз його на цвинтар... І ще один факт: вивезена напівживою на цвинтар жінка з останніх сил приповзла назад у село — так хотіла жити... І, на диво, вижила!
Під загрозою зриву опинилася весняна посівна 1933 року — виснажені голодом люди працювати в полі не могли. Щоб врятувати людей, весною 1933 року в колгоспах організували громадське харчування. Проте вмирати від голоду люди перестали тільки восени 1933 року після жнив, та ще завдяки тому, що вродили овочі та фрукти.
Сотнями життів заплатили лобачівці за перемогу над фашизмом у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 р.р. Окупанти захопили село в середині липня 1941 року. У травні 1943 року в лісах поблизу Лобачева виникла партизанська група. Її організував сержант Червоної Армії В. Дубровський, а після його загибелі загін очолив М. І. Барашков. Група нараховувала приблизно 50 осіб, чисельність змінювалась. Група активних бойових дій не проводила. Її діяльність зводилась до того, що партизани виводили з ладу молотильні агрегати на полях району, розбивали сепаратори на приймальних пунктах з переробки молока, закликали молодь не їхати на роботу до Німеччини.
Населення Лобачева підтримувало партизанів, за що 23 грудня 1943 року гітлерівці розстріляли 136 мирних жителів, а село спалили. Людей розстрілювали 10 німців і 15 поліцаїв. За даними районного архіву серед розстріляних було 49 дітей. Так стверджують офіційні джерела.
Проте одна із версій місцевих жителів розповідає про те, що до Лобачева з письмовим донесенням був посланий поліцай з Володарки, але по дорозі він був убитий партизанами Барашкова. За іншою версією, партизани вбили німця, що навідувався у село із сусідньої Стрижавки. Після цієї події окупанти вдалися до каральної акції.
Є відомості про те, що в той час, коли фашисти вбивали мирних жителів, партизани Барашкова були поряд, у лісі, але не зуміли захистити людей.
Особливо трагічною виглядає смерть мирних жителів на тому фоні, що буквально за тиждень по тому, 31 грудня 1943 року, Лобачів було визволено від окупантів.
Чоловіків мобілізували в Червону Армію. Багато з них, ненавчених і неозброєних, полягли в перших же боях у Корсунь-Шевченківській битві. З фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулися 196 жителів Лобачева.
Весняна посівна 1944 року, яка була чи не найважчою за всю історію Лобачева, повністю лягла на плечі стариків, жінок і дітей. Техніки не було, навіть коней, і тих не вистачало, тому доводилось орати коровами. Сіяли вручну.
Важкими були і жнива того року. Коса, серп, ціп і тяжка праця селян замінювали трактори і комбайни.
Радісно зустріли люди звістку про Перемогу. В село почали повертатися фронтовики. У трьох відновлених колгоспах — імені Димитрова, імені ІІ п’ятирічки, «Нове Життя» — з’явились трактори й сільгоспмашини. Люди, що за дванадцять років пережили голодомор, репресії та найстрашнішу війну, самовіддано працювали, вірячи в краще майбутнє.
На початок 1950-х років у всіх трьох колгоспах було повністю відбудовано господарство, а продуктивність рослинництва і тваринництва доведено до довоєнного рівня. Стала кращою натуральна оплата праці колгоспників, хоча грошова продовжувала залишатися низькою. Селянам доводилось платити державі непомірні податки. Був навіть податок на плодові дерева, що змушувало селян вирубувати садки.
Низька оплата праці, бідність, голодні діти... Це змушувало селян потрошку красти із колгоспних полів. Кого ловили — жорстоко карали. Одного жителя Лобачева, батька п’яти дітей, упіймали із шістьма бурячками. Судили показовим судом. Дали шість років тюрми — по одному рокові за кожен бурячок.
У 1958 році до колгоспу імені Димитрова було приєднано колгосп «Нове Життя», а в 1975 році — і колгосп імені ІІ п’ятирічки. У 1984 році на землях колишнього колгоспу імені ІІ п’ятирічки розмістився радгосп Білоцерківського шинного заводу.
У 1986 році в Лобачеві було побудовано 128 житлових будинків для переселенців, постраждалих від аварії на ЧАЕС.
Найвищих результатів колгосп імені Димитрова досягнув у 1987 році, коли господарством керував місцевий житель Петро Йосипович Гончаренко. Тоді колгосп мав 415 тисяч карбованців чистого прибутку. На фермах утримувалось: корів — 514, свиней — 653, овець — 541, коней — 40, телят — 577. Державі було продано 12640 тонн зернових і 52770 тонн цукрових буряків.
14 грудня 1992 року колгосп імені Димитрова був реорганізований у спілку селян «Пролісок», на базі якої 13 лютого 2000 року утворилося приватне підприємство «Пролісок»
Газета «Голос Володарщини» продовжує знайомити земляків з історією та сьогоденням сіл нашого краю. Сьогодні наш маршрут пролягає через село Лобачів.
У приміщенні сільської ради нас вітає Лобачівський сільський голова В. І. МИКОЛАЄНКО. Віктор Іванович очолює Лобачівську громаду з 2006 року, отож нам є про що поговорити:
— Які першочергові завдання ставить перед собою сільська влада?
— Завдання органів місцевого самоврядування полягає в забезпеченні життєдіяльності села і створенні комфортних умов проживання для сільських мешканців. У цьому напрямку ми і працюємо.
Село газифіковано. Багато жителів користуються послугами центрального водопостачання. До речі, недавно в селі побудована нова лінія водопроводу, встановлено два нові водяні насоси, що дозволило значно покращити водопостачання сільських будинків.
— Які об’єкти соціально-побутової сфери працюють у селі?
— Юні жителі села здобувають освіту в Лобачівському НВО «ЗОШ І — ІІІ ступенів — ДНЗ» (директор С. В. Загоруйко). При школі розміщено дитячий садок, де створено комфортні умови для перебування, навчання і виховання найменших лобачівців.
У селі працюють дві бібліотеки (бібліотекарі Л. В. Біленко, Л. І. Зубченко) і два клуби (завідуючі О. М. Берегова, О. І. Кравчук).
Клуб, що в центрі села, відремонтовано, а біля клубу заасфальтовано літній танцмайданчик.
У сільському фельдшерсько-акушерському пункті про здоров’я жителів села турбуються Н. К. Косинська, М. Я. Клим і Т. О. Ломакович.
Поштові послуги населенню надають працівники відділення зв’язку К. П. Довбиш, Н. М. Вітенко, Н. О. Мирончук.
Людей похилого віку обслуговують соціальні працівники Н. В. Брижата і С. А. Дем’янчук.
Торгові послуги надають магазини приватних підприємців Т. М. Багатюк, А. М. Зубченка, М. В. Маковійчук, І. Л. Шевчука і магазин районного споживчого товариства.
Є в селі також і церква. Приміщення відремонтували, встановили новий дах, купол і хрест.
— Що зроблено і що планується зробити для благоустрою села?
— Роботи з благоустрою, якщо вони проводяться, видно відразу. Встановлено нові огорожі біля сільської ради, біля медпункту. Упродовж останніх днів інтенсивно йдуть роботи щодо встановлення нової бетонної огорожі біля кладовища. Сьогодні-завтра ці роботи будуть завершені. У найближчій перспективі — поставити огорожу біля пам’ятника на Новому Житті. Вкрай необхідно замінити стару дерев’яну огорожу біля школи. Зараз шукаємо джерела фінансування цих робіт.
— Які підприємства працюють на території Лобачева?
— На території села працюють три господарства: приватне підприємство «Пролісок», ТОВ «Маджерік-Агрос», СТОВ «Єдність». Основні види діяльності: рослинництво і тваринництво. Підприємства сплачують податки, поповнюючи місцевий бюджет, забезпечують роботою наших жителів, орендують земельні та майнові паї.
— Чи доводиться Вам звертатися за допомогою до керівників місцевих підприємств?
— На жаль, коштів із нашого місцевого бюджету не завжди вистачає для забезпечення потреб села. Тоді доводиться звертатися за допомогою до керівників господарств. І хоча в них вистачає і своїх турбот, не цураються вони і проблем села. Допомогли з облаштуванням дитячого садка, надають продукти харчування для дітей, допомагають школі, закладам культури. Тому від імені сільської громади висловлюю щиру вдячність за підтримку, сприяння та розу-міння голові правління ПАТ «Сільгосптехніка-Нова» Г. Г. Лапіцькому, директору СТОВ «Єдність» В. Г. Судковому, директору ПП «Пролісок» В. С. Остапчуку, директору ТОВ «Маджерік-Агрос» О. П. Кардашову, директору СФГ «Гайок» В. М. Бевзі.
... Після розмови із сільським головою виходимо із приміщення сільської ради, переходимо через дорогу і зупиняємося на шкільному подвір’ї.
Пора осіння, вже були перші приморозки, і з дерев густо падає листя. Учні весело прибирають опале листя, щоб школа навіть і в дні канікул була охайною і привітною. На порозі школи нас зустрічає директор С. В. Загоруйко.
У приміщенні школи затишно і тепло — розпочався опалювальний сезон. Зі слів директора школи дізнаємося, що зараз у школі навчаються 56 учнів, а ще 16 дітей відвідують дитячий садок, який знаходиться в приміщенні школи. У школі працюють туристсько-краєзнавчий гурток і спортивна секція.
Розмовляючи із директором школи, ми не могли залишити поза увагою теми, що стосуються історії Лобачева. Історик за фахом, С. В. Загоруйко володіє великим обсягом інформації щодо подій і фактів з минулого Лобачева. Деякі із цих цікавих фактів використані в попередньому розділі цієї публікації.
Наступна зупинка — біля господарства СТОВ «Єдність», яке в Лобачеві порівняно недавно, але вже зараз орендує і обробляє більшу частину лобачівських земель. Про те, що виробник прийшов сюди всерйоз і надовго, свідчать сучасна техніка, капітально відремонтовані майстерні, швидко збудований потужний зерновий комплекс і просторі складські приміщення.
* * *
Шість кілометрів асфальтованою дорогою — і ми схиляємо голови перед пам’ятником: мати закрила собою дитя. На цьому місці в далекому 1943 році стояли три хати. Тут було вчинено злочин проти людства.
У три хати фашисти зігнали 136 мирних жителів. Людей стріляли і палили: жінок, дітей, старих і немовлят — всіх без пощади. Зараз тут братська могила і пам’ятник. На місці трьох хат — три височезні, обвиті залізними ланцюгами металеві хрести. Метал б’ється об метал — звук ріже слух і карбує зарубки в пам’яті: таке не забувається...
«... Коли тяжко на душі, діймає гризота, і все здається безглуздим, не баріться — ідіть в ліс, і відразу відчуєте себе так, наче тягар скинули.
Стоять стіною ліси за Лобачевом, нахромили хмари на верхівки і дихають середньовіччям. Ліси і поля переплелися поміж собою і ніжаться під сонцем, оперезані річкою і річечками. Чарує краса навколишніх краєвидів: поля і положисті пагорби, джерела під тополями і струмки поміж вільх. Проте найбільше вражає ліс — диво-дивне, дитя природи, її любов і гордість. Звивисті лісові стежини — теж диво. Якщо довіритися їм, то вони зазвичай виведуть по шарудливих соснових голочках на полуничні галявини, що залиті сонцем і, наче мереживо, лежать вишиті в червоні кольори. А далі засвітяться жаручками ягід дикі малинники, зарясніють грибні місця...
У соснових лісів врода особлива. Чого варта одна лише вічна зелень! Яка там могутня тиша, не така, як у полі, в хаті чи на озері. Та тиша тихіша».
Особливість і неповторність Лобачівського лісу закріплено рішенням Київської обласної ради. Цим рішенням Лобачівському лісові надано статус ботанічного заказника місцевого значення. Є в заказнику реліктові дуби, вік яких понад 600 років. Ці дерева були свідками ще татарських набігів, пам’ятають добу Козаччини, Хмельницького. Найстаршому із реліктових дерев рішенням Володарської районної ради надано статус ботанічної пам’ятки місцевого значення «Дуб-Володар».
... З висот людського досвіду і одвічних цінностей осмислює в своїх творах побачене та пережите в Лобачеві письменник Антон Михайлевський. Лобачів — колиска його таланту і невичерпне джерело творчості:
«Ніколи й ніде не було мені так добре, як у глушині, наодинці від усього світу.
Лише повіє теплом з південних морів, запахнуть розбуджені весною степи, і я в час туманів і тиші не знаходжу собі місця — кличе земля...
Я ще не раз буду прокидатися зі сльозами на очах — від хронічної ностальгії. Скільки щасливих днів прожито у цих місцях! Скільки знайомих дорогих облич постають в пам’яті!
Відкричать журавлі над хатою, увійдуть в береги ріки, що роздалися вшир від повені, і я знову буду шукати нагоду всіма правдами і неправдами хоча б на пару днів поїхати під блакитне небо Лобачева».
Історія і сьогодення Лобачева переплелись у творах Антона Михайлевського.
