Шість десятиліть над нами мирне небо. Майже 4 роки бушувало над країною спустошливе полум’я війни. Це були роки нечуваного горя і страждань, мужності і стійкості героїзму, які не знали меж.
У всій історії нашої держави не було більш важких і грізних випробовувань, ніж ті, які випали на долю нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни проти німецького фашизму.
Ми – діти ХХІ століття дуже далекі від тих страшних подій. Та є ще люди, які пережили те страшне воєнне лихоліття. Це сивочолі ветерани. Їх залишилось дуже мало. Ось ідуть вони, повільно ступаючи, бо багатьом із них уже за 80. Дивлюся на них і намагаюсь уявити їх молодими і красивими, мужніми захисниками землі нашої. Бо саме такими й були вони в ті страшні, буремні роки. Мій прадідусь пройшов усю війну. Легко сказати "пройшов". "Було невимовно важко, але ми знали, що треба визволяти рідну землю від фашистів. Ще більша ненависть до ворогів і любов до рідної землі виникала тоді, коли бачив смерть безневинних людей, дитячий плач над вбитою матір’ю. І тоді десь зникав страх за своє життя", - розповідав прадідусь.
Ми повинні шанувати ветеранів війни, пам’ятати про їх подвиги у боротьбі з фашизмом. Війна - це горе і сльози. Яскравими свідченнями цього є "Книга пам’яті України", в якій є записи про нашу Володарщину в роки фашистської окупації. На територію нашого району фашисти прийшли 14 липня 1941 року і окупація тривала до 1 січня 1944 року. Фактично в кожну сім’ю війна принесла горе. За її роки на фронтах загинуло понад 3600 солдатів і офіцерів – уродженців району. За мужність і героїзм, виявлені в боях майже 1500 жителів району нагороджені орденами і медалями.
У всіх селах району встановлено пам’ятники солдату-воїну. Біля кожного з них - списки загиблих односельців. Ми повинні пам’ятати про них, передавати наступним поколінням.
Найбільш достовірним відтворенням горя людського у тій війні є історичні документи та художня література. До цієї теми неодноразово зверталися письменники Олесь Гончар, М.Стельмах, В.Собко, П.Загребельний. Більш глибше хвилює тема подвигу народу у Великій Вітчизняній війні письменника – земляка А. Михайлевського. У 1983 році вийшла до друку збірка "Крила любові", в якій поет веде довірливу розмову з читачем про немеркнучий подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, про матерів, які чекали роками синів з війни і, не діждавшись, знову чекали. Є у цій збірці поезія "Балада про сина", в якій передана безмежна материнська любов до сина і невимовний біль втрати. Син загинув на війні і похований в Польщі. В матері навіть фотографії сина немає, а тільки пучечок чуба
… Сама вона сина постригла,
Коли йому сповнивсь рочок
І світить сльоза світанково,
І менш її горе трясе.
Коли обережно у сховок
Той жмуточок чубок несе…
Чим більш читаєш поезій про ту страшну війну, тим більш переконуєшся, що війна – це скалічені людські долі. Поверталися додому молоді люди, ким було за 20 … без ніг, без рук, але на падали у відчай, а продовжували жити, маючи силу волі, мужність, витримку, велику любов до життя. У бою солдат Кувшинов втратив обидві руки, проте після війни зумів стати художником, йому й присвятив А. Михайлевський поезію "Автопортрет".
Проходять роки, десятиліття, та пам’ять про тих, хто не повернувся з полів битв, живе і вічно буде жити в серцях людей, бо в пам’яті людській вони залишаться вічно молодими, такими як у поемі Б. Олійника "На березі вічності". Батько поета не повернувся з війни. Він чекав його, як і всі його ровесники, уявляючи, як батько прийшов з війни і дав зірку з пілотки.
… О світе ж мій, світе,
А я ж уже старший від батька…
Поет закликає берегти мир, пам’ять про тих, хто не повернувся з полів битв, і щоб ніколи не повторилось страшне воєнне лихоліття.
Даниною пам’яті загиблим є музей історії Великої Вітчизняної війни в місті Києві. Багато років люди збирали експонати, документи про війну, створивши своєрідний пам’ятник полеглим у боях за рідну землю. Є в музеї зал Пам’яті. Заходиш сюди з болісним трепетом у душі. Стоять столи, застелені рушниками, стоїть посуд, до якого ніколи не торкнуться руки чийогось сина, батька, брата, а на стінах портрети вдів, гарних, найкращих у світі українських жінок, які десятки років чекали, прислухаючись до шурхоту листя за вікном і думаючи "А може живий…, ось постукає у вікно і зайде до хати". Ні, вже ніколи не прийде до хати, не підніме сильними чоловічими руками сина чи доньку, бо залишився навіки там, на полі битви, та вічно буде жити в пам’яті людській. Подвиг народу – безсмертний у віках.
|
