На території Володарського району нараховується 107 пам'яток археології, 2 городища, 63 поселення, 26 курганних груп, оборонна споруда та курганний могильник черняхівської культури, виявлений у 1992 році науковцями Інституту археології НАН України. Територія Володарщини - це частина земель, де в І тис. до н.е. сформувалося ядро слов'янського етнічного масиву, в складі якого центральне місце посідало племя полян. До поселення слов'ян тут проживали племена тюркського походження (печеніги, берендеї), відомі по літопису під загальною назвою "чорних клобуків". Разом з гарнізонами інших прикордонних містечок племена "чорних клобуків" успішно відбивали напади половців, які раз у раз вторгались у володіння київських князів. Перша літописна згадка про Володарку (Володарєв) датується 1150 роком, коли боротьба з кочовими племенами становила одну з основних політичних проблем Київської Русі. У ті суворі часи над Європою нависла загроза степовиків. Боротьба з ними тягарем лягла на плечі молодої держави, яка щойно вийшла переможницею у протистоянні з хазарським каганатом. Тому будівництво захисних оборонних ліній стало життєвою необхідністю. І князь Володимир побудував на цій території вражаючі земляні вали з укріпленими фортецями. Справу батька продовжив його син - князь Ярослав. Він збудував Пороську оборонну лінію вздовж мальовничої Росі (по її середній течії). Ця лінія стала продовженням Дністровської і слугувала для захисту від набігів кочівників. Територія району неодноразово ставала ареною кривавих боїв між жителями Поросся та кочівниками. Аналізуючи Іпатівський літопис, М.С. Грушевський зазначав «о влітку 1150 р. половці після успішного набігу на Ппросся були побиті Ярославом Із'яславовичем і галичанами між Мунаревом і Володаревом; багато кочівників було взято в полон. Літописи повідомляють, що Володарка (Володарев) відігравала значну політичну роль в епоху Київської Русі і мала неабияке значення у торговельних операціях українського суспільства, оскільки через Володарку пролягав шлях до Галича, що з'єднував столицю давньоруської держави із заходом. У 1150 році галицький князь Володимирко рушив у похід, щоб допомогти своєму сватові Юрію Долгорукому оволодіти Київським престолом. У Києві тоді володарював князь Із'яслав. "І прийшла Із'яславові вість, отже Володимирко перейшов Бололове і іде повз Мунарев до Володарева", - говориться у Літописі. Напевне, ця згадка у давньоруських джерелах взята за основу виникнення селища й, імовірніше за все, пов’язана зі словами "володіти", "володар", "власник", "можновладець", той, хто стоїть на чолі краю. З назвою міста пов'язують і виникнення сьогодні поширеного прізвища Володарських. Зазнав Володарський район і вторгнення на свою територію монголо-татар. Перепочивши рік у степах, татари у 1240 р. переправилися через Дніпро і рушили на захід, змітаючи оборонні лінії Київщини. Першими були знищені Юр’їв (Біла Церква), Тарфиськ (Кагарлик), за ними інші українські городища, в тому числі і Володарев. У середині XV ст. Володарка належала Київському замку. В ревізії замку за 1471 р. вказано, що в поселенні налічувалося тільки 10 дворів, які щороку сплачували 4 копи грошей з "диму" і ніяких повинностеи, крім військової не відбували. Навесні 1482 року орди татарського хана Манглі-Грея завдали Київщині нищівного удару. І Володарка знову зникла, більш як на 100 років зі сторінок історії. Навіть після Люблінської Унії (1569р.) ці землі все ще залишалися пусткою. Щоб повернути землі до життя, польський король Сигизмунд III з дозволу сейму починає роздавати універсали на право володіння пусткою. Так землі переходять у володіння великих магнатів, шляхти, посилюється вплив католицизму на населення. З подіями XVI - початку XVII століття пов'язана поява на карті району ряду населених пунктів: Гайворону (1590}, Капустинець (1616), Рудого Села (1622), Березни (1616), Зрайок (кінець XVII ст.), Тадіївки (2 пол. XVII ст.), Завадівки (поч. XVIII ст.), Ожегівки (XVIII ст.). Оскільки в цей час відбувалося своєрідне освоєння земель Володарщини, то сюди переселялась велика кількість простих польських родин, які компактно оселились на проживання. Жителі Володарщини не були осторонь і в національно-визвольній війні Київської губернії. Вони брали участь у повстанні Криштофора Косинського (1591), повстанні Сиверина Наливайка (1594-1596), у визвольній війні 1648-1657 рр., підтримуючи Б. Хмельницького та братів-козаків. Як зазначає історик Крип'якевич І., Володарщина була одним із центрів організації повстань на Київщині. Польські шляхтичі в XVII ст. називали місцеве населення "гніздом характерників". У 70-80 роки XVII ст. Володарщина знову знелюдніла, перетворившись на пустку, чому сприяв "Вічний мир" (1686 р.) між Річчю Посполитою і Московією. Тоді Володарщина стала нейтрально незалежною зоною між двома державами. І тільки під кінець XVIII ст. Володарщина стає центром ключа, що склався з Володарки, Завадівки, Петрашівки. Гайворона, Казимирівки (Надросівки), Березни, Антонова (Сквирський р-н.). Поступово життя відродилося. І уже на початку XIX ст. Володарка перетворюється у великий населений пункт, якому у 1812 році надається статус містечка зі своїм самоуправлінням. За свідченнями Л. Похилевича, тут проживало 3243 жителів, котрі займалися ремеслом і торгівлею. Ремісники мали майстерні з виробництва капелюхів, гончарних та кравецьких виробів. Раз на 2 тижні у Володарці відбувалися ярмарки, щорічні обороти яких досягали 5200 крб. Тут продавали хліб, худобу, свиней, ткацьку сировину, сукно, шкіри, дерев'яні вироби та ін. До середини XIX ст. у Володарці вже функціонували вальцьовий млин, суконна фабрика, винокурня, пивоварний завод. Зокрема, на суконній фабриці в 1840 р. було вироблено 4 тис. аршин сукна та фланелі. На базі винокурні було збудовано Городище-Пустоварівський цукровий завод і в перший рік існування (1884 р.) вироблено 2 тис. пудів цукру. В багатьох селах району з'явилися перші молотильні машини, вітряки, крупорушки. Перша половина XIX ст. в районі була пов'язана з посиленням експлуатації селян, які внаслідок надмірної панщини й поборів терпіли великі злидні. Одним з найгостріших прявів протистояння між селянами і поміщиками перед реформою 1861 р. став антикріпацький рух, відомий під назвою Київської козаччини (1855 р.]. Центром Київської козаччини на Володарщині вважається село Березна. Там виникло повстання. Проте невдоволених було утихомирено солдатами Сквирської саперної роти. На початку XX ст. на Володарщині знову загострилися класові суперечки. В травні 1905 р. страйкували робітники поміщицької економії у Володарці та робітники у Пархомівці, які працювали над зведенням Покровської церкви. Вимоги страйкуючих мали економічний характер. Після лютневої революції 1917 р. селяни Володарщини намагалися самостійно вирішити питання про землю. Однак їхні спроби припинилися козаками Центральної Ради, які прибули зі Сквирської повітової управи. Майно більшості поміщиків було пограбоване, а самі господарі повтікали. У лютому 1918 р. Володарщина була окупована німцями. Непродумана політика окупаційних властей та уряду гетьмана П. Скоропадського незабаром призвели до повстання в Україні. Жителі Володарщини брали участь і в антигетьманському заколоті. Вони роззброїли міліцію Володарської канцелярії, а згодом декілька загонів подалися до Таращанського повіту, який став центром повстання. Одним з організаторів руху проти гетьманської влади став житель с. Березна М.Т.Загородній. У серпні 1918 р. червоні повстанці захопили Володарку, однак під наступом переважаючих сил гетьманської варти змушені були відступити. У кінці 1918 року - на початку 1919 року Володарщина стає ареною протистояння між більшовицькими військами Щорса М., Боженка В. і військами Директорії УНР. У Володарці створюється волосний ревком, який починає впроваджувати Декрет про землю. Про серйозність класового протистояння свідчить запеклий бій між загоном більшовиків М.Загороднього та військовим підрозділом армії УНР на чолі з отаманами Соколом, Залізняком. Більшовиків було вигнано з Володарки, однак незабаром самі загони повстанців було розбито в районі сіл Петрашівки, Городища-Пустоварівського. 1919 року на Київщині 6 разів змінювалася влада, а тому на території Володарщини селяни, знемагаючи від грабежів, організовували загони самооборони. Втомлені війною і нездійсненими обіцянками різних властей, вони були згідними підтримати будь-який порядок, забезпечити бодай якусь стабільність. Навесні 1920 р. Володарщину, відповідно до Варшавської угоди., було окуповано військами Польщі. В червні 1920 року край визволено від окупації Першою Кінною армією. У Володарці того часу перебували командарм С. Будьонний, член військради К. Ворошилов. З приходом Червоної Армії відновив свою роботу волосний ревком, головою якого був М.П. Бондаренко. За роки громадянської війни Володарський край був зруйнований, знекровлений. В районі панували економічна і політична кризи. І лише тимчасовий відступ більшовиків від соціалістичних методів будівництва, запровадження нової економічної політики повернув справи на краще. Елементи приватного підприємництва, які було впроваджено, сприяли поступовому відродженню промисловості, пожвавленню торгівлі. Як територіально-адміністративна одиниця Володарський район розпочинає своє існування з 1923 року у складі Білоцерківського округу. Першим головою райвиконкому призначається Бойко Хома Семенович. У ЗО-ті роки у Володарці створено МТС, а у 1933 - МТС у Рудому Селі. На той час в районі налічувалося 37 колісних тракторів потужністю 475 кінських сил та 8 автомобілів вантажністю 17 тонн. Всього напередодні Великої Вітчизняної війни в районі було 43 колгоспи. Проте форсована колективізація та антиукраїнська політика Сталіна призвели до страшного голодомору 1932-1933 років. Навіть неповні дані, зібрані краєзнавцями по району свідчать про майже 8000 жертв {за неофіційними джерелами 9 тис. жертв). Всього на цей час встановлено поіменно в районі 2106 особи померлих та зібрано матеріали по особах, які народилися до 1933 року у кількості 2017 чоловік. Відкрито 13 пам'яток голодомору, встановлено 22 місця масових поховань жертв цієї страшної трагедії. З початком радянсько-німецької війни 1941-1945 р. Володарщина стає об'єктом агресій як складова частина української землі. 14 липня 1941 р. район було окуповано. Гітлерівці встановили жорсткий окупаційний режим, перейшовши до реалізації плану "Ост". На насильницькі роботи до Німеччини було вивезено 1602 жителя району. Найбільше молоді вивезено з с. Березни (249 осіб), Володарки (180), Завадівки (128). Загальні збитки по району становили 57 млн. 673 тис. радянських карбованців. У роки війни на території Володарського району діяли підпільні та партизанські групи різного політичного спрямування. Такі групи були у с.Тарасівка (керівник С. П. Фролов), у с. Городище-Пустоварівське (керівник Франчук І.З., підпільна група "Дуб"). У Володарці діяла підпільна група, очолювана П.І.Гамановичем. У районі Лобачівського та Черепинського лісів діяла партизанська група В. Дубровського, після загибелі якого командиром став Барашков М.І., а також діяла група ОУН, яку очолював тов. Ковтанюк (с.Рачки). Гітлерівські окупанти вдавались до репресій на території району. Факти знищення жителів зафіксовано у с. Рубченки, Володимирівка, Мармуліївка, селищі Володарка. Так, у селі Тельман (нині с.Нове Життя) 23 грудня 1943 року гітлерівці розстріляли 156 жителів і спалили село. Всього за час окупації знищено по Володарському району 241 житель. У ніч з 31 грудня 1943 року на 1 січня 1944 року територію Володарського району визволено радянськими військовими підрозділами 240 стрілецької дивізії полковника Уманського Г.Ф., 155 стрілецької дивізії полковника Івана Іванчука. На час визволення у районі проживало 21 тис. осіб. За роки війни загинуло понад 3600 солдатів та офіцерів, уродженців Володарщини. Майже 1500 жителів району було нагороджено орденами і медалями. Долаючи значні труднощі, трудівники Володарщини поступово відновили роботу колгоспів, МТС, маслозаводу, цукрозаводу. В 50-ті роки минулого століття почали працювати міжобласні авторемонтні майстерні з ремонту автомобільних двигунів, завершено будівництво шосейної дороги Володарка-Біла Церква; в 1955 - налагоджено автобусне сполучення з Києвом, створено "Міжколгоспбуд". У 1958 році побудовано електростанцію у с. Логвин та електрофіковані всі села району, намічено нові рубежі розбудови економіки та соціальної сфери. Зміни, що сталися у 90-ті роки в країнах колишнього Радянського Союзу, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села. Поступово стала зростати роль малого підприємництва, який перетворився на самостійний сектор сільської економіки. Вже в 2005-2008 рр. в районі налічувалося понад 40 малих підприємств, на яких працювало більше 500 чоловік, що становило 4,5 % від кількості населення району у працездатному віці. Поступово стала набирати обертів і зовнішньоекономічна діяльність. Сьогодні в районі зареєстровані і працюють такі підприємства з іноземними інвестиціями, як україно-сирійське СП ТОВ "Сіко", україно-сирійське СП ТОВ "Делє-2"., україно-сирійське СП ТОВ "Наджуд", україно-сирійське ТОВ "Дорф", україно-американське СП ТОВ "Агро Володарка", Головними зовнішньоторговельними партнерами району стали Швейцарія, Сирія, Угорщина та інші країни. В районі розроблено Програму соціально-економічного і культурного розвитку села, визначено цілі та пріоритети у роботі на перспективу, розроблено конкретні заходи щодо реалізації державної політики, спрямованої на підвищення якості життя та добробуту громадян. В районі розроблено і виконуються такі цільові програми, як "Турбота", "Вчитель", "Зайнятості населення", "Розвитку сімейної медицини", "Розвитку та підтримки місцевого самоврядування", "Поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища", "Підтримки засобів масової інформації", "Підтримки районної кіномережі", "Соціального захисту ветеранів та воїнів-афганців", "Програма територіальних громад по відзначенню ювілейних і пам'ятних дат", "Програма розвитку освіти", "Програма розвитку туризму" та інші. У перспективі плануються серйозні зрушення в організації промислового виробництва в районі, розвитку малого і середнього бізнесу. У стадії впровадження знаходиться 8 інвестиційних проектів на 2,3 млн. грн. Ще 2 проекти на 2,5 млн. грн. знаходяться на стадії переговорів. Сьогодні гостро постає питання щодо завершення газифікації населених пунктів району, закінчення будівництві підвідних газопроводів до с.Рубченки, Капустинці, Тадіївки та вуличних газопроводів с. Михайлівка, Пархомівка. Пріоритетними напрямками аграрного сектору Володарського району стає зростання рівня виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення її економічної ефективності та забезпечення продовольчої безпеки району. Серед основних завдань передбачено виробництво конкурентноздатних видів сільськогосподарської продукції з використанням ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій, впровадження у виробництво більш продуктивних сортів сільськогосподарських культур, дотримання структури посівних площ, сівозмін, відновлення родючості грунтів. У тваринництві ставиться завдання підвищення продуктивності худоби, птиці на основі поліпшення якісного складу поголів'я, підвищення рівня інтенсивності, концентрації, спеціалізації виробництва. Проте, не лише ці проблеми турбують сьогодні керівників району. В центрі уваги - кристалізація суспільних відносин в трудових колективах, досягнення злагоди шляхом створення позитивної духовної аури, в т.ч. засобами туризму. Адже туризм сприяє духовному становленню людини як громадянина трудового колективу, пізнанню оточуючого світу, відпочинку, оздоровленню, відтворенню фізичних сил, налагодженого змістовного діалогу між спільнотами. Всю красу і велич рідної природи можна побачити на власні очі, подорожуючи шляхами неозорого краю. Туризм сприяє і ознайомленню людини з духовними святинями її пращурів, утвердженню пріоритетних ціннностей життя, без чого неможливий прорив до вершин прогресу, побудова нової соціально-економічної реальності.
