Село Пархомівка (давня назва Слобода) – одне з мальовничих сіл Володарського району, розташоване на відстані 12 км в північно-східному напрямку від районного центру і 25 км від наближчої залізничної станції Біла Церква. Територія села рівнинна. В минулому це заплавина річки Тарган (Тархан), через яку пролягав торгівельний шлях. 
    Чисельність населення – 720 чоловік. 
    Площа території села – 447 га. 

    За адміністративно-територіальним поділом 16 ст. н.е. с.Пархомівка входило до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 ст. Вона входила до складу Ставищенського повіту, а у 20 ст. – відійшла до Володарського району. 
    На території села знаходиться Пархомівська сільська рада і поштове відділення Пархомівське. 
    Поштовий індекс – 09331 
    Код АМТС - 804469 
    Телефон - 5-71-74 
    Адреса ради – 09331, вул.Леніна, 101 
    с.Пархомівка 
    Володарського району 
    Київської області 
    Село Пархомівка є візитною карткою Свято-Покровського Храму початку 20 століття, у будівництві якого брав участь відомий світові художник, вчений, філософ, етнограф, археолог, суспільний діяч М.К.реріх та візитною карткою черняхівської землеробської культури Ш-ІУ ст. До н.е. відкритою на Київщині відомим вченим-археологом Вікентієм Хвойкою. Залишки поселень цієї культури та курганні могильники епохи Київської Русі засвідчують древність буття населення, приховують чимало не до кінця розгаданих таємниць, захоплюючих легенд, знахідок римських монет. 
   В І-ІІ ст.н.е. на умовах черняхівської землеробської культури тут утворилося ядро східнослов’янського етнічного масиву, в складі якого центральне місце посідало племя полян. На пархомівських землях поляни-землероби завжди вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю. 
    Перші відомості про слов’ян ми знаходимо у Геродота і Плінія. Значна інформація про цей час міститься в літописних джерелах, у полемічній релігійній літературі, європейських історичних хроніках та східних історико-географічних творах. 
    До поселення слов’ян на цій території проживали племена тюркського походження, про що свідчать місцеві назви: Тарга, Тарган. 
    Таким чином, з прадавніх часів Пархомівка посідала значне місце в історії Київщини. Її населення внесло свій вклад у боротьбу давньоруської держави проти кочових племен печенігів, половців. Свідченням цього є знахідка залишків зброї та кінного спорядження, яке виявлено від час копання колодязя громадянином села Андрієм Цимбалюком. Ці історичні реліквії знаходяться в Білоцерківському історико-художньому музеї. 
     У 13 столітті н.е. цим землям завдавала монголо-татарська навала. Населення мужньо захищалося від орд хана Батия. Проте притоку річки і село було зруйновано Згадка про Пархомівку зникла з письмових джерел до 15 століття. 
    Лише у 16 ст. н.е. після об’єднання Польші і Литви в єдину державу в ці землі посилився притік середньої і дрібної польської шляхти. Так поступово село відроджувалося, але разом з тим і посилювалася експлуатація праці селян. 
     В кінці 17, на початку 18 ст. населення Пархомівки брало участь у повстанському війську під керівництвом Семена Палія, яке штурмом оволоділо фортецею в Білій Церкві на чолі з місцевим сотником Пархомом (10.11.1702 р.) . Вважається, що звідси і походила нова назва Пархомівки. Але польський уряд зробив усе можливе, щоб придушити повстання і посилити гноблення селян. 
    В середині 18 ст. Польський шляхтич Вишневецький продав Пархомівку Михайлу Глембицькому, а той передав село майору Івану Буткевичу. У 1800 році володарем Пархомівки став вікентій Крижанівський та його рідня. У 1859 році, під час проведення ярмарки в Києві, було оформлено купчу на село вартістю 150000 крб. Купив Пархомівку О.Браницький у Фаддея Крижанівського. 
     В другій половині 19 ст. Власником Пархомівки став В.І.Маяковський. По його заповіту землі перейшли до дворянина К.К.Рудницького (1871 р.) А 8.04.1893 р. по купчій грамоті ці землі придбав російський поміщик, дійсний статський радник, граф віктор Федорович Голуб”єв. Походив новий хазяїн з родових дворян нижньоновгородської губернії. Він з відзнакою закінчив Петербургський інститут інженерів шляхів сполучення за спеціальністю залізничника. Прагнучи прислужитися розвитку вітчизняної промисловості, він, як один з членів Брянського акціонерного товариства, брав участь у заснуванні Південно-Російського залізоробного і залізопрокатного заводів у Катеринославлі (ДнІпропетровськ). Він був засновникомгірничого училища у Катеринославлі, яке дало початок сьогоднішнім гірничому і металургійному інститутам у м.сучасного Дніпропетровську. 
     Віктор Федорович Голуб’єв брав участь і у будівництві залізниць та тунелей за кордоном, сприяв налагодженню вітчизняного залізничного транспорту, вивчав можливість будівництва нових залізниць на Півдні Київщини. Він мріяв про вихід України з кабальної економічної залежності від Заходу. Його діяльність високо цінувалася російським урядом, який у 1895 році нагородив його орденом Святого Станіслава І ступеня. 
Мешкав пан переважно в Петербурзі, Римі, Парижі, а у село приїджав відпочити душею, бо йому дуже подобалися місцеві народні звичаї. Будучи володщарем Пархомівки 10 років він організував тут за свій кошт чайну, читальню, відкрив відділеннями: кухонна справа, крій та шиття. Для хлопчиків відкрив ремісниче училище з 3 відділеннями: слюсарний, токарський, ковальський. По закінченні ремісничого училища випускникам видавалися відповідні документи про здобуття професійної освіти та присвоєння відповідної кваліфікації.
     Віктор Федорович заповів понад 4000 крб. на розбудову 2-класної місцевої міністерської народної школи та пожертвував 150 тис. крб. товариству письменників у м.Києві на утримання Будинку літераторів. Він розробив детальний план побудови суконної фабрики на р.Тарган, притоці Росі. Проте його ініціативи не підтримав місцевий піп – благочинний Ящуржинський, який переконав Голуб”єва В.Ф., в тому, що потрібно побудувати в селі нову церкву замість старої. За свідченнями Л.похилевича, стара п”ятиглава церква в селі від старості розвалилась. Із залишків старої церкви була побудована на кладовищі невелика церква в ім”я Івана-Воїна. 
Голуб’єв В.Ф. погодився розпочати будівництво нової церкви в селі. На жаль, керувати роботами по будівництву особисто, не зміг.
    Перебуваючи в Італії, 24.02.1903 року поміщик раптово помирає, ледве встигнувши розпорядитися, щоб його тіло поховали в с.Пархомівці. цього ж року, прагнучи виконати волю батька, його сини Лев Вікторович та Віктор Вікторович, розпочали, зведення храму над склепом батька. Аналогів храму, який замислили нащадки В.Ф.Голуб”єва, й сьогодні не існує в світі. До будівництва храму стали причетними корифеї слов”янської культури академік архітектури В.Покровський, художник мудрець і провидець М.К.Реріх, мозаїст Володимир Фролов та інші. 
    „Київська газета” від 1.09.1903 року у своєму провінціальному літопису повідомляла читачів: „В селі Пархомівці Сквирського повіту днями здійснено закладання кам’яного Храму на могилі В.Ф.Голуб 
6єва на 2000 осіб.
    Храм споруджується на кошти небіжника і обійдеться родичам у 200 тис.крб. Роздано в пам’ять померлого 7000 крб. 
     За задумами нащадків Храм повинен був стати моделлю Всесвіту, символом релігійної єдності людства, символом мистецтва, ствердженням вічних духовних ідеалів мудрості, добра й краси. У цій світобудові земля як Мати усього живого, втілена в образі Покрови Премвятої Богородиці, покровительки мистерій, прохід через які відкриває кожній людині Світло Вічності. 
Монументальні мозайки „Покрова Пресвятої Богородиці” та „Нерукотворний спас” виконано за спеціально розробленими екскізами для Храму М.К.Реріха в майстернях відомого художника-мозаїста Ф.Фролова в Петербурзі за новими на той час технологіями з урахуванням мозаїчної техніки з нешліфованої смалоти (Розмір „Покрови” 6х4 м).
    Ці мозаїки є єдиними, що збереглися з творчою доробку М.К.Реріха в світі, на яких було відпрацьовано різні грані нового творчого методу мозаїчних робіт, і які в подальшому одержали широке визнання людей в його монументальних полотнах історико-художнього заказнику в Талашкіно (Росія. Усадьба М.Л.Тєніщевої біля Смоленську) та у Почаєво-Успенській лаврі (Україна, м.Почаїв). 
    Для внутрішнього розпису стін Храму М.К.Реріх також створив кілька ескізів. В розписах стін планувалися такі панно: „Цариця небесна над річкою життя”, „Синій розпис”, „Ангел з трубою”, „Вседержатель в купелі” та інші, над якими М.К.Реріх працював більше 2 десятиріч, психологічно ускладнюючи образи Покрови Пресвятої Богородиці у творах „Мати світу” (1926), „Держателька світу” (1937). Він мріяв завершити цю серію жіночих образів „Полум”яною мадоною”. 
    На жаль, задуми залишилися нездійсненими. Проте картони, що повинні були знайти втілення у внутрішніх розписах стін Пархомівського Храму, чудом збереглися. 
    Вони знаходяться у В”єтнамі, в національній бібліотеці ім.В.В.Голуб’єва (сина В.Ф.Голуб’єва), який був відомим світові талановитим етнографом, археологом, знавцем культури Сходу. Останні роки свого життя В.В.Голуб”єва свого життя В.В.Голуб”єва присвятив вивченню в”єтнамської культури, де і залишив значну частину своєї духовної спадщини. 
    Роботами по будівництву Храму (1903-1906рр.) розпоряджався П.Д.Благовіщанський, якому на той час виповнилося 26 років і який закінчив Академію мистецтв, маючи звання художника-архітектора. Задум авторів проекту Храму Благовіщанським П.Д. було втілено блискуче у кращих традиціях Псково-Новгородського сокрального мистецтва у стилі неомодернізму. 
     Роботами з розпису інтер’єру Храму керував В.Пермінов за ескізами Реріха М.К. Через нестачу часу та з інших обставин Перміновим В. Було вирішено змінити сюжети розпису. Взявши за основу „Оранту” Софії Київської, він виконав фресковий розпис вівтарної частини абсиди. Решта стін Храму так і залишилася нерозписаною. Стіни побілили і оздобили дохристиянською символікою, елементами романської та давньоруської архітектури: бегунцями, нишками, поребриками. 
    Вражають в Пархомівському Храмі своєю просторістю хори, точно розрахованим нахилом підлоги, щоб при співі звук наче лився. Акустичні властивості храму не мають собі рівних. 
    Підлогу виконано майстрами вручну з кращих сортів деревини. Вона майже повністю збереглася, не дивлячись, що довгі часи Храм використовуючи не за призначенням. Однак як герой епосу він протистав революціям, війнам, розрусі. Із всіх випробовувань храм вийшов переможцем. Сьогодні Храм Пресвятої Покрови Богородиці – діючий. В жовтні 2007 року він відсвяткував 100-річчя з дня освячення головного престолу та своєї першої літургії, яку провів тоді сам владика-митрополит Флавіан, епескоп Сергій і десятки кращих священників України. 
    Однак початок ХХ століття для Пархомівки був пов’язаний не тільки з будівництвом і освяченням Храму. Її населення пережило революційні події 1905-1907 рр., події Жовтневої революції 1917 року, розруху і голод в роки громадянської війни. 
    1919 року Пархомівка стала волосним центром і волосним ревкомзем розпочав здійснення реформ по розподілу поміщицьких земель між безземельними та малоземельними селянами. 
   1930 року в Пархомівці розпочалося проведення колективізації. ТСОЗи, які створили у 1929 році, „переросли” у 1930 році в колгоспи. Першим головою колгоспу став Купріян Лановенко. Засновниками колгоспного руху в селі були Лобунець М.Р., Клочан О.К., Замковський Р.А. Проте колективізація в селі відбулася з великими труднощами, помилками у методах впливу на селян і помилками під час проведення хлібозаготівлі. Штучно створений сталінським режимом голодомор 1932-1933 років заморив 573(?) жителя с.Пархомівки. 
В пам’ять про померлих у 1992 році на сільському кладовищі був встановлений пам’ятник голодомору 1932-1933 років (автор пам’ятника Зоренко І.Я.)
   Ще більш страшнішим випробовуванням для пархомівчан стали роки Великої Вітчизняної війни. З 17 липня 1941 року по 31 грудня 1943 року с.Пархомівка була окупована німецько-фашистськими загарбниками. З фронтів війни не повернулося 104 односельці. 
   Післявоєнні роки також були тяжкими, але життя поступово увфійшло в своє нормальне русло. В 1950 році три пархомівські колгоспи в один (ім.В.І.Леніна). Головою колгоспу був призначений І.Я.Крамаренко. В лютому 1974 році за спільною згодою жителів с.пархомівка і Ожегівка колгосп знову було об”єднано, що економічно зміцнило господарство. Приклади самовідданої праці у 70-ті роки 20 ст. Показували ланки М.М.Цимбалюк, Н.Й.Грінцевич, Г.І.Нечипоренко; доярки Пільганчук Н.П., Шинкаренко Г.О., Невінчана Н.М.; механізатори Мордованюк М.Х., Мороз І.М., Мороз Ю.М., Ступака О.І., Гаврилюк В.А. та багато інших. Ряд колгоспників за ударну працю були відзначені високими урядовими нагородами: орденами, медалями. 
    У 1987 році у Москві проходив фестиваль індійської культури. Будучи гостем фестивалю, син М.К.Реріха – Святослав Миколайович Реріх, був зворушений, дізнавшись, що у далекій Пархомівці в Україні чудом збережено мозаїчні твори його батька, які родина Реріхів вважала назавжди втраченими. С.М.Реріх виказав бажання побувати в Пархомівці. Так розпочалися реставраційні роботи Храму, ансамбль якого складає єдиний комплекс з парком рідкісних в Південно-Західній частині Київщини видів дерев, з будинком священника, сторожкою при вході на територію храму. Усе це огороджено невисокою цегляною стіною з оригінальним входом у стилі модерну. 
    Відродження Храму в Пархомівці пов’язана з ім’ям І.А.Онопрієнка, який будучи головою сільради і розуміючи цінність пам’ятки сакрального мистецтва, історії та культури, став першим дослідником і захистником Храму. В кінці 80-х років 20 століття було проведено реставраційні роботи споруд, піднято хрести, аде роботи доведені до кінця не були. Не відраставрованими залишилися мозаїка „Спас Нерукотеорний”, іконостас, надмогильна мармурова плита В.Ф.Голуб’єва, будинок священника, бо гості не приїхали. Проте люди залишилися вдячними їм за початок духовного відродження села. 
    У 1993 році неподалік від Храму учні та вчителі Пархомівськоїшколи розбили парк, де встановлено скульптурний пам’ятник В.Ф.Голуб”єву (скульптор І.Зоренко). Це є найвищим виявом шани мешканців села до людини, яка багато зробила для його соціально-культурного розвитку. 
    В кінці ХХ століття в Пархомівці пройшло розташування аграрного сектора. На зміну колгоспам прийшли різні форми господарювання: приватні підприємства, фермерські індивідуальні господарства, спільні товариства. 
Поступово нарощуються обсяги залучення інвестицій за рахунок пошуку потенційних інвесторів. Проте колишнє приміщення дитячого садка (загальна площа 170 м2) поки залишається вільним і очікує своїх інвесторів. Набирає обертів в селі розвиток тваринництва, розвиток інфраструктури туризму.
На території розташовано ПП „Надія”, українсько-сірійське СП ТОВ „Наджуд”, діє колективне агропідприємство „Пархомівка”.
   Виробничий напрям цього підприємства – вирощування зернових культур і цукрових буряків. В селі є Пархомівське НВК „ЗОШ І-Ш ст – ДНЗ, Будинок культури, ощадбанк, бібліотека, будується кафе. 
    В селі народилися: 
- Пацан Юрій Іванович (11.12.1969 р.) – художник, праці якого знаходяться в приватних колекціях Росії, Німеччини, Канади, США, Китаю;
- Козленко Лариса Леонтіївна (11.10.1948 р.) – народний цілитель, біоенергоінформотерапевт, член обласного комітету з питань НІНМ. Лікує водою і травами. Пройшла школу мужності під час бойових дій в Чехословаччині (1968). Має диплом ЮНЕСКО Міжнародної асоціації народної медицини;
- Онищук Родіон – перший голова Пархомівського волосного ревкомітету, активний громадський і політичний діяч та інші.

Село Петрашівка Володарського району Київської області

    Село розташоване на р.Рось, за 12 км від райцентру селища Володарки в північно-західному напрямку і за 50 км від міста Біла Церква. Село з”єднане асфальтною дорогою з районним центром, через який має безпосередній зв”язок з містами Білою Церквою, Києвом. 
    Село Петрашівка розташоване поруч села Гайворон. Постановою Київського облвиконкому від 5.02.1959 року воно входило до Гайворонської сільської ради. В даний час село Петрашівка є адміністративним центром, на території якого знаходиться Петрашівська сільська рада. 
    Чисельність населення – 250 чоловік 
    Територія – 128 га 
    Поштовве відділення –Петрашівське 
    Поштовий індекс – 09312 
    Код АМТС - 8-04469 
    Адреса ради - 09312, с.Петрашівка 
    Володарського району 
    Київської області 
    Архівних документів про час заснування села не збереглося, але на основі усних переказів, назв окремих місць біля села можна встановити, що Петрашівка належить до найдавніших поселень, які було засновано за часів Київської Русі. 
   С.Петрашівка зазнала нашестя монголо-татар. 1240 р. поселення було повністю знищене, а частина уцілілого населення розбіглася по лісах і ярах. Один з небагатьох уцілілих людей – Петро Шевка, поселився на території теперішньої Петрашівки. Як гадають, від цього прізвища і імена й пішла назва села Петрашівки. 
    В 14 столітті землі України захопили литовські феодали, які увійшли до складу Литовської держави. На півдні України після розпаду Золотої орди утворилося Кримське ханство, яке спочатку було васалом Литовського князівства, а в кінці 15 століття стало васалом Туреччини Кримські татари разом з турками почали напад на землі Південно-Західної частини Київщини. Вони грабували населення, забирали його в полон і продавали в рабство. Це стало причиною спустощення нашого краю. 
    В 16 столітті, коли Литва остаточно об”єдналася з ПольщеюЮ на землі нашого краю проникли польські феодали. Магнати Вишневецькі, Браницькі, Збаразькі захопили землі Південно-Західної Русі, в т.ч. і землі Петрашівки. 
    Архівні дані 17-18 століття зберегли мало повідомлень про село Петрашівку. Проте відомості Похилевича („Сказання о населенных местностях Киевской губернии за 1864 год”) дають нам відомості про те, що селом на той час все ще володіли польські поміщики. Село Петрашівка розташувалося на лівій стороні річки Березянки, у 3-х верстах нижче Антонова. Жителів було 701 чоловік православної віри. Кримсько-католичеському віроісповіданню належало лише сімейство поміщика Вишневецького. У 1785 році Михайло Вишневецький продав Петрашівку графу Висловському. А той, 1792 року, перепродав село Адаму Єзерському. З 1834 року Петрашівка разом з селом Токарівкою і 2581 десятинами землі належала Іосифу Адамовичу Страшинському, який доводився чоловіком дочці Єзерського. Селяни обкладалися панщиною 3 дні на тиждень або 156 днів на рік. Робочий день літом і зимою продовжувався від сходу і до заходу сонця. Праця на панщині обліковувалася в Інвентарній книзі. Крім облікованих робіт в Інвентарній книзі обліковувалися по 12 днів шарваркових. До загальних селянських повинностей зараховувалася оранка поля, відведеного для забезпечення народного продовольства з повною уборкою з нього хліба і обмолотом, а також ремонт гребель, мостів, чатей маєтку, поштових і комерційних шляхів і т.і. 
    Поміщик мав право судити своїх селян за найменші провини, піддавати жорстоким покаранням. 
1855 року, в розгар Кримської війни в Сквирському повіті Київської губернії, до якого належало село Петрашівка, виник бунт селян. Центром бунту стало село село Березна. Серед населення розповсюдилися слухи, що цар видав Указ про звільнення селян від кріпосної залежності. Цей Указ, буцімто, приховують від селян.
Бунт селян продовжувався декілька днів. Але почувши вистріли в сусідньому селі, селяни призупинили повстання.
    Реформа 1861 року нічого не принесла селянам. За поміщиками залишилося більше половини найкращих земель, селянські ж землі були розкидані по схилах ярів. На той час в селі нараховувалося 170 дворів з кількістю жителів – 978. В селі нараховувалося 1400 десятин землі, з яких 693 десятих належало поміщикам. 
Під час революції 1905-1907 рр. селяни знову вимагали розподілу всієї поміщицької землі, але їх мрії і на початку 20 століття не здійснилися. Багато селян були змушені шукати.
    Кращої долі в далеких краях Поволжжя, Сибіру, Далекого Сходу, Канаді, США, в країнах Латинської Америки. 
Жовтневі події 1917 року в Петрограді селяни зустріли з надією Першими органами нової влади на місцях були ревкоми. Головою ревкому обрали Дячука Івана Григоровича, секретарем – Тимченка Антона Мироновича. Ревком керував розподілом поміщицьких земель між селянами, організовував збір податків налагоджував роботу шкіл і лікарень, роз”яснював політику нової влади, боровся з бандитами.
В квітні 1920 року в село вступили війська панської Польщі, але недовго довелося їм господарювати. Перша кінна Армія під командуванням С.М.Будьонного прорвавши фронт під м.Умань, продовжувала наступ на Житомир. На початку червня 1920 року в Шевському яру, неподалік села, відбувся запеклий бій з білополяками. Петрашівку було визволено.
    Відділ роботи на селі Київського комітету КП (б) у липні 1920 року звернувся до селян із закликом: „Засновуйте комітети незалежних селян”. І такий комітет було створено в Петрашівці на чолі з Оксаком Іваном Івановичем. Комітет проводив виховну роботу серед бідноти, допомогав зміцненню місцевої ради. 
З кожним роком населення Петрашівки почало збільшуватися. 1926 року в селі налічувалося 275 дворів з населенням 1149 душ і селянство селянство розпочало пошуки нових шляхів розвитку господарств.
1927 року в Петрашівці з бідняцьких господарств створили товариство спільного обробітку землі. Перший рік існування було важко: не вистачало коней, реманенту. На другий рік придбали 4 коней, 2 плуги, 2 культиватори, 2 комплекти борін і 1 воза.
    Восени 1929 року в Петрашівці створили сільськогосподарську артіль (колгосп) Йому дали назву імені Т.Г.Шевченка. Частина бідняцько-середняцьких господарств залишилася поза колгоспом і вступила туди лише 1932-1932 рр. 
    Внаслідок грубих порушень при створенні колгоспів, дощове літо 1932 року, слаба організація праці, великі втрати зерна при уборці врожаю, населення села Петрашівки весною 1933 року пережило великі труднощі, пов”язані з відсутністю відсутність харчування. Більшість селян голодала, почастішали вигадки смерті від голоду. Протягом 1932-1933 років з голоду померло селян. 
    1.09.1939 року фашистська Німеччина напала на Польщу. Буржуазно-поміщицький уряд віддав наказ Червоній Армії перейти польсько-радянський кордон, щоб взяти під захист життя народів Західної України та Західної Білорусії. В цей час багато громадян села було мобілізовано в Червону Армію. Вони брали участь у визволенні однокровних своїх братів. 
   В кінці листопада 1939 року, в період радянсько-фінського військового конфлікту багато громадян села брало участь у розгромі фінської воячини. 
 22 червня фашистська Німеччина напала й на нашу країну. Чоловіки села були мобілізовані на захист Вітчизни. В  Петрашівці залишилися лише жінки, діти та пристарілі. 
     З 17 листопада село було окуповане німцями. Вони вивезли на каторжні роботи в Німеччину 35 хлопців і дівчат, з якої не повернулися Іван Тихонович Оксак, Катерина Шинкарук, Іван Петрович Кременецький. Вони загинули в концлагерях. 
    Роки окупації були чорними днями для жителів села. Фашисти примушували людей працювати від зорі до зорі. Однак колгоспники села Пархоменко А.П., Шкраба Н., Оксак П.Г. систематично надавали допомогу партизанам, які діяли в сусідніх лісах. 
     31 грудня 1943 року село було звільнене від окупантів. Перемога на фронтах Великої Вітчизняної війни нашої Армії стала стимулом для трудового піднесення в тилу. Селяни працювали з бажанням як скоріше остаточно розгромити ворога. З фронтів приходили все втішніші вісті, але приходили й похоронки на батька, сина, чоловіка, коханого. Всього не повернулося з фронтів війни 34 чоловіків. 
     В середині 1944 року повернувся з фронту через інвалідність Іщук Петро Олексійович, здібний, енергійний організатор, якого й було обрано головою колгоспу. Незважаючи на великі післявоєнні труднощі, селяни проявляли масовий героїзм у праці та у відбудові колгоспного господарства. 
50-ті роки господарство зросло. Післявоєнну п”ятирічку було перевиконано. На кінець 1950 рік 20 століття в селі налічувалося 155 колгоспних дворів з населенням 501 чоловік. Працездатних з них було 82 чоловіки і 165 жінок. Підлітків – 55, непрацездатних жінок – 56.
    Рільничих бригад в колгоспі нараховувалося 4, в яких працювало 226 чоловік. Доярок у колгоспі було 4, телятниць – 1, свинарів – 5, скотарів – 8, конюхів – 5, птичниць – 2, пасічників – 1. Всього в тваринницькому секторі працювало 34 чоловіки, налічувалося 253 голови ВРХ. 
В 50-ті роки значно зросла культура села, працювало 2 клуби, бібліотека, було організовано гуртки художньої самодіяльності; розпочалося будівництво нових хат.
    5.02.1959 року сталося об”єднання колгоспів с.Петрашівки і с.Гайворона в один колгосп на території Гайворона. Колгосп отримав назву „Маяк”. Об”єднання колгоспів зміцнило фінансово-економічну спроможність господарства, дало змогу краще використовувати техніку для потреб господарства, механізувати сільськогосподарські роботи. Цього ж року було об”єднано і сільські ради на чолі з Омельченком Данилом Івановичем. 
    В 60-ті роки колгосп „Маяк” стає великим господарством з достатньо розвиненим рівнем механізації основних сільськогосподарських робіт. Таі найтяжчі роботи, як посів, збирання хліба були повністю механізовані, а колгоспники одержували на трудодні багато хліба і чимало грошей. 
     В наступне десятиліття колгосп вступив як економічно і фінансово сильне господарство, але не мав ще достатньої кількості приміщень для худоби і добротного Будинку культури. Дитячі садки знаходилися в непристосованих приміщеннях. Не було і приміщення для контори, магазинів, не вистачало електроенергії (сучасних) 
    Поступово село підключили до державної мережі електроенергії, збудовано добротні цегельні приміщення для худоби, приміщення громадського призначення , медпункт. Наприкінці 60-х років збудовано великий двоповерховий Будинок культури, нові дитсадки і ясла. 
     У 70-ті роки змінилося керівництво колгоспу „Маяк”. Головою колгоспу призначили тов.Чернишенка, який попрацював лише рік. 13.05.1972 головою правління було обрано Паламарчука М.А. Перестановка кадрів не сприяла подальшому зміцненню колгоспу. 1973 року до нього приєднали ще й господарство Біліївського колгоспу ім.Фрунзе. Поступово одне з найбільших господарств району стає постійним боржником держбюджету. Тоді і виникла потреба у реорганізації управління господарством. Його поділили на 3 відділки. Керуючим 1 відділком (с.Гайворон) було призначено Присяжнюка М.С. Керуючим 2 відділком (с.Петрашівка) – Бондара П.К., 3 відділком (с.Біліївка) – Осипчука В. 
    В ці роки також було центра – ліквідовано систему управлінням господарством, створено одну контору, єдине планування. 
    У 70-ті роки по відділку № 2 (Петрашівка) було збудовано критий тіч, корівник на 100 голів, склад для міндобрив, закінчено дорогу, під”їздну дорогу до ферм, проведено реконструкцію свинарника і корівника, силосну бетонну траншею. 
     У 80-ті роки господарство зробило певний крок вперед, продовжуючи збирати досить сталі врожаї, завершуючи капітальне будівництво. В Петрашівці побудували установку по виготовленню трав”яного борошна та гранул, заасфальтували 1000 кв.м току, побудували будинок для механізаторів. Проте в нових умовах перебудови в господарстві спостерігалися збої. Врожаї зернових наприкінці 80-х років знизилися, тваринництво перетворилося на збиткове, збиткове, занепала соціальна сфера, перестав давати продукцію цегельний завод. 
За вимогою жителів села Біліївки в липні 1988 року колгосп розкуркулився.
     І лише зміни, що сталися в 90-ті роки 20 століття, забезпечили новий підхід взаємовідносин між владою і колективним господарством, який являє собою подолання бюрократичних бар”єрів та зменшення податкового тиску. 
    Це сприяє розвитку всіх напрямків бізнесу, створює можливості для пладної співпраці з потенційними інвесторами, партнерами по бізнесу як в межах району, так і далеко за його кордонами. 
Сьогодні на території Петрашівськи створено колективне сільськогосподарське підприємство СТОВ „Єдність” , виробничий напрям якого вирощування зернових культур, цукрових буряків.
    Визначною землячкою селян є Познанська Марія Авакумівна, відома українська поетеса. Після закінчення школи вона працювала в колгоспі. 1937 року склала іспити до Білоцерківського педагогічного технікуму. Але її навчання несподівано обірвала війна. Чотири довгих роки Марія Авакумівна працювала в тилу, внесла свою скромну допомогу в загальну пере могу над ворогом. 
     З книжечки „Мій квітник”почалася її літературна біографія. Пізніше вийшли з друку збірки її віршів „На рідній землі”, „Тьотя Паша”, „Маленьким друзям”, „Кольори”, „Дуровська залізниця”, „У нашому садочку”, „Жоржини цвітуть”, „Зелена повінь”, „Колос наливається” та інші. 

 Село Рачки Володарського району Київської області 

    Село Рачки Володарського району Київської області розташоване на правому березі річки Рось. Віддаль до райцентру селища Володарки 2 км, а до залізничної станції м.Біла Церква знаходиться на віддалі 42 км. Вздовж берега річки тянуться луки. Село з півдня оточена лісом. До Рачківської сільської ради входять села Рачки і Ратуш. 
    Чисельність населення становить – 364 чоловік 
    Територія: Рачки – 83 га та Ратуш – 10 га 
    Поштовий індекс - 09351 
    Код АМТС - 8-04469 
    Телефон - 5-88-38 
    На території села знаходиться сільська рада. 
    Адреса ради – 09351, вул.Леніна 
    с. Рачки 
    Володарського району 
    Київської області. 
    На природні багатства село бідне. Є поклади каменю, піску, глини. 
Дізнатися про те, в якому році виникло село неможливо, тому що в селі не збереглося ніяких пам’яток.
За переказом старого селянина Шевчука Григорія Яковича на території села було багато лісів. В лісах росли дуби. В цих лісах поселився жити селянин-кріпак. Жив він в курені, а тому від цього виникло в селі прізвище Коренюки. Живилися раками. Пізніше почалось заселення селянами-бобилями. Спочатку село складалося з 34 господарів. Річка Рось була велика. По ній сплавляли дуби і це місце називається Пристань. Ця назва збереглася і досі.
    Ратуш складався з 3 хат. Жили лісник, курятник, була корчма. Став був великий, в ньому виловлювалася риба і раки. В селі Рачки було чотири корчми. 
    Селяни були кріпаками. В 1900 році жителів в селі було 587 чоловік. Землі було 1031 десятина. 
Пан Запольський мав в своєму володінні 723 десятини землі. Заводів в селі не було. Населення займалося розведенням свиней і овець. Було багато ткачів, що виготовляли домотканне сукно.
Після смерті пана Запольського його земля була продана. Частину землі було продано селянам, а частину пану Козіцькому.
    Перед Жовтневою революцією пан Козіцький втік, а земля перейшла до рук селян. Селяни працювали в пана, наймалися до чужих панів. Ліс, яким володів пан Козіцький, називається ще й досі ліс „козіцького”. 
Село далеко знаходилося від промислових центрів, про нього майже було не відомо.
    Революційні події в селі не відбувалися. Земля, якою користувався пан Козіцький в кількості 200 десятин в с.Рачки (він мав володіння і в селі Лобачів, і в Оратові, а також сільські експлуататори Ящук Федір, який мав 46 га. Наумчук Матвій, який мав 28 га. З приходом Жовтневої революції земля була від них відібрана і передана до рук селян. 
    В 1917 році в селі створено орган радянської влади – ревком, який займався питанням розподілу поміщицької землі. 
    В 1918 році було створено комітет бідноти. Організаторами їх були Паталах Купріян Гаврилович, Кіндзельський Домінік Андрійович, членом президії цього комітету був Кавецький Олександр Григорович. 
Комітети бідноти займалися також розподілом землі. В 1929-1930 роках проведено колективізацію. Під тиском керівників села шляхом насильницького, примусового методу.
    Село першим закінчило соціальну колективізацію. Лише Чорний Оксень Тодотович до 1936 року був поза колгоспом. Спочатку ввійшло в склад колгоспу 34 господарства із 176, а потім і всі. 
    В 1930 році у Володарці на зльоті Кавецький Олександр Григорович доповідав про закінчення колективізації. З організацією колгоспу появилися передові люди – це Марчук Явдоха, Яремчук Ганна Адамівна, Шамко Марія Герасимівна, Кавецький Антон Григорович, Діденчук Олександр Іванович і багато інших.
   Головою колгоспу працював Діденчук Олександр Іванович. На той час землі в колгоспі було 204 га. Земля оброблялась вручну. Жодної сільськогосподарської машини в колгоспі не було. 
    Партійна організація в колгоспі не була створена. Перші комуністи села: Кавецький Олександр Григорович і Безоглюк Григор Пилипович, які були прийняті в члени партії в 1938 році при Володарському МТС. 
Комсомольська організація була створена в 1927 році. Перші комсомольці – Ковальський Віктор Йосипович, Мельник Петро Степанович, Марчук Петро Іванович, Шамко Марина Іванівна.
    Голодомор 1932-1933 років також позначився в нашому селі. Під час голодомору померло 178 чоловік. Виявлено фамілії і імена тільки 50 чоловіки. Репресованих і реабілітованих історією в селі Рачки виявлено 5 чоловік. 
Безоглюк Андрій Кирилович – 1828 р. реабілітований 1993 р.
Діденчук Павло Михайлович – 1902 р. реабілітований 1993 р.
Кавецький Іван Григорович - 1896 р. реабілітований 1993 р.
Лісовська Філя Францівна - 1908 р. реабілітований 1989 р.
Фролов Олександр Степанович – 1925 р. реабілітований 1998 р.
Три реабілітовані поховані в селі, а двох невідомо де.
     В селі є один пам”ятник поставлено на кладовищі і два обеліски загиблим воїнам-односельцям.Встановлено хрест і меморіальна дошка на місці масового поховання жертв голодомору 1932-1933 років. 
    На початку Великої Вітчизняної війни всі колгоспні будинки були спалені, а худоба була евакуйована в глиб країни. Жорстоко розправлялися німецькі окупанти з жителями села. За найменші провини населення каралося. Відправляли в Німеччину на каторгу. Було забрано 15 осіб. 
    Партизанський загін був створений на території села і діяв не тільки в селі, а також на території Лобачева. Створений був у лісництві. Учасником партизанського загону був Кавецький Олександр Григорович. В сім”ї Діденчук Марії Пилипівни переховувався поранений партизан, який помер через 7 суток. Партизани шкодили німцям. Вони затримували вивозку хліба з села, не давали своєчасно проводити обмолот хліба і інше. З фронтів війни до села надійшли похоронки на 59 односельчан. 
    Після Великої Вітчизняної війни населення приступило до мирного життя. Скоро відбудовано зруйноване сільське господарство. В колгоспі побудовано електростанцію, млин, свинарник для відгодівлі свиней. Розпочато будівництво клубу. В селі є фельдшерсько-акушерський пункт. 
    Добробут трудящих зріс. В післявоєнні роки побудовано 25 хат. Хати будуються великі, красиві, частина з них цегляні. В селі появилося багато велосипедів, мотоциклів, є легкові машини. 
    В селі числиться населення на 1.01.1963 р.- 660 чоловік. З них жінок – 375, чоловіків – 285. Дворів на цей час – 220. 
   Всього працювало в колгоспі на той час 164 колгоспники. З них 79 чоловіків і 85 жінок. В галузі науки і культури працювало 4 чоловіки. В адміністративному апараті – 2 чоловіки, в медицині – 2. В селі виникли нові професії – трактористи, комбайнери, шофери, електрики, спеціалісти сільського господарства. Національний склад населення – українці. 
   Раніше колгосп називався „ІІ П”ятирічка”, а пізніше – „Жовтень”. 
     В 1960 році колгосп був приєднаний до села Матвіїха і називався „Ленінський шлях”, а з 1962 року колгосп був роз”єднаний і почав називатися „Жовтень”. 
     Всього земельних угідь в колгоспі було 1348 га. Орної землі 836,4 га, сіножатей – 63 га. Лісів – 188 га. Вигони і пасовища 14,1 га. Присадибні участки 71 га, багаторічні насадження – 9 га, чагарники – 25 га. 
В колгоспі вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку,