Село Мармуліївка Володарського району Київської області розташовано за 35 км від Володарки в західному напрямку, за 18 км від найближчої залізничної платформи „Тетіїв” (на мальовничій річці Рось). 
    Чисельність населення – 476 чоловік 
    Площа території - 298,2 га 
    За адміністративно-територіальним поділом 19 століття село входило до Сквирського повіту. У 20 столітті відійшло до території Володарського району. В селі знаходиться Мармуліївська сільська рада до якої відносять села Мармуліївку і Кленове від Володарки в західному напрямку (колишня назва села Кленове – Стоянка. 
    Поштове відділення – Мармуліївське 
    Поштовий індекс - 09341 
    Адміністративний центр – Мармуліївка 
    Код АМТС - 8-4469 
    Телефон - 5-68-41 
    Адреса ради – вул.Центральна, 1 
   с.Мармуліївка 
    Володарського району 
    Київської області 
    На території села виявлено: 
-поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури (1,5 км на Сх від околиці села, біля саду);
- поселення Ш-ІУ ст.н.е. черняхівської культури (на першій надзаплавній терасі лівого берега річки Рось, 0,5 км на Сх від кар”єру, на околиці колгоспного саду);
- поселення УП-УІ ст.до н.е. (1,5-1,2 км на Сх від околиці колгоспного саду, обмежене пересохлим струмком);
- населення П тис. до н.е. (під лінією електропередач на першій надзаплавній терасі лівого берега річки Рось).
     Археологічні розкопки на території села свідчать про давність поселення людей. Проте в літописних джерелах датою заснування села прийнято вважати 17 століття н.е. Засновником вважається реєстровий козак, сатник Марміла, який одержав землі від польського короля і побудував на цій території хутір, навколо якого розселилися селяни. Поблизу хутора на відстані 10 км проходив чумацький шлях. 
    В давнину навколо села Мармуліївка росли дрімучі ліси, в яких водилося безліч тварин, а в річці та озерах було багато риби. 
     Неподалік села знаходилася стародавнє земляне замковище, яке мало навколо 50 саженів. В ньому залишилися сліди печер, одного з яких мала до 80 сажанів довжиною і 7 саженів шириною. Замок не зберігся, залишилася лише назва того місця – „замчисько”. 
    Підтвердженням циз фактів може слугувати робота Фундуклея „Обзор могил и валов Киевской губернии”. 
У Сквирському повіті, до якого відносилася в давні часи Мармуліївка, на час написання книги Фундуклеєм, було зафіксовано 2694 могили І розряду, 2 могили П розряду, 16 могил Ш розряду. І тепер серед полів Мармуліївщини підносяться невисокі горби, які є насипами королівства польського, - 1885 – т.6,- с.135).
    У 40 роки 18 століття Мармуліївка належала князю Михайлу Вишневецькому. В 19 столітті село входило до володінь Ваулава Ганського, потім перейшло до його дочки, графині Анни Мнішек. 
    1700-1721 років Росія брала участь у затяжній Північній війні. В цей період гетьманом України був Іван Мазепа. Він же був й найбільшим можновладцем на її території: за деякими даними Мазепі І. належало близько 20 тис. маєтків у різних місцевостях країни. Він володів близько 20 тис. кріпаків у низці повітів Росії. Цілком справедливо його вважали одним з найбільших і найбагатших феодалів Європи (За „Довідником з історії України”). 
    25 липня 1687 року на річці Коломан відбулася козацька рада, на якій в оточенні російський військ він був обраний гетьманом України. Як новий гетьман І.Мазепа уклав з Росією коломацькі статті і активно дотримувався проросійської орієнтації. Петро І усебіч довіряв українському гетьманові. Подейкують, що саме І.Мазепа був другою людиною в державі, а його заслуги були відзначені найвищою нагородою Московської держави – орденом Андрія Первозванного з написом: „За віру і вірність”. 
    Коли 1708 року Україна опинилася у складній ситуації, а військові дії між Росією та Швецією відновилися на території України, Мазепа І. звернувся до Петра І по допомогу , але російський цар відповів відмовою. У цій трагічній ситуації Мазепа прийняв рішення перейти на бік шведів, бо Меншиков О. заявив гетьманові, що цар збирається придбати Україну до своїх рук або віддати її англійському герцогові Мальборо за підтримку у війні зі шведами. 
    Про зговір зі шведським королем, Карлом 12, дізнались полтавський полковник Іван Іскра і генеральний писар Василь Кочубей, які написали донос на гетьмана російському цареві Петру І. 
Московський цар Петро І не повірив повідомленню козацьких старшин, за що їх і заарештували у Вітебську, у царській похідній канцелярії, куди вони прибули із доносом.
    І.Іскру і В.Кочубея засудили до страти. За переказом, Мазепа учинив волю засудженим, які побажали, щоб місце їх страти було там, куди вони дійдуть, вийшовши з Білої Церкви до заходу сонця. 
    Цим лобним місцем стала одна із могил, що знаходилась на правому підвищеному березі річки Рось між Кошевом, Борщагівкою і Мармуліївкою. Це сталося перед заходом сонця 15 липня 1708 року.Поховані страчені у Борщагівці, у 5 км від Мармуліївки. Пізніше їх останки було перевезено до Києво-Печерської Лаври. А у Борщагівці, на кошти місцевого населення, священником місцевої церкви, був збудований пам”ятник. 
У 2 половині 18 століття управляючим маєтком стає Зборовський, який будує в Мармуліївці дерев”яну Свято-Михайлівську церкву. На той час в селі проживали в основному православні, були і римські католики, й незначна частина євреїв. Будівля церкви була діючою до середини 50-х років 20 століття. Після закриття використовувалася як комора для зберігання зерна. З 1992 року в церкві розпочато богослужіння. Вона використовується як храм церковною громадою села та навколишніх сіл УПЦ Московського патріархату.
    На початку 20 століття феодально-кріпосницький гніт в Мармуліївці посилився, відбувалися зворушення селян за економічні права, але виступи селян придушувалися. 
1914 року, коли вибухнула перша світова війна, частина жителів села була мобілізована. Коли з фронтів першої світової повернулися додому солдати, вони принесли з собою і революційні ідеї.
    Звістка про події Жовтневої революції в Петрограді 1917 року була сприйнята селянами позитивно, з надіями і сподіваннями на кращу долю. 
    Але весною 1918 року територію села окупували австро-німецькі війська. Лише восени їх буловигнано. Проте в село вступили війська Директорії, яких розгромлено в лютому 1919 році. Зазнала Мармуліївка і нападів зі сторони банди Зеленого, Тютюнника, регулярної армії Денікіна та білополяків. 
    Основну роль в розгромі білополяків відіграла кінна Армія С.М.Будьонного та К.Є.Ворошилова, штаб якої знаходився в селищі Володарці, а в селі стояла військова частина. У розгромі білополяків активну участь брали і жителі села. Так Марчук Михайло був од”ютантом у С.М.Будьонного. 
1922 року в Мармуліївці було організовано радгосп.
    1923 року селяни внесли пропозицію про обрання головою сільради В.І.Лепніна. ця історична подія описана Антоном Хижняком у книзі „Слово сучасника” (Див.: Хихняк А. – Слово сучасника.- Рад.письменник.- К., 1976 – с.106-108).Такого в державі не було, щоб голову країни та зробити ще й керівником місцевої влади у далекому, глухому селі ще й таку ухвалу зробили Мармуліївці: оскільки голова сільради – В.І. Ленін далеко, у Москві і не зможе керувати сільрадою, треба, щоб за нього на місці керував заступник. Селяни обрали постійним заступником Чопівського Степана. А для більшої впевненості вирішили: на районному з”їзді Рад постановити це питання на підтвердження постанови своєї. 
    19 листопада 1923 року районний з”їзд Рад підтвердив постанову мармуліївців. Районний з”їзд ухвалив: обрати тов.Леніна головою сільської Ради села Мармуліївки, заступником голови залишити селянина тов.Чопівського Степана. Доручити Мармуліївській громаді послати до тов. Леніна В.І. ходаків з мандатом”. 
До Москви відрядили Степана Степановича Чопівського у січні 1924 року. Прийшлося їхати довго, бо після страшенної розрухи поїзди погано ходили, було насипано повсюди величезні гори снігу, а надворі стояла люта зима. Подався Степан Степанович на одній станції дістати теплої водички, щоб чайку випити, та й побачив стурбованих людей, які бігли до станційного будинку. Тут і почув жахливу новину про смерть Леніна В.І.
Саме ця поділ знайшла своє відображення в творчості сучасного поета Івана Драча, який присвятив Мармуліївці свою поему „Січнева балада 1924 року”.
    Але життя не стояло на місці, воно прискореними темпами йшло вперед. Восени 1929 року в Мармуліївці було організовано колгосп, до якого увійшли 10-12 незаможніх селян. При обговоренні назви колгоспу зупинилися на пропозиції „Червоний косар”. Колгосп довго не проіснував. Вже весною 1930 року він розпався. Восени 1930 року знову створили колгосп („13-річчя Жовтня”), головою якого обрали Якимчука Максима Івановича. На 1 січня 1931 року в селі налічувалося 360 дворів, 1369 чоловік населення, 260 пар коней і 260 возів. 
В результаті перекручень в проведенні колективізації,порушень в проведенні колективізації, порушень принципів добровільності, масового падіжу скота, відсутності продуктів харчування, запаси яких забиралися уповноваженими з району, сталося так, що 1932-1933 роках голод забрав понад 728 людських життів односельців.
    Важко уявити, але люди їли лободу, коріння дерев, здохлих тварин. Щодня підводою по селу їздив чоловік і викидав на віз майже біля кожної хати трупи, а бувало й живих, і відвозив їх в кагат на сільський цвинтар, щоб вдруге не повертатися. Траплялися в селі й випадки каннібалізму. 
   На 1 липня 1935 року кількість населення в селі становила 619 чоловік з 1369 на 1.01.1933 р. 
В період Великої Вітчизняної війни Мармуліївка і вся територія Володарського району опинилися в руках окупантів, велика кількість чоловіків була мобілізованою до лав Червоної Армії. З числа місцевих запроданців було створено сільську управу і поліцію. Старостою обрали Дебченського Петра, начальником поліції – Білоуса Макара.
    За непослуг карали. Зранку всіх гнали нак роботу. Молодь забирали до Німеччини, але німцям і їхнім посіпакам не вдалося задушити віру в перемогу. В село проникали звістки про успіхи Червоної армії на фронтах війни. В навколишніх лісах діяли партизанські загони. Одним з них був загін шуляка О.П. Майбутній письменник В.Земляк (Вацик) брав участь в діяльності партизанського загону, який мав зв”язки з односельчанами Войцешуком Тодосем, Довгалюк Федором, Шлапаком Федором, Чубарем Петро та багатьма іншими. 
   Закінчувався 1943 рік. Червона Армія успішно проводила наступальні операції, а фашисти звіріли. За 2 тижні до їхнього відступу (за доносом зрадника) німці прислали в село каральний загін. 13 грудня 1943 року цим загоном було розстрілено Скоропадського Максима, Завертайла Івана, Якимчука Максима, Якимчук Антоніну, Мазорчук Палажку, а її матір Мазорчук Марину спалили. Вона випікала хліб для партизанської групи, якою керував В.Земляк (Вацик). 
   30 грудня 1943 року в село ввійшли радянські війська. Село звільняли війська генерала Ватутіна. Ще греміли бої, але селяни приступили до відбудови зруйнованого господарства. Головою колгоспу було обрано Загребельного Андрія Вікторовича, головою сільради призначено Шлапака Федора Юхимовича. Становище було надзвичайно тяжким. В колгоспі не вистачало реманенту, тяглової сили, землю обробляли коровами. Участь в колгоспному будівництві брали не тільки дорослі, але й діти, працючи, не покладаючи рук. Передовиками сільсько-господарського будівництва на той час були Дячок Федот Ульянович, Дяденчук Михайло Титович, Войцешук Іван Миколайович, Глінський Степан Григорович, Жураківський Тимофій Семенович, Катерина Мифодіївна. 
   З фронтів війни не повернулося 71 чоловік. 
1947 року Мармуліївку також спіткала лиха година. Розпочався голод, не дивлячись на те, що хліб вродив люди їли черепах, яких ловили в Росі, лободу. За свою працю отримували символічну платню, а працювали з раннього ранку до пізднього вечора.
    Наприкінці 50-х років – в першій половині 60 років 20 століття головою колгоспу працював Покропивний П.П. В цей час відбулося й укрупнення колгоспів, коли Мармуліївський колгосп приєднали до Капустинецького колгоспу ім.Куйбишева. Укрупненому колгоспу присвоїли назву „Комуніст”. До нього приєднали також села Чепіженці, Коржиху, Кленове. 
    В 70-ті роки 20 століття головою колгоспу селяни обрали П.Д.Гричанюка. За його керівництва було побудовано тваринницькі приміщення, будинки для спеціалістів. За ударну працю на ланах велика група селян удостоєна була 1973 року високих державних нагород. Сумлінно працювали Форостюк В.Я., Слобюдянюк М.Т., Слободянюк О.Я., Жураківський М.В., Лісова К.Т., Смертенюк К.Т., Гречанюк А.А, Задворний М.А., Мазорчук І.Д. А жителів села Слободянюка М.І., Коломієць Н.М. було нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора. 
Зміни, що сталися у 90-ті роки 20 століття, забезпечили чудові можливості для розвитку всіх напрямків бізнесу і соціальної сфери, для плідної співпраці з потенційними інвесторами.
    В селі діє колективне сільськогосподарське підприємство „Горизонт”, виробничий напрям якого-вирощування зернових культур, цукрових буряків, розвинуте тваринництво. На території села функціонує НВО „ЗОШ І-П ступенів-ДНЗ”, клуб, бібліотека, діє церква. 

 Село Матвіїха Володарського району Київської області 

    Село Матвіїха Володарського району Київської області розташоване на лівобережжі річки Торчиці. Відстань до районного центру, селища Володарки, становить 8 км., до столиці України – 138км. На зазід від с. Матвіїхи проходить автомагістраль «Володарка – Ставище». 
    Чисельність населення становить 514 чоловік. 
    Територія – 225,2 га. 
    Поштовий індекс – 09354 
    Код АМТС – 8-04469 
    Телефон – 56547 
    На території села знаходиться поштове відділення Матвіїхівське та Матвіїхівська сільська рада. 
    Адреса с/ради 09352, вул. Кооперативна, 36 
    с.Матвіїха, Володарський район 
    Київська область. 
    За адміністративним поділом 16 століття село Матвіїха відносилося до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 століття – до Таращанського повіту. За адміністративним поділом 20 століття с. Матвіїха віднесено до території Володарського району. 
    На території села виявлено: 
- поселення VІІ – VІ ст.. до н.е., ХІV – ХVІІ ст.. (на першій надзаплавній терасі лівого берега р. Торч, на Сх. Околиці);
- поселення І тис. до н.е. – І тис. н.е., ХІV – ХVІІ ст. (на першій надзаплавній терасі лівого берега р. Торч, 0,3 км на Пд. від мосту на с. Лихачиха);
- поселення ІІІ – ІV ст.. Черняхівської культури (на Пн. від мосту на с. Лихачиха);
- населення ІІ тис. до н.е.(1-1,5 км на Пн. Зх. околиці села);
- городище ІІ тис. до н.е. (1,5 км на Пн. Зх від Пн.Зх. околиці села);
- курган періоду Київської Русі «Царева Могила» (1150 р. н.е.).

   В кінці 19 століття на полях Матвіїхи було досліджено декілька стародавніх могил. Одна з них – «царева Могила» була розкопана, на дні якої знайдено вогнище з жертвопринесенням, що свідчить про давність населень на цих землях. 
    Монголо-татарська навала (1242) спустошила давньоруські землі. Протягом тривалого часу матвіїха в історичних документах не значилася 
    В 14 ст. н.е. ці землі знаходилися під пануванням литовських князів. В 16 ст. село підпало в залежність польських панів, які намагалися знищити православну віру селян і запровадити католицьку. 
Середина 17 ст. стала найтяжчим періодом в житті населення, яке брало активну участь під час визвольної боротьби українського народу з-під гніту польських панів 1648-1654 рр., допомагаючи визвольній армії продуктами харчування, одягом, грошима. Коли у 1654 році Україна була возз’єднана з Росією Правобережна Україна на деякий час залишалася під владою польських панів. Повністю населення Матвіїхивизволено з-під гніту польських панів в кінці другої половини 18 ст.
    В середині 19 століття в Матвіїсі проживало 629 душ православних, 18 католиків, 13 євреїв і було 1368 десятин землі. Село належало поміщику Болеславу Мокринському. Йому ж належала і більша частина земель. На початку 19 століття Матвіїха була проданою тетіївським графом Островським поміщикові Підгорському, який перепродав її Назарію Єгерському. 
    До 1888 р. Матвіїха була власністю графа Черновського, а після 1888р. і до 1917 нею володів поміщик Попов Микола Порфирович. 
    На початку 20 століття (1905) в Матвіїсі відбувалося повстання селян, яке очолювали Шовк онук Яким і Бевза Сергій. Спірним питанням, яке намагалися вирішити селяни, стосувалося землі та зниження панських повинностей. Виступи селян було жорстоко придушено, керівників заарештовано і посаджено в тюрму. 
Влітку 1906 року селянський рух в Матвіїсі знову набрав свого розмаху, коли місцеві працівники Михайло та Іван Салії, Трохим Ткачук та Яким Жала юда підбурили поденних робітників залишити роботу у поміщика та висунути йому низку вимог економічного характеру. Стражники заарештували усіх учасників активних дій. Коли натовп селян звернувся з проханням до пристава про звільнення товаришів, ці прохання задоволеними не були.
Жовтневий переворот 1917 року селяни зустріли революційними виступами. Проте поміщик села втік. В той час, коли вирішувалося питання про встановлення Влади Рад в Україні, делегатами з’їзду ревкомів в м. Києві з Матвіїхи були послані Лавренюк Степан Климович, Багатюк Петро Йосипович.
   У період громадянської війни чимало селян Матвіїхи брали участь у боях з денікінцями, петлюрівцями, німцями та білополяками. Активними учасниками військових подій початку 20 ст. стали Лавренюк Степан Климович, Бойко Михайло Самойлович та інші. Бойко М.С. перебував на службі у І кавалерійській дивізії, якою командував І.І. Косовський. Він був учасником похорону легендарного героя громадянської війни О.Н.Пархоменка. 
Декрет про землю впроваджували в селі голова ревкому Федорчук Захарій Якович та його члени Клименко Іван, Кеба Давид. Вся поміщицька земля була поділена між селянами, створено виробниче товариство на чолі з Петриком Миколою. Місто надавало допомогу селу в той час лиш через виробничі товариства.
    1925 року в селі створили товариство сільського обробітку землі на чолі з музичу ком Іваном Хомичом. Проведення колективізації в селі розпочато 1930 року. Саме в той час створили і Матвіїхівський колгосп «Хлібороб». В 1936 році колгосп змінив назву і став носити ім’я Кагановича). 
    Колективізація проходила в дуже складних умовах . з вини районних і місцевих органів влади грубо порушували принципи добровільності вступу селян в колгосп. До тих, хто утримувався при вступі в колгосп, застосовували економічні та адміністративні санкції, доводились надмірні плани здачі хліба, м’яса. Ці перекручені політики колективізації викликали озлоблення селян. Саме тому значна частина селян вийшла з колгоспу. 
Перші роки колективного господарювання були тяжкими. Не було приміщення для утримання коней і продуктивної худоби. Врожайність полів була низькою.
    Так 1932 року, як писала районна газета «Соціалістичне село», на 14 травня план весняної сівби було виконано на 27,2% ранніх культур, 17,4% цукрових буряків, а одноосібний сектор тільки на 13,2%. Середній врожай по району не перевищував 10 центнерів з га. 
   Плани хлібоздач 1932-33рр. доводились такі високі, що селяни вимушені були здавати весь хліб, а нерідко й посівний матеріал. Через відсутність фуражу в колгоспах почався масовий падіж коней – основної тягової сили колгоспів. Зимою 1932р. – весною 1933р. голодували люди. На той час по Матвіїсі вимерло багато (встановлено 55 осіб) людей, опустіло багато дворів, з’явилося багато сиріт. 
     Та життя брало своє. В середині 30-х років 20 століття посилився рух «п’ятисотенець» по вирощуванню цукрових буряків, з’явилися передовики, серед яких Золотун Наталія, Лавренюк Анастасія, Бойченко Ольга, Бондар Ольга, Надольська Марта, Клименко Ніна, Кеба Галина та інші. 
    В довоєнні роки в селі збудовано цегельний завод, відбудовано млин, який служить жителям села до цього часу. 
    1936 року колгоспу вручено державний акт на вічне користування землею. Перед початком Великої Вітчизняної війни селяни стали одержувати на трудодні по 3-4 кг. Хліба. Проте грошова оплата трудоднів все ще залишалася низькою, в межах до 30 коп. З причини мало рентабельності господарств. 
    З перших днів Великої Вітчизняної війни значна частина чоловіків села була призвана в діючу армію захищати Вітчизну. Населення Матвіїхи брало участь у спорудженні укріплень, окопів, протитанкових ровів, збиранні продуктів для солдат Радянської Армії. 
    Німецькі окупанти чинили страхітливі звірства на території Матвіїхи. Активістів села вивезли в концтабори. На каторжні роботи в Німеччину було угнано понад 30 чоловік. Загарбниками було ліквідовано місцевий колгосп, а селян – примушено працювати на фашистів. За найменший опір селян суворо карали. Окупанти закрили клуб, який перетворили в конюшню, не працювала школа. 

     с. Надросівка Володарського району Київської області 

    Надросівка — село, розташована за 3 км від районного центру смт. Володарка, входить до складу Тарганської сільської Ради народних депутатів. Через село проходить асфальтована дорога, яка зв’язує село з м. Біла Церква і районним центром. 
    З лівої сторони с. Надросівка розміщений невеликий мішаний ліс, за яким протікає ріка Рось — протока Дніпра. 
Село Надросівка початкову назву мало Казимирівка. Село було засноване за народними переказами понад 500 років тому, а під час захвату земель українських польськими магнатами в ІІ половині ХVІ ст. воно стало належати шляхтичу Казимиру. Звідси і походить назва Казимирівка. В 1945 році Указом Президії Верховної Ради УРСР на вимогу жителів було перейменовано назву і стало воно називатися Надросівка, так як розташоване неподалік ріки Рось. Біля села протікає річка Тарганка, яка була за переказами повноводною.
    Жителі Надросівки прийняли участь у визвольній війні 1648 — 1654 рр. українського народу проти польських гнобителів, про що свідчать військові події неподалік таких міст як Біла Церква територія Поділля. Є перекази про те, що на території сучасного урочища "Дуб" був поширений гайдамацький рух, де учасниками були селяни Надросівки, які втікали від поміщиків і хотіли бути вільними, тому що за вічним миром 1686 року між Росією і Польщею територія села повинна бути незалежною (це стосувалось південної Київщини куди входило село), а фактично належало поміщику. Наприкінці ХVІІІ ст. Надросівка була куплена разом з селянами паном Северином Вислоцьким. 
    Київщина стала одним із осередків декабристського руху на Україні. Саме під його впливом посилився рух за скасування кріпосного права. В цей час селяни платили непосильний податок, відробляли панщину, яка доходила до 4 — 5 днів в тиждень. 
    На середину ХІХ ст. село належало Станіславу Юдлевському, проживало 178 жителів, землі було 502 десятини, а на початок 1900 року проживало 476 жителів, землі було 595 десятин, з них 327 належало поміщикові. В цей час поміщиком було побудовано млин, який працював за допомогою водяного русла, куди привозили для питлювання зерно жителі навколишніх сіл. Село до революції 1917 року входило до Пархомівської волості Таращанського повіту. 
    Звістка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію 1917 року докотилась і до жителів села, які почали боротьбу за владу. В цей час земля належала поміщику Годлевському Антону, який був засідателем у народній думі. Також багато землі в сел. І належало писару, який був надзвичайно жорстокий, знущався з людей, тому дали кличку "Вовк". 
     Почувши хвилі революційної боротьби поміщики втікали в Польщу, останнім втік (1920 рік) Годлевський Антон. Остаточно Радянська влада в селі була встановлена наприкінці 1920 року. Керівником і організатором встановлення Радянської влади був убитий 1926 році місцевим жителям і вкинутий в криницю у Івановому лісі неподалік села. 
    Боротьбу за встановлення Радянської влади вів односельчанин Сухаревський Іван Андрійович, учасник громадянської війни. Першим головою сільської Ради був Григоренко Хома. Старожили розповідають такий цікавий факт. Коли Григоренка Хому становили головою сільської Ради, то коло фіртки прибивали два червоні прапорці і давали салют (2 постріли). Це робилося для того, щоб всі жителі села знали, що тут проживає голова сільської Ради. Після закінченя громадянської війни жителі села приступили до ведення господарства по новому. 
    В 1922 році було організовано в селі товариство по спільному обробітку землі. Його головою був Діденко Захар Якимович. 
    Школа була відкрита в 1910 році, але була не державна школа, а утримувалась за рахунок сільської громади. Платили вчителям натурою: хлібом, салом, м’ясом. Першими вчителями були Грабовський і Саженюк Боніфатій Сидорович. Державна школа була відкрита 1922 року де колись проживав поміщик, вчителями були Федорій Петро Максимович, Кириченко Віра Іванівна. З приміщення церкви сучасна садиба Головкіної Віри Олексіївни було зроблено 1928 році сільбуд хату читальнею. 
    В 1930 році розпочалося в селі розкуркулення, яке велося жорстокими сталінськими методами. Наприклад, за розповідями старожилів ці люди мали по півтора морга землі (це 0,80 соток) працювали своєю сімєю і попадали під розкуркулення. 
    Не минув с. Надросівку і голодомор 1932 — 1933 рр. в якому померли 161 чоловік. 
В 1934 — 1939 роках колгосп досягнув певних успіхів. Середня врожайність зернових в колгоспі вже становила 18 — 20 цнт з гектара, зросли доходи селян.
    Але мирну працю перервала війна. Із сільської Ради пішло в армію 95 чоловік. Колгосп фактично під час тимчасової окупації розпався (з 18-го липня 1941 року по 1 січня 1944 року). 
    Окупанти створили замість колгоспу громадське господарство, в якому запровадили примусову працю. Фашисти забирали в людей корів, свиней , яйця, сало, м’ясо. А у 1942 році стали забирати молодь з села на каторжні роботи до Німеччини серед них: Поліщук Надію Гордіївну, Саженюка Степана Омеляновича. 
Ряд старожилів Надросівки розповідали, що неподалік села діяла група партизанів, яку очолював житель села Пасічник Василь Самойлович. Його група входила до складу партизанської групи Баракова, яка утворилася неподалік Логвина. Ці групи входили до підпілля, яким керував Гаманович. Зв’язківцями між цими двома групами був житель Володарки (Загребля) Тарнавський Леонід (пізніше підірвався на гранаті), і житель села Надросівка Білоус Сергій — який в той час працював лісником. Партизанська група здійснила ряд операцій проти фашистських загарбників та їх помічників.
    Напередодні звільнення Володарщини від фашистських загарбників Радянською Армією партизанська група на чолі з Пасічником В. С. Вислідила і захватила в полон поліцая Драчука Тимка, якого в лісі розстріляли. В завдання групи входило знищення апаратних пунктів, двигунів, молотарок, щоб нічого не залишити ворогові для відправки в Німеччину. Перед відходом фашистів з села 31 січня 1943 року вони запалили конюшню, яка згоріла повністю. В період Великої Вітчизняної війни на полях боїв загинуло 37 односельчан. Батьківщина високо оцінила їх заслуги, нагородивши багатьох орденами і медалями. В числі їх: Духневич Олексій Григорович, Гончарук Герасим Терешкович, капітан Гончарук Гаврило Гнатович, майор Сідоров Олександр Михайлович. 
З 1 січня 1944 року в Надросівці відновили свою діяльність сільрада, колгосп, знову відкрили школу, сільбуд.
    В 1958 році здійснено електрифікацію села. 
    В 1963 році колгосп Політвідділ с. Надросівка було приєднано до колгоспу ім. Калініна с. Тарган. Так було створено колгосп ім. Дзержинського. 
     На початок 1990 року в селі проживає 9 учасників Великої Вітчизняної війни: Духнович О. Г., Федченко О. П., Федченко Ф. П., Капканець М. І., Гайдай М. Г., Гончарук К. Ф., Меньківський П. А., Сухаревський В. О. В селі встановлено 80 телефонів. Проживає населення 488 чоловік. Фактично в селі немає з 181 дворів таких людей, які б не мали телевізора, радіо, спіральної машини. В 12 жителів є легкові автомашини, 21 мотоцикл. А в даний час, тобто 2006 року учасників Великої Вітчизняної війни 2 чоловіки: Ушинський Є. С., Гаврилюк Б. М. 
В селі Надросівка народився в 1890 році Саженюк Боніфатій Сидорович, автор "Букваря" методичних розробок української мови. Починав свою трудову діяльність вчителем Сквирського і Таращанського повіту, в селах Калена, Надросівка, Пархомівка. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції працюює в Володарській школі, а потім викладачем Білоцерківського педучилища. Під час Великої Вітчизняної війни перебував в евакуації у Алтайському краї, де виконує завдання партії і уряду в галузі освіти. Коли закінчилась війна, він повністю себе присвятив роботі у видавництві "Радянська освіта". Надзвичайну цінність по вивченню спадщини української мови мають написані ним книги.
    "Поради до вивчення Букваря", "Методичні вказівки до вивчення української мови в початкових класах". За плодотворну роботу в галузі освіти йому було присвоєно почесне звання заслуженого вчителя УРСР, нагороджено орденом Леніна. 
    Саженюк Степан Никифорович народився в 1921 році у багатодітній сім’ї. Учасник Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр. Після закінчення навчався у аспірантурі Київського держуніверситету працює доцентом цього вузу. Приймав активну участь у написанні історії міста Києва і сіл Київської області. 1985 році вийшла книга С. Н. Саженюка "Трудовий подвиг робітників України у Великій Вітчизняній війні" та учбові посібники для студентів. 
Саженюк С. Н. — кандидат історичних наук, доцент. Нагороджений орденами Червоної Зірки, орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня та медалями.
     В селі в даний час понад 40 жителів нагороджені нагородами Батьківщини. З них Діденко Галина Леонідівна "За трудову доблесть", Діденко Борис Іванович "Знак пошани", "За трудову доблесть", Островський Володимир Степанович — орденом "Трудової слави ІІІ ст.", Павленко Василь Григорович — медаллю "За доблесний труд". В даний час в селі працює млин, олійня, питель, медичний профілакторій, ФП. 

      Село Ожегівка Володарського району Київської області 

     Село Ожегівка Володарського району Київської області розташована за 12 км від райцентру та за 30 км від найближчої залізничної станції „Біла Церква”. На відстанні 4 км на Південь від села проходить траса „Житомир-Одеса”. 
    Чисельність населення - 370 чоловік 
    Територія - 141 га 
    Поштовий індекс - 09322 
    Код АМСТ - 0-04469 
    Телефон - 3-63-90 
    На території села знаходиться поштове відділення Ожогівське та Ожогівська сільська рада. 
    Адреса с/ради: 09322 вул. Шевченка, 13 
    с.Ожогівка 
    Володарського району 
    Київської області 
    Село Ожогівка було засновано, ймовірно, в середині 18 століття. Напевно, його засновником був відомий місцевий діяч Антоній Ожга. Певний час він був регіментарем Української партії, тобто очолював польські війська на теранех Київського і Брацлавського ворєводств. 
    В 1751-1763 роках він згадується Романівським старостою. До Романівського староства належала тоді і Сквирщина. Відомо, що Ожга „ставши обозом на правой сторонереки Сквиры, местечко Сквиру учреждать начал, и на постройку одного, а равно мельниц, изб, винокурен и на опалисадование замка, леса с той стороны и реки Сквиры, принадлежащие к Володарке, насильно рубить и возить велевши, плотину до берегов Володарских на реке Сквире занять и припереть дозволил”. Саме за часів Антонія Ожги на Сквирщині було осаджено чимало сіл. З власниками Володарського маєтку Ожга вів тривалий судовий процес. Про ті часи згадував у середині 19 століття Романівський старожил Федько Грива. Був він нащадком козацького роду і йому рід розповідав, що Романівські старости збройною рукою намагалися повернути від Володарщини свої давні землі, що тягнулися до Гострої Могили. 
    Перші історичні відомості про село Ожегівку (рос.”Ожеговка” – 1864) походять з другої половини 18 століття. На той час село належало до парафії Пархомівської церкви Покрова Пресвятої Богородиці. Ним володіли поміщики Кумановський, потім Бранковський, і згодом – поручик коронної (польської) гвардії Юзеф Добешевський. 
    Останній відомий тим, що побудував у 1810 році в Ожегівці греко-католицьку (уніатську) каплицю, при якій було двоє священників – оо.Грабовський та Єзерський. Богослужіння в цій каплиці тривало лише до 1839 року, коли на теренах Російської імперії греко-католики прийняли православний обряд.
    Після другого розподілу Речі Посполитої (1793 р.) та адміністративної реформи в Російській імперії (1797) Ожегівка потрапила до складу Таращанського повіту й тому село перевели з парафії Пархомівської церкви до парафії Любчанської церкви св.Іоанна Богослова. Після смерті Юзефа Добешевського удова по цьому Юліана уроджена Домбровська у другому шлюбі Балло та їх син штабротмістр Добешевський й дочка Юзефа Собещанська володіли лише половиною села. Друга половина вже належала Павлові й Леонові Жураковським та Домініку Перекладовському. 
    Перша половина 19 століття характеризується поселенням експлуатації селян, які платили чинти, виконували численні повинності, визначені інвентарями. Кожен селянин від 15 років до глибокої старості відбував панщину не три дні на тиждень, передбачені царським указом від 5 квітня 1797 року, а працював протягом усього тижня. Внаслідок надмірної панщини і поборів деякі селяни-кріпаки терпіли злидні і змушені були йти на вимушені втечі від своїх господарств. 
    Після селянської реформи 1861 року посилилася диференціація селянства на селі. З”являються як заможні селяни, так і бідняки, які зовсім розорялись. 
     У 80-х роках 19 століття у селі було побудовано Покровську церкву, яка з частковою перебудовою є діючою і в наш час (належить до УПЦ МП). 
    Після Лютневої революції 1917 року в селі відбулися бурхливі події, пов”язані з перерозподілом майна і землі. 
Під час громадянської війни у селі, як і по всій Київщині декілька разів мінялася влада, що негативно відбилося на благополуччі населення. Чергове покращення становища в селі сталося аж в роки НЕПу.
З 1923 по 1930 роки село Ожегівка входила до Білоцерківського округу (з 1932 року – Білоцерківського округу Київської області).
    Під час голодомору 1932-1933 років від голоду в селі померло 237 чоловік, (через антиукраїнську політику Сталіна). 
    З початком радянсько-німецької війни 1941-1945 років в середині липня 1941 року розпочалася окупація населеного пункту гітлерівськими окупантами. На насильницькі роботи до Німеччини було вивезено значну кількість жителів села. Під час Другої світової війни загинуло 79 жителів села Ожегівка. 
Населений пункт був визволений в ніч на Новий 1944 рік.
    Перед Другою світовою війною і після неї в селі діяв колгосп імені Ворошилова. В повоєнні роки, долаючи надзвичайні труднощі, селяни відбудовували зруйноване війною село. 
    З 1957 року колгосп імені Ворошилова отримав назву імені 40-річчя Жовтня. 
    У 1959 році село було електрофіковане, а в 1954 році з”явилось радіомовлення. 
Коли з 1.01.1963 року Володарський район було ліквідовано, Ожегівка потрапила до Ставищенського району. В 1966 році Володарський район було знову відновлено.
    У 1970 році колгосп імені 40-річчя Жовтня було приєднано до колгоспу імені Леніна, який знаходився в селі Пархомівка. 
     В зв”язку з розкуркуленям колгоспу імені Леніна в 1988 році в Ожегівці було утворено колгосп „Перемога”. 
В наш час в селі працюють два сільськогосподарські підприємства: приватно-орендне сільськогосподарське підприємство „Перемога” та сільськогосподарський виробничий кооператив „Хлібодар”, працює Будинок культури, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, пошта, початкова школа НВК „ЗОШ І ступеня-ДНЗ”