Село розташоване на річці Рось за 12 км від селища Володарки в північному напрямку і за 25 км від залізничної станції Біла Церква. 
    Чисельність населення – 1123 чол. 
    Площа - 25203 кв.км. 
    Як адміністративно-територіальний центр село утворено 1923 року. На його території знаходиться Городище-Пустоварівка сільська рада, якій підпорядковується село Веснянка (колишня назва Антонів), що розташоване в північно-західному напрямку. Населення Веснянки становить 130 (?) осіб. На території села знаходиться поштове відділення Городище-Пустоварівське. 
    Поштовий індекс – 09310 
    Код МТС - 8-04469 
    Телефон - 5-81-27 
    Адреса сільської ради – 09310, вул.Леніна, 55 
    с.Городище-Пустоварівське, 
    Київська обл. 
    Колишня назва села – Городище, неподалік якого виявлено 5 курганів періоду Київської Русі, поселення ХП-ХШ ст., а також клад римських монет Ш ст.н.е. Однак перша письмова згадка про село в історичних джерелах дотується лише початком ХУШ ст. Так у книгах Київського суду за 1704 році згадується про тяжбу польських шляхтичів Нечай-Грузевичів, Чарторийських та Красицьких за володіння селам. На той час воно було невеликим поселенням, що входило до Сквирського староства. 
    Після возз”єднання Правобережної України з Росією село почало зростати. 1844 року власник села поміщик І.Підгорський перевів сюди з с.Пустоварівки Сквирського повіту винокурний завод і на його базі у 1856 році побудував цукровий завод, з яким пов”язують і походження назви села. В перший рік існування на заводі було вироблено 2 тис.пудів цукру. 
    Перша половина 19 ст. характеризувалася посиленням експлуатації селян. Кожен селянин від 15 років і до глибокої старості відбував ппанщину на три дні на тиждень, передбачені царським указом від 5.04.1797 року, а працював протягом усього тижня. Внаслідок надмірної панщини й поборів селяни-кріпаки терпіли злидні. Багато людей тікали до Новоросійського краю, Бессарабії, на Дон і Кавказ. 
    Проведена земельна реформа 1861 року не змінила становища селян. За установною грамотою тут значилось 206 ревізьких душ, які проживали в 64 дворах. Їм було відведено 28 десятин землі під садиби. Під оранку і сінокіс – 498 десятин вигоду. Викупна ціна за землі становила 16230 крб. 
    У 1889 році на тариторії села збудували вальцовий млин, цегельню, 2 кузні. 1894 року провели реконструкцію цукрового заводу (встановлено 9 парових машин на 80 кінних сил, 2 дифузійних апарати, 13 парових котлів і 16 центрофуг). 
     1895 року завод виробив 98 тис.пудів цукру і 127 пудів патоки. На заводі того часу працювало 395 робітників, в т.ч. – 35 жінок. 
    Становище робітників було також тяжким. Тривалість робочого дня досягала 13 годин. Місячна платня чорноробів становила від 7,5 до 9 крб, машиністів – 10-14 крб, апаратників – 17-25 крб. Власник заводу не дбав про охорону праці робітників, що призводило до частих випадків травматизму і загибелі робітників. 
В роки Першої російської революції (1905-1907 рр.) робітники Городище-Пустоварівського цукрового заводу та селяни піднялися на боротьбу за своє економічне становище, організувавши страйк. Для придушення страйку в село прибула кавалерійська команда з Києва (Див.ЦДІА УРСР, ф. 442, оп.635, спр.679). Хвиля революційного страйку 12.10.1905 р. досягла кульмінації і завод було зупинено (Див. КОДА, ф.1547, оп.2, спр.11, л.119, спр. 1, л.145; Нариси Історії Київської обласної парторганізації – Політліт,- К., 1967,- с.75)
    Через 3 роки після Першої російської революції в селі відкрили школу грамоти, яка функціонувала до 1922 року на кошти сільської громади. Це було невеличка, напіврозвалена селянська хата, в якій навчалося 60 дітей (Див.: (газ.) „Соціалістичне село”,- № 169 (1231) від 19.12.1939 р.) На кінець 1922 р. в селі організували хату-читальню, а для навчання дорослого населення створили спецшколу і пункт по ліквідації неписьменності (лікбез). 
    З наближенням 1917 року на цукровий завод час від часу з центру прибували невідомі люди. Вони таємно розповсюджували друковані прокломації, які з часом ставили доступними й керівництву заводу. Коли це траплялося, безслідно зникали працівники, на яких падала підозра. В жовтні 1917 році на заводі відбувався мітинг, який організував контролер Луговий О.Ф. Листопад 1917 року приніс робітникам звістку про події Жовтневої революції. Для охорони заводу створили загін народної міліції, який очолили Никифоренко Д.Д. та Корінний С.Г. Проте стихію, що набирала сили, спинити не змогли. 
    Збройне повстання в Петрограді (1917 р.) зумовило розгортання боротьби за владу рад. У березні 1918 р. на територію Володарщини вступили австро-німецькі війська, яких в листопаді 1918 року було вигнано, але ці краї пізніше захопили війська Директорії. В умовах протистояння та громадянської війни в липні 1920 року в селі створили революційний комітет (Ревком) з метою наведення елементарного порядку. 
Після закінчення громадянської війни, в складних умовах розрухи, на території села ще довго відбувалися бандицькі заколоти, які ліквідовано представниками 75-ої бригади 25-ої Чапаївської дивізії на чолі з комбригом м.Гавро (Див. КОДА, ф.1., оп.1. спр.288, л.241, 257)
     У проведенні класової політики новопризначені керівники села опиралися в 20-ті роки на комнезам, створений Ляскуном Антоном, Онопрієнком Василем, Савчуком Варіоном. 8-16.03.21 р. у Москві відбувся Х з”їзд РКП (б). В центрі уваги з”їзду було поставлено питання про перехід від політики військового комунізму до нової економічної політики. На виконання рішень з”їзду при Городище-Пустоварівському цукрозаводі було створено ремонтні майстерні, а також Товариство по спільній обробці землі на чолі з Гажалою Василем Мироновичем (Див. КОДА, ф.1. оп.1. спр.288, л.311,2; 114, 
КОДА, ф.4672, оп.1. спр.60, л. 14,4, л.15)
    У 1926 році в селі налічувалося 259 господарств з населенням 1119 чоловік, працювала школа, лікарня на 10 койко-ліжок, амбулаторія (при цукрозаводі), клуб і бібліотека, а також працювало 2 кооперативи (сільськогосподарський, споживчої кооперації). В експлуатацію було введено цукроварню, вальцовий млин, цегельню (Див.: Список поселень Білоцерківщини – Б/Ц, - 1926.- с.16-17). 
    Керівництво з проведення колективізації в селі здійснювалася партійна організація цукрозаводу, яку очолював 25-тисячник Калашніков Іван Павлович. На тер иторії села утворили колгосп „Незаможник”. В 1934 році колгосп перейменували в артіль ім.Сталіна, а з часом – в радгосп ім.Сталіна. у 1956 році цей радгосп перейменували у „Веснянку”. У 1932-1933 роках в селі лютував голод. Усе було забране державою до колгоспів, де пропалло через брак догляду. Люди масово вимирали, їх ховали у спільні могили. На протязі 1932-1933 роках по селу померло понад 183 чоловіки. 
     Наприкінці 30-х років 20 ст. Село поступово відроджувалося. 1938 року директором цукрозаводу призначили Марковича Данила Емануіловича. Під його керівництвом розпочалася реконструкція заводу і продуктивність цукру досягла 5000 цнт на добу. 
    Проте зростання села та проведення реформ було припинено віроломним нападом німецько-фашистських загарбників у 1941 році. 
    Вже на третій день війни 81 сім”я, а за ними й все село провело своїх чоловіків та синів на війну, і лише невелика частина інженерно-технічного персоналу залишилася на заводі з метою евакуації обладнання. Однак раптовий напад німців призупинив епвакуацію устаткування заводу. 
     17 липня 1941 року село було повністю окуповано, встановлено окупаційний режим. Продукти харчування німці вивозили до Німеччини. Не стало в селі сірників, запалали вогнищем книжки, припинилося в школі навчання. Гіркими сльозами оплакували матері своїх дітей, яких силою вивезли в Німеччину. З села було угнано в неволю 38 чоловік. 
    Часом до селян доходили повідомлення радянського інформбюро та чутки про становище на фронтах. Відомості поступали від партизанського загону „Дуб”, представники якого в жовтні 1941 року створили в селі антифашистську групу, яка налічувала 12 чоловік. Група діяла по січень 1944 року. Роздобувши зброю, члени групи під час відступу гітлерівських військ, організували охорону цукрозаводу і не дали фашистам його зруйнувати. В ніч під Новий рік 1944 року в село вступив передовий загін радянських розвідників. В бою за звільнення села віддали своє життя 73 воїни-сельчани, яких поховано в братській могилі біля школи. 
Перша весна після визволення села з-під окупації була особливо тяжкою. В колгоспі залишилася лише комора з порожніми засіками та конюшня з одним хворим конем. Вилами й лопатами копали землю жінки й підлітки, вручну засівали зерно в рідну землю, а потім коровами боронували розсіяне насіння.
    Після війни колгосп очолював Ляскун М.Л. у зміцненні господарства значну допомогу йому надав військовий шпиталь, передавши 20 коней. Директором цукрового заводу було призначено Кривця О.Е. (Див. „Соціалістичне село” - № 24 від 13.12.44, с. 2). 
    У 1948 році до села повернувся колишній директор цукрозаводу Маркович Данило Енамуілович (1902-1964 рр.), учасник Великої Вітчизняної війни, який знаходився в діючій армії і був двічі пораненим. 
За заслуги перед Батьківщиною його нагородили орденом Червоної Зірки, багатьма медалями. Після повернення з фронтів війни він працював на керівних посадах в цукровій галузі.
    Поступово в селі відродилося життя, зросло господарство й добробут. Вже 1956 року на ланах колгоспу працювало 5 тракторів, 2 комбайни, 2 автомашини, а у новозбудованих приміщеннях утримувалося 239 голів великої рогатої худоби, 290 свиней, 162 коня. 1958 року Городище-Пустоварівський колгосп було нагороджено перехідним Червоним Прапором РК КПЧ райвиконкому за найкращі показники по надоях молока. 
У 60-ті роки виробіток цукру становив від 11,0 тис до 64,0 тис на рік. За високі показники виробництва цукру колектив цукрозаводу нагороджувався Червоним Прапором Міністерства харчової промисловості СРСР та ЦК профспілки працівників харчової промисловості України, Республіканського комітету профспілки. В успіхах цукрокомбінату велика заслуга належала його директорам Розенбергу В.В., Самофолу Г.Д., Ковпаку М.І., Мозговому В.М., які очолювали завод до кінця 80-х років 20 століття.
     Зміни, що сталися у 90-ті роки 20 століття, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села. З року в рік тут зростає роль малого підприємства, набирає обертів переробка сільськогосподарської продукції, тваринництво, насінництво. 
    На території села розташовані Городище-Пустоварівський цукровий завод, ОП „Гор-Пустоварівський, бурякорадгосп, аптека „Панацея” МТ, ощадбанк, сільський клуб, сільський БК, ЗОШ І-Ш ступенів, Городище-Пустоварівський центр розвитку дитини „Сонечко”, а також водяний млин кінця ХІХ-початку ХХ ст., 5 курганів Київської Русі, курганна группа поселень ХП-ХУШ ст., гребля 19 ст., шлюзи греблі 19 ст., склад млина 19 ст., Братня могила радянським воїнам 1944 р. (1958 р.), Пам”ятник землякам, що загинули у Велику Вітчизняну війну, Пам”ятний знак на Братній могилі жертвам голодомору 1932-1933 рр. В Городище-Пустоварівському у різні роки свого життя перебували, жили і творили М.Островський, автор роману „Як гартувалась сталь”, українські письменники М.Я.Зарудний, В.О.Міняйло. 

      Село Завадівка Володарського району Київської області 

     Село Завадівка Володарського району Київської області розташоване в північно-західному напрямку від районного центру на відстані 2 км і 24 км від найближчої залізничної платформи Тетіїв. Село знаходиться за Рогознянською протокою, що впадає в річку Рось. Через Завадівку проходить обласна автомагістраль „Київ-Тетіїв” 
     Чисельність населення села Завадівка – 813 , с.Др-26 
Площа території – 303 га, 67,5 га.
    За адміністративно-територіальним поділом 20 століття село входить до Володарського району. На території села знаходиться поштове відділення Завадівське та Завадівська сільська рада, до якої входить ще с.Дружба (1991 року історична дата утворення). 
    Поштовий індекс – 09350 
    Код АМТС - 8-044-69 
    Телефон - 5-77-75 
    Адрес ради - 09350, вул.Піонерська,30 
    с.Завадівка 
    Володарський р-н, 
    Київська обл. 
     На території села знаходяться: 
- Поселення Ш-ІУ ст. н.е. Черняхівської культури на надзаплавній терасі лівого берега р.Рось, по обидва боки від мосту Завадівка-Рачки (1000х100 м)
- Поселення Ш-ІУ ст.н.е. черняхівської культури 1,5 км на ПД від ПД околиці села, на надзаплавній терасі лівого берега р.Рось, біля насосної станції (200х80 м).
- Поселення Ш-ІУ ст.н.е. черняхівської культури 3 км на Пн Сх від Східної околиці с.Городище-Косівське, на першій надзаплавній терасі лівого берега річки Рось, 50 м на Пн Сх від посадки (200х60 м)
- Поселення ХУ-ХУШ ст.н.е. на території нового колгоспного саду (500х50 м.)
- Поселення ХІУ-ХУП ст. н.е.
- Курганна група Ш тис. до н.е. – І тис. н.е., до якої входить відомий в науковому світі курган „Орлиха”.
     В березні 1992 року під час огляду стінок траншеї газопроводу Володарка-Зрайки на південь від с.Завадівка Володарського району Київської області виявлено залізну криницю, уламки кераміки та печини черняхівської культури з рештками поховань і господарських об”єктів. Кераміка зібрана на площі 800х300 м. Одним з місцевих жителів передано експедиції Інституту археології НАН України біконічне сіроглиняне пряслице діаметром 3,5 см та висотою 1,5 см. Наявність криниці свідчить про існування на цій території групи поселень, що спеціалізувалися на видобуванні та переробці заліза. Одержані в результаті розкопок матеріали дають можливість археологам говорити про перспективність подальших досліджень Завадівського гнізда черняхівської культури Київщини, яку вперше дослідів на початку 20 ст.н.е. видатний український археолог Вікентій Хвойка біля сіл Ромашки та Черняхів. 
    За минуле століття пам”ятки такого типу виявлено в більшості регіонів України від Прикарпаття до Харківщини та Чорноморського узбережжя, у суміжних областях Російської Федерації (Курській, Білгородській областях), у Молдові та Румунії. 
     Зараз в Україні відомо близько 3000 черняхівських пам”яток, в тому числі, по Володарському району в селах Березна, Городище-Косівське, Завадівка, Зрайки, Косівка, Лихачиха, Лобачів, Логвин, Мармуліївка, Матвіїха, Михайлівка, Пархомівка, Руде Село, Тарган, селище Володарка, що свідчать про давність поселень людей на цій території. 
    Перша назва населеного пункту була „Завада”, що походить від польського слова „завадзінь”, що значить „перешкода”. В минулому Завада виконувала сторожове призначення для Замку Володарської слободи (Володарки). 
     1594 року, за наказом Київського воєводи Острозького, білоцерківський воєвода Булича Курцевич напав на Володарську слободу і зруйнував Замок. Проте його швидко було відбудовано, про що згадує у своїх спогадах Брих Лясота, який з посольством до козаків перебував у цих краях в 1594 році. 
Проте історичною датою утворення Завадівки вважається 1707 рік. На землях Завадівки було декілька хуторів. Один розташовувався на переїзді через Рогознянську протоку (Зелюнька), другий – на Камінному броду, в напрямку Городище Косівського. Ці хутори було знищено поляками у 1773 році після Коліївщини. Старожили переказують, що це зробив слуга-управитель графа Лидинського-Діяківський. На цих землях стали випасати худобу-молодняк і побудували великі приміщення з метою утримання худоби в зимовий період. Тут же побудували декілька хат для пастухів та їхніх родин.
     Заселення завадівського степу розпочалося лише після розділу Польщі (1795 р.) шляхтою католицького та уніатського віросподівання. Вільні шляхтичі оселялися по правій стороні Рогозянської протоки. Понад дорогою розселялися перші поселенці Білецькі, Ганецькі, Бариловичі та інші. 
      1840 рокумістечко Володарку та слободи в Завадівці з її вигонами придбав поміщик Абрамович. Частину населення він переселив, а на тому місті, де воно мешкало, побудував господарські будинки та палац для управителя маєтку. Одну землю Абрамович поділив. Собі забрав лани поблизу села і кращі землі на рівнині поблизу свого господарства. Поступово Абрамович почав заселяти Завадівку кріпаками з інших своїх сіл, де ті випасали худобу та косили сіно. Завадівка почала заселятися в дві лінії. Верхня сторона – шляхтичі, нижня сторона, до протоки, кріпаки. Дорогу, якою їздили з Володарки до Завадівки та Косівки, переніс вище, а через протоку насипав греблю і поставив шлюз для спуску зайвої води (Гребля існує по цей час). 
Абрамович побудував в селі млин, який віддав в аренду шляхтичу Зелінському, але велика вода в 1848 році розірвала греблю і зруйнувала млина.
    Луки, де був став, селяни почали називати „Ставище”, а місцевість, де був побудований млин, „Зелюнькою”. Ці землі поміщик обкопав канавою і організував на них вирощування посівного матеріалу. Запросив агронома-управителя, побудував хати для слуг. Так виникла ферма „Зелюнька”. 
     В 1847-1848 роках царський уряд провів на Правобережній Україні „інвентарну реформу” (інвентарний опис маєтків). Згідно правил, за селянами закріпилася земля, якою вони користувалися. Кріпаків в Завадівці було 57 сімей, які розділялися на категорії: парові-піші. Парових селян було 6 сімей. Вони мали орної землі 0,6 га на ведення господарства. „Піших” селян було 51 господарство. Вони мали орної землі по 0,5 на господарство. Всього селяни мали 386 га землі. Ляхів (однодворців) було в селі 13 господарств. Всього селяни Завадівки разом з кріпаками та ляхами мали орної землі 561 га, а поміщик – 1232 га (майже в 3 рази більше). Після інвентарного опису 1847-1848 роках н.е. поміщик приймав до села вільних селян, але землю їх не забезпечував. Таких селян призивали „бобилями”. Вони наймалися до поміщика на поденну роботу або на літній сезон (з 25 березня по 8 листопада). 
    При Абрамовичах панщина в селі посилилась до 4-5 днів на тиждень. Іноді управителі їх маєтку заставляли селян відробляти панщину цілий тиждень. Поміщицькі поля засівалися пшеницею, вівсом, ячменем, просом. Сіяли вручну. Косили косами, жали серпами, в”язали перевеслами. Молотили ціпами або камінними катками-гарманами. Робочий день тривав від сходу сонця до заходу. Від непомірної праці селяни зубожіли і вмирали, або тікали на вільні землі (Херсонщину, Таврію). 
    Після реформи 1861 року в селі було запроваджено нову систему управління. Сільськогосподарський схід став обирати собі старосту, збирача податків, десятників. Сім сіл стали об”єднуватися у волость. Завадівка відійшла до Володарської волості. Сільські волосні органи підпорядковувалися мировим посередникам, яких призначали з місцевих поміщиків. В Завадівці утворили 2 громади: від селян та від шляхтичів. Ці громади проіснували до 1917 року. 
    1878 року Абрамович Л. Ввідав село Завадівку в посаг своїй дочці Аделі, котру засватав Руліковський. Новий поміщик розпочав в селі будівництво палацу. Спочатку він збудував цегельню для випалювання цегли на новобудову, де стали працювати безробітні селяни за мізерну плату. 
1894 року Руліковський віддав розпорядження розкопати могилу (курган „Орлику”), яка була пам”яткою давніх часів.
    При розкопах ніякого скарбу для поміщика не знайшли. Відкопали лише похованого воїна (кістки), заржавлену саблю, лук, стріли, глиняний кухоль для води. Раптово Руліковський захворів, розкопки припинили. 
На початку 20 століття, в 1904-1905 роках в період російсько-японської війни, частина населення Завадівки була мобілізованою і воювали.
    1906 року пан Руліковський заборгував в земельний банк грошей і його маєток передали на поруки. Банк прислав свого управителя Левіцького. З 1910 року поміщицький маєток і землю взяв в оренду поміщик Кобилянський, який користувався ним до 1917 року. 
     Звістку про перемогу Жовтневого перевороту 1917 року в Росії селяни зустріли з піднесенням, сподіваючись, що їх віковічна мрія про землю здійсниться. Проте до вирішення питання про землю пройшло ще чимало часу. Громадянська війна тривала майже 3 роки 1918 року в селі був створений революційний комітет, головою якого призначили Іщука Михайла, пізніше – Семенюка Миколу. В роки громадянської війни (1918-1919 рр.) та у боротьбі з басмагами (середня Азія, Далекий Схід) у 1921-1923 рр. загинули Ковальчук Юхим, Степаненко Трохим, Курманчук Степан, Діяківський Вацлав. 1921 року, коли в Україні громадянська війна закінчилася, в селі організували комітет незаможніх селян (КНС) згідно Постанови Українського Радянського уряду від 9.05.1920 року. 
    1922 року на тій частині земель, яка мала місцеву назву „Зелюнька”, було організовано першу в селі артіль „Рось”. В артіль увійшло 22 сім”ї. Очолив роботу артілі Іщук Михайло, який до цього працював головою Володарського ревкому. 
     1927 року в с.Завадівці було створено „Машинне товариство”, яке надавало допомогу селянам-біднякам у придбанні сільськогосподарської техніки. Очолив товариство Ковальчук Петро Антонович, місцевий житель села. 
     Роком раніше, на бувшій поміщицькій землі, яка носила назву „Загребля” (або „Орлиха” по назві могільника Київської Русі) було організовано ТСОЗ, який проіснував до 1929 року і в 1930 році був реорганізований в колгосп. В цьому ж, 1926 році в урочищі „горби”, було організовано радгосп, який у 1937 році влився в колгосп. 
Колективізація в селі проходила в складних умовах, з грубим порушенням добровольності. Тим, хто неохоче вступали до колгоспу причіплювали ярлики „підкуркульник”, їх піддавали репресіям. Годинського Павла, Годинського Степана, Снитко Павла розкуркулили і вислали з села як таких, що використовували найману працю. Пилипа, Марію, Стефана, Володимира, Євгена Діяківських та Прозора Арсеня репресували як середняків.
    Колективізацію в селі проводила група сільських активістів, яку очолював 25-тисячник Білявський, голова сільської ради на той час. 
    Восени і зимою 1929 року та весною 1930 року майже щоденно проводилися збори селян щодо вступу в колгосп. Весною 1930 року було проголошено про створення колгоспу ім.Балицького (тодішнього начальника державного політичного Управління України). Першим головою колгоспу призначили Вітюка Костянтина. Членами колгоспу стали 117 господарств. 
    1932 селяни отримали поганий урожай. З осені населення відчуло ниточку хліба, продовольства, фуражу. Керівництво села безвідповідально вивезло з села залишки хліба. Забирали з кожного двору не лише зерно, а й квасолю, соняшникове насіння. Хто хоч слово говорив проти – того називали „ворогом народу” з усіма наслідками. Політика „викачування” продовольства з селян стала причиною жахливого голоду 1932-1933 років, від якого померло понад 460 осіб. 
      1941 року, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, в селі мобілізували 217 чоловік призивного віку на фронти війни, з яких не повернулися додому 103 воїни. У роки Великої Вітчизняної війни село було окуповано німцями. Звільнили селян 1 січня 1944 року. 
    В післявоєнний період з 1946 по 1955 рік в колгоспі побудовано 9 великих будівель загальною площею 8017 кв.м., в тому числі: корівники, свинарники, конюшні, млин, дитячі ясла, контору. 
Було механізовано сільськогосподарську працю, закуплено максимальну кількість сільсько-господарської техніки і реманенту, укруплено колгосп, механізовано тваринницькі ферми, зріс добробут селян.
Станом на 1.01.1962 року в селі вже проживало 1357 чоловік, в т.ч., працездатнимибули 490 осіб, з яких в промисловості працювало 16 чоловік, в сільському господарстві – 419 чоловік, на транспорті – 14 чоловік, на будівництві – 8, в освіті і культурі – 25 чоловік, в медичних установах – 5; решта – в торгівлі, та адміністративно-управлінському апараті.
    В 60-ті роки було запроваджено масовим посівом такі нові культури як кукурудза, боби. Основними видали продуктивного тваринництва стали велика рогата худоба, вівці, свині, кури, качки. Допоміжним виробництвом в колгоспі стала олійня, млин. 
    Самовіддана праця колгоспників в 60-ті роки минулого століття була відмічена високими урядовими нагородами. 32 чоловіки було нагороджено орденами „Трудового Червоного прапора” та „Знак пошани”. А Курманчук Ніну Андріївну нагородили орденом Леніна („Золота Зірка”) з присвоєнням звання Героя Соціалістичної праці за високі врожаї цукрового буряка. За всі післявоєнні роки орденами і медалями в селі Завадівці нагороджено 43 колгоспники. 
    Зміни, що сталися у 80-90-ті роки 20 століття, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села. В Завадівці поступово зростає роль малого підприємства, яке перетворюється на самостійний сектор сільської економіки.На території села виділено зони розвитку промисловості, насінництва, тваринництва, переробки сільськогосподарської продукції. 
     Вільними приміщеннями на території села є гуртожиток (125 кв.м), дитячий садок (170,% кв.м), баня (142,7 кв.м), молочнотоварна ферма (180 кв.м), магазин (300 кв.м), що знаходяться у власності ПСП „Діар”, Завадівської сільської ради, РайСТ і очікують своїх інвесторів. 
     На території села діє аграрне СПП „Діар”, яке має тваринницький напрям і спеціалізується на свинарстві, вирощуванні злакових культур. Працює цегельний завод. Функціонує ФГ „Рось”, ТОВ „Колос”- „Євро-свинка”, ТОВ „Володарка-комбікорм”. 
    В селі є Будинок культури, бібліотека, НВК „ЗОШ І-Ш ст.-ДНЗ”, ощадбанк. 
    В селі народилися: 
- доктор історичних наук, професор, автор багатьох наукових праць П.П.Бачинський, Герой Соціалістичної Праці, орденосець ордена В.І.Леніна та „Золота Зірка”.