Розташувалися в дідусевому будинку, переночували, а ранком батько з речовим мішком попрощався з дідом, бабою, поцілував нас, мама із тримісячною Тетяною на руках провела його до воріт. Він обійняв їх обох, мама плакала, батько теж змахнув сльозу, відійшов, низько вклонився всім нам, що стояли біля порогу, і пішов. У нас почалося нове життя. 
     До нашого приїзду будинок нашого діда був уже переповненим. У нього з бабунею були свої вже дорослі діти: старша дочка Оксана, молодша Надія й син Анатолій 1929-го року народження. Продовжувала ще проживати з ними після того, як пішов на фронт їхній син Андрій, невістка Марфуша з їхнім маленьким сином. До цього часу повернулася в рідну домівку моя, що не мала свого будинку, тітонька Олександра із трьома дітьми: Надією, Володимиром і дворічною Раєю. Останніми прибули ми, четверо, зі своїм домашнім скарбом. Всі 14 чоловік на двокімнатну сільську хату: малий, малого менший.
    Це якщо не брати до уваги трьох дітей найстаршого сина діда й баби - Микити Григоровича, що також пішов на війну й залишив на піклування не дуже здорової своєї дружини Франі трьох малолітніх дітей у своєму будинку. Вони теж з початком війни жили переважно в будинку нашого діда. Таким став сімейний ковчег у Григорія Ткачука, діда Качура по-сільському, у ту тяжку пору початку війни. Треба було якось жити: годуватися такій ораві, укладатися на нічліг, установлювати життєвий порядок і дисципліну. Всі ці завдання успішно вирішували дідусь Григорій і бабуся Ганна. Пам'ятаю, надвечір ми вносили в більшу кімнату річкове сіно, стелили ним земляну підлогу, зверху накривали великим рядном, під голови клали подушки, старі піджаки й кожухи, вкривалися ковдрами й чистою мішковиною, незадіяним верхнім одягом й укладалися спати. 
    Рано вранці дідусь відправлявся на риболовлю. Він був гарним рибалкою, мав свій човен, сітки, ятері, такі плетені сітки. І коли ми прокидалися, він приходив уже з уловом по 2 - З кілограми риби з ріки Рось. Дорослі хлопчики приносили воду, дрова до грубки, біля якої возилися бабуся й тітонька Олександра. Дівчатка наводили порядок і чистоту в будинку. Так жили. 
    Якось наприкінці липня над селом закружляли німецькі літаки, стало чутно далекі розриви бомб. Наближався фронт, дідусь вирішив: усім зібратися, і ми побігли до наших родичів по бабусиній лінії, родини Короленків, у їхньому великому льоху сховалися від можливого бомбування й ворожих солдатів. Там ми сиділи в темряві із закритими люками тихо й чули, як по селу з великим тріскотом кілька разів туди й назад проїжджали німецькі мотоциклісти, строчили кулемети, розірвалося десь далеко кілька бомб. 
    У льосі ми пробули до світанку. Потім всі разом, 20 чоловік, пішли в будинок нашого дідуся. Зібралися, приготували їжу, поснідали. Всіх молодших уклали спати, старші зайнялися справами в будинку, на городі. Я з бабусею Ганною сиділи біля воріт на великому пласкому камені біля перелазу. Спереду, за великим вигоном для худоби, йшла шосейна дорога від моста через річку Рось, біля млина в центр села. Було тихо. Учорашніх німецьких мотоциклістів не було чутно. Ми про щось розмовляли. 
    Раптом по шосе промчали один, другий мотоцикли з колясками, у яких сиділи німецькі солдати в залізних касках. Мотоциклісти проїхали в центр, потім повернулися назад, виїхали на вигін і зупинилися. А через якийсь час, може, півгодини, на нашу галявину в'їхало кілька критих брезентом німецьких машин, з яких з голосним незрозумілим говором стали вистрибувати озброєні солдати в касках і без них. 
    Бабуся взяла мене за руку й повела в будинок. Я сів біля вікна й став дивитися на німецьких солдат. Вони швидко розташувалися, їм почали розносити якісь пакети, консервні банки. Двоє або троє з них направилися до нашого двору. Дідусь вийшов їм назустріч. Вони шукали колодязь, питну воду. Дід Григорій якось пояснив їм, що ми беремо воду з річки, він рукою показав, де спуск і місце для забору чистої води. Після цього частина солдат пішла до ріки, а інші взялися за їжу, їх було чимало, чоловік 50 - 70, всі вони про щось говорили, сміялися. 
Після обіду за голосною командою командира німецькі солдати сіли в машини й виїхали із села. Запам'яталося після цього, що на нашому вигоні німці залишили дуже багато порожніх консервних банок, пакетів, сміття усілякого, і ми через це не могли грати на нашому улюбленому місці, поки дідусь не наказав нам зібрати весь мотлох і винести в яр.
     Як ми, онуки нашого діда, жили в згоді? Було по-всякому. Старшим у нас був молодший син дідуся Анатолій, йому тоді було 14 років, ми були молодші за нього, і він користувався в нас високим авторитетом. Звичайно, всі ми були різними за характером й здібностями. Були в нас радості, траплялися взаємні образи, ми раділи, сміялися. Але, головним правилом для нас було: допомагати один одному, слухати й підкорятися старшим, своєму дідусеві й бабусі, матерям нашим. Це, напевно, і врятувало нас, коли було важко або нестерпно важко. 
    Німці прийшли. Десь ішли бої, іноді до села доносилися глухі розриви бомб і снарядів. У село почали прибувати поранені фашисти і їх розміщали в нашій сільській лікарні. Але через тиждень-два все почало стихати. Фронт пішов далі, на схід. У цей час мама знайшла для нас вільну житлоплощу. Нею виявилася частина великого будинку, залишеного єврейською родиною Резник, що втекла від німців, у центрі села. Там після відходу хазяїв залишилася жити їхня служниця, українка на ім'я Катерина. Дідусь не заперечував, у його будинку нам було дуже добре, але тісно. Незабаром таку ж квартиру знайшла й переселилася з дітьми тітонька Олександра. 
     Тепер головна турбота про нас залишилася за нашою матір'ю. Треба було думати, чим нас нагодувати і як зігріти. Запаси, привезені нами із села Тарган, уже закінчувалися. Попереду була осінь, зима... 
    І ось наприкінці серпня або початку вересня прийшов наш батько. Через кілька днів - дядько Микита й чоловік тітки Олександри, Андрій. Тоді було незрозуміло, як це трапилося. Потім розібралися, що в середині серпня німці зуміли оточити в районі міст Умань, Біла Церква, Житомир велику кількість радянських військ. Наше село було на території цього фашистського оточення. Солдати, не маючи можливості вирватися з оточення, групами з боями пробивалися до своїх. А коли це не вдавалося, щоб не потрапити до німців, деякі з них, у кого були поруч родини, поверталися до своїх сімей. Тоді під Уманню й Білою Церквою в полон до фашистів потрапило понад 100 тисяч радянських воїнів. 
    - Повернулися до своїх осель всі, - горювала після цього бабуся Ганна, - не прийшов тільки мій Андрюша. Він такий совісний, добрий до людей. Може, все-таки вийшов з того пекла, де був твій батько, з'єднався з нашою армією, залишився живим і здоровим. Боже, дай йому можливість вижити. 
    Вона говорила про це часто. Чекала. Натруджена й старенька моя бабуся, з особливою увагою ставилася до своєї невістки Марфи, її маленького сина, розуміла тривогу й занепокоєння своєї невістоньки. З повними очами сліз говорив про свого зниклого сина й дідусь. Чекали про нього звістки всі ми до кінця війни. 
- Пропав безвісти, - відповіли на офіційний запит.
     В 1941-му році, при виході з оточення, мій добрий дядько Андрій Григорович загинув у бою. Німці потім писали, як самовіддано билися наші солдати в серпні 1941-го року на Київському напрямку. 
Коли прийшов батько, нам стало легше. Вся родина була разом. Батьки стали думати, як жити далі. Однак ніхто не знав, як поведуться окупанти. Спочатку батько сидів в хаті, возився з нами. Потім, за прикладом таких, як він, недавніх бійців Червоної Армії, почав виходити у люди.
    А німці в цей час почали встановлювати свої порядки. Наше село Володарка на березі річки Рось, оточене віковими лісами, великими чорноземними полями, було одним із кращих місць, де фашисти побачили жадане майбутнє, коли вони стануть нашими панами й одержуватимуть чималі прибутки. Перше, на що вони звернули увагу, був неприбраний до кінця колгоспний урожай, наявність ще великої кількості худоби, домашньої птиці. І вони почали грабувати, вимагати від селян свиней, курей, яєць, молока. Всіх, здатних працювати, почали мобілізовувати на роботи в поле, на маслозавод, колгоспні ферми. Зерно, м'ясо, масло, сири відправляли у свій фатерлянд і німецьким військам. Це був час їхніх переможних боїв. 
    У Володарку прибула німецька військова частина. Солдати розмістилися в основному в нашій великій двоповерховій сільській школі. Там вони встановили армійський порядок, військову охорону, на стадіоні поставили машини, у шкільному дворі - візка й більших німецьких коней-ваговозів. 
    З'явився в селі й комендант, що зайняв приміщення Володарского комітету партії. А також почала формуватися німецька поліція. Фашисти не хотіли займатися грубим примусом людей. Вони розраховували творити насильство відібраними для цього з місцевих жителів виконавцями. Вони шукали собі помічників. Добір відбувався так: спочатку, за рекомендацією перших наближених їм людей, вони підбирали потрібних на їхній погляд кандидатів у поліцейські. їх викликали в управління коменданта, розмовляли, пропонували роботу з гарним заробітком, домагалися згоди, ставили у військовий стрій і вимагали беззаперечного підкорення. 
     У кожному селі комендант у такий же спосіб призначав старосту і його помічників. Вони були потрібні німецькій владі, і, найчастіше їх призначали в примусовому порядку. Всім прийнятим на німецьку службу старостам, поліцейським видавали темно-синій формений одяг. Були серед них перелякані, покірні владі люди, беззаперечні виконавці. Траплялися й такі, які, роздобувши від фашистів владу, почали вислужуватися, лютувати і знущатися над людьми. 
    Про таких, як їх зараз називають "відморозків" людт говорили з жахом і презирством. Був, пам’ятається у нас такий молодий виконавець із сусіднього ється села Березна за прізвищем Гороховський, що підібрав собі групу таких же, не завжди тверезих, шибеників і знущалися з людей. Але на початку зими 1943-го року його, карателя, у Володарці вночі спіймали в темному провулку, побили до напівсмерті, а потім вкинули в глибокий колодязь. 
     От на таких покидьків спиралася фашистська влада. Хоча серед старост, поліцейських нашого й інших сіл було чимало таких, кого німці примусили піти до них у помічники. Служили вони неохоче, намагалися не помічати антифашистських настроїв, по можливості допомагали людям, дозволяли нести з полів додому частину врожаю. Німці, звичайно, таких помічників не дуже шанували, з поліції виганяли. Став таким поліцейським і чоловік моєї тітоньки Олександри, Андрій Тимченко. Його спочатку німці поставили начальником поліції Володарки.            Незабаром хазяї визнали його нетямущим працівником й зняли з начальників, поставили рядовим поліцейським, а потім і з поліції вигнали. Однак коли наше село звільнила Червона Армія, то йому пригадали все, швидким судом засудили на 25 років, заслали на Північ. Там у Воркутинських таборах він і загинув. 

      На чолі місцевої влади у Володарці був комендант і трохи його помічників, військовослужбовців німецької національності. Районним комендантом у нас був пан Гельмут, невисокий, повненький німецький офіцер. Він іноді в штанах-галіфе, до блиску начищених чоботях і коричневих рукавичках прогулювався центральною вулицею села, чемно вітався й вимагав, щоб йому, комендантові, люди висловлювали повагу й шанування. 
     Але був у нас такий майстер підштрикнути, пожартувати, веселий і дотепний мужик на ім'я Степан. Одного разу, коли комендант гер Гельмут ішов йому назустріч і сказав йому німецькою: «Гутен таг» (добрий день, тобто), Степан йому також чемно відповів: «Поцілуй мене в задницю». Німець зупинився, перепитав Степана: «Вас? Вас?» (що? що?). На що Степан теж чемно сказав: «Мене й мого кума». 
    Комендант, виявляється, усе зрозумів, витримав образу, пішов. А до вечора наш Степан був уже в поліцейській кутузці. Наступного дня в центрі села в польському костьолі поліцейські зігнали кілька десятків селян, вивели з тюремної камери Степана, представили його на кам'яних сходах публіці, спустили з нього штани, накинули на голову сорочку, поклали на приготовлений ослін, начальник поліції оголосив народу за що і як буде покараний винний. А потім дав команду поліцейським привести вирок у виконання, і наш веселун одержав 20 ударів привезеним із самої Німеччини для таких цілей спеціальним батогом. Таким був хазяїн нового німецького порядку в нашому селі. 
     Батька мого влада спочатку не чіпала. А на початку грудня 1941-го року за ним прийшли два поліцейські й повели у в'язницю. Потім ми довідалися, що не його одного, комуніста, і голову колгоспу, туди перепровадили. Очевидно, німці на той час уже освоїлися, створили дієздатну поліцію й почали розправу над своїми ворогами й небезпечними для них людьми. 
    Ми все-таки сподівалися на краще. Та мамі потім сказали, і що батька німці звинувачують у пособництві радянській владі, і також за те, що на початку війни він організував у селі Тарган знищення колгоспного майна й інші "гріхи". А те, що такі звинувачення були, підтверджується таким важким випадком. Через кілька тижнів після арешту, наприкінці грудня 1941-го року, коли мама натопила грубку, і ми сиділи на великому нашому ліжку, раптом привели батька. Він був неголений, у чоботях, штанах і світлій сорочці. Його посадили на табурет перед нами й один з поліцейських став задавати йому запитання й вимагати від нього відповіді. Не пам'ятаю, про що вони його запитували, але батько відповідав: 
- Немає. Такого не було. Нічого про це не знаю.
    Ми всі були переляканими від такого видовища. Моїх маленьких сестер мама сховала за свою спину. А я сидів з нею поруч, дивився на мого батька й не розумів, чому з ним так поводяться. 
     Не добившись потрібної їм відповіді, поліцейські силоміць поклали батька грудьми на табуретку, підняли до голови його сорочку й почали бити німецьким гумовим батогом. Батько спочатку важко стогнав, потім від нестерпного болю почав плакати. Почали ридати моя мати, сестри, заревів й я. Карателі продовжували стьобати широким, у народі прозваним гумою, батогом, по батьковій спині. Я бачив, як після кожного удару на його тілі залишалися червоні смуги, розумів, як боляче від таких ударів, від принижено придавленої до табуретки поліцей ським голови батька. 
    Він стогнав, закликав катів до совісті, просив їх зупинитися. Але вони продовжували свою звірячу справу. Потім знесиленому батькові там же, на табуретці, вони відвернули до пояса його сорочку, підняли, і повели до дверей, на вулицю. Пам'ятаю, як стала червоної від крові його біла сорочка, як біля дверей він повернувся до нас і крізь сльози вимовив: 
- Прощавай, Катя, бережи наших дітей.
    Батька повели. Ми продовжували плакати. Прийшла схвильована сусідка, що жила через стінку, почала заспокоювати нас, допомагати вийти з важкого стану. Було дуже страшно. Я дуже хотів все забути, але не можу й дотепер. Після цього я важко занедужав, у гарячці я бачив, як все так же безжалісно б'ють нашого батька, маму, всіх нас, навіть маленьку сестру Тетяну. Старша сестра Ганна, що почала було вже непогано говорити, замовкла, перестала вимовляти слова, а коли, згодом, розговорилася, то при хвилюванні почала заїкатися. 
 Мені було шкода батька. І якимсь дитячим чуттям розумів після цього, наскільки важко стане матері нашій, коли ми залишимося самі. Тепер вона повинна була сама вирішувати й робити все, щоб ми вижили.

   Була зима, ми бідували, не вистачало хліба, картоплі, жирів. Спасибі дідусеві й бабусі, вони допомагали нам виловленою рибою, вузликами саморобних круп і окрайцями хліба. Не забували, на щастя, нас куми й друзі з Таргана. Мама терла картоплю й готувала нам драники, а ми з ходу уплітали їх, запиваючи молочною сироваткою, що нашій неньці передавала подруга з маслозаводу. 
     У січні 1942-го року, у холодний і похмурий день, коли я ще хворів після жорстокого побиття батька, до нас у будинок раптом увірвалися троє поліцейских. Один з них став на дверях, а двоє почали обшукувати нашу хату. Зайшли на кухню, потім прийшли в нашу кімнату, де я лежав, заглянули під моє ліжко, потім у мою постіль. Далі посадили мою маму на табурет, де били батька, і почали вимагати від неї вказати, де наш батько. Мама була в розпачі, злякалася, почала плакати, за нею ми також пустилися в галас й сльози. Її запитували, де ховається наш батько. Вона ж говорила, що не знає. Запитали й мене. І я відповів, що до цього інші поліцаї його побили й повели у в'язницю. Так вони нічого не домоглися. А, ідучи, попередили нас, що вони мого батька все одно знайдуть і розстріляють. 
    Знову прийшли сусідка Катя, мамина подруга Марія, почали розпитувати, як проходив обшук, і прийшли до висновку, що наш батько втік з німецької в'язниці. Як - невідомо. Мама трохи заспокоїлася. 
    Через тиждень або більше, у неділю, приїхали до нас мамині куми, привезли небагато продуктів і повідали, що у Володарській поліції служить один їхній добрий знайомий, котрий на Різдво наказав моєму батькові вивести поліцейських коней на водопій, до річкової ополонки. Було дуже холодно, стояли водохресні морози. Батько попросив у сусідів по камері кожушок, теплу шапку, взяв цебро й повів коней до відомого всім місця на річці, до оранжереї або по-нашому, сільському, до режерні. Привів коней до ополонки, відколов підбором лід, напоїв одного коня, озирнувся - нікого з поліцейських спостерігачів він не побачив. Тоді він залишив коней і побіг по льоду через річку, до лісу. Добіг, зупинився - ніхто не переслідував. Пішов лісом по невеликому снігу, дійшов до Володарского лісництва, знайомий лісник дав йому небагато їжі й він пішов далі. 
    Місця він знав добре, ішов лісом, околицями, заходив у глухі села, просив й одержував від людей підтримку й допомогу. Адже майже в кожного із селян хтось із близьких людей був далеко й, можливо, так само блукав по білому світу. Але багатодобова, тривожна й голодна втеча від карателів, зимовий холод зробили свою недобру справу. Коли батько знайшов партизанів, у нього були відморожені й вже гноїлися пальці обох ніг, душила важка форма пневмонії. 

     Такі слабкі, хворі люди партизанам були, звичайно, у тягар. І його залишили на постій як далекого родича у жінки похилого віку в одному із глухих сіл Тернопільської області. Його нагодували, сховали й підлікували. Зажили рани на ногах, а легені, на жаль, залишилися ураженими. Там він прожив майже три роки війни. 
 А ми у Володарці, знехтувані фашистською владою, перебивалися жалюгідним статком і від цього постійно хворіли на виразки й інші хвороби. З надією чекали весну 1942-го року, коли з'явиться лобода, перші ягоди. 
 Пам'ятаю, як мамин кум Семен Бондарук привіз нам пляшку молока й буханець свіжого хліба. Мені, старшому, мама виділила менше половини кухля, а хліба дістався шматочок побільший. Я сидів на печі й пив молоко малюсінькими ковтками, щоб подовжити задоволення. У той час у мене на руках і ногах були великі виразки, які не дуже боліли, але не гоїлися, тільки збільшувалися в розмірах. Я не знав чому. Напевно, від недоїдання й відсутності в організмі необхідних вітамінів. 
    Війна тривала. Навесні 1942-го року гітлерівці наполегливо вимагали від місцевої окупаційної влади більше зерна, м'яса й робочих рук для підтримки сил Німеччини і її воюючої армії. Всіх працездатних людей переписували в облікові кни¬ги й змушували від них відбувати трудову повинність. 
    Навесні наша мама була записана в бригаду німецьких колгоспників і з раннього ранку відправлялася на роботу. Вона будила мене, свого першого помічника, якому йшов уже шостий рік, і наказувала: погодувати Ганну, Тетяну, бути постійно біля будинку, доглядати своїх сестер, нікуди не відлучатися. Я, сонний, погоджувався, годував дівчаток, небагато займався з ними, а потім на годинку йшов з будинку подивитися, що навколо робиться. 
   Мама приходила ввечері, сестрички до цього часу були одні в будинку, а найчастіше десь ходили по вулиці. Мама їх знаходила, потім з'являвся і я, їхня нянька. Влаштовувався «суворий допит», нерідко я одержував по заслугах від неньки паска або міцних ляпанців по задньому місцю. Наступав новий день, і я знову тікав з будинку. Чому? Не знаю. Напевно, тому, що в Таргані мені вдавалося йти зранку з будинку й бути серед людей, знаходити там радість і задоволення своєї дитячої цікавості, я звик і важко змінював ці звички. Тому, що мені постійно хотілося шукати щось нове, раніше мені невідоме й цікаве. 
      Дуже добре мені було поруч із дідусем Григорієм. Ні з ким він так терпляче й довго не спілкувався, як із мною. Він називав мене Шурою. Намагався зі мною ходити в гості до своїх товаришів. Або влітку, коли йшли затяжні дощі, він запрошував мене на горище. Там зберігалося сіно. Ми готували собі лежбище, стелили покривало, лягали. По залізному даху стукав літній дощ, пахло сіном, ми з дідусем вели нескінченні розмови про долі людей й, звичайно, про війну. Розповідати йому було про що. 
     Він воював солдатом першої світової війни, бував у рукопашних атаках, його ранили в руку, він за хоробрість був нагороджений Георгіївським хрестом й, головне, добре розумів події, що відбувалися. 
     Дідусь Григорій був добрим, дуже розумним, але не любив мій дідусь людей ледачих, нечесних і брехунів. За те, що я йшов з будинку, він мене дуже лаяв, погрожував своїм покаранням. Але все-таки я був у нього, здається, старанним учнем. Мені було приємно також приходити до баби Ганни, вона садила мене поруч, розповідала про все, турбувалася про мене. Я був вдячний дідусеві й бабусі й відповідав їм за це своєю дитячою любов'ю. Спасибі вам, дідусь і бабуся, ви мені дуже допомогли в житті. 
     Мені було дуже цікаво спостерігати, як живуть німецькі солдати, чим вони займаються. Я йшов до школи, де розміщався їхній гарнізон. Наше село тоді було, напевно, одним з місць, куди направлялися з боїв на відпочинок німецькі військові частини. У шкільний парк я проходив вільно й бачив, як шикувалися, марширували, співали свої стройові пісні, від-почивали їхні солдати. Ніхто з них мене не кривдив, не висловлював презирства, не погрожував. Я бував у них часто і багато хто впізнавав мене й навіть вітав. 
 Так часто ніхто не бував серед німецьких солдатів. Майже в кожній змінній команді в мене були знайомі й друзі. Пам'ятаю літнього солдата Курта. Коли я приходив, він, пообідавши, приносив мені в казанку суп зі шматочками м'яса, ковбаси, ми сідали, він давав мені їжу й з посмішкою спостерігав, як я поїдаю його дарунок. Потім він садив мене на коліна, по-батьківськи пестив, словами й жестами розповідав мені, що у нього в Німеччині є такий же син, і він за ним дуже сумує. 
    Пригадуються випадки, як у холодну зиму 1942-го року в будинок дідуся приходили молоді німецькі солдати, просто так посидіти, зігрітися на теплій лежанці. Вони знімали верхній, одяг, пригощали нас цукерками, вели розмови з дідусем, тіто¬ньками Оксаною й Надією, жартували, сміялися. Це було просто по-людськи цікаво й приємно. 
     Однак уже влітку того ж року ці або, може, інші солдати з поліцейськими за наказом гітлерівського керівництва збирали по селу повнолітніх дівчат і хлопців і вели в школу, щоб наступного дня відправити їх у Німеччину як дармову робочу силу. Тоді тільки з окупованих районів України вони угнали більше 2 мільйонів 400 тисяч чоловік. 
    У дідуся Григорія й бабусі Ганни німці забрали їх найстаршу незаміжню дочку Оксану.  Її й ще багато володарских юнаків і дівчат зігнали тоді окремо в шкільні класи першого поверху, установили цілодобову охорону й нікому з рідних не дозволяли побачень. Однак ми з бабусею ввечері підійшли на можливо близьку відстань до школи й чули, як за вікнами класів дівчата співали сумну українську пісню про залізну машину, що повинна їх, молодих, відвезти від рідного будинку й близьких їм людей. Бабуся мовчки плакала й молила Бога врятувати й вберегти її дочку Оксану. До кінця війни Оксана була в німецькій неволі. У Німеччині вона подружилася з таким же насильно угнаним на примусові роботи поляком Йозефом Штука й вийшла за нього заміж. Після війни вони виїхали в далеку Австралію, там залишилися жити. Але ж не будь проклятої війни, доля моєї тітоньки Оксани могла б скластися по-іншому. 
    Треба зізнатися, що вже влітку 1942-го, а потім й у 1943-му році моя ненька суворим словом і ремінцем зламала моє постійне бажання безконтрольно йти з хати й залишати своїх молодших сестер. Але щоразу я з нетерпінням чекав, коли прийде мама додому і я попрошу дозволу піти до діда, друзів або до німецьких казарм. Одного разу влітку 1943-го року я прийшов до нашої школи й побачив, що праворуч, біля алеї, що веде до фруктового саду, з'явилася скопана ділянка. Я сів на суху, сипучу землю й почав пересипати її крізь свої пальці. Потім підійшов до мене знайомий німецький солдат, взяв мене за руку й повів від цієї скопаної ділянки. Ми сіли з ним під каштаном. Солдат цей був завжди дуже добрий до мене, часто пригощав дуже смачними цукерками в срібній обгортці. Він почав показувати мені жестами, щоб я більше не ходив на те місце, де я недавно був. Незабаром він відправився на війну, і ми з ним більше не бачилися. 
    Пройшов час, гітлерівці пішли з нашого села, встановилася наша влада, і я був свідком, коли дорослі чоловіки, у тому числі Карпо Васильєв, розкопали ту гряду в глибину й підняли з великої ями розстріляних німцями людей, чоловіки, жінки, старі й діти. їх поклали на краю ями один біля одного. До грудей однієї з жінок, у якої руки були зв'язані ззаду, була прив'язана мотузками маленька дитина. Вони всі були по-звірячому розстріляні й звалені в ту величезну яму. При цьому, зробивши свою чорну справу, карателі підвели до ями корову, вбили її, а потім скинули її на тіла розстріляних людей. Потім фашисти закидали яму, а залишок землі розкидали, вирівняли ділянку. Мені потім розповідали, що це були партизани і їх найближчі родичі. А жінка з маленьким дитинчам була дружиною командира партизанського загону, що діяв у Білоцерківському районі. Нелюди...

    Саме на цій площадці, вже після вчиненого, я сидів, перебирав сухі дрібні грудочки землі своїми дитячими пальцями. Після побаченого той німець приходив до мене уві сні. Я просинався й думав: виходить, він знав, а, може, й сам за наказом своїх "фюрерів", стріляв у ту безневинну прив'язану до своєї матері дитину. Я часто розповідав про це своїй матері. Вона просила мене забути все, запевняла, що в майбутньому буде добре. Але невже таке забувається? Те страшне видовище бачили багато жителів нашого села. Мій ровесник Антон Шляпський, що працював згодом учителем у новій, поруч зі старою побудованій школі, напроти тієї ями, знав і пам'ятав про ті трагічні події. Він розповідав про них школярам, й, знаю, його зусиллями був установлений на місці розстріляних пам'ятний знак, табличка з написом про загиблих. 

Голос Володарщини. – 2006. -1,8 серпня