Період боротьби за українську державність
У лютому 1917 року в Російській імперії перемогла демократична революція.
Самодержавство Романових було повалено і влада перейшла до Тимчасового уряду, що був утворений Державною думою.
У березні 1917 року в Україні розгортається національно-демократична революція, 3-4 березня у Києві була утворена Українська Центральна Рада, яка стала органом тимчасового правління усіма сферами життя краю.
Наприкінці квітня 1917 р. до повітового центру м. Сквира прибули представники Центральної Ради на чолі з М. Лисим. Вони створили організацію «Селянська спілка», згодом у липні 1917 р. М. Лисий зайняв пост голови Народної управи у повіті. Водночас у Сквирі розмістився повітовий комісар Тимчасового уряду полковник Криворучко.
У самій Володарці становий пристав, урядник та чотири стражники самоусунулись від виконання своїх обов'язків. У містечку було утворено волосну народну управу, а для жителів містечка, а це переважно селяни, - сільську управу, що містилася у теперішньому приміщенні відділу освіти. Це вже згодом на території Сквирського повіту, куди входили Володарська та Пархомівська волості, з'являться перші більшовицькі осередки - ревкоми.
Представник Центральної ради, що містився у Володарці, оскільки вона мала поштово-телеграфний зв'язок зі Сквирою, мав представницькі повноваження. Селяни Володарщини сподівалися на швидке проведення аграрної реформи, яка надала б їм землю. Проте у рішенні Сквирського повітового з'їзду, який відбувся 22 - 23 травня 1917 р., і на якому виступив депутат Центральної Ради, було сказано, що приватна власність на землю в Україні буде скасована, а сама земля без викупу перейде в український фонд. Лише потім уряд Центральної Ради остаточно вирішить питання про землю для селян. Затягування у вирі¬шенні земельного питання було чи не головним прорахунком української впади.
Спроби селян Воподарщини самовільно захопити поміщицьку землю закінчувалися тим, що їх суворо карали викликані із Сквирської управи козаки. Землю і майно,самовільно захоплені селянами, наказано було повернути власникам (читай поміщикам). Поте селяни і надалі вдаються до свавільних дій в земельному питанні. Так, у телеграмі повітового комісара Криворучка від 4 вересня 1917 року йшлося про «свавільні дії» селян Березни, які забирають третій сніп ярового хліба. Схожа ситуація сталася в Рудому Селі, де селяни під керівництвом 0. Грицюка захопили майно, худобу поміщика, але були покарані за свавільні дії
Після більшовицької революції у Петрограді Центральна Рада своїм II Універсалом проголосила утворення УНР, але реальних кроків до здійснення аграрної реформи вона так і не зробила. Зате більшовицький декрет «Про землю», який вони «запозичили» у партії есерів, додав авторитету радам робітничих і солдатських депутатів. Вже наприкінці січня 1918 року, копи Київщина була окупована більшовицькими підрозділами М. Муравйова, у Сквирі зібрався з'їзд представників Рад Сквирського повіту. Було обрано виконком на чолі з більшовиком Свиридовим, а також сформовано перший повітовий ревком на чолі з учителем Д. Кобзарем.
Різку радикалізацію революційного руху на Володарщині спричинило повернення з фронтів Першої світової війни солдатів-фронтовиків. У лютому 1918 р. у Володарці відбулися вибори до ради робітничих і селянських депутатів Володарської волості. Проте діяльність волосної ради трива¬ла недовго, оскільки ІЗ березня 1918 р. Володарщина була зайнята німецько-австрійськими військами відповідно до Брест-Литовської угоди від 9 лютого 1918 року, укладеної між Центральною Радою та країнами Троїстого союзу.
29 квітня 1918 року у Києві до влади приходить гетьман П. Скоропадський. Розігнавши представників Центральної Ради у Сквирі, гетьманці створили у повіті нове керівництво на чолі з повітовим старостою, полковником царської армії Ласкіним, який був наділений необмеженими повно важеннями. У його розпорядженні була гетьманська варта на чолі з ще одним кадровим офіцером Кочубеєм та німецька піврота солдат.
На Володарщині військові підрозділи гетьмана перебували у Пархомівці - загін сердюків під командуванням старшини Аркаса, та у Березні, в маєтку Підгорських. Останній згодом буде розбитий під час антигетьманського повстання.
Політика, яку проводили німецькі військові та гетьманці, викликала невдоволення як серед більшовиків, так і в прихильників Центральної Ради. Під керівництвом колишніх солдатів, зокрема і більшовиків, на Володарщині виникають невеликі загони, які складалися з місцевих селян, що нападали на гетьманські підрозділи в селах Володарщини. В донесенні гетьманській владі управитель канцелярії Київського губернського старости повідомляв у червні 1918 року: «...В селах Володарці, Паволочі, Ходоркові організовуються під керівництвом старшин з місцевих селян червоні сотні, метою яких є вигнати германців і скинути владу гетьмана... З сіл Антонова, Терешок відправлено в Тара-щанський повіт біля 200 рушниць, один кулемет. В селах Рубченки і Рудому Селі є повстанці з 4 кулеметами, і звідси має бути напад на Сквирський повіт. Дуже небезпечними селами є Терешки, Антонів, Лаврики, Рубченки, Руде Село, Капустинці, Чепіжинці, Володарка, Логвин, Тарган і хутір Злодіївка*.
Під впливом збройних виступів у Звенигородському, Таращанському повітах на початку червня 1918 року по встанський рух перекинувся і на Володарщину.
В урочищі «Дуб» базувався військовий загін отамана Ворона, який орієнтувався на керівництво Центральної Ради, на територію району рейдував загін Клименка, який також був прихильником УНР. В гайворонських лісах вів бої проти гетьманських підрозділів загін Шевчука Данила, з ним підтримував зв'язок червоноармійський підрозділ Миколи Загороднього. Селяни Рогізни і Гайворона утворили повстанський загін, який очолював Григорій Байбарза.
У ніч на 8 серпня повстанці напали на гетьманський загін, що базувався у с. Березна. О п'ятій годині ранку партизани Загороднього зненацька захопили село, знищивши гетьманців, захопили два вози гвинтівок і роздали їх місцевим селянам. Основу партизанського загону складали переважно колишні солдати-фронтовики. До села із Сквири прибула німецька піврота солдат, яка мала вчинити екзекуцію над місцевими жителями. Але коли окупанти зігнали на майдан людей, до них прибув парламентер від червоних партизан Хома Бойко і повідомив німецького офіцера про те, що село оточене повстанцями. Німці змушені були покинути село і відступити до Сквири, а Березну зайняли бійці із загонів М. Загороднього і Д. Шевчука. Хома Бойко у серпні 1921 року очолюватиме Пархомівський волревком, а згодом буде обраний першим головою Володарського райвиконкому.
У Тадіївці сформувався загін червоних партизан, яким командував Григорій Бловатній. Сам Г. Бловатній був уродженцем Пархомівки, але проживав у тітки в Тадіївці, там наймитував, там і став організатором загону, що вів партизанські дії проти військ гетьмана, а згодом влився до бригади Г. Котовського.
В середині серпня 1918 року загін, який очолював уродженець Березни М. Загородній, захопив Володарку і наклав на поміщика Любомирського і місцевих гендлярів контрибуцію в 20 тис. карбованців та розділив між селянами врожай, зібраний на поміщицьких угіддях. Тільки наприкінці серпня військам, присланим із Сквири, вдалося розсіяти загін М. Загороднього.
Проте ні збройні екзекуції, ні великий розмір контрибуції, що їх накладала влада на селян у відповідь на повстання (на с. Березну було накладено грошову контрибуцію в сумі 180 тис. крб.), не могли зупинити падіння гетьманського режиму П. Скоропадського.
Лише в ході локальних повстань українського селянства за перші шість місяців перебування австро-німецьких військ в Україні було вбито 22 тисячі солдатів і офіцерів (за даними німецького генштабу) і більше ЗО тисяч вояків із гетьманської варти. Фельдмаршал фон Ейхгорн наголошував, що більше 2 млн. селян в Україні виступили проти австро-німецького терору. Тільки в травні-вересні 1918 р. у повстанських збройних загонах побувало до 100 тис. чоловік.
Після падіння гетьманського режиму П.Скоропадського влада перейшла до Дерикторії УНР, яку очолювали В. Винниченко і С. Петлюра. Нова українська влада прагне побудувати національну державу, але розпочинається чергова агресія більшовицької Росії, яка вже мала регулярну Червону армію.
Громадянська війна охоплює майже всю територію України, вона не знає лінії фронту, поділ на «своїх» і «чужих» за класовою ознакою ділить вчорашніх односельчан, членів однієї родини, батько йде проти сина, брат проти брата, і найстрашніше - українець проти українця. Починаючи з листопада 1918 року за період Директорії влада на Білоцерківщині, Сквирщині, Володарщині змінювалася шість разів! Селяни ж, як пише відомий історик 0. Субтельний, тримався лише землі і готовий був підтримувати будь-який уряд, що міг задовольнити його інтереси.
У лютому 1919 року командування радянського украї¬нського фронту (командуючий В. Антонов-Овсієнко) розпочинає наступ на Київщині. 22 лютого Антонов-Овсієнко наказує розпочати наступ на Білу Церкву - Козятин -Житомир. Проте наступ більшовицьких військ був зупине¬ний військами ударної групи отамана Волощенка, які витіснили червоноармійські підрозділи з Володарщини.
На початку березня 1919 року червоні відновили свій наступ силами 1-ої радянської дивізії (комдив М. Щорс) та 2-ї радянської дивізії. Група Волощенка змушена була залишити територію Сквирського повіту і відступати до Умані, згодом вона буде оточена в районі Христинівки. Такими успіхами більшовики мають завдячувати отаманам Струку, Зеленому, Данченку, які перейшли на бік Червоної армії.
У Володарці з ініціативи більшовиків було створено волосний революційний комітет (волревком) як тимчасовий надзвичайний орган виконавчої влади. Ревком розпочинає впроваджувати в життя більшовицьку політику «військового комунізму», основним елементом якої стала «продрозверстка». Це викликає незадоволення серед селянства Володарщини. Схожа ситуація спостерігалася на всій Київщині. Розпочинається селянський антибільшовицький рух під проводом Данила Терпила (Зеленого), Ангела, Ю. Тютюнника. Українське село було охоплене повстанським антибільшовицьким рухом. Якщо у квітні 1919 р. було 98 антибільшовицьких виступів на Україні, то в червні-липні вже 328.
У самій Володарці в цей час перебував військовий загін під командуванням волосного військкома М. Загороднього. Власне на цей невеликий підрозділ спиралася більшовицька і влада волості. І коли 12 червня 1919 року до Володарки увійшли підрозділи українських повстанців на чолі з отаманами Соколом і Залізняком, саме загін М. Загороднього намагався вчинити супротив повстанцям. Черовноармійці Загороднього (12 бійців) засіли у будинку кухні поміщика і Абрамовича і майже 7 годин чинили опір козакам, але сили і були надто нерівні. Будинок було підпалено, а червоно-армійців захоплено в полон і порубано, лише двом вдалося врятуватися. Проте цей епізод громадянської війни на території нашого району дещо інакше описав уродженець Володарки Саморай Іван Якович, який був очевидцем тих подій.
« Шерше ля фам» - говорять французи. І дійсно, судячи з розповіді, в цій історії була замішана жінка. Судіть самі: і селяни симпатизували отаманам Директорії, особливо після і того, як більшовики запровадили «продрозкладку». На території Київщини діяло повстанське формування отамана Зеленого, а у Володарці навесні 1919 р. було створено військовий загін червоноармійців на чолі з М. Т. Загороднім (уродженець с. Березна), загін дислокувався у маєтку поміщика Абрамовича.
У квітні 1919 р. Микола Загородній одружився на Євдокії Оленисі (вуличне) з Володарки. У того виникли непорозуміння з молодшим братом Іваном, який на грунті ревнощів вранці 12 червня 1919 р. привів у Володарку два підрозділи з повстанської дивізії Зеленого, один з яких очолював отаман Сокіл. Загін М. Загороднього був оточений на місці свого квартирування. На пропозицію здатися червоноармійці відповіли відмовою. Перші атаки повстанців були відбиті бійцями Загороднього. Бійці загону Сокола поїхали до Євдокії і привели її на місце бою, намагаючись таким чином схилити Загороднього до припинення опору, проте не вдалося.
Тоді було підпалено будинок, де засіли червоноармійці. Останні вирішили рятуватися і покинули приміщення, але були схоплені повстанцями і порубані. За переказами М. Загороднього зарубав рідний брат Іван. Врятувалися лише двоє: Сенчик Алікан і Кравчук Петро. Сенчик кинув у натовп годинник, цінну для того часу річ, і у гармидері,що вчинився, їм вдалося проскочити до р. Рось, перепливти її і сховатися в лісі.
Вже в роки війни з гітлерівцями Кравчук Петро буде розстріляний німецьким гестапо у Білій Церкві 1942 року. Брат Загороднього Іван буде заарештований органами НКВС під час визволення Київщини від окупантів і розстріляний, в с. Гостра Могила Ставищенського району.
Проти загону українських повстанців, що захопив Володарку, було вислано курсантів київської школи червоних старшин, які за допомоги новоствореного червоноармійського загону на чолі з 0. Куксою витіснили повстанців з містечка. При відступі повстанці спалили міст через р. Рось.
Проте в кінці червня 1919 р. на півдні Сквирського з повіту з'явилися об'єднані війська Директорії під командуванням Юрія Тютюнника. Захопивши Володарку, підрозділи рушили на Сквиру. Саме тоді була проголошена «Сквирська республіка», а Юрій Мазуренко став її президентом.
У серпні 1919 р. Київська губернія була захоплена військами генерала А. Денікіна та Директорії УНР. За домовленістю про розподіл губернії на сфери впливу, денікінці просунулись до Білої Церкви, а українське військо Директорії зупинилося у Ружині. Фактично Сквирський повіт, а отже і Володарщина, були під контролем різних отаманів. Це період так званої «отаманщини», а фактично безвладдя.
Вже на початку грудня 1919 р. денікінці, порушивши угоду з С. Петлюрою, захопили південні райони Київщини. Ними був окупований і Сквирський повіт. Прихильники " єдиної і неподільної Росії ” швидко, шляхом терору, відновили поміщицьке землеволодіння, діяльність земської управи, з'явився поліцейський пристав, було відновлено дію старого календаря, знищувалися усі паростки відродження української культури, розпочалися чорносотенні погроми єврейського населення. У Володарській волості розпочалася насильницька мобілізація чоловіків до добровольчої армії Денікіна.
Проте білогвардійський терор тільки посилював партизанський опір у нашому краї. У лісах Володарщини з'явилися загони народних месників. Це були більшовицькі, петлюрівські, махновські, а то й просто невизначеної орієнтації загони самооборони.
25 грудня 1919 року Сквирський повіт, до якого входила Володарщина, був визволений 5-м Пензенським полком 12 армії більшовиків, а села Тадіївку і Пархомівку взяли під контроль бійці 392 Таращанського полку під командуванням П. Кабули і окремі партизанські загони.
ЗО грудня 1919 р. у Володарці відновив свою діяльність волосний революційний комітет, який перебрав на себе всю повноту політичної і економічної влади у нашому краї. Очолив його надісланий Київським губревкомом більшовик І. Башвінов.
Ревкоми, що створювалися більшовиками, брали під контроль всі галузі економічного життя: проводилось насильне вилучення хліба, здійснювалася інвентаризація заводів, млинів, майстерень, магазинів. Селянство намагається чи¬нити опір новій владі. Прикладом такого супротиву може бути діяльність загону народної сторожі, який очолював офіцер армії УНР Бех П. і його заступник Галайдюк Г. Загін діяв в районі с. Рубченки, налічував до 40 бійців, що вели бойові дії проти червоноармійців, знищуючи продзагонівців, радянських активістів.
У зведенні інформаційного відділу ЦК КП(б)У, що датується березнем 1920 р. вказувалося, що робота партійних осередків,більшовиків була в зародковому стані. Із членів губернського комітету на місця ніхто не виїжджав. Набирав розмаху повстанський рух, очолюваний Ю. Тютюнником, продовжували діяти загони Соколовського і Струка.
В цій ситуації проявляється самодіяльний селянський кооперативний рух. Так, ще наприкінці лютого 1920 р. у Володарці було створене кредитове товариство, в якому налічувалося більше тисячі членів із числа жителів Володарщини. На зібрані кошти товариство відновило роботу миловарні, шевської і ковальської майстерень, розпочав свою діяльність споживчий кооператив «Серп», який відпускав селянам найнеобхідніші товари у кредит. На кошти цього товариства утримувалися початкова школа, хата-читальня та аптека. В цей час територія Сквирського повіту була охоплена петлюрівським повстанським рухом. Цей рух був розрізнений, хаотичний, стихійний. Українські повстанці вважали, що тільки Українська республіка гарантує соціальну справедливість і національне визволення українському народові.
У махновських повстанців на першому плані було соціальне визволення і боротьба проти системи державної експлуатації. Мабуть, тому Н. Махно не раз ставав союзником більшовиків. Петлюрівські ж повстанці боролись за Українську республіку, але в тій її формі, як це розумів місцевий селянський отаман. Наприклад, отамани Київщини Коцур, Туз, Мозоленко, Галайда виступали на «радянській національній платформі», але проти більшовиків.
В кінці березня 1920 р. жителі Володарщини взяли участь у повстанні, що розпочалося на Білоцерківщині, яке очолив отаман Куравський. Повстанці захопили містечко Тетіїв і, роз-громивши каральний загін, створили «Січ» - місцевий орган влади у двох повітах. Українські повстанці обороняли цю територію від червоних аж до підходу польсько-українських військ.
Адже у квітні 1920 р. С. Петлюра уклав з Ю. Пілсудським Варшавську угоду про спільні дії проти більшовицької Росії, що окупувала територію УНР. Сподіваючись на якусь користь від власної присутності на українських землях, польська армія разом з армією УНР швидко окупувала значну частину Правобережної України (Подільську, Волинську і Київську губернії). 6 травня 1920 р. об'єднані польсько-українські війська заволоділи Києвом, а 8 травня - Білою Церквою. В цей проміжок часу було окуповано і територію Володарщини. Але такої сподіваної підтримки Петлюра від виснаженого війною і зневіреного населення не отримав. Очевидно, спрацювало ще й почуття давньої неприязні до польського панства часів козаччини. Цікавий факт: начальником штабу польської бригади ім. Радзивілла, яка дислокувалась у Білій Церкві, служив зять графині Браницької (внук князя Радзивілла), який був спадкоємцем Браницьких. Нагадаємо, що Браницька мала значні земельні володіння і маєтки на території Володарщини.
26 травня 1920 р. розпочався контрнаступ радянських військ Південно-Західного фронту, куди входила 1-а Кінна армія С. Будьонного. ЇЇ завданням був прорив польських укріплень і наступ на Умань - Сквиру - Попільню - Житомир.
Сектор польсько-українського фронту біля Сквири стримували загони все того ж отамана Куравського. Проти них в напрямку Білої Церкви діяла фастівська група військ під командуванням Й. Якіра, яка разом з кавалерійською бригадою Г. Котовського виконувала оперативне завдання в напрямку Дрозди - Гребінки.
По дорозі на Сквирщину червона кіннота розсіяла загони Куравського, відтіснила польські війська з Умані та інших населених пунктів Південної Київщини і захопила Володарку та Тетіїв. У червні 1920 р. на Сквирщині було намічено прорив польського фронту. Володарка стала місцем розташування штабу 1-ї Кінної армії, дзвіниця Водвиженської церкви слугувала за спостережний пункт. Тут перебувало командуваня 1 Кінної армії на чолі з С. Будьонним та членом військ-ради Південно-Західного фронту К. Ворошиловим.
5 червня 1920 р. польську лінію фронту на стику 3 і 6 польських армій було прорвано. Поляки намагалися ліквідувати прорив, раз по раз кидали свої підкріплення з-під По гребищ і Сквири. Ареною запеклих сутичок в цей час стали околиці сіл Володимирівка, Чепіжинці, Рубченки, Біліївка. В цих боях загинув командир ескадрону 1-ї Кінної армії О. Бударін, якого було поховано в селі Чепіжинці. 1-а Кінна розрізала польський фронт на глибину 120 - 140 км і вийшла в тил київському угрупованню польсько-українських військ. Після того, як польсько-українська армія була витіснена за межі України, С. Петлюра самотужки продовжував воювати проти Червоної армії аж до листопада 1920 р., а після армія УНР була інтернована на землях, які відійшли до Польщі за Ризьким договором 1921 р.
На цьому збройна боротьба за незалежність України завершилась. За ці роки Володарщина була зруйнована. Через мізерну кількість худоби і реманенту велилі площі не засівались. Усе зерно конфісковувалось владою для потреб держави, селянин міг залишити собі 30 фунтів збіжжя на місяць. Ситуація ускладнювалася підрозділами 1-ї Кінної армії, що поверталися з польського фронту. У листі ЦК КП(б)У про безчинства 1-ї Кінної армії С. Будьонного зазначалося: «...частини, що відводились з польського фронту, безчинствують на територіях, по яких вони проходять, розганяють органи радянської влади, в тому числі і в Сквирському повіті». Будьоннівці займалися грабунком мирного населення у містечках, щоб потім продати награбоване за миколаївські гроші. Селянство у своїй масі почало повставати проти присутності будьоннівських військ на території Таращанського, Липовецького, Сквирського повітів. Руйнація господарства та засуха весни-літа 1921 року привели до голоду 1921 - 1922 рр., почалася епідемія тифу.
Органи більшовицької влади, що утверджувалась на Володарщині, були представлені волосним ревкомом, який очолював М. К. Муковоз, за іншими даними Г. 0. Заславський, а Володарський сільський ревком очолював А. У. Орлюк.
Згідно закону про комнезами від 9 травня 1920 р., виданого ВУЦВК, у повіті приступили до їх створення. Головним завданням комнезамів було здійснення земельної та продовольчої політики більшовиків. Тільки за період з 26 липня по З серпня 1920 р. в Сквирському повіті було утворено 38 комітетів незаможних селян, а на 7 листопада 1920 р. їх було вже 102, в тому числі і у Володарці, який очолював П. М. Гуменний. Комнезами незабаром були створені по всіх селах району і діяли до 1933 року. КНС об'єднували бідноту для утвердження диктатури пролетаріату на селі, для «класового розколу» українського села. До 1925 року КНС брали на себе , частину функцій державної влади, іноді підміняючи ради, беручи участь у реквізиціях хліба у населення Володарщини, , здійснювали червоний терор, боролись проти заможних господарів, названих куркулями. Члени КНС звільнялися від продрозкладки.
Становище селян ставало нестерпним: не вистачало елементарних речей побуту і праці, навіть цвяхів. Земля лишалася необробленою, і без того низька врожайність стала ще і меншою. Весною 1921 р. продрозверстка з урожаю минулого і року була виконана менше, ніж на 40%. Більшість селян майже зовсім припинила виробництво, селянські індивідуальні господарства набувають самоїдського характеру. Багато незадоволених більшовицькою політикою «воєнного комунізму» чинять супротив владі. В загони повстанців йшли середняки, навіть бідняки незадоволені продрозкладкою. Такі невеликі загони заходили на Володарщину з Білоцерківщини та Сквирщини.
В зв'язку з посиленням повстанського руху серед селянства в березні 1921 р. з Бердичева в район Білої Церкви, Сквири, Володарки, Таращі переводиться 75 бригада 25-ої Чапаєвської дивізії (комбриг Гавро). З квітня 1921 р. по червень 1922 р. бригада займалася ліквідацією повстанських загонів Кученка, Трейка, Вержаховського, Кравченка, що складалися із місцевих жителів.
Створені більшовицькою владою ревкоми і комнезами докладали максимум зусиль, щоб в умовах післявоєнної розрухи и і селянського спротиву виконати завдання із продрозкладки. У березні 1921 р. комнезами на Володарщині займаються створенням посівних комісій, наділяють селян-бідняків землею і посівним матеріалом, який вилучають у більш заможних односельчан.
7 червня 1921 р. у Володарці відбувся перший з'їзд рад, а на якому замість волревкому було обрано волосний виконавчий комітет рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. В селах волості було проведено сільські сходи, на яких о обирають сільські виконавчі комітети рад. Краєзнавець П. К. Федорченко зазначає, що вибори не були рівними. Виборчого права були позбавлені заможні селяни, офіцери, колишні державні службовці царських урядових установ, духовенство. Перехід більшовиків до НЕПу, нехай і повільно, але зміцнив в позиції місцевої влади. Одним із перших результатів НЕПу стало поступове затухання селянського опору, адже селяни після виконання хлібоздачі отримали право вільно розпоряджатися частиною власної продукції. Нова економічна політика таким чином вибила соціальну опору з-під селянського партизанського руху. Але протягом ще майже всього 1922 р. в нашому краї точилося збройне протистояння між представниками заможного селянства та надзвичайними органами влади. Про це свідчать факти розправ з червоноармійцями у Рубченках, вбивство членів КП(б)У Сірчука С. і Тарафана М., вбивство працівника Сквирського повітового комітету КП(б)У Сліпенчука Т. 3. з Гайворона.
Завдання, які постали перед новою владою в Україні в період відбудови господарства, вимагали нових підходів до централізації управління. 12 квітня 1923 р. було проведено районування України відповідно до Постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 р. про адміністративно-територіальний поділ. Повіти і волості були ліквідовані, а натомість створені райони і округи. До складу Володарського району на момент утворення увійшли 67 населених пунктів, щоб були об'єднані у 25 сільських рад, зокрема сюди включені 19 однодворових хуторів-поселень та ще 15 поселень, в яких було від 2 до 25 дворів. Загальна кількість господарств в районі складала 10 тис. 415, проживало у новоствореному районі 44 тис. 480 осіб, з них 28 тис. 106 складали жінки.
Володарський район належав до Білоцерківського округу, які прийшли на зміну губерніям, що також були ліквідовані постановою ВУЦВК. Окружні органи впади були безпосередньо підпорядковані центру, яким було місто Харків аж до 1934 року.
Першим головою Володарської районної ради на сесії у 1923 році було обрано уродженця с. Березна Бойка Хому Семеновича, який став більшовиком ще під час служби на Чорноморському флоті, до моменту обрання він працював головою ревкому Пархомівської волості.
Ось так завершився період боротьби за українську державність на території нашого району. Громадянська війна дуже швидко перетворилася на героїчну епоху, що обросла легендами і міфічними героями.
Комуністична влада зробила все, щоб перетворити трагедію громадянські війни в легендарний факт, який давно минув і ніби нас не стосується. Радянська міфологія громадянської війни вибудовувалася на простому конфлікті «червоні - білі», а на побутовому рівні «хороші - погані». Поява ж Української Народної Республіки викликала неприязнь як у червоних, так і у білих, інші кольори виключались. В результаті - десятиріччя напівправди, а то й брехні, викривлень, недомовок, замовчування про ті трагічні часи боротьби нашого народу проти окупантів під якими кольорами вони б не були. Голос Володарщини.- 2008.- 14, 21 жовтня.
|
