Селянські заворушення на Володарщині
На початку XIX століття майже всі кріпаки були переведені з оброку на панщину. Панщину відробляли по 3 дні на тиждень з двору, а з 40-х років по 3 дні з кожної робочої душі (чоловічої і жіночої) від 18 до 50 років. Багато поміщиків значно скорочували зимову панщину (догляд за худобою, очистка від снігу шляхів, заготівля криги тощо) і переносили ці дні на весняно-літній період, тому селяни, особливо під час збору врожаю, змушені були працювати від 4 до б днів на тиждень, в ці дні також працювали і малолітні діти від 10 до 16 років. Багато селян змушували своїх дітей випасати панську худобу, за що їм пани зменшували панщину. Внаслідок надмірної панщини і поборів селяни-кріпаки тер¬піли злидні. Багато з них втікали до Новоросійського краю, Бессарабії, на Дон і Кавказ. Саме втечі селян та відмова відбувати панщину стали найпоширенішою формою селянського протесту проти феодально-кріпосницької системи господарювання. Про це свідчать скарги поміщиків Крижанівських, які 1828 - 1829 рр. та 1831 - 1833 рр. скаржились генерал-губернатору на втечі селян із сіл Пархомівка і Тадіївка в село Золокарі Акерманського повіту Бессарабської губернії.
У 1838 році чотирнадцять селян села Завадівки, відданих за борги під конкурсне управління, надіслали скаргу до земського суду і Київського військового, Подільського і Волинською генерал-губернатора на поміщицю Ю. Крушинську за переведення їх у село Янівку Радомишлянського повіту, внаслідок чого вони змушені були платити казенні податки.
У 1841 році селяни села Рогізна скаржаться до губернатора на поміщика П. Онихімовського за введення надмірної панщини, розорення та жорстоке поводження, відмовляються коритися власнику.
Про сваволю поміщиків свідчить той факт, що поміщик Валентин Абрамович у 1840 році придбав Володарку і слободи у Завадівці. Він прогнав місцевих шляхтичів, виселивши їх на інші землі. У Завадівці на цих землях він звів будинок для управителя маєтком і господарські будівлі. Орну землю поміщик теж поділив: собі забрав лани поблизу села і кращі на рівнині. Шляхтичам земельні наділи нарізав за Березовим яром і біля могили Орлиха. Селяни пробували обурюватися, але керуючий маєтком відповів на це однозначно: кого не влаштовує земельний поділ, нехай шукає свою долю в іншому селі.
Як бачимо з наведених вище фактів, сваволя поміщиків спонукала селян до різних форм протесту: від подачі скарг до втеч.
Соціальну напругу в селянському середовищі повинна була зняти інвентарна реформа 1848 року. Єдині для всіх поміщицьких маєтків Правобережної України інвентарні правила «Правила для управлення имения по утвержденному для оного інвентарю були введені царським урядом з ініціативи генерал-губернатора Д. Г. Бібікова в травні 1847 року і доповнені наприкінці грудня 1848 року. Але селян про ці доповнення не проінформували. Правила були задумані як регулятор взаємин між поміщиком і селянами з тим, щоб, як зазначалося, послабити антифеодальний рух селян у краї.
Інвентарні правила зберегли традиційні селянські повинності, скасувавши лише зажинки, обжинки, заграбки, ограбки, закоски, обкоски, заорки, оброки, данину натурою і грішми. Інвентарні правила дозволяли поміщику укладати з селянами «добровільні» угоди про виконання ними додаткових, непередбачених інвентарними правилами, робіт, що по суті зводило нанівець всю регламентацію відробіткової повинності.
Слід зазначити також, що інвентарні правила редакції 1847 року не були опубліковані. Селянам рекомендували за всіма роз'ясненнями звертатися до місцевих священиків, яким категорично заборонялося тлумачити селянам інвентарні правила.
Інвентарна реформа не виправдала сподівань селянства, які чекали від неї звільнення від кріпацтва. Вона не досягла й цілей, поставлених урядом, бо селянські виступи не тільки не припинилися, а й набрали рішучішого характеру. Про це свідчить донесення до канцелярії Київського губернатора про відмову селян Пархомівки, Березни відробляти літні згінні дні та виконувати панщину згідно з інвентарними правилами. Документ датований червнем-липнем 1848 року.
У 1848 році в Київській губернії заворушення відбулися не менше як у 100 селах. Одним із найгостріших проявів протистояння між селянами і поміщиками перед реформою 1861 року був антикріпосницький рух у роки Кримської війни, відомий під назвою Київської козаччини (1855 рік). Спочатку про загальний хід селянських виступів, відомих як Київська козаччина.
Царські маніфести про створення ополчення у роки Кримської війни (1853 - 1856 рр.) породили в селян надію на те, що вони звільняться від кріпосного гніту і стануть власниками поміщицької землі. Селяни вимагали записати їх у «вільні» козаки, відмовлялися виконувати панщину й розпорядження урядовців. Рух розпочався у Васильківському повіті у лютому 1855 року і охопив 9 із 12 повітів губернії. На боротьбу піднялися жителі 160 сіл з населенням понад 150 тис. чоловік. Ватажками руху були селяни, але як організатори виступали й окремі різночинці. Проти повстанців царський уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів. У ряді сіл між військами і селянами сталися криваві сутички, в яких, за офіційними даними, поранено 63 і вбито 39 селян. Із 205 заарештованих активних учасників руху 13 заслано до Сибіру, 31 - відправлено в арештантські роти, решту - покарано ув'язненням, різками та «внушенням».
Саме в ці часи невдоволення кріпацтвом сягнуло апогею і на Володарщині. Події «Київської козаччини» розпочалися в селі Логвин. Зачитаний місцевим священиком Іваном Сікорсь-ким царський маніфест про набір до народного ополчення (йшла Кримська війна) був настільки малозрозумілим за змістом, що пробудив у селян думку про те, що імператор запрошує всіх записуватись у «вільні козаки». Священик перед загрозою розправи змушений був скласти «реєстр» із місцевих селян. Слух про знайдену «волю» поширився селами Володарщини. Потрібно зауважити, що згідно з параграфом 56 Загального наказу цивільний губернатор повинен був вжити заходів для придушення селянських виступів, насамперед намагатися припинити їх «посредством внушений, обьяснений, увещеваний» священиків. Якщо ці заходи виявлялися недійовими, губернатори мали право вимагати від командира внутрішньої варти та інших найближчих військ відрядити військову команду.
Ось чому селяни Логвина прийшли до місцевого священика, який відповідно до чинного законодавства мав роз'яснити указ імператора. І. Сікорський зазнав всіляких принижень, його було ув'язнено. Виручати його прибув брат Василь Сікорський, благочинний із Березни, якого теж було ув'язнено. Наближався Великдень, і виручити свого батюшку прибули селяни із Березни. їм це вдалося, але в розмовах з логвинськими селянами вони дізналися, що І. Сікорський склав «реєстр» вільних козаків. Тому при поверненні березнянські селяни вимагають від свого священика В. Сікорського роз'яснити указ імператора і скласти реєстр вільних козаків. На Великдень до Березни прибули селяни із Михайлівки, Логвина, Петрашівки, Антонова, Біліївки, Яблунівки і вимагали, щоб священик зачитав їм царський указ, в якому йшлося про те, що селяни звільнені від панщини і інших повинностей (якого не існувало). Як згадував священик з Петрашівки Гаврило Сабботовський, селяни заявили: «Царю будем работать день и ночь, а панам уже наскучило», «Ми не знаємо, хто у нас за царя, а тільки пани нам внушають, що ми вам і Бог, і цар, і все».
Священик був зв'язаний в дзвіниці, до нього приставили охорону. Застрільниками і організаторами повсталих селян (до 5 тисяч) були жителі Березни Кулаківський Іван та Олексієнко Лаврін. Останньому було за 80 років і він користувався великою шаною. Це були люди, в пам'яті яких ще жили часи козацької вольності.
Розв'язка настала 4 квітня 1855 року, коли до Березни прибуло дві роти 2 саперного батальйону, що рухався із Василькова на театр бойових дій Кримської війни, командував ними генерал Білоусов.
На прохання генерала селяни відповіли глузуванням, і навіть перший залп не злякав селян, а заставив їх перейти до рішучих дій, вони мало не захопили генеральського ад'ютанта штабс-капітана Ворожбита.
Але подальший хід подій заставив повсталих селян відступити за церковну огорожу і там тримати оборону під рушничними пострілами солдат.
В народній пам'яті збереглися перекази про діда Смаженю, який мужньо бився проти озброєних військових. Проте до ночі селянський виступ був локалізований і його учасники заарештовані. Вбитих у протистоянні селян розвезли до рідних домівок, щоб за християнським звичаєм захоронити. Активних учасників повстання було покарано побиттям різками, декого відправили до арештантських рот.
Аналогічні події мали місце і серед селян Тадіївки. Заспокоювати селян прибув відомий далеко за межами метрополії Білоцерківськйи благочинний Петро Гаврилович Лебединцев. «Батюшко, ми і самі знаємо, що такого указу немає, коли ж нам хочеться, щоб він був», - довірливо говорили йому селяни Пархомівки, Тадіївки, Таргана. Проте тут заворушення не набуло гострих форм і Лебединцев «штрафував» селян поклонами перед іконами.
Київська козаччина мала значний вплив на посилення селянського руху в Російській імперії, який охопив у 1855 році 16 губерній. Глибокі зміни в соціально-економічному і політичному житті, які відбувалися в країні, обумовили подальший розвиток суспільно-політичного руху.
Наприкінці 50-х років XIX століття уряд змушений був приступити до підготовки скасування кріпосного права, що гальмувало дальший розвиток економіки.
Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян. В результаті викупної операції, проведеної в інтересах поміщиків, більшість селян розорилися. За одержані наділи, розмір яких був недостатній, колишні кріпаки мусили протягом 49 років сплачувати кабальний викуп. Царський уряд, побоюючись подальшого наростання селянського руху, а також підтримки селянами польського національно-визвольного руху, дещо полегшив умови викупу землі на Правобережній Україні, але і після цього вони залишалися грабіжницькими. 30 липня 1863 року був виданий сенатський указ, за яким з 1 вересня того ж року всі тимчасовозобов'язані селяни зараховувалися в розряд селян-власників. їм надавалося право викупити всю зе¬млю, належну їм за інвентарями 1847 - 1848 рр. Розмір викупних платежів зменшувався на 20% порівняно з оброком, передбаченим основними законодавчими актами від 19 лютого 1861 року.
Такий характер реформи, малоземелля і викупні платежі, що лягли непосильним тягарем на плечі знедоленого селянства, викликали обурення селян і зумовили різке загострення боротьби у пореформений період. З 2871 селянських заворушень, що мали місце в 60-х роках XIX століття у 9 губерніях України, на Київщину припадало 957 (34%). У 70 - 90 роках селянські виступи на Правобережжі сталися у 431 селі (70%). Становище із землеволодінням на початок 1900 року виглядало так. Наприклад, у Володарці всієї землі було 3427 десятин, поміщикові належало 1863, а решта - селянам і церкві, у Рогізні з 2727 десятин поміщикові належало 2254, у Рудому Селі з 2879 десятин - 1246, у Завадівці 1166 десятин належало поміщикові, а селянам - 628. Навіть після реформи велика кількість селян залишались малоземельними, а то і безземельними.
В цей пореформений час велика кількість землі відводилася місцевими поміщиками під посіви цукрових буряків, посіви знову ж таки оброблялися селянами-наймитами, які становили основну робочу силу в панських економіях.
Але повернемось у 60 - 70-і пореформенні роки XIX століття. Знову зустрічаємо факт непокори селян Володарщини, де не останню роль відіграє священик. Так, в одній із скарг вказувалося, що у Тадіївці священик Г. Крижанівський «втручається не в свою справу, чим збунтував селян Тадіївки». Перший пореформенний виступ тут відбувся ще в 1863 році. Тоді у Тадіївку були надіслані війська, котрі втихомирили селян, а двох із них - Антона Пилипенка та Степана Дядюка - було на два місяці ув'язнено і мало не відправлено до Сибіру. Причиною конфлікту було те, що священик тлумачив положення 19 лютого 1861 року не так, як хотілося поміщикові С. Червінському. Крім того, Г. Крижанівському постійно ходили скаржитися ті селяни, котрих немилосердно карав різками волосний справник Кисіль (іменував себе вже Кисельовим). Священик мало що міг вдіяти, а тому радив звернутися до відповідних органів влади. Селяни писали в Сквирський повітовий суд, і навіть подали скаргу генерал-губернатору, котру завіз до Києва Йосип Мельничук.
Процеси реформування призвели до диференціації в середовищі селян. З'явилися заможні селяни, які зуміли викупити землю, мали тяглову худобу та сільськогосподарський реманент для її обробітку. Незабаром вони почали скуповувати землі своїх односельчан. Ті, хто розорився, наймалися на роботу до поміщицьких економій та своїх заможних односельців. Певна частина селян Володарщини вже після столипінської реформи змушені залишити рідний край і переселитися на Далекий Схід, в Казахстан, Сибір, а деякі виїхали до Америки. На початку XX століття селяни Володарщини були втягнені в революційні процеси 1905 - 1907 рр., але то вже тема нового дослідження.
Ми ж повернемося у 90-і роки XIX століття. У 1890 році в Городище-Пустоварівському під час розмежування поміщицьких і селянських земель, частина останніх, на яких були посіяні коноплі, потрапила до поміщика. 12 червня 1890 року близько 80 жінок вийшли на поле і знищили межі. Селяни вчинили опір представникам влади.
Восени того ж року 25 селян вчинили потраву озимих посівів поміщика Підгорського, загнавши на них 60 коней. Службовці поміщицької економії, які прибули на місце потрави, були розігнані селянами. Згодом керівників непокори Івана Ізвала та Федора Гамолу власті заарештували і передали до суду.
У 1905 році збунтувалися селяни Завадівки і не вийшли на обробіток посівів цукрових буряків. Тоді за прополювання рядка цукрових буряків місцевий поміщик Е. Руликовський платив 15 копійок, а селяни вимагали 25. Поміщик звернувся до громади виділити своїх представників, аби вони виклали йому свої вимоги. Так і вчинили. Проте під час розмови донька поміщика сфотографувала вибраних, і їх наступного дня заарештували і відправили до Сквири. Від шести місяців до одного року ув'язнення отримали тоді Михайло Сліпенчук, Карпо Барицький, Марія Шоломіцька і Ярина Рудніцька.
1 травня 1905 року відмовились працювати селяни в економії Люціана Абрамовича і не допускали до роботи селян з інших сіл. У Володарці з'явились гасла «Хай живе Конституція!», «Робітники і селяни, піднімайтесь на боротьбу проти поміщиків і капіталістів!», «В боротьбі здобудеш ти право своє!». Судячи із закликів, серед жителів Володарки авторитетом користувалися гасла партії соціалістів-революціонерів (есерів), яка в своїй діяльності орієнтувалася на селянство.
Для придушення невдоволення із Сквири прибув повітовий справник Ганиткевич із загоном кінної поліції. Володарка була переведена на стан облоги, і страйк за декілька днів було ліквідовано. Керівника страйку селянина Вітенка Власа Йосиповича було заарештовано і відправлено на заслання до Архангельської губернії. Поміщик Л. Абрамович змушений був підняти розцінки на оплату праці.
Відмовлялися працювати у посесорів і селяни з Логвина. Тут організатором виступу був студент Новак. Селяни домоглися підвищення платні, і тепер працювали за 4 сніп з копи замість десятого.
23 серпня 1906 року розпочали страйк селяни у Пархомівці. Вони змусили сільського старосту Вельчука Семена Дмитровича скласти вимогу про умови оплати праці за збір врожаю. Керівниками страйку були селяни П. Козел, І. Мороз, І. Карпіленко, Ф. Гульченко. Вони вступили в контакт з будівельниками з Росії, які працювали на спорудженні Покровської цер¬кви, і виробили спільну декларацію, в якій чітко виписали умови праці, її оплату, лікування, харчування, святкові і ви¬хідні дні. Страйкарів на цей раз очолили Маистренко Мойсей, Бондаренко Леонід, Чапола Каленик, останній був відданий після слідства під особливий нагляд поміщика. Страйкарям і керуючому помістям графа Голубєва вдалося дійти компромісу, і страйк припинився.
Щоб поліпшити становище селян з ініціативи прем'єр-міністра П. А. Столипіна в 1907 - 1909 роках була проведена реформа, за якою селянам рекомендувалося переселятися на неосвоєні землі Російської імперії. Багато селян Володарщини переселились тоді на Далекий Схід Росії («Зелений клин»), у Сибір, Казахстан.
За цією ж реформою селянам дозволено виходити з сільської громади і оселятися на хуторах, де їм нарізалися земельні наділи. Для облаштування господарства селянин міг взяти позику у селянському банку, який був створений у ході реформи. Його філії були у Логвині та Косівці (в останній приміщення збереглося). В цих відділеннях селяни Володарщини могли брати кредит під відсотки на придбання землі, сільськогосподарського інвентаря та машин. Але знову ж таки кредитами могли користуватися в більшості заможні селяни, оскільки банк вимагав застави.
Селяни Володарщини дістали можливість виходити з общини і засновувати власні господарства (хутори). Як не порівняти з фермерськими господарствами сучасності?
У Березні селяни, які вийшли з общини, заснували нові поселення «Куток», «Заріччя», «Слобода», «Липки», в яру за селом був заснований хутір Хмельницького Григорія. Згодом більшовицька влада назве цих людей «куркулями», а жителів Хмельницького Григорія, Дяченка Прокопа, Фещенка Данила, Паламаренка Федора буде заарештовано і вислано з села як тих, хто чинив опір колективізації.
На гайворонських землях заснували свої хутори Російський з Гайворона і Повшедний з Петрашівки.
В 1907 - 1908 рр. поміщик з Рогізни спродав значну частину своїх земель рогізнянським селянам. Вони засновують свої хутори від озер за яром до Косівки, так утворився хутір «Пахміліївка». Багато селян з Рогізни придбали землі в урочищі «Ліс».
Названі факти свідчать про те, що український дядько вмів і хотів господарювати на своїй, придбаній землі. Але неодмінною умовою такого господарювання була власна земля, сільськогосподарський реманент, тяглова худоба. Дозволити собі таке могла лише третина заможніших селян. Ось чому земельне питання було завжди актуальним для більшості українського селянства.
Розвиток господарства
Дозволю собі нагадати нашим читачам, що до 1793 року Київщина, а отже і землі нашого району, входили до складу Речі Посполитої, крім м. Києва і прилеглих до нього територій навколо. Володарщина більше 200 років входила до складу Речі Посполитої, а до цього з 1362 по 1569 рік була у складі Литовської держави, що мало великий вплив на всі сфери діяльності місцевого населення: економіку, культуру, релігійні вірування і національний склад. Основні земельні володіння належали польським поміщикам. Частину населення тогочасних земель Володарщини складала дрібна польська шляхта із числа переселенців з коронних земель.
Після приєднання Правобережної України до Російської імперії розпочинається зовсім нова історія краю. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція свавільною, а народ таким безправним, як у Росії. Остаточно імперська структура управління сформувалась в тридцятих роках XIX століття.
XIX століття характеризується розвитком промисловості та проникненням ринкових відносин в економіку Київщини. Безумовно, що до цих процесів були включені і господарства Володарщини.
Сама Володарка на початку XIX ст. перетворюється у досить великий, як для тих часів, населений пункт. В 1811 р. отримує статус містечка, яке мало своє самоуправління, а згодом, у другій половині XIX ст., Володарка стане центром однойменної волості, до якої входили села Завадівка, Косівка, Городище-Косівське, Рогізна, Рубченки, Руде Село. Іншим волосним центром на території нашого району стала Пархомівка із селами Тарган та Тадіївка.
За свідченнями Л. Похилевича, у самій Володарці на середину XIX ст. проживали 3273 жителі, більшість з них були євреї, котрі займалися ремеслом і торгівлею. Єврейська громада мала значний вплив на економіку волості. Ремісники Володарки мали майстерні по виробництву капелюхів, гончарних виробів, шевські та кравецькі. Що два тижні, по вівторках, у Володарці відбу¬валися ярмарки, на які приїздили купці з багатьох міст України і навіть з Варшави. Щорічні обороти таких ярмарок сягали 5200 крб. Тут продавали збіжжя, худобу, ткацьку сировину, сукно, шкіри, вироби з глини та дерева тощо.
Із «Статистических сведений о Киевской губернии» відомо, що у 30 - 40-х роках XIX століття ціни на Київщині були такими: чверть житнього борошна коштувала 4 крб. 60 коп., вівса - 1 крб. 40 коп., пуд сіна - 13 коп., фунт яловичини 2 -З копійки, кожух - 8 крб., шапка овеча - 1 крб., тонка полотняна сорочка - 1 крб., відро горілки (12 літрів) - 1 крб.
У 1844 році поміщик Підторський перевів жителів з села Пустоварівки Сквирського району на Володарщину, так Городище стає Городище-Пустоварівкою. На базі винокурного заводу поміщик побудував цукрозавод, який в перший рік свого існування виробив близько 2 тисяч пудів цукру.
Чисельність населення Городище-ІІустоварівського починає стрімко збільшуватися. В 90-х роках XIX ст. на заводі вже працювало 160 сезонних робітників. В 1894 році завод було реконструйовано: встановлено 9 парових машин потужністю 80 кінських сил кожна і 11 дифузійних апаратів. У 1910 році обладнання заводу вже складалося з 22 дифузійних апаратів, 13 парових котлів, 16 центральних фуг тощо. Відповідно зростає випуск продукції. Якщо 1860 - 1961 рр. завод виробив понад 10 тисяч пудів цукру, то в 1894 - 1895 рр. - вже 98 тисяч пудів цукру і 127 тисяч пудів патоки.
Поміщиком Підгорським були побудовані цегельні, вальцеві млини, що використовували енергію води, у Березні, Городище-Пустоварівці, Косівці, які можна бачити і сьогодні. Вже на початку XX ст. у маєток Підгорських, що у Березні, було доставлено з Італії двигун та генератор, які виробляли електроенергію для потреб їх господарства та чудового палацу на березі р. Рось. Згодом Стефан Підгорський придбає і перший в наших краях автомобіль французького виробництва.
В 1851 році в с. Тадіївка почав діяти винокурний завод, який належав поміщику Северину Червінському, а 1868 року у Гайвороні такий завод будує графиня Ядвіга Ржеутська, щоправда 1873 року він згорів з невідомих причин. Цікаво, що на той час його орендував селянин Бондаренко П., пожежа завдала йому збитків на суму 10 тисяч крб.
В багатьох селах району наприкінці XIX і на початку XX ст. з'являються вітряки, молотильні машини, парові машини та млини, але функціонували вони переважно в господарствах місцевих поміщиків.
У самій Володарці господарювали поміщики з родини Абрамовичів. Цей рід ще у XVIII ст. оселився на Київщині, брав участь у колонізації українських земель, заселяючи їх переселе-нцями з Польщі та українськими селянами. В кінці XVIII ст. Абрамовичі в Київському воєводстві володіли 50 тис. десятин землі з 45 селами. Для порівняння, Браницькі в цей же час володіли на Київщині 485 тис. десятин землі з 320 селами. Серед синів Флоріана Абрамовича був Валенсій. Саме у подружжя Валенсія та Богоміли Абрамовичів народився син Леопольд (1819 - 1884 рр.). З останнім пов'язана розбудова родинного маєтку у Володарці. Згодом, після смерті П. Абрамовича, маєток перейшов у власність його сина Люціїна, який був двічі одружений, але спадкоємців по собі не залишив, і 1910 року продав маєтності у Володарці із земельними наділами у 2400 десятин Марії Анелі Браницькій з Білої Церкви.
Чи не найбільший внесок у розбудову Володарки вніс Леопольд Абрамович, який у 1860 році осів у містечку. Ним було збудовано чудовий палац у 1863 році за проектом архітектора Гроса. Садово-парковий комплекс включав в себе літній павільйон, оранжерею.
За часів Л. Абрамовича у Володарці перебував і тут таки працював відомий аквареліст і графік, літератор і композитор Наполеон Орда. Він народився 11 лютого 1807 р. в маєтку Вороцевичі (нинішня Білорусь). Після навчання у Вілецькому університеті з 1831 року перебував у Швеції, Франції, Італії. Після повернення до Польщі багато мандрував по Україні, виконуючи акварелі із зображенням краєвидів. Саме завдяки його роботі маємо зображення маєтку Абрамовичів у Володарці.
За часів Л. Абрамовича у Володарці тримали стайню, яка ще була закладена з часів Збаразького, а згодом була у власності Вишневецьких. Племінних жеребців для стайні купували безпосередньо в арабських країнах, звідти морським шляхом перевозили до Одеси, а відтіля вже до Володарки. По смерті П. Абрамовича конюшню успадкував його старший син Леон і продовжив племінну селекцію коней у своєму маєтку Сахни, що у Бердичівському повіті. Взагалі найкращим на Київщині конезаводом був конезавод Браницьких у Шамраївці (Сквирський район). Там розводили тільки чистокровних арабських скакунів, а згодом англо-арабських скакунів, з чого мали вели¬кий зиск. Недаремно сучасні нащадки Браницьких пишаються тим, що родовід коней іспанського королівського двору бере початок із Шамраївського конезаводу, тому що такої чистоти арабської крові не було навіть в Іспанії.
Л. Абрамович у 1880 році збудував для православних священиків Володарки будинки і передав їх у духовне відомство.
Родині Л. Абрамовича належало 1863 десятин володарських земель. Сюди входили луки, пасовища, вигони тощо. Водночас селянам Володарки належало 1434 десятини землі. В господарстві поміщика культивувалося вирощення зернових та цукрових буряків.
На початку 40-х років XIX століття як у поміщицьких економіях, так і в селянських господарствах вирощували здебільшого зернові культури, найчастіше пшеницю (як озиму, так і ярову), жито, ячмінь, овес, гречку, просо, горох. Технічні культури льон і коноплі висівали в міру потреби. Картоплю садили лише на городах у невеликій кількості. Середній урожай пшениці був у 6,5 раза більший від посіяного.
Поміщик Л. Абрамович своїм коштом побудував у Володарці суконну фабрику, цегельню, ґуральню та пивоварню. Правда, 1848 року пивоварня згоріла, але у 50-х роках була відновлена. На суконній фабриці у 80-х роках XIX ст. вироблялося 28 тисяч аршин сукна, а паровий млин щорічно виробляв продукції на 115,6 тис. крб.
Основна спеціалізація промислових підприємств Володарщини є, як видно з наведених фактів, переробка сільськогосподарської продукції. Селянські і поміщицькі господарства втягуються в товарно-грошові відносини, які дедалі більше підривають феодально-кріпосницьку систему господарювання, що врешті і призведе до аграрної реформи 1861 року. Проте основою господарювання залишалась земля, і аграрний сектор визначав рівень економічного розвитку Володарщини.
Після реформи 1861 року сільські громади Косівки і Городище-Косівського викупили землю і вона перейшла в їх розпорядження. У селі Завадівка 600 десятин землі належало поміщиці Юстині Крушельницькій, Феліксу Дяківському належало 60 де¬сятин. З 1850 р. половина села належала Володарській поміщиці Аврелії Леопольдівні Руліковській, церкві - 74 десятини, селянам належало всього 628 десятин (в селі на той час про-живало 958 жителів).
Одним з найбільших сіл було Руде Село, яке належало родині Залеських. Станіслав Залєський у 1841 р. збудував Свято-Троїцький храм для православних односельчан, а ще раніше католицький собор. На відміну від собору святого архангела Михаїла, що у Володарці, костел у Рудому Селі існував на правах домового - в ньому не можна було відправляти треби, встановлювати орган, вести метричні книги - тут лише здійснювалися заупокійні служби на спомин душ членів родини Залевських. В селі проживало 98 католиків та знаті, четверта частина жителів належала до шляхти. Згодом село стало власністю Феліції Іванівни Івановської і її спадкоємців. Господарство поміщиці вів економ Октавіан Петрович Шостаковський.
Село Тадіївка належало у другій половині XIX ст. Северину Вікентійовичу Чернівському, який звів тут свій родовий маєток, що зберігся до наших днів.
Сусідня Пархомівка належала магнатам Вишневським, але у них село близько 1750 року купив Михайло Глебицький, який його продав Павлові Буткевичу, а цей у 1800 р. перепродав село Вікентію Крижановському. Згодом його власником став Фадей Крижановський, а у нього його 1892 р. придбав граф Віктор Федорович Голубєв, який доклав чимало зусиль для розбудови села.
Село Гайворон у спадок від матері отримав Артур Федорович Яневський, а згодом село стає власністю графів Ржеутських, які збудували тут чудовий маєток, знищений у роки революції.
Сусідні села Біліївка і Рогізна були власністю каштеляна з Овруча Мартина Рибінського, а з 1799 р. ними володів поміщик Березовський. Згодом Рогізна стала власністю поміщика Володимира Олександровича Помпеля.
Петрашівка була власністю поміщика Йосипа Адамовича Стралінського, а згодом барона В. В. Унгерн-Штернберга. Йому належало 693 десятини землі, а селянам після реформи 1861 р. - 662 десятини.
Власниками села Рубченки були поміщики Орловські. На 1900 р. тут господарював Адам Олександрович Орловський.
Селом Надросівка володів поміщик Станіслав Годлевський, йому належало 502 десятини земельних володінь. Село Лобачів належало поміщику з Тетієва Адаму Кириловичу Дваровському, хоча навколо самого села на 1900 рік було ще ; 5 хуторів (Григоренків, Кульків, Гиренків та ін.), одна ферма «Адамівна», чотири урочища і одне поселення «Вигода», які і належали селянам після реформи 1861 р.
Села Брідок і Зрайки належали графам Островським, а згодом були куплені Войцехом Цибульським, а від нього перейшли до поміщика Цезаря Добрянського.
На 1900 р. власником села Ожегівки були Фома і Казимир І Пржецковські та Вільгем Жураківський, в селі Рачки господарювали Іван Запольский та Анастасія Буйновська.
Село Лихачиха було власністю поміщика Івана Уласика, а село Матвіїха належало Миколі Попову. Більшість орної землі, луків, випасів та лісових угідь були власністю поміщиків. Земля оброблялася руками селян-кріпаків а це ставало джерелом соціальної напруги і, в свою чергу, приводило до відкритого протистояння між поміщиками і селянами Володарщини. Так, на 1900 р. у Володарській волості всього землі було 17 тисяч 649 десятин, з них 8234 десятині і- належало поміщикам, 411 десятин - церкві, 8828 десятин -селянським господарствам, 176 десятин належало іншим станам.
Голос Володарщини. – 2008.- 22 липня.
|
