Гайдамацький рух і Володарщина

   Для більш повного розуміння гайдамацького руху, який мав місце і на землях Володарщини, необхідно дати коротку історичну характеристику цієї епохи. 
    Лише наприкінці XVII - на початку XVIII ст., за гетьманування І. С. Мазепи, на Пороссі, куди входить і Володарщина, настає тимчасовий спокій. У цей час російські та козачі війська витісняють поляків із Правобережної України. Але вже в 1711 році в результаті Прутського миру Правобережна Україна повертається під владу Польщі. Ще з більшою силою поглиблюються соціальний, національний і релігійний гніт з боку польських магнатів. Латифундисти Любомирські, Мнішеки, Потоцькі, Радзивілли, Браницькі та інші засновують «слободи» - поселення, по-грабіжницьки відбирають у вільних міст і містечок землі, заселяють їх безземельною шляхтою Великої Польщі. Для безпечного проживання та залякування покріпаченого населення створюються численні, добре озброєні загони «надвірної міліції», куди наймаються добровольці за добру винагороду та значні привілеї. Наприклад, Брацлавський воєвода С. Потоцький в уманському маєтку мав загін у кілька сотень гайдуків, який очолював І. Гонта, згодом один із керівників Коліївщини. 
    У середині XVIII століття Польща роздирається внутрішніми протиріччями між прибічниками союзу з Росією та його противниками, кінець поклало утворення 1767 року Барської конфедерації та створення ополчення шляхтичів для боротьби з російськими гарнізонами, розташованими в окремих місцях Правобережжя. Практично ж конфедерати не вступали в боротьбу з російськими військами, а безчинствували на Пороссі. 
    Якраз на початку 20-х - у 30-х роках XVIII століття в Україні вибухнув антифеодальний селянський рух. Основу повстанських загонів становили козаки та селяни, які перебували під польсько-шляхетським пануванням (Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина), називали їх гайдамаками. 
    «Гайдамаки» (походить від турецького «гайде» - гнати, переслідувати, турбувати) - польська шляхта так називає українських повстанців, а згодом і вони самі себе почали так називати. Трохи щодо тактики гайдамаків. Гайдамацькі загони формувалися у неприступних місцях Правобережної України і Запоріжжя - Чорному, Мотронинському, Кучманському лісах, Холодному Яру. Там вони створювали табори, де формувалися нові гайдамацькі загони, зберігалася зброя та провіант. З'являлися гайдамаки переважно навесні й діяли до осені. Гайдамацький загін налічував 200 - 300 повстанців, які, швидко пересуваючись, завдавали ворогові несподіваних ударів. До гайдамацьких загонів входили окрім селян та козаків й дрібні міщани, ремісники.     Активними учасниками і ватажками цих загонів були здебільшого запорозькі козаки. Гайдамаки знаходили глибоке співчуття і цілковиту підтримку у місцевого населення, яке поповнювало повстанські війська, давало провідників, постачало продовольством і повідомляло про небезпеку. 
    Характерна риса тактики повстанців полягала в тому, що вони заздалегідь визначали головний об'єкт свого походу. Одержавши відомості від своїх наперед посланих розвідників про стан охорони того чи іншого маєтку, вони блискавично налітали на нього, палили або руйнували, а ненависних вельмож і орендарів вбивали. Захоплене майно, як правило, віддавали селянам. 
    Фактично перше велике повстання гайдамаків розпочалося у 1734 році, а далі воно набрало перманентного характеру і вже не затихало. В 40-х роках XVIII ст. гайдамаччина докотилася і до Володарщини. В документах про це ми дізнаємося, що, зібравшись в кінці квітня 1749 року на спеціальний сеймик, шляхта Білої Церкви обговорила питання про організацію війська для боротьби з гайдамаками. В таємному донесенні королю відзначалося, що в околицях Білої Церкви безкарно діють гайдамаки. 
     Про масовість повстанського руху на Київщині свідчить меморандум до міщан і селян Правобережжя, в якому їх зобов'язали не виходити з міст і сіл без відома свого пана або панського управителя, а в тих місцях, де немає поміщицького маєтку, - духовної особи. Той, хто помітить підозрілу людину, «негайно повинен повідомити найближчу військову команду». В містах, містечках і селах під загрозою жорстокої розправи заборонялося продавати будь-яку зброю і боєприпаси. Власники повинні були продавати продукти тільки добре відомим їм людям. Але не зважаючи на заходи, які вживалися польськими панами до народних рухів, влітку 1749 року гайдамаки захопили село Пархомівку в районі Білої Церкви. Так стверджують документи з архіву магнатів Оссолінських. 
    В той час в районі Білої Церкви діяв загін на чолі з Іваном Бородою. Гайдамаки напали на містечко Фастів, захопили панський замок. Загін Блакитенка руйнував шляхетські двори понад Россю. У південній частині Київського воєводства наводили жах на польські маєтки загони, очолювані Невінчаним, Середою, Беркутом. В селі Слічинці (неподалік від Білої Церкви) повстанці зруйнували маєток пана Хлопіцького, а його самого вбили. З Білої Церкви повідомляли, що гайдамаки з'явилися біля володарських лісів. 
    Для боротьби з гайдамацьким рухом за вказівкою царського уряду літом 1750 року створили таємну комісію, яка повинна була стежити за появою повстанців. Остання видала розпорядження прикордонним форпостам суворо наглядати за гайдамаками. 
     Для протидії гайдамацьким загонам Київський генерал-губернатор Леонтьєв змушений був виставити на Кременчуцькому форпості до тисячі драгунів, а також 400 козаків Миргородського полку. 
     Повстанські загони були дуже рухливими, що давало їм змогу нападати на панські маєтки. У 1750 році гайдамаки, очолювані Олексієм Письменним, зуміли непомітно пройти лісами від Висі до Фастова (понад 200 верств). В наступному році другий загін зненацька напав на містечко Володарку. Блискавичність дій гайдамаків ставили власті у скрутне становище. Каральні загони майже ніколи не наздоганяли повстанців, їм залишалося лише константувати факт нападу на ту чи іншу місцевість. Як правило, повстанці були кінними, а в місцевостях, де важко було дістати коней, вони захоплювали човни і, перебувши день і в очеретах, вночі відправлялись в похід.
   Восени 1750 року повстанський рух ще більше поширився. Повстанці громили маєтки, костьоли, вбивали орендарів. Кількість гайдамаків була і не така велика, що вони насмілювалися діяти відкрито. Лише за два місяці (серпень і вересень) було подано 77 скарг в Київську губернську канцелярію. В листі генеральній козацькій старшині від 1 жовтня 1751 року гетьман Розумовський писав, що в Київську губернську канцелярію надходить багато скарг від козацької старшини та поміщиків на гайдамаків. Він вимагав від козацької старшини тримати військові команди проти повстанців. 
  Глибокої осені 1750 року повстанці знову активізувалися. 22 листопада учасник повстання Денис Нещасний на допиті в прикордонному суді Київського воєводства розповів, що він чотири роки перебував на Запорізькій Січі, а в середині листопада 1750 року вступив до загону, складеного з козаків Іркліївського, Кореневського, Канівського, Кислянівського, Незамаєвського, Брюховецького, Батуринського куренів, в якому нараховувалося 505 чоловік. Очолював загін Мартин Тесля. Перейшовши річку Рось, повстанці оточили місто Володарку, напали на двір володарського поміщика полковника Мацевича, де зруйнували будівлі, а також розбили купецькі лавки. З Володарки повстанці відійшли в ліс. Серед учасників нападу на Во¬лодарку були Іван Таран, Семен Жковороський, Наливайко, Нечилко, Данило Волошик, Савка Малий, Грицько Підпушкарний. 
    В лютому 1751 року шляхта Київщини за свій рахунок організувала три полки для «захисту воєводства від гайдамаків». У цьому ж місяці сеймик прийняв рішення асигнувати і 200 тисяч злотих для створення антиповстанського війська. Окрім того були виділені великі суми на будівництво і ремонт старих укріплень. 22 березня 1751 року коронний гетьман Й. Потоцький видав спеціальний універсал, в якому зобов'язував начальника міліції Київського воєводства об'єднатись із загонами коронного війська для боротьби з повстанцями. Потоцький сповістив шляхту Київського і Брацлавського воєводств, що він дав розпорядження «не пропускати за кордон селян без паспортів, ревізувати вози, що відправляються за кордон і обслідувати броварні й хутори з є метою перевірки підозрілих осіб, що ховаються в них». 
    16 червня 1751 року під час засідання змішаної прикордонної судової колегії польські комісари скаржились, що повстанці нападають на села Канівського повіту, палять і руйнують шляхетські маєтки. Зокрема, вони дощенту знищили панські будинки в місті Володарці. 
   Того ж року загін гайдамаків на чолі з Серединенком, Подолякою, І. Письменним оволоділи Вінницею, Фастовом і Володаркою. Та через наближення з Білої Церкви польського війська, змушені були відступити з Володарки до П'ятигір. 
   Прийшов 1768 рік, рік Коліївщини. Повстання розпочалося навесні. Повсталих очолив Максим Залізняк. Повсталі загони захопили Медведівку, Жаботин, Смілу, Канів. Загони Залізняка взяли місто та замок Черкаси, оволоділи Богуславом, Лисянкою. 
   Ще на початку червня 1768 р. 23-річний отаман, січовик Павло Таран був відряджений М. Залізняком з Богуслава із загоном з 60 козаків південною частиною Київського воєводства в напрямку на Тетіїв. Він виконав своє визвольне завдання, здобувши для гайдамацького війська коней, гроші, вбрання тощо. 
   Таран Павло Андрійович (Сабадаш) народився близько 1745 року, рік смерті невідомий. По смерті батька, Андрія Сабадаша, в с. Крупичполе Ніжинського полку 10-річним хлопцем Павло був завезений на Січ, де згодом його записали до Канівського куреня під прізвищем Таран. З поширенням на Запоріжжі чуток про збирання охочих «для викорчовування поляків через зруй¬нування ними благочестивих монастирів» він прийшов у Холодний Яр з групою січовиків, серед яких був козак Хома Дурний, останнього згодом Залізняк посилав з Умані з дипломатичним дорученням у Байту. Таран пройшов із Залізняком через Черкаси, Смілу до Богуслава, де й одержав завдання визволити від шляхти південно-західну частину Київського воєводства. 
    13 червня отаман Таран ввійшов до м. Володарка - центру маєтку княгині Мнішкової. В інформації на ім'я княгині, яку склали місцеві уніатські ксьондзи, повідомлялося, що до Володарки «прибуло січове Запорозьке військо Канівського куреня з отаманом Павлом Тараном». Того ж дня козаки зібрали селян з усієї Володарської волості. Отаман оголосив на зборах про край шляхетського панування, заборонив відробляти панщину і взагалі працювати на панів, бо всі віднині стають козаками. Оскільки панські диспозитори позбавлялися права на керування, на їх місце за вибором громад призначалися народні управителі. Переважну частину майна розібрали селяни й козаки Тарана, решту, що залишилася в панських коморах у Володарці та в позаміських шляхетських подвір'ях, повстанці віддали на схорон новим «прикажчикам та іншим присяжним жителям до свого повернення».    Факт цей знаменний, бо свідчить, що тут діяли саме повстанці, а не гайдамаки. Оскільки поведінка отамана надвірних володарських козаків не викликала довір'я ні Тарана, ні народного керівництва, повстанці відібрали у цих козаків зброю. 14 червня повстанський загін залишив Володарку і вирушив до Галайок, де й зупинився на постій. 
    23 червня у містечку Лукашівка поручик Кологривов зустрівся із загоном П. Тарана, який зупинився тут на шляху до Умані. В документах немає згадки про будь-який інцидент між ними. Але Кологривов взяв «під караул» повстанців серед яких було 25 запорожців та 67 місцевих селян. 
    Згодом П. Тарана було засуджено до побиття батогами і як підданого Російської імперії заслано на довічну каторгу в Нерчинськ. Подальша його доля невідома. 
    Ми знаємо подальшу долю повстання Коліївщини, знаємо ватажків повстання - Максима Залізняка та Івана Ґонту. Саме з іменем І. Ґонти знову переплітається історія Володарки. Батько І. Ґонти був ктитором старої Воздвиженської церкви у Володарці. 
    Будучи вже Уманським сотником, І. Гонта на свої кошти збудував церкву в селі Росішках (тепер Христинівський район Черкаської області) та дав гроші на будівництво церкви у Володарці. Іконостас у цій церкві був розписаний також на кошти уманського сотника І. Ґонти, а тому серед портретів, які прикрашали приміщення Воздвиженської церкви, а саме іконостас, були портрети І. Ґонти і його дружини. З подіями гайдамаччини пов'язана і назва балки біля с. Рогізна, яку в народі звуть «Гайдамацьким яром». 
    Однак за деякими даними І. Гонта мав чотири дочки й сина, його дружина була сестрою відомого православного протопопа Кирила Зільницького, вбитого в 1776 р. у селі Гродзева уніатськими ксьондзами. Гонта писав польською; вимушено сповідував уніатську релігію, бо до 1768 р. на Уманщині не було православних церков. Вважався підданим з с. Розсішки, хоча це ще не значить, що він тут і народився. Він навіть не жив у цьому селі, а в Орадівці. Портрети І. Ґонти та його дружини виявлено в с. Володарка, яка ніколи не була власністю Потоцьких. Є відомості, нібито батько Івана жив у с. Пархомівка (неподалік від Володарки). 
    Після придушення Коліївщини селянський рух спадає, і пов'язане це, насамперед, з тим що на Правобережжя приходять російські регулярні війська, які силою зброї розправилися з повсталими загонами гайдамаків. Річ Посполита переживає три поділи: 1772, 1793, 1795 років. Розпочинається новий період в історії нашої Батьківщини, який пов'язаний з пануванням на українських землях російських імператорів. 
    У цей час Володарка стає центром ключа. Володарський ключ під кінець XVIII ст. складався з Володарки, Завадівки, Петрашівки, Гайворона, Казимирівки (Надросівки), Березни і Антонова (тепер Сквирського району). 
 1794 року через землі Володарщини проходили війська російського генерала 0. Суворова. Його військовий підрозділ переходив р. Рось від села Рачки по понтонному мосту, а у самій Володарці загін польських конфедератів склав перед ним зброю. Конфедерати, які здалися 0. Суворову, були відпущені по домівках, лише окремі, які побажали служити у російському війську, залишилися. 
    Слід зазначити, що участь у польських загонах конфедератів і брала місцева шляхта. Взагалі позиції польської шляхти і католиків на той час були досить потужними. Про це свідчить факт діяльності отців-єзуїтів на території тогочасної Володарщини. 
    На історичній карті з праці Ст. Зеленського помічені центри діяльності ордену єзуїтів на Україні в XVIII ст. Знаходимо тут і Володарку. ' 
    Єзуїтський орден був заснований у 1534 р. Ігнатієм Лойолою. В 1540 р. папа Павло III буллою затвердив Товариство Ісуса. Невдовзі єзуїти стали головною опорою панства в справі церковної реформи. Метою ордену було поширення і поглиблення католицької віри, зокрема, з допомогою місій, письменницької та наукової діяльності, виховання молоді. Всім відомо той факт, що навіть Б. Хмельницький отримав освіту у єзуїтському колегіумі, що в Ярославі над Сяном. 
    Найближчим до Володарки центром, де була розташована місія єзуїтів, була Біла Церква. Саме звідтіля погляди отців-єзуїтів були звернені на Володарку. 
    Після смерті Станіслава-Віченти Яблоновського 9 вересня 1754 р. король Август III віддав Білоцерківське староство у держання надвірному маршалові Єжи Мнішехові, що призвело до певних , змін у фундушових коштах та маєтностях місцевих єзуїтів, і Новий староста повернув старостівське село Ольшанку з єзуїтського держання і призначив їм пенсію у 200 злотих зі старостівського мита. 
    Натомість єзуїти отримали ряд маєтків і костьол у Володарському ключі Київського воєводства і повіту, що належав дружині брата білоцерківського старости Яна-Кароля Мнішека Катерині, уродженої Замойської. Цей ключ у XVII ст. належав князям Вишневецьким, від яких і перейшов як посаг Елжбети Вишневецької, пошлюбленої з Міхалом Замойським, у дім останніх, а з наступним одруженням і Яна-Кароля Мнішека з Катериною Замойською у дім Мнішеків. 
    У 1750 р. у Вишневці відбувся сімейний поділ між Мнішехами і Огінськими, в результаті якого Володарка з округою була і остаточно визнана за Катериною Мнішех. 
    Однією з перших акцій К. Мнішех у Володарці стало заснування у 1750 р. костьолу св. архангела Михаїла. Згідно з даними Е. Руліковського та С. Зеленського, на які посилається дослідник 0. Стародуб у своїй праці «Орден єзуїтів на Білоцерківщині» (2003 р.), цей костьол був споруджений з дубової деревини, видовженої форми з каплицями по боках, мезоніном, до міста на північ, по боках мав дві вежі. Мезонін був пофарбований, з образом Непорочного Зачаття Божої Матері посередині, зі статуєю св. Михаїла наверху, в ореолі – Скорботної Божої Матері, що тримає знятого з хреста Ісуса Христа. В одній з каплиць був вівтар з образом Непорочного Зачаття Божої Матері в оточенні святого Ієреніма; В інших двох вівтарях знаходилися образи св. Варвари і Катерини, на ставні - св. с Антонія Падуанського і Яна Непомуцена. Портал з білого мармуру, оправлений побіленою мідною бляхою з написами зі Святого Письма стосовно Найсвятішої Жертви і вівтаря. Він був наданий костелові з каплиці Вишневецьких, освячений 30 березня 1760 р. нікопольським біскупом, суфраганом і кустошем, львівським офіціалом Казимежем Харбицьким. 
    Але час робив свою справу і вже в описі люстраторів 1773р. можемо прочитати про те, що костьол споруджений з дерева з трьома куполами, на яких є залізний позолочений хрест. Ґонтами покритий, мальований навколо тертицею, з одної сторони має ризницю, а з другої - скарбівницю. Цвинтар огороджений штахетами. У костьолі листових вікон чотирнадцять, лавок з обох сторін десять. Костьол потребує ремонту, оскільки на одну сторону сильно перекосився і місцями розсунувся. 
    Проте повернемося до 1760 року. Саме цього року 29 вересня в день св. архангела Михаїла після закінчення будівництва костьолу було проведено богослужіння ксьондзами-місіонерами Товариства Ісуса, яким він був наданий у філію. Надвечір цього дня делегатами фундаторки був проведений обвід (позначення) костьольної території. Серед присутніх під час обводу був настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці (православної) о. Іван. Цей обхід почався з кута костьольного цвинтаря від західної сторони дороги, що йшла до Росі. Від цього кута лінія йшла на східну сторону дороги до цвинтаря церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Між цвинтарями знаходилося старе замчище. Крім мізерної будови, якою полковник надвірної міліції Мацевич поступився під помешкання ксьондзів-місіонерів, решта його площі лежала пустирем. 
    У 1773 р. Володарський дворець Білоцерківської місії, розташований над р. Россю, був неогороджений. Його забудови складалися з будинку для помешкання ксьондзів,, двох хлівців, шпихліра, комірки, льоху і стайні. 
Старий будинок був споруджений з дубової деревини, покритий соломою. При будинку був невеликий садочок, огороджений хмизом. На затиллі стояло два малих хлівці із хмизу, і покритих соломою, була приставлена комірка з хмизу. Льох був теж старий, рублений з дубини. Стайня була огороджена частково частоколом, частково жердинами, присадкувата, покрита соломою, зі старими воротами з дубових дощок.
    При дворі в 1773 р. тримали кобилу для перевезення деревини, віз, 10 свиноматок і 3 поросят-річняків. Згодом при |дворці було закладено нову резиденцію, яка зводилась з дубової деревини. 
 Слід зазначити, що ще перед 1755 р. чоловік фундаторки костьолу Ян-Кароль Мнішех, напевне, що за її згодою записав і місіонерам суму у 42 тис. злотих на Володарські села Гайворон і Сквирку за умови, щоб у Володарку приїжджали два місіонери для виконання парафіяльних обов'язків. Серед цих місіонерів відомі імена отців Юзефа Рушковського і Леона Менцінського. Згодом у 1766 р. вже особисто Катерина Мнішех (чоловік помер 1759 р.) записала 20 тис. злотих як власність Білоцерківської місії на фундуш Володарського костьолу з тією умовою, щоб від цієї місії два ксьондзи завжди мешкали при Володарському костьолі згідно з розпорядженням Божої Курії. Восени 1773 р. при Володарському костьолі мешкав ксьондз Юзеф Островський, що прибув сюди з Білої Церкви. 
    Проте на середину XVIII ст. у всьому світі визрів сильний антиєзуїтський рух, відбулося вигнання Товариства Ісуса з Португалії (1759 р.), Франції (1764 р.), Іспанії (1767 р.), Неаполя і Парми (1768 р.). Незважаючи на те, що римські пани Климент XIII (1758 -1769 рр.) і Климент XIV (1769 - 1774 рр.) підтримували Товариство Ісуса, все ж останній був змушений буллою від 21 липня 1773 р. розпустити цей орден. 
    22 грудня 1773 р. люстратори приїхали до Білої Церкви, де сповістили католицьку громаду про скасування єзуїтського ордену і перехід її власності у розпорядження Речі Посполитої. Після приступити до люстрації костьолів, резиденцій, потім володінь і фільварків. 
    Напередодні смерті Катерина Мнішех (померла 1771 р. у Варшаві) розпродала маєтки воробіївського, антонівського і володарського ключів. Володарку і Завадівку та ще 5 сіл придбав китайгородський староста Северин Віслоцький, Сквирку - Ян Пануцький. 
    У 1775 р. Володарський костьол разом з господарськими будівлями перейшов у власність Едукаційної комісії. Остання призначила настоятелем костьолу екс-єзуїта Станіслава Логановського. У 1778 р. була створена окрема Володарська парафія. На печатці костьолу містилося зображення св. архангела Михаїла. Згідно з Варшавським конкордатом 26 листопада 1780 р. Комісія передала Володарський костьол у відання київського біскупа Францішка Оссолінського і капітулу, визначивши з по-єзуїтських прибутків певну суму відрахувань для плебана (настоятеля храму). 
    У 1781 р. київський біскуп Оссолінський своїм розпорядженням підпорядкував Володарський, Ставищенський, Борщагівський, Погребищенський, Паволоцький, Звенигородський, Білоцерківський, Бишівський і Ржищівський костьоли Фастівському деканату. 
    З часом дерев'яна конструкція Володарського костьолу в багатьох місцях потребувала термінового ремонту, після того, як дерев'яний костьол через свою старезність став загрожувати руйнацією, постало питання зведення нового приміщення із каменю. 
    У самій Володарці на межі XVIII - XIX ст. було три храми - Різдвяний, Георгіївський та Хрестовоздвиженський. Різдвяний храм ще за часів унії (існувала в підросійській Україні до 1839 р.) за повелінням офіціала Трелінського був насильно розібраний і перевезений до с. Завадівки, де значна частина населення належала до уніатського віросповідання, на його місці було збудовано кам'яний католицький костел св. архангела Михаїла (1815 р.). 
    В 1800 р. згоріла дерев'яна Георгіївська церква і прихожани всіх трьох парафій відвідували єдиний Хрестовоздвиженський храм. Митрополит Гавриїл дозволив здійснювати деякі богослужіння у дзвіниці Георгіївської церкви і заодно благословив перевезти назад до Володарки розібраний храм із Завадівки. Але володарчанам вдалося на 16 підводах перевезти лише третину матеріалу, а решту комісар Карабієвський та місцева шляхта перевезти не дали. Деревина, що лишилася у Завадівці, частково згнила, а частково була розікрадена. Схожа доля очікувала на те, що вдалося вивезти до Володарки і скласти на цвинтарі, оскільки у володарчан не було коштів на придбання решти матеріалу (зуміли зібрати лише 175 крб.). На Володарку і два присілки був один православний храм - Хрестовоздвиженський, збудований ще в 1746 р., а в 1847 р. капітально перебудований і оновлений. Службу на початку XIX ст. правили священики Пантелеймон Шостаковський та Павло Похилевич. 
    Число прихожан єдиного володарського храму протягом XIX ст. постійно зростало. Так, у 1838 р. їх було 687 осіб, у 1848 р. - вже 1027, у 1858 р. - 1739, а в 1899 р. - 2671 особа православного сповідання. 
    Геогіївський храм, про який мова йшла вище, згорів ще 1800 року. Церква була розташована в парку за районним вузлом зв'язку. Згодом частиною території самочинно заволодів поміщик Л. Абрамович, ще частину забудували євреї своїми оселями. 
    Після трьох поділів Речі Посполитої територія Правобережної України увійшла до складу Російської імперії. Нова влада запровадила і новий територіально-адміністративний устрій. У 1796 році було утворено Сквирський повіт Київської губернії, до складу якого було включено більшість населених пунктів сучасної Володарщини. За національною ознакою населення Володарщини складалося з українців, поляків, євреїв. Останні займалися торгівлею і ремеслом. Українці в основному займалися землеробством. Поляки були представлені поміщиками та дрі-бною шляхтою, яка жила з доходів від своїх дрібних ділянок. 

                                                                                             Голос Володарщини. – 2008. – 20 травня.