Село розташоване за 7 км від районного центру і за 30 км від залізничної станції «Біла Церква». Через село проходить автомагістраль, яка зв’язує населений пункт з районним центром, м. Біла Церква, столицею України – м. Київ. Чисельність населення становить на даний час 555 чоловік. Назва с. Тарган пішла від річки, яка протікає населеним пунктом. За переказами, засноване 500 років тому. На протилежних берегах річки, яка на той час була судноплавною, знаходилися козаки Запорізької Січі. З іншого боку – татари. Вночі козаки напали на військо татар і таранили його, звідки й пішла назва.
За іншою версією, ці землі є частиною тих земель, де в І тис. до н.е. сформувалося ядро східнослов’янського етнічного масиву, в складі якого центральне місце посідало плем’я полян. До поселення слов’ян на цій території проживали племена тюркського походження (печеніги, берендеї, тюрки), відомі по літопису під загальною назвою «чорних клобуків». Разом з гарнізонами інших прикордонних містечок племена «чорних клобуків» успішно відбивали напади половців, які раз у раз вторгались у володіння Київських князів. Колишня назва річки Тарган і назва села Тарган мають тюрське походження.
У 50-ті роки 19 століття село належало Яну Підгорському,в якому проживалр 570 чоловік і було 2072 десятини землі. На початку 20 століття в селі вже проживало 999 жителів, а землі було 1323 десятини. Поміщикові належало 859 десятин. Більша частина селян була безземельною і тому багато місцевих жителів виїздили на роботи в весняно-осінній час на Херсонщину.
Після подій 1917 року першими тимчасовими органами влади стають ревкоми. Остаточно радянську владу встановлено в селі наприкінці 1920 року. Земля від поміщика Берковського забрана і передана у власність держави.
23 травня 1922 року в с. Таргані було скликано сходку селянської бідноти і було вирішено створити комуну під назвою "Труд". Головою комуни було обрано Овдіюка Івася Демидовича. В комуну ввійшли 9 сімей, а саме: Кондратюка Михайла Андрійовича, Гірського Прохора, Гірського Олександра, Сікорського Петра, Бабенка Харитона, Овдіюка Пилипа, Овдіюка Григора, Михайлика Офона, Бабенка Олександра. Проте членам комуни не вистачало засобів виробництва. В серпні 1922 року кількість комунарів збільшилася у три рази. В грудні 1922 року держава надала комуні «Труд» грошовий кредит, за який було куплено 30 корів, 2 двигуни на 10 кінських сил, 2 молотарки, 4 кінські шестирядні сівалки, 1 січкарня з кінним приводом. 1925 року комунари одержали перший трактор «Фардзон».
В 1929 — 1930 рр. почалася колективізація в селі і конфіскація майна «куркулів». Боротьбу з «куркулями» вели активісти-комсомольці 20-х років: Бабенко Павло Гнатович, Лемешко Федот Савович, Ковальчук Іван Іванович, Микитенко Василь А., Бабенко Андрій, Мариневич Петро, Бадьора Іван. На початку 1933 року сільськогосподарська артіль "Труд" була перейменована в колгосп ім. Калініна і було створено партійну групу. В її склад увійшли Бабенко Олександр, Фурман Явдоха, Микитенко Антон Семенович, Адаменко Яків, Соловей Пилип Артемович, Онищук Раінон. Першим головою колгоспу ім. Калініна було обрано Шевченко М. (1930 — 1931 рр.) а потом Соловей Пилип Артемович (1932 — 1933 рр.).
Коли почався голод, першими його відчули діти. І першим померлим у селі від голоду став школяр Гнатенко Володимир. Щоб хоч якось підтримувати виснажених дітей, у школі організувли їдальню і діти приходили на заняття зі своїми тарілочками, аби одержати раз на день линди, яку давали учням.
Багатьох дітей села врятувала посланець Червоного Хреста з Києва Є. Б. Гін, яка приїхала напровесні 1933 року із запасом риб'ячого жиру і давала дітям по одній столовій ложці в день протягом місяця. Риб'ячий жир кінчився, і вона, плачучи, поїхала з села.
Прагнули підтримати своїх учнів учителі Козуб, Семінський, Янківська, Гахуп. Вчителі часто посилали групи з 5-6 учнів відвідувати тих дітей, які не прийшли до школи. Але це мало допомагало. В сім'ї Пташніченко Марії було 8 дітей шкільного віку – померло 6, у Щур Федори було 6 дітей шкільного віку – померли всі. Учня Бабенка Тихіша зарубала мати, при цьому збожеволіла. А всього від голоду померло понад 40 учнів.
Вчитель Семінський неодноразово говорив і владі, і керівництву освітою, що вмирають діти з голоду, потрібно їх рятувати. Натомість в 1933 р. за Семінським приїхали і забрали в органи міліції. Більше його ніхто не бачив.
Іщука Л. Н. (працівника клубної установи) сільська влада зобов’язала звозити трупи померлих від голоду у ями-кагати. Кожної ночі він дико стогнав. Адже йому одному доводилося навантажувати підводи з покійниками, скидати їх у кагати.
В селі поширювалось таке явище, як людоїдство. Були непоодинокі явища, коли вбивали і їли своїх дітей. Виявлених людожерів звозили в льох за сільською радою – там вони часто й конали.
Протягом двох голодоморних років щонайменше 400 жителів села померло з голоду і було поховано в 3-х братських могилах. Збереглись в архіві списки померлих за вересень, жовтень, грудень 1932 року, 367 осіб по прізвищах і іменах пригадали ветерани села.
Жертвам голодомору 1932-1933 рр. у селі Тарган у 1988 році встановлено перший в Україні пам’ятник, створений народним умільцем, очевидцем Голодомору Микитенком М. Й., у якого голод разом з померлими мамою та рідними забрав дитинство.
У центрі Едмонтона, столиці провінції Альберта в Канаді, стоїть пам'ятник: сталеве коло з глибокою тріщиною. Це пам'ятник голодомору на Україні 33-го року, який мав стояти в Києві, але появився він тільки зараз, коли існують незаперечні докази геноциду. А перший на Україні він з'явився у Таргані. Простий, як сама правда, без затій, далекий від архітектурної досконалості. Зате щирий, бо зроблений за натхненним покликом небайдужих душ, яким навіть через десятки років не дає спокою нестримна потреба сплатити борги перед померлими і живими.
Історія створення пам'ятника почалась з того, що по телевізору прозвучало звернення співголови громадського Всеукраїнського товариства «Меморіал» Маняка Володимира Антоновича до очевидців голоду - надсилати свідчення про голодомор - 33 до «Меморіалу». На цей призив відгукнулися Овдіюк Олександра Іванівна - вчитель історії Тарганської школи та Масло Аліса Антонівна. Вони самі пережили страшну трагедію у своїх сім'ях. У Олександри Іванівни не було ні батька, ні матері. Тринадцять її родичів померли з голоду. У Масло Аліси Антонівни була родина з шести душ. П'ятеро померли з голоду. Матір її ще живою вивезли на цвинтар і помирала вона в братській могилі. Росла в місцевому дитячому будинку - "майдані .
Вони вдвох відразу ж взялися відтворювати імена односельчан, яких забрав голод-33. Кого вони не запам'ятали — відтворила імена розбуджена нами пам'ять Параски і Мотрі Щур, Ганни і Федоськи Григоренко, Каленика Іщука, який до речі, був у 30-х і їздовим і звозив на цвинтар померлих. Відтворено імена 360 померлих з голоду односельців. Не ввійшло до цього сумного списку багато дітей дошкільного віку та немовлят, імен яких людська пам'ять не зберегла.
Не стояли осторонь і керівники сільської ради Олександр Ушинський і Микола Гакалюк та голова колгоспу Микола Барилович. У колгоспній майстерні готували деталі опорядження могил часів голодомору, а сільський умілець Микола Йосипович Микитенко готувався до втілення в життя давньої вистражданої ідеї. До нього, сивого дідуся з справжніми українськими вусами і добрими очима, приїжджали навіть учасники міжнародного симпозіуму «Голодомор 1933-го», зарубіжні гості з США, Канади та інших країн, відомі вчені, письменники, поети побували в мальовничому селі над річкою Рось. Бо створив цей добрий дідусь перший пам'ятник голодомору в Україні 1933-го року.
Гірка пам'ять, понівечене життя, затавроване страшним голодом дитинство вилилось у маленьку виснажену жіночу постать. І була ця жінка схожа водночас на сусідську жінку Марію, і на дружину дядька Лавра, котра через роки несла в своєму образі щось до щему серця дороге, те що належить одній на всьому білому світі жінці - Матері. Бо й справді, усі вони, такі різні, стали напрочуд подібними, коли горе прийшло спільне. Коли доля немилосердною рукою вирвала з їхніх обіймів і кинула до братської могили на цвинтарі найдорожче - синів і доньок.
До останніх хвилин життя не міг забути Микола Микитенко те пекельне коло. Згадував матір - худеньку, змарнілу. Задуманий і створений ним пам'ятник - це ніби прообраз його матері. Була в неї пам'ятка - золота сережка. Виміняла її на торбинку борошна. Та нічого не встигли зробити з борошна мамині руки. Забрали все « активісти». Ні на умовляння батьків, ні на плач дітей не зглянулись. Пішла тоді мати до замерзлої скирти соломи з такими ж, як сама, матерями, з надією там хоч жменю зерна навіяти, хотіла дітей нагодувати. Там і привалило її, ослаблену від голоду. Коли голодні жінки її добули з-під мерзляка, то вона була вже мертва, а в її лоні ще билося дитя, яке незабаром мало народитися. Залишився батько з чотирма малими дітьми. Та невдовзі, у тому ж 33 році, помер від голоду.
Доля сиріт у таких випадках була тоді однаковою. Усіх чотирьох забрали до колгоспного «приюту», який називали «майданом». Дуже бідували там діти. У тих, вщент заповнених горем днях, струмує джерело, яке через багато років дало життя такій необхідній людям скульптурі. Цій виснаженій жінці з великим хрестом в руках вже більше 18- ти років і односельці, і приїжджі вклоняються, а не довершеному мистецтву, чи професійній досконалості. Адже він скульптор-самоучка.
Фронтовик Микола Йосипович Микитенко, попри підірване важким життям здоров'я, весь час працював у колгоспі в рідному Таргані. Був сторожем, бригадиром рільничої бригади, садівником. Це була людина із золотими руками. До чого він не брався - все оживало в його руках: це і чудовий сад біля хати, це і барвисті квіти, які розцвіли намальовані на хаті. Зайшовши в будинок, ти ніби попадаєш в казку: скрізь розставлені фігури звірів, вирізані з дерева. Якщо ви завітаєте в Володарський історико-краєзнавчий музей, то не зможете не звернути уваги на скульптурні композиції, вирізані із дерева. Це селянин щойно повернувся з поля. Напуває волів, а сам сів, втомлено опустивши важкі долоні, аби на хвилинку відпочити. Це композиція «На водопої». «Розправа» розповідає про жахливий за своєю жорстокістю випадок, що трапився у роки Великої Вітчизняної війни в селі Рубченки. Німецькі фашисти вчинили розправу над жінками і їхніми дітьми. Щоб врятувати свого 4-х річного Сашка Ониська, мати викинула хлопчика з вікна хати, що вже горіла. Фашисти застрелили Сашка і вкинули в вогонь.
Це все не мертві дерев'яні композиції, а жива розповідь, клаптики долі українців. А своїм простим пам'ятником сказав правду, яку до нього ніхто ніколи не говорив. Зустрівшись з ініціативною групою, яка займалась проблемою голодомору 33 року, він сказав їм: "Ви повертаєте імена замучених голодом, а я, як зумію, так і зроблю пам'ятник жертвам голодомору -33. Це буде страдницька постать жінки з важким хрестом у руках, яка зійшла на свою Голгофу".
Цей його задум підтримали керівники села - голова сільської ради Олександр Євгенович Ушинський та голова колгоспу Микола Павлович Барилович. Забезпечили його необхідним матеріалом для виготовлення пам'ятника (камінь, цемент). На господарстві колгоспу зварили каркас, хрест. Все це вивезли на цвинтар до братських могил (у нас їх сім, п'ять з них - одна біля одної, тут і місце для пам'ятника обрали), дали підручних. До 24 липня 1988р. пам'ятник був готовий. До цього ж числа були повністю оформлені і списки померлих з голоду односельців.
24 липня 1988 р. на сільському цвинтарі відбулося велелюдне відкриття першого в Україні пам'ятника жертвам голодомору-33. На відкриття пам'ятника був запрошений отець Микола Сичевський, священик з Ожегівки. Він освятив пам'ятник, зачитав поіменно всіх убієнних голодом жителів Таргана і відправив поминальну службу.
І глянувши з висоти 55 років ще раз утвердилися в думці: 1) голодомор був спланований;
2) його організував Сталін зі своїми поплічниками, які були провідниками такої партійно-державної політики на місцях;
3) колективізація стала ширмою імперської політики в наступі на українського селянина - генофонд української нації.
Усі ці думки потребували документального підтвердження, тож сільська громада, передаючи списки жертв голодомору товариству «Меморіал», закликала науковців дослідити корені страшного геноциду, його масштаби в Україні.
На прохання людей Микола Йосипович Микитенко зробив також пам'ятники голодомору 1933 року в селах Надросівка, Іванівка Ставищанського району,Каленна Сквирського району, Бабинці Погребищанського району Вінницької області, Городище-Пустоварівське Володарського району,Фастівка Білоцерківського району.
Після 24 липня 1988 р. списки вбитих голодом односельчан відвезли до Києва в товариство «Меморіал». Вони були одні з перших в Україні і надруковані в народній книзі-меморіалі «33-ий: голод» (ст. 243,1990 р.).
7 червня 1989 р. в Тарган приїхала знімальна група з Лондона. Супроводжував їх відомий письменник і публіцист Євген Олександрович Сверстюк, який був і перекладачем. Вони брали інтерв'ю у свідків голодомору, знімали кінокамерою і братські могили, і пам’ятник.
19 серпня 1989 р. (на Спаса) приїжджала знімальна група з молодіжної телестудії «Гарт « на чолі з Вадимом Бойком. Зустріч свідків голодомору з прибулими відбулася на цвинтарі біля скорбного меморіалу, що складається з братських могил і пам'ятника. Інтерв'ю брали біля найбільшої могили-западини - її такою залишили, щоб люди, які не вірять, що таке було, при потребі могли переконатися. Над могилою-западиною хрест стоїть в центрі цвинтаря. З молодими гартівнянами приїжджала відповідальний працівник Київської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Ольга Аркадіївна Губаревич. Вона взяла на облік братські могили уморених голодом і пам'ятник, як перший пам'ятник жертвам голодомору-33 в Україні, створений М. Й. Микитенком в 1988 р., відкритий 24 липня того ж року. Братські могили і пам'ятник взяті на облік як історичні пам'ятки трагедії українського народу страшного 1933 р.
5-7 вересня 1990р. в Києві відбувався міжнародний симпозіум «Голодомор-33». Заключна частина цього симпозіуму відбулася 7 вересня в нашому рідному селі на цвинтарі, як і було заплановано: «...пом'янути убієнних голодом у с. Таргані, й заодно і по всій Україні». їхали учасники симпозіуму двома автобусами під жовто-блакитним прапором (хоч був ще тоді СРСР). Зустрічні здивовано оглядалися. Супроводжували автобуси міліцейська машина з мигалкою і машина швидкої медичної допомоги. Прибули організатори симпозіуму І. Ф. Драч, В. А. Маняк (співголова товариства «Меморіал «), відома журналістка Л. Б. Коваленко-Маняк, дослідник голоду-геноциду-33 в Україні, професор з США Джеймс Мейс і багато інших відомих дослідників голодомору. З обіймами їх зустрічав біля створеного ним пам'ятника Микола Йосипович Микитенко.
- Хай поставлений мною хрест осяє весь світ і розкаже людям правду про голод 1933 року на Україні. Нехай більше ніколи не буде таких пам'ятників і ніхто не переживе подібного лиха, - так казав Микола Йосипович Микитенко, коли зустрічав гостей хлібом-сіллю.
Дійство відбувалося при великій кількості людей, що зійшлися і з'їхалися з навколишніх сіл, з Білої Церкви і з столиці. Після скорбних виступів Івана Федоровича Драча, Володимира Антоновича Маняка, Джеймса Мейса та інших учасників симпозіуму відбулася поминальна служба. Панахиду провели першоієрарх Української автокефальної православної церкви, місцеблюститель Патріаршого престолу Митрополит Львівський і Галицький Іоан, отці Юрій І Петро, протодиякон Олег, диякон Степан. Знову були зачитані поіменно всі убієнні голодом жителі с. Тарган. Також молилися за убієнних голодом по всій Україні. Вічну пам'ять заспівав хор, його підхопили всі присутні. Адже горе було спільним, і тому спільною стала і пам'ять. Було надвечір'я. В руках у присутніх горіли свічки. Здавалось, що то не вогники свічок, то світились і тремтіли душі убієнних голодом мучеників, яких відпустив Бог на це їхнє Велике Поминання.
Приїжджали в село дослідники голоду-геноциду 1933 р. в Україні з Франції (травень 1993 р.), з Швеції (червень 2002 р.), з Німеччини (жовтень 2002 р.). Всі вони відвідували і знімали скорбний меморіальний комплекс Голод-33, мали зустрічі з свідками голодомору.
22 серпня 2008 року у селі відкрито реконструйований пам’ятник та новоствореного комплексу з трьома меморіальними плитами з прізвищами 367 померлих у голод 1932-1933 років.
Мартиролог жителів с. Тарган – жертв Голодомору 1932-1933 років укладено за такими документами:
1. Діденко А.І., Федорченко П.К., Нарис з історії села Тарган. - 1996
2. Махінчук М. Комуною на цвинтар //Урядовий кур’єр. - 2003.- 4 лютого.
3. Махінчук М.Г. Комуною на цвинтар. // в кн. Роса на спориші. - К, 2004. – С.155-163
4. Микитенко О. Голод з очима трипільської мадонни.//Столиця. -2003.- 28 лист.-4 грудня ;
5. Салиж В. Скорбота.// Столиця. – 2003.-28 лист.-4 грудня;
6. Ткаченко Л. Щохвилини вмирало 17 чоловік.// Київська правда. -2002.- 1 лист.
7. Томенко М. Трагічні етюди. - К., Демур.- 2003.
8. Зінов'єва С. Перший в Україні пам’ятник жертвам голодомору створив житель Таргана М.Й.Микитенко.//Голос Володарщини.-2003.-21 травня.
9. Коваленко Л., Маняк В. 33-й: голод. Народна книга-меморіал,-К., Рад. письменник, 1991;
10. Коваленко Л., Коваленко В. Це був суто політичний голод.//Столиця. -2003.- 28 лист.-4 грудня.
11. Овдіюк Г.Я. Наш смуток родом з 33-го.// Київська правда -9 вересня 1993 р.- с.3
12. Овдіюк Г.Я., Масло А. Ніби не вогники свічок, а душі померлих у 1933-му світились. // Голос Володарщини.- 2003.- №80.
13. Тольц Марк Сколько же нас тогда было? // Огонёк.-1987.-№51.
14. Вітенко Ф.Кривава драма Голодомору 33-го у Володарці : До 75-річчя голодомору 1932-1933 років в Україні. // Голос Володарщини . 2008. – 27 червня.
15. Кравченко М. Забирали хліб і життя.//Київська правда.-2008.-15 квітня.
16. Бухонський А. Голод 1932-1933 років на Володарщині.:Наукова робота.-Володарка,2002
17. Махінчук М. Скорботний біль і пам’ятка живим.//Урядовий кур'єр.-2008.-22 березня.
|
