А пам’ять не згасає…

      Кожна жінка з нетерпінням чекає один прекрасний день року –         8 березня. Для неї  8 Березня асоціюється з ласкою, теплом від рідних чоловіків та подарунками. Саме цього дня   Анастасія Андріївна Кольоса у 1968 році отримала довгоочікуваний у її сім’ї подарунок – сина Миколку. Цій новині, звичайно, дуже зрадів чоловік Анастасії       Андріївни – Іван Андрійович та вся їх рідня. Ця радісна для всієї родини подія сталася в селі Мармуліївка Володарського району, що на Київщині.

     Миколка зростав жвавим, здоровим хлопчиком, його часто називали «чомучкою», адже йому було цікаво все: чому небо синє, а трава зелена, чому жайворони будують гнізда в лісі, а лелеки недалеко від людських помешкань, хлопчик ані крапельки не проявляв байдужості до одержання знань, а поглинав все з великою цікавістю. Навчаючись у сільській школі, він показав себе як здібний учень, вихований школяр, надійний та вірний друг, за що Колю любили та поважали як вчителі, так і товариші-однокласники. Хлопчик полюбляв уроки фізкультури  – займався легкою атлетикою. Також він любив майструвати вироби з дерева, тому одним з його улюблених шкільних предметів було трудове навчання. Мабуть, саме це захоплення й визначило вибір майбутньої професії. У 1983 році, після закінчення Мармуліївської восьмирічної  школи, Микола Кольоса вступив на навчання до Київського СПТУ № 5, де за три роки освоїв професію столяра. Протягом кількох місяців після отримання диплома Коля  працював на Київському ЗБК-1, де втілював всі свої здобуті знання в життя, складав плани на майбутнє, які так і не здійснились. У жовтні 1986 року сім’я Кольосів дізналася звістку, яка сколихнула кожне серце родичів та односельчан –  Миколу Івановича Кольосу Ленінградським РВК м. Києва призивають на строкову військову службу до лав Радянської Армії.

     У місті Термез (Узбекистан), куди Кольоса потрапляє разом з групою призовників, солдат освоював нелегку професію військового водія.Завдяки наполегливій праці у травні 1987 року Миколу Івановича  відправляють на постійне місце подальшої служби до 860-го окремого мотострілецького полку, який дислокувався в місті Файзабад, провінція Бадахшан (північно-східний Афганістан).

      Основним завданням роти, де прийшлося служити рядовому Кольосі, було підвезення військових вантажів та пального до основних полкових підрозділів.Уже з перших днів служби в Афганістані Микола зарекомендував себе відважним, сміливим і добре підготовленим воїном. Це був дисциплінований солдат, який добре знав свою справу і чітко виконував накази командирів. За кілька місяців служби на рахунку молодого бійця було п'ять рейсів з участю у бойових операціях. На початку липня 1987 року дуже активізувались дії бандформувань моджахедів, тому тимчасово, до проведення полкової операції, автоколони не випускали з бази, щоб не наражати на ворожі кулі.

     27 липня 1987 року молодому бійцю віддали наказ заступити в караул загального відділення. Пост караульного Кольоси проходив неподалік кишлаку Какан. Відстоявши свій час на посту, солдат очікував на підхід чергової зміни. У цю мить він почув шурхіт з боку населеного пункту. На запит: «Стій! Хто йде? Пароль!» –  у відповідь пролунали постріли. Це був напад душманів. Розпочалась перестрілка. Наряд, піднятий по тривозі, зайнявши бойові позиції, вступив у двобій з нападниками.

    Під час бою караульного рядового Кольосу було тяжко поранено автоматною чергою, випущеною моджахедами.  Атаку нападників було відбито. Пораненого бійця товариші терміново відправили до шпиталю. Однак отримані рани були не сумісні з життям. 28 липня 1987 року Микола Кольоса, не приходячи до свідомості, помер на чужій землі. За мужність і героїзм, проявлені при виконанні бойового завдання, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 01.11.1989 року рядового Кольосу Миколу Івановича нагороджено орденом Червоної Зірки. Посмертно.

      2 серпня «Чорний тюльпан» привіз на Батьківщину Колю Кольосу… У цей день всі плакали. Його привезли в цинковій труні, у якій не було навіть віконечка. Тіло Колі супроводжував міліціонер з військкомату. На прохання матері відкрити труну, вона почула холодні слова у відповідь: «Не велено!» В останню дорогу провести односельчанина вийшло все село.

     Не довго топтала ряст і його мати, сумуючи після смерті сина і чоловіка, у 2012 році пішла за межу життя. Нині сестра нашого героя працює у рідній для Миколи Кольоси Мармуліївській школі вихователем дитячого садка, а  жителі села, учні місцевої школи, члени афганської організації кожного року вшановують пам’ять Колі у день виводу військ з Афганістану та в день його смерті. Згадка про нього ніколи не згасне у наших серцях.

                                                Карначова Ілона, 10 клас