Історія української вишивки
   Вишивка, як вид мистецтва, виник давно. Але хто і коли самевперше здогадався втілити в узори красу рідної природи, свої переживання та відчуття, ми ніколи не зможемо довідатися. На жаль, тканини та нитки недовговічні, тому наука не може точно визначити час виникнення цього мистецтва. Зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи відносять до V ст. н. е., а пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть. 
   Дані археологічних розкопок, свідчення літописців імандрівників минулого доводять нам, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи - починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів. 
   Наприклад, у часи Київської Русі мистецтво художньої вишивкидуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна-Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишиватизолотом і сріблом. 
   Археологічні розкопки підтверджують значне поширення вишивання у стародавньому Києві: на фібулах і срібних браслетах XIII ст.зображено постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками. 
В Іпатіївському літописі від 1252 р. говориться, що князьДанило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитийзолотими плоскими мережками.
   На рубежі XVI-XVII ст. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання. Арабський мандрівник Павло Алеппський, який у 1654 та 1656 рр.проїздив через Україну, описуючи побут українців, зазначав, що у дочокуманських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані золотою ниткою. 
   В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами господарювання більшість речей домашнього вжитку здебільшого виготовлялася господарем та його сім’єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенішим способом прикрасити тканину. Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, і години відпочинку від польових робіт - навесні та взимку. 
    Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80, а іноді і по 100 сорочок з тонко виробленого полотна: для буденної роботи,свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя. Дівчата змагалися між собою в доборі узору, у загальній композиції елементів орнаменту, в майстерності вишивання. Одяг був свого роду характеристикою майстерності дівчини, її працьовитості. Поганою нареченною вважалася та дівчина, яка не оволоділа цією майстерністю змалку. В одній з народних пісень сестра радить братові кращу обраницю, вказуючи на її перевагу: 
Вона вміє шити-вишивати
І гарних пісень співати.
   У XVIII-XIX ст. майже в усіх поміщицьких господарствах та при монастирях існували майстерні художньої вишивки, вироби яких не лише використовувалися для власних потреб, а й частково йшли на продаж. Саме тому жіночий одяг оздоблювався надзвичайно гарно. Кольорова плахта, вишита старанно підібраними ніжними тонами, яскрава корсетка, яскрава шовкова попередниця, барвиста вишивана сорочка - в такому одязі дівчина виглядала мальовничо, нагадуючи букет живих квітів. Звичайно, не всі дівчата в той час могли дозволити собі мати одяг з тонкого полотна, бідні одягалися в сорочки з грубого полотна, але за оздобленням їхній одяг не поступався перед одягом багатших. 

Орнаменти українських вишиванок
    За мотивами орнаменти вишивок бувають геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні). 
Геометричні орнаменти притаманні всій слов’янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії,хрести.
   В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубове листя","барвінок" тощо. Деякі з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвінку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", поділений на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом кохання. 
    У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються кінь, заєць , риба, жаба ; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах -муха, метелик, павук, летючі жуки. У подібних орнаментах виступають у різноманітних, часто химерних сплетіннях заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо. 
Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані "техніки", яких відомо в Україні близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України, а деякі зустрічаються також у інших народів.
   Складна техніка "низі" з її різновидами ("занизування") дійшла до нас з глибини віків. Ймовірно, що колись вона була панівною, а може, й єдиною технікою. Вишивальні шви, виконані в цій техніці, в наш час широко відомі по всій Україні, але найчастіше використовуються у вишивках Поділля. Вишивці в цій техніці притаманні специфічні форми та колір. Вишивки Поділля зберегли в собі певні елементи давнього орнаменту: вони переважно чорного кольору з невеликим вкрапленням теплих кольорів - червоного, жовтогарячого й жовтого. 
Техніка "занизування" поширена також на Волині. Вона повністю імітує візерункове човникове ткацтво. До найдавніших належить також техніка "заволікання", що наслідує перетикання на ткацькому верстаті і дає суворо геометричні візерунки. Найбільш поширена вона на Поліссі та в деяких районах Карпат.
   Методи вишивання на зразок ткання спостерігалися в різних етнографічних зонах ще в XIX ст., але пізніше плоскі стібки на зразок ткання витісняються поверхневим вишиванням: "хрестиком","гаптуванням" тощо. 
Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними швами є "набирування" - це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними стібками і нагадують бісерні вишивки. Орнамент чіткий, простий, завжди геометричний.
   Майже по всій Україні відома техніка "вирізування", що комбінується із "лиштвою". Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі - кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання. 
Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка тощо, які раніше часто поєднувалися в одному узорі. Так лиштва з мережками або вирізуванням дає один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений на Полтавщині, Київщині та Поділлі.
На початку XX ст., вищеназвані техніки дещо витісняються швом "хрестик". Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком, звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж зволіканням або низзю. Проте окремі майстри досягають в техніці "хрестик" значних мистецьких ефектів.
   Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки є біла вишивана сорочка - невід’ємна складова частина народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. 
 Вишивана сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської тощо. Вони розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв.