Хата
Ігор Цабієнко
Старенька хата, наче добра мати,
Короткозоро мружиться на схід.
Здається – їй вже кілька сотень літ,
А хата і не втомиться чекати.
Стоїть собі, пригожа, край села.
Вже посивіла русокоса стріха –
Мабуть таки пережила і лихо,
Тоді, коли молодшою була.
Але мовчить. Не скаржиться – ні – ні!
Ще й усміхнутись може перехожим,
Коли у день ясний, погожий
Промінчик сонця блисне у вікні…
Стоїть цибатий журавель на чатах,
Піднявши дзьоба в небо голубе,
І колиса старенька добра хата –
Вже стільки літ! – онуків і себе.
Хата біла моя…
В. Шаповалов
У дворі – матіола і м’ята,
І хоч скільки часу не мине,
Хата біла моя, біла хата,
Завжди кличеш до себе мене!
І які б не були лихоліття,
У якій би не був стороні,
Мальв дитинства розквітлих суцвіття
Не забути ніколи мені…
Лад у хаті розмірений, звичний,
Скриня, покуть і рідний поріг,
Хліба свіжого запах закличний –
Хата біла – то мій оберіг!
Оберіг, який завжди зі мною,
У яких би не був я краях,
Підпира мене хата стіною
У нелегких життєвих боях…
Хата біла моя, біла хата,
Повертаю до тебе не раз:
У дворі – матіола і м’ята,
А на тині цвіт мальв не погас.
Хата, збудована дідовими руками завжди уособлювала певний світ. Разом із садком, вишнями, хрущами, ставком, нарешті, землею і небом. Якщо вірити в те, що душа людська вічна і ми вже колись жили на цій землі, перевтілюючись в іншу сутність після смерті, то саме в цих старих хатах відчувається дух проростання пракореня, причетність до рідної землі, роду і народу.
Хата завжди є і залишається найпершим і найсильнішим оберегом для людини.
Для того, щоб велося і жилося добре, щоб усі здорові були, слід вибирати для хати щасливе місце. То цілий ритуал красивий і мудрий. При виборі місця зважалося на те, щоб хата не стояла на колишній дорозі, в заплаві або руслі пересохлої ріки.
Облюбовували місце для майбутньої хати, потай від чужого ока, вже після заходу сонця, назначали чотири кути, робили на їх місці заглиблення. У кожне з них насипали по пригорщі жита. Спочатку – де мала бути покуть, потім – де піч, а далі –де припічок і постіль. Рано вранці до сходу сонця обстежували ті купки зерна. І якщо три ночі підряд ніхто і ніщо не розгребе ті купки зерна, то можна там будуватися, - хороше, сприятливе місце, а коли купки пошкоджені, - то слід шукати інше місце, бо вважали, що це домовик подав знак про те, що йому не до вподоби це місце, і людей, які житимуть тут чекають лише збитки. Ще примічали: якщо десь постійно любить лежати, відпочиваючи, худоба, там і людям буде добре.
Або таке: де мали зводити житло, господар припадав вухом до землі. Добре, коли поблизу пролунає пісня, сміх. Але, якщо почується плач, стогін то нічого й розраховувати на щастя на цьому місці. Не будувалися й там, де вже раз стояла хата. А тим більше, якщо споруду колись спалила блискавка. На межі, на тому місці, де росла бузина, вільха, осика, верба, на роздоріжжі, на могилі, на току не можна ставити хати. І там, де колись стався якийсь злочин (хтось когось убив, хтось повісився, когось зарізали і т.п.), де закопане щось нечисте, бо буде видавати страх, буде товктися, водити. Краще ставити хату на чистому рівному, на цілині, тобто на непорушній землі, де місце тверде, тоді нічого не осунеться.
Не можна було починати будуватися у високосний рік, бо хата спустіє.
Коли ж остаточно вирішували, де стоятиме хата, розпочинали заготовляти дерево, солому, глину - все необхідне для будівництва. Матеріал на хату, зокрема дерево, купували в лісі, крім того, що грім спалив. Не можна було купувати матеріал на будівлю з тієї хати, де були незлагоди чи вимерла сім’я, де велося недобре життя. Якщо весь матеріал для будівництва був зібраний, можна тепер й на закладчини кликати.
Ставити хату годилося навесні і з самого ранку. Закладали всім кутком. Кликали на цю подію родичів, сусідів. Гості і запрошені на закладчини приходили з подарунками. Чоловіки - з борошном, крупами, а жінки - з хлібами, паляницями.
По селах Полтавської, Харківської, Черкаської та ін. областей ще й сьогодні не забули люди давню добру традицію - будувати житло, клуню чи комору гуртом, толокою.
Це напрочуд колективістський, глибоко гуманний звичай. Адже люди йшли працювати гуртом, як правило, до небагатих, котрі потребували допомоги ( в Росії, до речі, цей звичай так і називався - "помочь").
Просили на толоку також сусідів та родичів. Оскільки в селі чи не кожен один одному то брат, то сват, то кум, тому й сходилися мало не всі його жителі.
Майстер, насамперед, збивав дерев’яний хрест і закопував його там, де передбачалося поставити у домі стіл.
Хазяїн на чистому новому рушнику клав поруч свіжий хліб, грудку солі. Не сідали обідати, аж поки не прокрутять у першій підвалині дірки і не закладуть туди свяченого жита, пшениці і ладану. Їх приносить господиня на чистенькій теплій тарілочці. Майстер усе це своїми руками кладе в отвір, забиває осиновим кілком і каже: "Дай же Господь милосердний, щоб із цієї нової оселі хліб-сіль святий не виводився, щоб хазяїн, хазяйка і дітки маленькі живі-здорові та щасливі були".
...Сідали обідати. Хазяїн наливав чарку горілки й випивав спершу сам. Потім починав частувати гостей з того кінця, звідки сходить сонце. А люди тим часом бажають добра, достатку родині у новому домі. Потім хазяїн передає пляшку й чарку дружині. Вона так само пригощає всіх. Пообідавши, майстер загортає хліб і сіль у рушник, дякує господарям і береться до роботи, яку розпочав ще зранку. Стають до праці й закладчани, якщо хазяїн не наймав будівельників, а вирішив ставити собі хату сам.
Починали рано. Робота йшла швидко і весело. За день "виливали" стіни хати: між дошки клали солому, заливали її розколоченою глиною і добре втоптували. І було то справжнісіньке свято спілкування, людської приязні та щирості. Пісні, жарти, приказки так і сипалися. А надто, коли сідали до вечері, яка була винагородою за совісну працю. Подавали гарячий куліш, галушки та по чарці горілки. Заможні хазяї готували борщ з курятиною чи гусятиною, вареники із сиром та сметаною, млинці із салом. Що вже в кого було. Але, кажуть, не було випадку, щоб обійшлася десь толока без горілки. Того собі не міг дозволити хазяїн ні заможний, ні бідний.
Долівка була земляна.
Система опалення була доброю, взимку, тепло і затишно було в українській хаті. Але влітку, коли доводилося топити піч щодня для приготування їжі, в хаті стояла страшна жара.
Але, незважаючи на такі умови побуту, українські хати були завжди чепурні. В усі часи селяни неодмінно намагалися побілити хату до кожного великого свята. Білий колір завжди символізував світло, чистоту і родючість.
Перш ніж запросити на новосілля (входини) гостей, господар дому повинен був сам поселитися в ньому згідно із звичаєм, пустити поперед себе ночувати кота чи собаку – жертву духам дерев чи каменю, з яких зроблена хата. Слід було освятити її свяченою водою і страсною свічкою, першим занести стіл із хлібом-сіллю – на сите, багате життя та ікони.
За уявленнями давніх українців про благополуччя родини дбав і Домовик. Це хатнє божество мешкало переважно на горищі (на лежаку) і мало вигляд дідка, оброслого густою шерстю. А ще Домовик опікувався родинним вогнищем. Тому, коли сім’я перебиралася у нову хату, господиня топила востаннє піч в старій хаті, вигрібала весь жар у чистий горщик і промовляла: “Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло“. І в новій хаті висипала цей жар у піч. Проте, давні українці вірили, що Домовик міг і покарати тих людей, які не шанували своїх померлих родичів (не дбали про їхні могили, не поминали), не прихистили подорожнього, не допомогли сусідові, погорільцеві.
Не всяке дерево садили на подвір’ї. Скажімо, береза, дуб, сосна – своєрідні донори. Вони сповнюють людину силою. І, навпаки, осика, каштан, верба, тополя – своєрідні вампіри: забирають з людини енергію.У кожній сільській хаті на покуті красувався пучечок з червоними гронами. Випещена людською любов’ю, пишалася вона біля хат, колодязів, копанок, ставків, у садках. Народ свідчить: де росте біля колодязя калина, там і вода чистіша.
Наші предки вважали, що вінки цибулі, перцю, часнику відганяють злі сили. Тому в кожній хаті висіли віночки цибулі, пучки часнику, разки перцю
Існували такі народні повір’я:
Як закладають хату, то не можна упоперек дерево класти, щоб не померти. Коли закладали фундамент хати, то клали на покуття гроші, щоб велися в хаті завжди.
Будуючи хату, не можна бити по сволоку довбнею чи сокирою, щоб голови в жильців у ній не боліли.
Коли, будуючи хату, зводять дах, то перев’язують рушниками сволоки – щоб хата була багата.
Після закінчення будівництва хати обов’язково роблять вінок (або букет) із квітів і ставлять на хаті.
Якщо людина заходить в новозбудовану хату перший раз, то обов’язково треба щось принести; кладуть на стіл хліб, гроші (хоч копійку), аби в цій хаті велися гроші і до грошей усе.
Не можна залишати хату на ніч не метену, бо вночі по хаті ходять янголи.
Не свищи в хаті, бо когось “висвищеш“ (вибуде з рідної домівки).
Якщо в хаті посуд, сволок, скриня, двері лопаються, то це прикмета на те, що буде мрець у родині.
Не можна виносити сміття з хати, коли зайшло сонце (бо кусатимуть собаки, бо хата згорить, бо настануть злидні, бо хазяїна “винесеш “ – помре).
Не можна, зайшовши в хату, стояти, якщо в хаті дівчина, а треба сісти, щоб старости сідали.
Не обмітай кругом себе, бо не вийдеш заміж (не оженишся).
Не треба замітати хату від столу до порогу, а треба – від порога до столу, бо не заходитимуть старости.
Не треба вимітати з-під ніг, бо танцювати не вмітимеш.
Хто виносить сміття з хати, того не будуть брати у куми (про походження цього повір`я читайте нижче).
Як є дівка в хаті, то хату годиться замітати від порога під піч; а по заході сонця зовсім не годиться мести.
Всі хати крили соломою. Якщо солома не стара, дах не протікав. Такі покрівлі краще захищають від холоду і сонячних променів, ніж вкриті дошками, черепицею або залізом. Хату будували на дві половини: в одній жили, готували їсти, друга – світлиця.
В інтер'єрі також відображалися значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, Покуття). Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найбільш вразливі. Отже, це був своєрідний охоронний засіб, що рятує від "поганих очей".
Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.
Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер'єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл — леміш від плуга. На стелю підвішували різні прикраси у вигляді птахів, їжаків чи "павучків", виготовлених із паперу, глини, яєць, колосків. На столі обов'язково лежав обрядовий хліб — калачі. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, покладена під скатертину, - жіноче. На Покутті ця солома називається "Баба". Отже, за своїм значенням символіка Різдвяного інтер'єру сягає найдавніших глибинних звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від доби Трипілля.
Перед Великоднем хата обновлялася, милася, підмазувалася, білилася. Це своєрідне очищення після зимового періоду мало значення весняного оновлення життя. Особливою прикметою Великодніх свят були насамперед писанки та крашанки, складені на застеленому святковому столі, де стояв також кошик з освяченими великодніми короваями. Стіни прикрашалися новими рушниками та штучними квітами.
На Зелені свята (Русалії, Трійцю) та на Купайла хата прикрашалася живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, які освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій.
Перед святом Свічки (1 вересня), коли піч "іменинниця", її обов'язково білять, наносять новий розпис, прикрашають квітами, бо в цей день справляють "весілля комина".
Зміни в інтер'єрі житла також зумовлювалися і сезонними роботами, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виносили на горище або в комору, бо жінка займалася городом, полем та іншими справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій вигляд, свою символіку і образну динаміку.
ВІКНА. Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна - "очі". Через вікна своєї хати людина дивиться на світ.
Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок та дівчат, які були в родині, гілочки із зірками — чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав — хрестик.
Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI — XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або "фіранками", через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині.
ПОРІГ — символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями, саме під порогом перебувають душі померлих Предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб "все добре залишилося в хаті". На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: "Не подавай руки через поріг, бо посваришся". Не можна й передавати через поріг якусь річ.
Розмовляти з сусідою через поріг також неввічливо:-слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота
Через поріг в хату заходять. Через поріг з хати виходять. Поріг переступають з добрими намірами, а буває, й з лихими. Господарі хати поріг шанували, просили його "перечепити" тих, хто з бідою до них йде.
Існують такі повір’я про поріг:
Не можна ввечері виходити за поріг, якщо учується, ніби хтось гукає, бо покинеш свій дім.
Не можна переходити поріг хати однією ногою взутою, а другою босою, бо не оженишся або не вийдеш заміж.
На порозі не можна нічого рубати, бо шкодитиме худобі.
Не можна подавати через поріг руку товаришеві чи комусь іншому, бо будеш з ним сваритися.
На порозі гріх що-небудь робити, бо не буде воно так, як хочеш.
Не подавай води через поріг, бо не оженишся (не вийдеш заміж).
Не можна перемітати сміття через поріг, бо виметеш когось із сім’ї.
Не мети через поріг сміття, бо погані люди прийдуть.
Через поріг ніколи нічого не давай, бо сам просити будеш.
Не стій на порозі, коли їси, бо станеш роззявою.
Не треба дівчині перемітати нічого через поріг, бо хлопці не любитимуть.
Покуть
Дім селян – хатня церква, покуть – святе місце. Покуть мав багато назв, таких як: божниця,
гориниця (походить від небесного, верхнього), передній кут, святий кут, червоний кут, тябло
(зябло), часовня, кіот. Божниця розташовувалася навпроти вхідних дверей, і той, хто заходив до
хати, насамперед вклонявся святим образам. Почесним гостям завжди пропонували сідати біля
божниці. Обітниці, які давали на покуті, вважалися священними і непорушними. Молодят під час
весілля батьки благословляли святими іконами на покуті. Коли ж помирала людина, її клали
головою до божниці.
Заможні люди мали окремі кімнати: “божниці”, “хрестові”, “образниці”, у яких на молитву
збиралася родина й прислуга. Деякі люди, наприклад козацька старшина, мали домові церкви, у
яких служили священики з дияконами. У людей із невеликим статком могла бути лише одна ікона
із зображенням лику святих, які відігравали заступницьку роль для родини. Селяни найчастіше
замовляли художнику написати ікону, на якій одночасно були б образи Богоматері, Миколая,
Варвари та інших святих – патронів сім’ї. Усі святі зазвичай зображалися однаковими за розміром
і розміщувалися поряд. Саме цим хатня ікона відрізнялася від церковної: на ній щільно містилися
поряд різні сюжети й різні святі. І хоча така ікона коштувала дорожче, але, зрештою, обходилася
селянам дешевше, ніж якби вони замовляли кілька іменних ікон. Найбільше таких “збірних” ікон
знаходимо на Поділлі та Буковині.
Покуть (покуття, святий кут) – в українській селянській хаті – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Тут концентрувалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої цінності в сім’ї.
У почесному кутку повсякчас був божник: висіла ікона Ісуса Христа. Для неї спеціально виготовляли більшого розміру вишитий рушник, який у народі називали божником. Його обидва кінці сягали лави. А іноді кінці рушника збирали в збірки й перев’язували, щоб у такий спосіб надати найпочеснішій іконі ілюзорної урочистості й святості. Окрім буденних були й святкові рушники-божники, їх вішали на великі празники. Під іконою висів каганець, подібний до панікадила. У свята та під час спеціальних відправ чи молитов, переважно на Святвечір і всеношну, його запалювали – щоб ангели прилітали до оселі. Звичай вимагав мати в господі ікони Богородиці, Святої Трійці, Неопалиму Купину, а також Миколи Угодника, Юрія Святого, Пантелеймона та ін.
Тут, як правило, стояв стіл, накритий скатертиною, і хліб-сіль, які символізували нашу прадавню українську гостинність. Це місце з давніх давен вважалося святим.
На Полтавщині покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими квітами, травами (васильками, черемхою, м’ятою, барвінком). За образами ставили пляшки із свяченою водою, клали клечання. Вірили, що душа покійника перебуває від трьох до сорока днів саме на покуті. Там же нібито любили перебувати й ангели.
За народними традиціями покуть обов’язково має бути “обличчям до сонця“. Це означає, що застільне вікно, біля якого й розміщали традиційний кут, робили на схід. Відтак його ще називали покутнім вікном.
Покуть був постійним місцем, де, починаючи з обжинків і закінчуючи наступними зажинками, стояв пучечок колосків як символ достатку. З його зерен, освячених у церкві, робили перший засів. А в жнива, закінчивши жати останню загінку, робили вінок з дорідних колосків, обрамляли його польовими квітами та кольоровими стрічками й несли до хати, хрестилися до образів, дякували богові й польовим духам за щедрий урожай. Потім казали: “Хай ніколи не переводиться жито й пшениця та всяка пашниця в нашому домі!“
Тут же, на покуті, ставили й макову квітку, посвячене на Маковія зело і гілочки верби, страсну свічку та паляницю з водою, принесену з Водохрещі. Ці атрибути відігравали особливу роль у сільських родинах – якщо хтось хворів, то давали напитися свяченої води, нею витирали хворі місця, скроплювали вулики з бджолами, людей, які вирушали в далеку дорогу.
Виганяючи вперше на весняний випас корів, господарі брали з покуття гілочку і, підганяючи нею тварин, примовляли: “Щоб не губила череди і домівки, не кусали тебе оводи, мухи і вовки та справно принось додому молоко”.
Найпочеснішим гостям обов’язково пропонували сідати біля божниці. Тут проходило майже все життя людини – від народження і до смерті. Коли з’являлася в родині дитина, то першу купіль робили на покуті. Тут мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли хрестини, а поруч садовили накликаних батьків і бабу-повитуху.
Під час весілля молодят та їх хрещених батьків також вшановували на почесному місці. Біля божниці зберігався вінець, коли справляли весілля батькам. Традиційно в Україні , коли батьки одружували останню дитину, а попередні одружені вже діти жили в парі та злагоді, третього дня організовували обряд “весілля для батьків“. З цієї нагоди плели спеціальний вінок з колосків тат квітів, урочисто одягали його на винуватців дійства і запросивши до покуття, ділили коровай. Вінець, а саме так зветься цей атрибут, що символізує виконаний перед народом обов’язок – виховати й подружити дітей, - мав самостійно стояти чи висіти на покуті, доки в хаті жили ці господарі.
І коли помирала людина, її також клали головою до покуття й божниці, запалювали свічку. Це був останній перепочинок небіжчика.
СТІЛ також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше — скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.
Стіл
Стіл у хаті споконвіку був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного та календарного циклу.
“Хай буде щедрим ваш стіл“, - кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття нерозривні.
В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби.
На покуть – почесне місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і в достатку.
Через стіл молода подавала нареченому хустку, засвідчуючи свою згоду на шлюб.
‘ Тихо стіл стоїть, на нім хліб лежить“, - так починалося замовляння від крикливців.
Під Новий рік гуцули обмотували ніжки стола ланцюгом, щоб худоба не розбігалась на пасовиську.
На Святвечір на столі залишали на ніч кутю, а в поминальні дні – коливо, щоб могли пригоститися предки.
На стіл не можна було сідати (“чиряками обсипле“), залишати на ньому на ніч ножа, сірники, класти ключі. Вважалося, за це можуть образитися домашні божества.
Не можна сідати за стіл у шапці, бо стіл – це пристол.
Не годиться стукати по столу ложкою або ножем, бо буде сварка.
Не можна пригощати на незастеленому столі, особливо дівчину, бо чоловік її буде лисим.
Не можна сідати на стіл, бо, коли буде весілля, коровай трісне.
Не можна сідати їсти на куток стола, бо не вийдеш заміж (не оженишся).
Не можна виходити з-за столу іншим боком як сідав, бо дружина помре.
Не годиться класти ключі на столі, бо будеш забувати.
СКРИНЯ — традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, "прискринок" для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше — напівокруглим) випуклим віком.
Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних — із чистого не-прикрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося
ЛІЖКО. Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, — це дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Український полик відрізняється від російських та білоруських полатей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як податі — на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.
МИСНИК — це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка. Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в українську мову прийшли із Західної Європи.
СВОЛОК. Таким же магічним значенням наділяв наш народ і хатній сволок — символ міцності будови, сім'ї, здоров'я всіх мешканців цього житла. На сволоці дуже часто робили орнаменти, які були своєрідними оберегами: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварги, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші ще дохристиянські символи.
Піч розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними — це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик — добрий дух сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають — шкодить.
Коли родина переселялася до нової оселі, обов'язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі.
Особлива роль відводилася печі у весільній обрядовості. Щоб сватання було щасливе, свати видобували з печі шматок цеглини й тримали його в кишені. Також було прийнято свата садовити перед піччю.
Щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на ніч.
Під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина печі й колупати глину, сором’язливо опустивши очі.
Під час приготування у печі їжі заборонялося грюкати дверима, кричати.
Прибирання світлиці треба було робити від дверей до печі, а не навпаки, причому сміття з хати не виміталося на вулицю; його згортали докупи, а потім спалювали в печі.
Вірили, що в хатньому смітті зберігаються “залишки людей“, їхній слід, який віддає саму людину під владу інших.
По сміттю ворог міг нібито зурочити й самого господаря. Тому сміття не виносили, що зафіксовано й у фразеологізмі “сміття з хати не виносити“.
Хлібна лопата й коцюба, викинуті з хати на подвір’я під час сильної зливи так, щоб упали навхрест, відводили град.
Хазяйка на Василя ходила "лякати" кочергою курей, щоб добре неслися.
Зібране на Купайла зілля підвішували на ніч у комин, щоб набрало цілющої сили.
Коли поверталися з похорону, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин.
Аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на Вербну неділю верби.
Як сухі дрова горять та почне пищати - то вороги говорять.
Коли піч витоплена, і в неї кладуть два поліна до наступної топки - щоб мати на чому на той світ ріку перепливати.
Не можна заносити до хати горицвіт - пожежа буде.
Коли приємні гості йдуть з хати, того дня сміття не виносять, щоб добрі гості не переводилися.
Не можна на печі взуватися, бо мати помре.
Як саджають хліб у піч, то треба закрити двері на клямку (заклямкувати їх), аби ніхто не виходив і не заходив до хати, бо як зайде хто або вийде на голу піч, то людина ця буде голодна, а в сім’ї - злидні і нестатки.
Ніколи на ніч не лишали піч порожньою: закладали в неї сирі дрова, щоб підсохли для наступного дня або ставили холодну воду трохи підігріти.
|
