Легенда про материнські сльози
Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з'являються маленькі білі квіточки. Люди називають їх материнськими сльозами і склали таку легенду. Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила бідна вдова. Мала вона трьох синів-козаків - один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток приведуть, поміч буде. Але не так сталося, як гадалося. Чорною хмарою посунула на Україну татарська орда. Пішла та сила вгору по Дністру аж під Карпати грабувати народ і в ясир забирати: хлопців-молодців на галери, а дівчат - для гаремів ханських та султанських. Зібралися три сини тієї вдовиці на татарву йти. Попросили в матері благословіння, поклонилися громаді, взяли мечі, осідлали коней вороних і поїхали з побратимами на рать. Люта січ була, бо й не рівними сили були. На одного козака по п'ять зайд сунуло. Та відступили татари, бо багато бусурманських голів лишилося над Дністром. Поверталися з перемогою хлопці додому по білому снігу, що випав після битви. Радісно зустрічали їх. Але для матері-вдови принесли вони сумну звістку: її два сини впали у лютій січі, а третього, порубаного, забрали татари з собою. Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином і тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльозина, там розквітала маленька квіточка. Назвали люди ці квіточки материнськими сльозами. А ще їх маргаритками називають.
ЛЕГЕНДА ПРО НЕЗАБУДКУ
Кажуть люди, що було це в одному селі: жила собі дівчина, скромна, тиха. Гарненька своєю молодістю, юною незайманістю. Красунею ніхто б її не назвав, та кожному приємно було зупинити очі на свіжому дівочому личку. А особливо привабливі були яскраво-блакитні глибокі очі. І покохала дівчина такого собі звичайного хлопця, що нічим не вирізнявся з-поміж своїх товаришів. Любили одне одного вірно і палко. Як зустрінуться, то не можуть відірвати очі від очей. Ні від кого не ховали свого почуття, бо було воно чисте і прозоре, як весняна блакить... І були б вони щасливі звичайним людським щастям, коли б не було на світі страшного лиха – війни. Затрубили труби, почали збиратися хлопці в похід. Всі плакали-тужили. А двоє закоханих не плакали, тільки нічого не могли робити: все дивились, дивились одне на одного. Коли відходили новобранці із села, хлопець із дівчиною довго стояли, злившись у німому риданні. Тільки стиха чулося: Не забудь! Не забудь! І мов шелест у відповідь: – Не забуду! Не забуду!
Пролетіла вогневим вихором війна, повернулися хлопці в село. Та коханого дівчини з блакитними очима серед них не було: – «Загинув смертю хоробрих!» – сказали їй. Не плакала – тільки мовчки нудила світом. Сохла, марніла. Знаходилися і женихи, але вона мовчки заперечливо хитала головою, а в очах все важчав смуток, ходила, мов тінь, тільки очі були живі, яскраві і такі блакитні, що боляче було глянути в них...
Одного разу, коли розквітла весна, коли кожна пташка, комашка, кожна травинка наповнена весняною жагою, пішла дівчина ген за село, лугом... Довго блукала поміж трав, збирала квіти... У співі пташок, у шелесті трав, у пустотливих поривах весняного вітру їй вчувалися слова коханого «Не забудь... Не забудь...» І вуста мимоволі вимовляли: «Не забуду... Не забуду...» Та нараз безсило впала на землю, вперше заридавши вголос. Огорнули її ніжні шовкові трави, пестливо схилився зеленими стрілами очерет. І не стало її... Тільки поміж травою зблиснули яскравою блакиттю маленькі скромні квіточки, такі, як очі дівчини...
І назвали їх люди незабудками. Кажуть, що вони чарівні. Якщо подарувати ту квітку милому, то в його серці ніколи не погасне дивний вогник кохання…
ЛЕГЕНДА ПРО ЛІЛІЮ
Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі ( а скільки таких сіл на широкій Україні ) росли і розквітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопились в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згорище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світла. А ввечері, з запахом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просипаються з сонцем і засипають з його заходом.
ЛЕГЕНДА ПРО НАРЦИС
Перша легенда розповідає, що саме у дзеркальних водах річки Хустець грецький бог Нарцис побачив своє відображення. Закохався помер на березі від туги.
За другою легендою, колись у сиву прадавнину у Хусті в замку жили князь, княгиня та їхня красуня-донька Руся. На околиці міста проводив життя гончар Іванко. На день Русиного повноліття до замку прийшло багато сановитих візитерів та городян з дорогими гостинцями. Іванкові кортіло теж зробити подарунок — це була дивна ваза, на якій, наче живі, мерехтіли квіти граціозного білого нарциса. У цю мить Іванко та Руся закохались одне в одного. Після того вони стали крадькома зустрічатися у мальовничій долині. Та одного разу князь довідався і так ошаленів, що схопив Іванкову вазу і жбурнув з княжої гори. Ваза розбилася об скелину та розсипалась по долині дрібним дощем. Коли зійшло сонце, то всі побачили, що придолинок вкритий біло-зеленим нарцисовим килимом.
ЛЕГЕНДА ПРО КВІТКУ ЩАСТЯ
За високими скелями, густими лісами видно маленьке село. На березі річки — невеличкий дерев’яний будиночок. Якщо підійти ближче і заглянути у віконечко, відразу можна зрозуміти, що тут живе лісник. У хаті порається неперевершеної краси дівчина, яку звати Папороть. Батько Іван-Купайло кликав доньку “Квіткою”. Щасливо жила донька з батьком. Та щастя тривало недовго. Привів Іван-Купайло матір для своєї донечки, а для себе дружину. Здавалося, життя буде ще кращим. Та ні!
Одного разу в ясну ніч, коли лісник пішов на полювання, Папороть-квітка побачила, як приведена батьком жінка опівночі варить зілля та промовляє дивні слова. А коли місяць став уповні, то мачуха перетворилася на чаклунку.
Вона помітила Папороть. З переляку дівчина побігла світ за очі, земля тікала їй з-під ніг. Знесилена красуня упала додолу і знепритомніла. В той час зла чаклунка наклала на дівчину свої чари: “Будь кущем — високим трав’яним! Сліди, які лишилися за тобою, нехай проростуть таким самим кущем. Не знайде тебе батько і люд вже не побачить. Твою красу знищено. Лише один цвіт тебе врятує. А цвіт твій з’являтиметься раз на рік, опівночі. Цієї ночі з’являтимуться різні жахи.
Ха-ха-ха — гукає чаклунка.
— Ніхто тебе тут не знайде! А якщо знайде, то щасливий буде.
— А ти навіки служити будеш людям… ”.
Перетворилася зла чаклунка на птаха й полетіла. А на світанку знову стала жінкою. Зайшла до хати і лягла спати.
Прийшов Іван з полювання. Приніс звірину, рибу, сів відпочити. Побачив книгу, в якій були описані різні закляття. Про доньку свою прочитав він, від страху впав, ледь не зомлів. Набрався сили, піднявся, поклав ту книжку там, де була, про те, що читав, не зізнався своїй дружині, щоб і його зі світу не звела.
З того дня не міг спати, ходив шукати доньки слід. Та марно все! Став слідкувати за дружиною Іван Купайло. Через рік, у місячну ніч, коли годинник вибив дванадцять, побачив лісник дружину свою. А та — у чому мати народила — на зіллі стала чаклувати. Раптом вона перетворилася на птаха, засвітилися темні очі, піднялась догори і полетіла в темний ліс.
Лісник з переляку аж зблід, сльози залили йому очі, холодний піт чоло зросив. Довго не цумав, швидко пішов, забрав вбрання чаклунки, кинув до ватри і книгу спалив: “Нехай горить закляття!”. Коли все згоріло, сховався швидко за кущі, став птаха злого чекати. Жахливий холод охопив його, вітри звіялись, дерева гнуть додолу.
В людську подобу перетворилася вона, оглянутись не встигла, як у саме серце, стріла її забилась. Так зла чаклунка пішла з життя. Кров її рікою пропилась і зникла під землею. Взяв мертве тіло чаклунки Іван і заховав у викопану могилу. “Добро за добро, а за зло кращої кари для тебе не придумав”.
Минали роки, старий лісник все шукав свою дочку-красуню. Напередодні свята «Купання сонця» він, знесилений, вийшов до громади і звернувся до неї хриплим голосом: “Відшукайте кущ квітучий той — зніміть закляття з нього”. Це були останні слова Івана Купайла.
З того часу на це свято місцеві жителі щороку ідуть шукати цвіт папороті, а день цей називають на честь лісника Купальським.
ЛЕГЕНДА ПРО МАЛЬВИ
Давно те діялось. Важко жилося людям на нашій славній Україні. Багато ворогів зазіхало на її багаті землі. То кримчаки налітали, то поляки, то турки. Грабували, забирали в рабство, полювали за красунями, котрих згодом продавали. Люди боронилися, чим могли, хто вилами, хто сокирою. А сотник Грицько Кандиба шаблею захищав свою сім’ю. Та сили були нерівні.
Порубали його вороги, накинули аркан на шию дружині і потягли за собою. Тільки доньці Мальві вдалося сховатися. Люди шанували дівчинку за те, що зналася на усякому зіллі і лікувала травами. Ту науку перейняла від матері, а батько її ще змалечку навчив вояцькому ремеслу. Не один бусурман зазнав смерті від дівочої руки. Вродлива, горда Мальва наводила жах на ворогів. П’ять корів обіцяли тому, хто видасть її.
Якось в осінню негоду прийшла обігрітися до козака Нагнибіди. Та запроданець виказав дівчину. Порубали її на шматки та й розкидали на всі боки. І розрослося чудове зілля, яке односельці називали Мальвою. А село, де росла і жила красуня, назвали Мальвині Граблі. Добре пам’ятали люди, як вона граблями вбивала бусурманів.
Біля кожної хати ростуть мальви. Це пам’ять про сміливу і безстрашну дівчину, яка любила свій рідний край, свій народ і віддала за нього своє життя.
ЛЕГЕНДА ПРО СОНЯШНИК
Дуже давно, коли ще ні нас не було на світі, ні дідів, ні прадідів, Сонце сходило на Землю зі своїми дітьми – доньками. Вдень Сонечкові донечки жили на землі, а ввечері йшли на небо. Одного разу веселились вони в гайку, а коли стало Сонце сідати, стали і дівчатка збиратись додому.
Уже далеченько відійшли вони від гаю, аж молодша донька згадала, що забула свій віночок. Повернулася вона. Але на тому місці віночка вже не було. Зате сидів там красивий хлопець. І заговорив він з донькою Сонця словами, солодшими за мед. Просив красуню залишитися з ним, обіцяв любити її все життя, запевняв, що в нього їй буде краще, ніж у батька – Сонця. І дівчина згодилася… жити на Землі, де співають солов’ї , цвіте калина та існує любов.
Даремно кликало Сонце доньку додому. Даремно, застерігаючи, сердилося, що на Землі її чекає важке життя. Залишилася донька з коханим. І почалося для неї буденне життя з постійними клопотами. Юнак більше трудився, ніж говорив ніжні слова. А нерідко й зовсім забував про них.
- Ти багато працюєш, я мало тебе бачу, скучаю за тобою. Ти, мабуть, мене вже не кохаєш? – з тяжкою тугою в серці звернулася до земного красеня дочка Сонця
- Ми, люди на Землі, бачимо щастя не тільки в коханні, а й в труді, - відповів хлопець.
- Тоді навчи і мене трудитись і я стану земною, бо я дуже кохаю тебе.
Юнак промовчав, а красуня ще більше засумувала за батьком Сонцем та сестрами. Забула про свою гордість і хотіла вже повернутися в батькове царство, але Сонце не змогло забрати дочку, бо вона вже вросла в землю.
Тільки змочило Сонце красуню своїми сльозами, і стала вона квіткою, яка з тугою за батьківщиною завжди повертається головою до сонця.
З того часу і називають люди цю рослину Соняшником
Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.
І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.
Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...
А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок. А от обізнані люди з давнини і донині лікують барвінком серцеві недуги, бо люблячим серцем народжена ця ніколи не в’януча рослина
ЛЕГЕНДА ПРО БАРВІНОК
Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв’яжуть серця вірним коханням на все життя.
Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки.
Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання!
Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала.
Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос.
А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю.
Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п’ятипелюсткові квіти.
І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:
— Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки — то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка — то краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність. Будь щаслива!..
Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало доокруж тихо-тихо.
І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша.
Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях.
Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе?
Незчулася, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:
— Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок?
Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному леґіню свій вінок.
А потім гойдалися дерева, сп’яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша.
Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стьожками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.
... Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.
ВОЛОШКА
Чарівною супутницею житнього поля є ніжна волошка. Ця рослина занесена до нас разом із житом, батьківщиною якого вважається прилегла до Росії західна частина Азії. З інших джерел ця квітка потрапила до Європи з 37 по 79 роки після народження Христа, коли жито в давньому Римі вважали за злак, яким можна харчуватися лише у випадку крайнього голоду. Є думки, що волошка потрапила до Європи ще пізніше – під час хрестових походів. Але цю думку спростовують давньоримські легенди. Це означає, що римляни знали цю квітку.
Волошка є однією із дванадцяти квіток, які українські дівчата вплітали у вінок. Ця квітка оспівана у легендах, піснях, казках. Волошки здавна вважалися одними з кращих квітів для плетіння вінків, а тому попит на них, починаючи з шістнадцятого століття, був настільки великий, що деякі садівники почали розводити їх на своїх ділянках.Чистий синій колір волошки спонукав містиків обрати його за символ сталості і вірності. Символом вірності вона стала і для українців.
В одній з українських легенд розповідається, що одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Ховаючись в очереті, щодня вона зачаровано стежила за красенем-юнаком.
А одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, русалка не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони щиро покохали одне одного. Русалка стала кликати Василя у свою водну стихію, а той умовляв її залишитися на землі. У всьому в них було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію.
Люди ж, співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може, через те в багатьох районах України волошку називають саме так – “васильок”.
А ось інша легенда про волошку.
У полі працював юнак на ймення Василь. Працював допізна, не помітив як вечір настав. Тож вирішив заночувати під гаєм. Поряд було озерце. Приліг Василь та й швидко заснув, заколисаний вітром та запахом духмяних трав. Приснився юнакові дивний сон: сидить коло нього гарна дівчина і гладить йому волосся. Сорочка на ній блакитна, очі сині як озера, коси русяві довгі.. Красуня – очей не відвести. Василь не міг надивитись на красуню. Хотів торкнутись її, простягнув руку – а видіння щезло, наче й не було. З того часу думки про дівчину не полишали Василя. Наступного вечора після роботи він не пішов додому, а залишився ночувати в полі. Як тільки на небі виступили перші зорі, знову з’явилась красуня. Вона присіла коло житнього поля і тихо завела дивну пісню. Дівчина так захопилась співом, що й не помітила, як Василь підкрався до неї. Хлопець міцно стиснув її у своїх обіймах, задивившись у син-сині очі . Вони були такі глибокі, чарівні, що здавалось, ніби в них відбивається вся краса землі, неба. Дівчина тремтіла… І раптом вона усміхнулась, несміливо, немов злякано.
- Хто ти? – запитав хлопець.
Вона схилила голову набік , одказала тихо:
- Волошка.
“Волошка, Волошка…” – прошепотіло з вітром жито.
“Волошка, Волошка…” – полетіло ген-ген вдалину. І затихло.
З того часу Василь додому не поспішав. а то й зовсім не приходив.. Щоночі разом з Волошкою блукав по полях. Кохання, велике, всеосяжне й щире переповнювало їхні юні серця.
Але батько Волошки, дізнавшись про кохання дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба лічило, щоб його красуня- донтка любилась з бідним парубком?
І прокляв він доньку Волошку. Зашуміло житнє поле, застогнала матінка-земля, зачувши прокльони. Поніс вітер над землею:”Прокляв, прокля-ав!..”
Не стало дівчини-красуні, зацвіла вона синьою квіткою посеред житнього поля.
- Волошко, Волошко, де ти?! – кликав її Василь.
-Я тут… Це я – квітка…
І синя квітка, хитала голівкою і зроняла кришталеві сльози-роси.
- Це ти?
- Це я, це я, Васильку…
Невимовна туга огорнуло любляче серце юнака.
Не повернувся більше Василь до людей. А згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.
Так з тих пір і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди назвали їх волошками і васильками…
Васильок- волошка іноді стає учасником деяких народних свят, що пов’язані з хліборобством. Для прикладу, у Володимирській губернії, за твердженням Сахарова, волошка бере участь у цікавомуобряді:”водити колос”.
Так називається хід на засіяні поля , коли перед Трійцею жито починає колоситися.
Молоді жінки, дівчата й хлопці збирались на околиці села, брались парами за руки, таким чином, щоб утворився хрест і ставали у два ряди. повернувшись обличчям один до одного..
Потім по таких з’єднаних руках, як по містку пускають дівчинку, прибрану стрічками і волошками.
Пара, по руках якої вона пройшла, поспішає наперед, стає на початку ряду, і так процесія поступово рухається до самої ниви, де росте жито. тут дівчинку опускають на зеилю, вона зриває кілька житніх колосочків і біжить з ними у село. В селі вона кидає колоски коло церкви. Хода супроводжується піснею:
Пішов колос на ниву,
на білу пшеницю.
Вродися на літо
жито з вівсом,
з кукілем та пшеницею.
Інше свято, де також присутня волошка, називається “іменинний сніп”. Воно відбувається наприкінці літа, коли жито , ячмінь та пшениця достигли.
Господиня з хлібом-сіллю й свічкою в руках вирушає зажинати ниву. Перший сніп має назву “іменинний”. Його приносять до хат, ставлять коло божниці, де він і залишається до молотьби. А молотять той сніп окремо, зерно з нього несуть до церкви на освячення; після чого частину освяченого зерна змішують з тим, що залишилось на насіння наступного року, а іншу частину зберігають як цілющий засіб від різних недуг.
У деяких українських повітах, зокрема на Чернігівщині, це свято відбувалось інакше. Після закінчення жнив женці обходили ниву, збирали випадково залишені колоски, плели з них , волошок та інших польових квітів вінок. Ним прикрашали найвродливішу дівчину і з піснею вирушали на хазяйський , а минулі часи – панський двір. Попереду йшов хлопчик, ніс прикрашений волошками іменний сніп, підходячи до воріт, співали:
Відчини, хазяїне, нові ворота.
Несемо віночок із чистого золота.
Ой, вийди, хазяїне, хоч на ганочок,
викупи, викупи золотий віночок…
Хазяїн чи поміщик виходив на ганок. зустрічав женців хлібом-сіллю, частував обідом, поїв горілкою. Вінок, виплетений з останніх колосків та волошок, і сніп, принесений хлопчиком, передавали хазяїну зі словами:”Дай Боже, щоб і на той рік хліб уродився!. Сніп із вінком мав простояти під образами до шостого серпня – Спаса Преображення, а цього дня їх несли до церкви й освячували разом з хлібом, спеченим з нового борошна, зі свіжими медовими сотами, яблуками, грушами нового врожаю.
Зерно освячених колосків зберігали для майбутньої сівби. Віз супроводжували жниці, одна з яких несла вінок колосся, а інша тримала в руках волошки та польові квіти.
Волошка присутня і в українській народній вишивці. ВАСИЛЬКИ або ВОЛОШКИ – символ ніжної і тонкої душевної краси, праведності і святості, душевної чистоти, скромності і привітності.
Вважається, волошки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей – витівок лукавого. Тому їх освячують на Маковея та Великого Спаса. Вінки з волошок, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають в домівці. Особливу силу мають васильки для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі; настоєм з васильків окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються – і їх краса стає недоступною злим чарам. Тому ця синя ніжна квітка, вишита на сорочці є сильним оберегом.
Мак
На долині туман,
На долині туман упав.
Мак червоний в росі,
Мак червоний в росі скупав.
По стежині дівча,
По стежині дівча ішло.
Тепле літо в очах,
Тепле літо в очах цвіло…
В. Діденко.
Так описав цю квітку у своїй поезії український поет. А ми не можемо уявити собі наших ланів без цієї ніжної, з шовковими червоними пелюстками квітки. Кажуть, що бур’ян, але дарма, – красивий. Ця тендітна квітка оспівана в стародавніх і сучасних піснях, поезії, обрядах, замовляннях, віруваннях, звичаях, ворожіннях і, як червона калина, є одним з рослинних символів та оберегів нашого народу.Червоний цвіт маку з давніх часів вважається символом дівочої чистоти. Недарма ж його вплітали у віночок . І недарма , коли хотіли підкреслити дівочу красу, то говорили:”Гарна дівка, як маківка”. Українські парубки вважали кругловидих дівчат найгарнішими. А якщо глянути на куполи храмів,то можна помітити, що всі вони нагадують плід маку – маківку. Це справді краса. За народними повір’ями в одній голівці маку міститься 700 мачин (зернин). Напевне, ще й тому мак для українців є символом матері і роду, символом плодючості. Про мак у нашого народу є загадки, наприклад:”Стоїть полк, а в полку сімсот воєвод”, або ще “Під одним ковпаком – сімсот козаків”, “Батько з лісу, мати з базару, а діти з городу” (Макогін, макітра, мак) . Давно-давно мак займав важливе значення у язичницьких релігійних обрядах наших предків. Їхній відгомін – відома українська гра “мак”, яка відтворює обряд сіяння нашими предками маку чи взагалі всілякої городини, її росту і визрівання. Цей обряд був на зразок заклинання, метою якого було одержати добрий урожай.
Про мак існує багато народних повір’їв, переказів та легенд у різних народів. Так у Німеччині існує повір’я, нібито мак завжди щедро росте на полях битв.. Народ стверджує:” Це не квіти, це кров загиблих, котра піднімається до нас із землі і , перетворившись на криваві квіти маку , просить нас молитися за упокій їхніх грішних душ”.
Легенда
Долина Червоних маків
За селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Вона крадькома від злого батька приносила вівчареві їжу. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем.
Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець та й сховалося за хмару. Вівці теж збились докупки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Довго ходив вівчар, знову виспівував, йшов і йшов, а степ тихо відхиляв трави. Сонечко вигляне і сховається, вигляне і сховається.
Його кохана була покарана лихим батьком, багачем. Не вільно було їй ходити у степ. І затужила вона. Просять їсти не йде. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Наостанку просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Очі кapі були вже безводні, бо висохли з горя. Вже сліз і не було. Та й умерла у журбі зі словами кохання на устах. Припав вівчар до нeї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохались вони. А зранене серце стікало кров’ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині… І зросли по тих слідах червоні маки.
Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина Червоних мaків.
Мак цвіте. Михайло Стельмах
(ЛЕГЕНДА)
Степами турки і татари
На конях мчать, мов чорні хмари,
І згаром дихає земля —
Навкруг пожари, як петля,
Й петлю розкручує ординець:
Він одшукав живий гостинець —
Дівча біжить босоніж в бір.
Її він схопить у ясир,
В прокислу зашморгне сирицю
Й продасть у Кафі з торговиці.
І сльози дівчини, й життя
Проп'є без жалю і пуття.
Бо що йому краса дівоча,
Коса шовкова, ясні очі —
Усе продасть він за дукат,
Бо він торгаш, ординець, кат.
Дівча біжить в тяжкім одчаї,
Коса їй плечі устеляє,
А сльози падають у брід,
І кров'ю тягнеться твій слід.
Уже над юністю твоєю
Аркан свистить, сичить змією.
І враз відсічена петля
Безсило впала у поля.
Козак-нетяга у долині
Рубнув її і вже стежину
Дівчині вказує у бір:
«Ми ще зустрінемось, повір».
Ординець блимнув хижим оком.
На луку впав, гикнув і скоком
Помчав з ординцями в байрак.
Втікай, козаче!
Та козак
Втікать не думав. Ще дівчину
Провів очима й по долині
Навскіс напасникам помчав.
Травневий день в кільці заграв
На сполох бив всіма громами,
І блискавка небесні брами
Розчахувала навкруги...
Все ближче, ближче вороги,
Злостивий усміх рве їм губи —
Отак і мчить землею згуба,
Жадібна, дика, навісна,
В краплинах крові і багна.
Козак ударив із пістоля,
Й розлігся крик посеред поля:
На стремені торгаш завис,
І кінь його поніс, як біс,
І степ востаннє над рікою
Ординець міряв головою...
Все ближче коні, лиця злі,
Схрестились, скрегнули шаблі,
Переплелися іскри з кров'ю,
І знову криком Придніпров'я
Прошив у жасі людолов.
Та біснувалась криця знов,
Шипіла кров, шипіла піна.
Козак вимощував долину
Чужинським трупом, як умів,
Як вчився в Січі і в братів
На славнім Доні у поході.
Ординців б'є козак вже в броді.
Бере ординців переляк:
«То це шайтан!
Це не козак!»
Козак всміхнувся в довгі вуса:
«З шайтанами не вперше б'юся.
Узнали, що таке козак,
Якого люди кличуть: Мак».
І знову зброя у двобої
Дзвенить над збитою водою,
І квасить нелюдів ріка,—
Не ломить сила козака.
Та от надходить чорна зрада:
Дрантя, попихач скрався ззаду,
Він чином — кат, душею — гад.
Увесь продався за дукат.
Тихцем підвів іуда зброю,
Озвався постріл над рікою,
І на коня схиливсь козак.
«Пропав козак! Загинув Мак!» —
Ординці кинулись до нього.
Козак на них поглянув строго:
«Ні, не загинув я, кати,
Поміж людьми мені цвісти!»
Кати підводять вгору зброю:
«Твій цвіт, життя вже за тобою,
Козаче, зробимо отак:
Шаблями скришимо на мак...»
Ординці воїна скришили,
На землю впало тіло біле
І, наче зерно, проросло,
А влітку маком зацвіло...
Давно ординців і іуду
В моїм краю забули люди,
Бо їхній слід — страшний укіс —
Травою мертвою поріс.
А мак цвіте віки в роздоллі —
В косі дівочій і у полі.
А мак цвіте!
|
