Мета. Поглибити знання учнів про роки голодомору в Україні та його наслідки для українського народу. Розвивати вміння грамотно висловлювати свої думки, використовувати різні документи, готуючись до розповіді, виступати у ролі актора. Виховувати в учнів повагу до історичного минулого свого народу, який вистояв і проніс свої традиції через різні випробування.
Обладнання. У кабінеті столи розставлені так, як в амфітеатрі; на стіні образ Божої Матері, прикрашений вишитим рушником (бажано чорними і червоними нитками або тільки чорними). Усі учні в темному одязі, в руках свічки, навколо яких чорнобривці, різноколірне кленове листя, кетяги калини і чорні стрічки, у руках свічка.
Розпочинаючи, ведучий запалює свічку, а від її полум'я учні запалюють свої.
Вступне слово вед.
Кожна людина, як і все свідоме людство, живе у трьох вимірах: учора, сьогодні і завтра. Вчора - це наша історія. Ми не знали її. А вона бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він справжній, має свою власну історію.
Сьогодні, коли ми почали будувати на рідній землі свою домівку-державу, без своєї кришталевої чистої криниці не обійтися. Але з нашої історичної криниці, починаючи з самої поверхні, належить вичерпати багато солоної від хуторів, до тих криниць і спільних ям, куди скидали десятками виснажені тіла наших з вами бабусь і дідусів, матерів і батьків, братів і сестер. І понаскладали їх понад сім мільйонів...
Уч. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не навчені забувати її чорних сторінок. На цей урок ми прийшли зі свічками, як до храму. Наш кабінет нехай стане сьогодні храмом духовності, храмом Скорботи і Пам'яті.
Учитель. Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках. Пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ці хвилини.
(Усі стоять. Хвилина мовчання).
Уч. Молитва Катерини Мотрич за убієнних голодом у 1932-1933 рр.
Хто се? Чий голос щоночі просить:
"Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця".
"Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини.
Богородице! Матір наша небесна! Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів?
Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?
Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відверни. Нині, прісно й на віки вічні відведи. Амінь!"
Учень. Не сьогодні це сказано: час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час говорити? Хай ці гіркі слова Правди, народжені після десятиліть безмовства, ляжуть першим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу.
Уч. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати у гли-боких спецсховищах викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторові чи скороспеченому ідейному божкові. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.
Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відрод-жується, що б там не було. З правдою нічого не вдієш. А правда така...
Уч. Україну називали житницею, але, грабуючи її по-хижацькому, не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоча й сильною духом.
У 1932 р погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив. Тому зовсім немає підстав списувати на погоду ті чорні діла, що їх творила канцелярія Лазаря Кагановича. Вродив хліб і, як завжди, його не полінувалися зібрати. Українці - люди працьовиті.Наш ратай не давав приводу називатись ледащем!
Околгоспненому селянинові формально належало все, а фактично - він перестав належати собі самому. Пропаганда на всі усюди галасувала, що земля належить колгоспникові, а в дійсності все було навпаки: колгоспники стали належати землі. Тривало це від сталінської холоднечі і до хрущовської відлиги, коли генеральний секретар повів лінію на те, щоб видати колгосп-никам паспорти, але забрати в них корів. Отож і почали селяни тікати в міста, а села знелюдніли.
Уч. Тодішні економісти не надали цьому фактові серйозного значення, бо вимальовувалася райдужна перспектива: М.С. Хрущов авторитетно заявив, що у 80-х роках ми прийдемо до комунізму. Одначе прийшли ми до по-рожніх прилавків. І тепер є над чим замислитися.
Чому в людей пропала любов до землі? Чому на зміну колишнім хазяям прийшло покоління нинішніх безгосподарників? Щоб розібратися у проблемах сучасності, необхідно оглянутися в минуле, адже звідти починаються усі наш: біди.
1933 рік. Найчорніший рік в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долк народу, що населяв одну з найро дючіших, найблагодатніших земель.
1-а уч. (читає вірш М. Бувлянського "Весна").
Цей сніг, як сон, прийшов - розтане
Здимить і хмару перейде... Весна.
Село лежить в тумані.
Голодний рік, голодний день.
Іде - не йде, повзе по мертвих,
Й хвалити Бога - хоч повзе.
Весняний дух живий - нестерпний
До сонця зводить все живе.
Й воно і молиться, і плаче.
Й радіє сонцю і воді.
Якби він знав, коли б побачив -
Сини ростуть на лободі.
Сини Радянської держави!..
Та знає вождь, усе він зна...
У вус всміхається лукаво:
В Москві весна. Його весна!
2-а уч. (продовжує).
В селі весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долині сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
І п'ють опухлими вустами
Оту живицю молоду.
їм жить і жить, та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори
Пашню останню вимітав,
Хто ще активним був учора, -
Сьогодні ворогом ставав!
Голодний рік! Жорстокий світе.
Дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти.
Що дзвінко скапує із стріх.
(На дошку проектуються фотографії тих часів).

Вед. У 1933 р. був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. На січневому (1933 р.) Пленумі ЦК Сталін заявив: "Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської влади".
Але становище в країні було катастрофічне. Ще в жовтні 1932 р. партійно-державна верхівка ухвалила: конфіскувати всі запаси зерна. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали з сіл усі фонди. Усюди снували спеціальні бригади, які викликали по одному господареві, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Це була не хлібоздача, а розбій. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки. Конфісковувалися усі запаси їжі.
Уч. Наприкінці зими 1933 р. голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліба. Але сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міста, були блоковані. Усе ж тисячі селян пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали просто на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней і людей.
Уч. Чув я від дідуся, що в хатині, за яром, там, де він проживав, вимерла сім'я, а бабуся і внучка - пухлі вже. Невдовзі сконала і дівчинка. От її бабуся і зварила в казанку. Протягла ще трохи. Однак Богові душу віддала. А на призьбах, у садах то тут, то там - мертвяки, дехто ще ворушиться. І така тиша над селом - наче людей ніде немає, ніби вимер увесь світ. Вимирали сім'ї в селах, і нікому було ховати. Ні кішки не видно, ні собаки. Села спорожніли.
Уч. "Свої ж люди брали наше добро і робили торги. Одного разу вивели шкапину з конюшні, продали клуню, сарай. Повигрібали зерно з діжки. Заб-рали діжку, іржавий плужок та борінку. Почали нишпорити в хаті. Забрали квасолю, кукурудзу, соняшник, борошно. Все повигортали. Навіть пшоняну кашу і ту конфіскували. А в сусіда Дмитра ще й вікна повибивали, піч роз-валили. Забіг я до них і остовпів. Не впізнаю. Вікна позатикані солом'яними кулями, старими ряднами. Вітер гуляє по хаті, а на вцілілім краю печі сидить бліда Дмитрова дружина, пригорнувши трьох діток, одягнена у старий кожух". Так писав Олександр Зайвий у повісті "Чорний час".
(Сценка з повісті О. Зайвого "Чорний час" ).
Автор. Темної ночі хтось постукав у вікно. А потім дужче почало гатити, аж шибки бряжчать.
Батько. Хто там?
Полікарп. Це я, дядьку. Полікарп із Матяші, діда Павла син.
Батько. Та впізнав. А що ти хотів так пізно?
Полікарп. Відчиніть. Усе розкажу. Та не бійтеся!
(Батько відчиняє двері).
Полікарп. У Матяша я вивів корову. Ніхто не чув, не видів. Хлів зачинив, двері на замок. Давайте заб'ємо худобину, буде пожива.
Батько. Ну й де вона?
Полікарп. У дворі, біля тину.
Батько. Слухай, Полікарпе, веди її куди хочеш, ріж і їж, а я краще з голо-ду - так чесно - не хочу, щоб мене ганьбили люди.
Учень. 30-ті... Соцзмагання... Хлібозаготівля... Світовий ринок переповне-ний хлібом, ціни падають... Водії, які звозили зерно на пункти схову, гово-рять, що часто на дорогах зустрічають молоду жінку. Кажуть - то смерть...
Учениця.
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть
Співають, ідучи, дівчата...
Не судилося того року ані йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й вишні зацвіли без цвіту... Такий багатий край, і такий парадокс - голод. А Сталін стверджував: "Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги радянської влади".
Уч. Настав початок кінця. Сонце так само сходило і заходило. Але знаки
на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав, перемагав жорстокий дух Руїни, і не було тому спину, бо люди не знали і не могли зна-ти, що наближається їхній занепад і кінець.
Уч. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні: на світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, лиця майже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина, чогось гойдається всім тілом: назад-вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня пошепки: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи: ні від батька, ні від матері, а так - у простір, у світ: їсти, їсти, їсти.
(Інсценізація епізоду з твору Уласа Самчука "Марія" ).
Корній. Чого ти така?
Марія. Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: "Надіє!" Не чує. Кричу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: "Нема Христусі. Нема вже її..."
Корній. Як нема? Як же так можна? Тож так не можна!..
Марія. З'їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але... (шепіт) вона задушила його... Задушила... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється.
Уч. Одного дня прийшла до нас молода жінка і почала щось шукати. Я сиділа біля хворої бабусі на стільчику і не могла зрозуміти, що ця жінка шукає. А шукала вона під подушкою у хворої бабусі. Потім залізла на піч і зняла звідти лист із просом. І тоді, коли жінка зсипала просо в торбинку, я зрозуміла, що вона забирає його, що нам тепер не буде спокою, не буде кулеші. Я чула слова бабусі, її вмовляння, щоб вона пожаліла хоч малу дитину. Вона впала на коліна і просила. Але жінка переступила через бабусю і пішла з хати. Я билася об замерзле вікно і кричала: "Віддай! Віддай!". Це було в січні 1933 року. Я до сьогодні пам'ятаю той день, коли активістка Антоніна забрала в торбину, зшиту із рукава української сорочки, наше просо.
Уч. Все блестело на зтой даче. Во всех комнатах стояли цветьі. Я ни-когда не видела такой большой ван-ной. В спальне на сервировочном столике бьіли приготовленьї черешни, абрикоси, сливьі, гранатьі, соки и сухое вино. Я бьіла в восторге (про дачу Сталіна).
Уч. А в той час гинули мільйони... Сталіну було забагато й тих, хто зали-шився, бо він, бач, не міг усіх вислати, бо Соловки і Сибір не нескінченні... Знайшов спосіб - геноцид. Тому через кожні 5 днів з обкомів партії під таємним грифом на ім'я Сталіна і Молотова йшли телеграми про те, скільки в областях померло селян і скільки опухло з голоду.
Уч. Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, яка поклала в землю мільйони своїх кращих синів і дочок? Голодомор позна-чився на майбутньому нації: третина умертвленних голодом - діти, які не на-родили нащадків, не дали потомства.
Уч. Про голод 1932-1933 років у світі знали давно, але правда про ці жахливі роки не доходила до людей навіть сьогодні: у той час Україна була скорботною матір'ю, рікою, яка сумує за дітьми своїми.
Уч.
Ярій, душе!
Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай червону тінь калин.
На чорних водах тінь їі шукай.
Василь Стус
Вед. Дякуємо Богові і тим натрудженим рукам за те, що сьогодні мі
маємо святий хліб. Адже без цього скарбу ніхто не сідає до столу.
Ти освяти цей хліб, що на столі,
Любов'ю тих, що впали на світанні
На ще не зораній плугатарем ріллі.

Все для вчителя плюс. // 2008.-№5-6. - с.18-20