20 червня 2008 року професорсько-викладацький склад, співробітники та студенти Відкритого міжнародного університету «Україна» відзначили 10-річчя свого вищого навчального. До цієї дати здійснена ціла низка заходів,які розкривають цікаву, часом драматичну біографію унікального навчального закладу. Зокрема здійснено низку книжкових видань, які властивими їм засобами викристалізовують його історію. Серед них – книга вибраної публіцистики ініціатора створення університету та його беззмінного керівника Петра Михайловича Таланчука. Книга висвітлює і доповнює образ цієї непересічної особистості, відомого вченого й організатора освіти незалежної України, якому вчора виповнилося 70 років.
Таланчук — це прізвище органічно пасує особистості Петра Михайловича. Не так важлива його етимологія: чи то від слова талан (доля), чи то від слова талант (обдарованість) воно походить, — суті не змінює.
Якщо доля — то не сліпий випадок, а тверда цілеспрямованість натури вивела звичайного сільського хлопчину на міністерські вершини. Якщо обдарованість —то нею він скористався стовідсотково, що засвідчують його життєві досягнення. Ще б пак: понад 350 наукових праць, серед них 16 монографій, підручників та навчальних посібників, 50 патентів та винаходів, науковий ступінь доктора технічних наук, наукове звання професора, дійсне членство в кількох академіях —не абищиця. Дай, Боже, кожному такий доробок!
Та в кожному з цих варіантів одна основа: все це передано генетично від батьків і розвинуто за максимумом самим Петром Таланчуком — його волею і наполегливістю. Тому можна сміливо стверджувати: він свою долю зробив власними руками, власним розумом, надзвичайною працьовитістю. І в цьому - Момент істини.
Особисто я тричі відкривав для себе Таланчука. Вперше — далекого 1989 року, коли українська інтелігенція, скориставшись проголошеною Горбачовим перебудовою і викликаною нею відносною демократизацією у суспільстві, зініціювала масову організацію Народний Рух України. Компартійне керівництво республіки побачило в новому масовому русі серйозну, альтернативну компартії, організацію. Протистояння «керівній і спрямовуючій силі» вважалося смертним гріхом, оскільки становило реальну загрозу комуністичному пануванню. Тож і намагалися задушити НРУ в зародку. Компартійні засоби масової інформації (а вони всі були компартійними, бо інші на той час ще не сформувалися) в один голос на всі заставки лаяли, звинувачували, таврували ганьбою як Народний Рух загалом, так і його лідерів зокрема — за допомогою замовних статей та штучно організованих так званих «листів трудящих». Остракізмові піддавався кожен, хто публічно висловлював свою симпатію до НРУ. Знаю це з влас-, ного досвіду, оскільки зазнав шаленого тиску від влади, коли редагував газету «Вечірній Київ», яка подавала об'єктивну інформацію про те, що відбувалося тоді в Україні, в тому числі і про НРУІ ось у тій надзвичайно складній і суперечливій ситуації знаходиться сміливець — а це ректор КПІ Петро Таланчук, — який надає актовий зал очолюваного ним інституту для проведення першого з'їзду «крамольного» Народного Руху України. Під звуки козацького маршу, фактично забороненого раніше, радісно схвильовані люди вщерть заповнили амфітеатр актового залу. Однак надання приміщення для проведення з'їзду означало публічну підтримку сили, яку намагалася знищити тодішня влада, читайте — фактично виступ проти компартії. За це можна було щонайменше покласти партквиток, що коштувало б посади ректора і відразу ж перекреслило б майбутню кар'єру. Адже компартія , хоч і захиталася, але була при владі. Проте тодішнє керівництво компартії змушене було примиритися з цим, оскільки вже не могло придушити народну ініціативу.Тож треба було глибоко розуміти думи і сподівання свого народу, всіма фібрами душі відчувати глибинні процеси і зародження духу спротиву системі у суспільному організмі. Петро Таланчук розумів і відчував. І мав мужність, не вагаючись, стати на бік свого народу. То був — Учинок. Люди це запам'ятали: він на хвилі демократизації цього ж року був тріумфально обраний до Верховної Ради СРСР. І то був —Момент істини.
Друге моє відкриття Таланчука відбулося, коли він створив і розбудував унікальний вищий навчальний заклад — Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». І це після того, як розвалився Союз і Таланчук залишився з девальвованим до нуля мандатом депутата неіснуючої Верховної Ради неіснуючої імперії. Хоч сам він цим не тільки не переймався, а й щиро радів, що так сталося. І це після того, як він був першим міністром освіти незалежної України, та йому не дали можливості провести задумане реформування освіти і позбавили міністерського портфеля. Не так жаль того портфеля, як нереалізованих планів у масштабі країни. Тодішні чільники держави так і не збагнули реформаторської сутності міністра, так і не оцінили належно його надзвичайних організаторських здібностей. Більше того — його навіть не повернули на ректорську посаду Київського політеху, з якої брали на міністра.
Погодьтеся, такі повороти долі не кожна людина може витримати і не зламатися, не затамувати цілком зрозумілу образу, не опустити розгублено руки. Кожна, певно, й не зможе. Однак Таланчук — не кожна. Він — Таланчук. І знайшов спосіб реалізувати себе на користь своєму народові. Власне, чимало із задуманих, але так і нереалізованих планів на посту міністра, він утілив у життя як ініціатор і президент університету, названого дорогим для нього словом — «Україна».
І все це — практично на голому місці, з нуля. Ні коштів —не олігарх-бо; ні доступу до держбюджету — не міністр же фінансів. Ні приміщення. Ні кадрів. Ні студентів. Які титанічні зусилля потрібні були, щоб зрушити справу і досягти успіху! Яка глибока віра у перспективність задуманого потрібна була, щоб згуртувати колектив викладачів, зробити їх однодумцями! Скільки волі і дипломатичного хисту потрібно було, щоб переконати тих, кого варто переконувати, і мобілізовувати —неодноразово, а постійно — необхідні кошти!
Його гуманістичне налаштування, його державне мислення, його переймання народними болями — все це допомогло зайняти вільну нішу у складній структурі нинішньої вищої освіти і створити університет, зорієнтований на людей з особливими потребами. Тих людей, яких багато хто вважає знедоленими, життям обійденими, через що більшість із них не могла здобувати вищу освіту і залишалась на узбіччі суспільного розвитку. Тому і ніша залишалась вільною, бо державні чільники просто махнули рукою на долю таких людей. Таланчук підійшов по-іншому: побачив великі потенціальні, але нереалізовані можливості таких людей. І взявся їм допомогти. Створено, зокрема, розгалужену систему дистанційного навчання, яка є справді соціально орієнтованою і єдино можливою для громадян, які мають майнові, медичні чи інші обмеження в отриманні повноцінної освіти в стаціонарних умовах. Такою формою освіти охоплено понад дев'ять тисяч студентів, де більше половини — молодь до 30 років.
Сьогодні університету вже десять років. Підсумки вражаючі. Проліцензовано майже 30 спеціальностей. Створено 22 філії та 2 навчально-консультаційні центри. Університет здобув 4-й рівень акредитації. Майже тридцять тисяч студентів здобувають вищу освіту. Цього року відбудеться другий випуск спеціалістів з дипломами «України». Все це промовисте свідчення того, що університет відбувся. І в цьому також — Момент істини.
Втретє я відкрив для себе Таланчука, упорядковуючи та редагуючи цю книгу. Окремі його статті були мені відомі й раніше — завжди привертала увага злободенність порушуваних автором тем. А коли довелося перечитати весь цей масив, перед очима постала цілісність — публіцистика Петра Таланчука.Оця цілісність, якої не кожному публіцисту-професіоналу вдається досягати, мене найбільше вразила. Адже Петро Михайлович і за освітою, і за характером діяльності, і за досвідом роботи — не гуманітарій, а технар. І на тобі —таке відчуття слова, така продуманість структури, не кажу вже про актуальність, без якої самої публіцистики немає. Щоправда, у житті йому епізодично доводилося стикатися з журналістикою — у військовому училищі вивчав. Але публіцистика — така річ, для якої потрібна постійна і повсякденна робота — тільки тоді по-справжньому відточується перо, з'являється досвідченість і майстерність. Перо без практики — все одно що лопата без вжитку: іржавіє. Та, власне, Таланчукове перо не залишалося без діла —скільки наукових праць написано! Тай публіцистичних виступів також...
Однак публіцистика Петра Таланчука особлива — у цьому і є найбільша її цінність. Я б відзначив три найістотніші її риси, за якими легко відрізнити автора від його колег по публіцистичному цеху.
Найперше — це монолітний сплав науковості й емоційності. Все-таки технічно-наукове мислення, схильність до детально продуманої аргументації й точності дається взнаки. Мозок рухає думку автора. Звідси — раціоналізм і скрупульозність фактажу. Але пером водить серце: вочевидь, емоційність усмоктана з молоком матері. Тому від його творів віє непідкупною щирістю й переконливістю. І цим автор добивається відповідного сприйняті я тексту читачем: розумом — науковість, душею —емоційність. Як два крила утримують птаха в леті, так два об'єднані стилі — науковий і публіцистичний — дають цілісну картину твору, утримуючи читацький інтерес.
Друга риса — вірність темі Це — тема реформування освіти, тема становлення його дітища — університету «Україна», тема його досвіду на освітянській ниві. Можна навіть сказати, що публіцистика Таланчука — це обгрунтування його власної практики і власного досвіду. До кого б не звертався — до колег-освітян чи мирового загалу, а надто — до студентів-першокурсників, він не агітує, він не повчає, а переконує. Спокійно, аргументовано, послідовно. Ніби цвях забиває в одну і ту ж точку — дедалі сильніше і дедалі глибше. І тут автор свою логіку звіряє з думками велетів світового духу, доречно посилаючись на їхні слова та аргументуючи фактами і цифрами із нинішніх реалій.
Та якби Петро Таланчук цим і обмежився, то це була б не стільки публіцистика, а скорше, хоч і популярніший та доступний, але науковий трактат. Однак суть у тому, що автор володіє талантом подати свої думки не тільки просто, а й образно, широко використовуючи художні тропи, парадокси, фольклор. Усе це читач побачить на власні очі. Такі стильові прийоми роблять його тексти публіцистикою високої проби.
Третя риса — справжній, глибокий і наскрізний патріотизм автора. Хоч би яку тему він взяв — скрізь центральним образом є Україна. Його патріотизм не показний, не для демонстрації, а органічно властивий від народження. Під знаком патріотизму він прожив усе своє свідоме життя. Він глибоко знає історію країни, яка сягає в глибінь тисячоліть, пишається древністю нашого народу, зі щемом говорить про негаразди і розбрат, які призводили до втрати державності, обурюється повторенням історичних помилок у наші дні. Він пишається тим, що є українцем, і закликає молодь почуватися так само: бо в молоді він убачає майбутнє держави і саме на молодь робить ставку.
Багато уваги у своїх статтях Петро Михайлович присвячує проблемам української мови, точніше б сказати — нав'язуванні нам двомовності, що є неприйнятним для корінної і титульної нації, а також — питанням націоналізму. Саме поняття «націоналізм», спотворене більшовицькою ідеологією, він розцінює як патріотизм, любов до свого народу і своєї Батьківщини — тобто так, як сприймають його громадяни в демократичних країнах.
Переказувати Таланчука немає сенсу— його треба читати. А прочитавши, упевнений, дійдете того ж висновку, що і я: Петро Таланчук, так би мовити, генетичний науковець і технар, відбувся як не менш талановитий публіцист.
І це теж — Момент істини.
Віталій КАРПЕНКО, заслужений журналіст України
Урядовий кур’єр - 2008.-2 липня
|
