Святково прибрана зала. Виходять учні. 1-а дівчинка : Доброго дня усім, дорослим і малим. Ми раді Вас вітати. Сьогодні в школі - свято!
2-а дівчинка: Подія незвичайна нас зібрала:
До школи поетеса завітала.
Прекрасна жінка, мати, трудівниця,
А ще - колишня наша випускниця.
3-а дівчинка: В її віршах - веселка кольорова,
Сокирки в полі, тиша вечорова....
Яскраві чорнобривці під дощем...
У хаті пахне зіллям й чебрецем.
1-а дівчинка: Пекучий сум, непрохана сльозина..
І та, що в рідний край веде стежина,
Тремтливий спогад про п'янке кохання,
Душі палкої ніжні поривання.
2-а дівчинка: Ріка життя несе дитинства човен,
Він повен мрій, натхнення повен,
А Щастя впевнено трима весло.
Прямує човен у Руде Село...
1-а ведуча: Так, саме сюди, до рідного села, линула у спогадах наша Гостя - поетеса Галина Григорівна Литовченко. А коли людина далеко від рідного краю, розлука стає просто нестерпною. До болю знайомі місця: і батьківська хата, і левади в берегах річки дитинства, і росяні стежини, якими бігала, коли була малою, і криниця, з якої пила цілющу, найсмачнішу у світі воду, і рідні дорогі обличчя виринають у пам'яті, як фрагменти кінофільму і кличуть до себе у снах.
Спогад
Пам'ятаю: сад побіля хати,
Спілі груші падають згори,
Мій дідусь розповідає казку...
Щось шепочуть вітру явори,
По шляху Чумацькім хмари ходять,
Тіні простяглися до рова.
Я дрімаю тихо на кожусі,
Ноги заховавши в рукава.
2-а ведуча: Хтось із мудрих сказав, що найкраща пора в житті людини - це дитинство. Саме в дитинстві ми щиро, по-справжньому радіємо життю. І по праву можна вважати щасливою ту людину, яка не втратила цієї прекрасної звички, ставши дорослою.
Лірична героїня Галини Григорівни - саме з таких людей, бо ж уміє радіти життю і бути юною в душі.
На леваді
Розлила щедро тепла літня злива,
По всій леваді сонячні озерця
І знову, як в дитинстві, я щаслива, -
Тече тепло з трави до мого серця.
А що не дівка вже, - яка різниця?
Мені роки не стануть на заваді.
Повище підніму рясну спідницю
І пробіжусь у бризках по леваді.
Нехай сміються молоді вербички,
Що свідками моєї втіхи стануть
Життю радіти маю добру звичку
І бути юною в душі не перестану.
2 ведуча: Поет і публіцист Володимир Капустін із Києва написав про вірші Галини Григорівни Литовченко як про дуже щирі та людяні, поет і письменник Василь Латанський із Криму своє захоплення висловив у рядках: « Ваші поезії справді беруть за душу образним словом і щирістю». Про талановиту поетесу та її першу збірку « Не займай мене, осене..» у газеті « Кримська світлиця» дуже схвильовано відгукнувся заслужений діяч мистецтв АР Крим, член Національної спілки письменників України з 1973 року, лауреат премій ім. С.Руданського та Олекси Гірника Данило Кононенко ( він – автор передмови), наголосивши, щотак писати під силу тільки справді обдарованій особистості.
1 ведуча: Та, мабуть, найбільшою похвалою для Галини Григорівни став лист колишнього її учителя, який працював у нашій школі, - Сергія Луковича Носаня, письменника, драматурга, члена Національної спілки письменників України з 1972 року ( м. Черкаси):
« Сердечно дякую Вам за чудові, хвилюючі душу вірші, точніше - поезії! На одному подиху прочитав Вашу першу поетичну збірку « Не займай мене, осене...». Окремі тексти перечитував по кілька разів. Ви збулися і як шляхетна жінка тонкого і вразливого серця, і як поет, чий самобутній голос світло вирізняється серед повені переважно сірого водянистого віршописання нашого часу. Слово твоє ніжне, образне й точне, а в ньому повно твоєї душі й болю...» Домівка кличе
Домівка рідна в гості кличе знову...
Рішила твердо: щоб там не було,
Поїду влітку я обов'язково
У чергову відпустку у село.
Зніму найперше туфлі на підборах,
На ґанок речі кину нашвидку
І розстелю рядно під осокором, -
Спочину мить у свіжім холодку.
А скуштувати найсмачнішу воду
Піду босоніж в берег навпрошки
З пустим відром через рясні городи,
Де гарбузиння лізе на стежки.
Зірву з капусти крадькома листочок,
Поки дід Кость не вгледів з - під бриля,
Бо гріх не випити води ковточок, -
Було б не варто й їхати здаля.
В старій криниці розживусь водою,
В котрій до ранку плавали зірки,
І водночас, де кладка під вербою,
Наріжу оберемок осоки.
Повідкриваю навстіж вікна в хаті,
Підлогу чисту зіллям устелю,
Візьму з полиці глечики пузаті,
Квітками мальви їх розвеселю.
Та серця стукіт буде рвати тишу
І зтрусить з вій просолену росу…
Нарву в саду я мамі стиглих вишень
І в пригорщі …на цвинтар понесу.
1 ведуча: Так щиро, зворушливо й трепетно - ніжно про рідне село
може писати лише той, хто його по - справжньому любить, для кого воно — невід'ємна частина життя і власного « я». Без зайвої високої патетики, без гучних і пишних фраз, а просто, непідробно щиро, так, як дочка любить рідну матір, любить своє рідне село Галина Григорівна. І хоча від нього відділяють майже півтори тисячі кілометрів, вона щоразу зізнається у своїй любові до Рудого Села, до своєї « в'юнкої ріки», до левади, до рідної домівки, до «великих і малих вулиць». Влучні назви
Не прийнято було в селі
Ні офіційно, ні між нами
Великі вулиці й малі
Чиїмись звати іменами.
Давало прізвища життя
Шляхам широким і вузеньким,
І знало з пелюшок дитя
Їх довгі назви й коротенькі.
Шкільна, Безодня, Чагарі,
Осики, Випас, Тополівка..
На Лисій сходились горі.
Дубина й Вища Довгалівка
.... Щоб не пішли у забуття
Й були нові наймення в шані, -
Тепер в двори для прибиття
Таблички видають бляшані.
Сучасні назви для поваг,
Для реєстрації та преси, -
Вірніше буде в двох словах:
Для юридичної адреси…
А так, з портфелем - на Шкільну,
З коромислом - то на Безодню,
Та й корівок, як в давнину,
Пасуть на Випасі сьогодні.
Живе Церковна й Чагарі,
Шумлять Осики й Тополівка,
На тій же сходяться горі
Дубина й Вища Довгалівка
Все та ж стежина на город,
Все та ж грунтівка від візками,
І назви, що давав народ,
Живуть у нам'яті віками. Ведуча: На одній з таких вулиць Рудого села народилася Галина Григорівна. Вона гарно навчалася у Рудосільській школі, закінчила Київський технікум радіоелектроніки, Київський політехнічний. Найщасливіша пора в житті жінки – святе материнство, бо ж Галина Григорівна народила і виростила двох доньок – Олену й Олександру. Важко було, бо доводилося мешкати із сім’єю у віддалених гарнізонах, де служив чоловік. Росія, Азербайджан, Прибалтика. Служба у Збройних силах. Як для жінки, то дуже непросте, нелегке, насичене життя. Та попри все творчість поетеси відрізняють глибока закоханість у слово, тонке відчуття і розуміння краси, висока образність та чуттєвість.
Галина Григорівна - прекрасна жінка, талановитий поет. Берегиня родинного затишку і просто щаслива людина Щастя
Доля часточку щастя дає
В день народження кожній людині.
Хтось дбайливо плекає своє,
Хтось не бачив той дар і понині.
І пускає насіння святе
В різних випадках різне коріння,
Бо кладе кожен в слово просте
Особисто своє розуміння.
Десь чекають його з- за морів,
Я вже щастя відчую в бажанні
Мить побачити, як на горі
Сонце вії здійме на світанні.
В добрий час мене в світ новели
Від промінням залитої хвіртки.
То ж безмежно щаслива, коли
Розпускається пуп'янок квітки.
Моє щастя то йшло по стерні,
То літало у небі на крилах,
Щастям з моря махали мені
Білі чайки й червоні вітрила.
А якщо, десь на схилі років, *
Сонце вії прикриє пухнасті,
Скаже хтось, що так щастя й не стрів.
Я скажу, що купалась у щасті! Ведуча: Щаслива людина, коли ступає після довгої розлуки на рідну
Землю; щаслива, коли відчуває тепло і турботу ближніх, коли знає, що комусь потрібна. Щаслива, коли кохає.... Вірші поетеси про кохання - ніжні й прекрасні, незаймано - чисті, як яблуневий цвіт. Лірична героїня інтимних поезій любить і страждає, прощає і бажає коханому щастя. Вона вміє кохати, але вміє стійко зносити образи й зради. Справді, вона - сильна, вольова жінка.
Прийшла пора до мене навесні.
Коли в душі закінчилося свято.
Комусь здалося, мабуть, що мені
Вділила доля щастя забагато.
Уже не так співали солов’ї, !
Веселки в небі не для мене грали,
Бо щастя хтось відщипував краї,
Бо потайки кохання в мене крали. Програш
Вже словам твоїм віри нема,
На душі лише прикрість і втома.
Затягнулася сцена німа,
Сірість в погляді, зовсім чужому.
Всі можливі ходи за дверми
Хтось продумав за нас бездоганно.
Вирішальну цю партію ми
Вдвох з тобою програли, коханий
Дві обручки лежать на столі, -
Якось враз недоречними стали.
В порт пливли на однім кораблі,
Та зійшли на сусідні причали. Прощення
Не почуваюся покинутою я
І серце дуже, - не стікає кров'ю.
А те що трапилось - то помилка твоя -
Ти втішивсь тимчасовою любов'ю.
Твоя невірність не зламала мені крил,
Лишила сльози я в пустому сквері.
Не знаю як, та в мене вистачило сил
Перед тобою зачинити двері.
Уже пробачила, мій милий, не сумуй.
Хай ти до когось ближче, я не плачу.
Нема суперниць серед них...даруй...
Тебе достойних просто я це бачу. Ведуча: У збірці - цілий цикл віршів « осінньої» тематики. Вони
торкають найтонші струни нашої душі, спонукають до роздумів.
Не займай мене, осене, марно,
Бо близькою тобі я не стану ,
Хоч поважна ти надто і гарна,
Та не хочу між нами обману,
Я тебе у віршах намалюю, -
Постараюсь, як можна найкраще.
Тільки весну найбільше люблю я.
Цій любові не зраджу нізащо. Спалахи осені
Котиться спалахів хвиля,
Бавиться осінь вогнем.
Ось - ось багаттям на схилі
Горобина спалахне.
Лист зачепило багрянцем, -
Вмить зайнялися купці
Вибухнув протуберанцем
Клен у блискучім плащі. Зміна декорацій
Театр комедій завершив гастролі,
В рулон скрутивши літніх днів куліси.
На сцену дій спускаються поволі
Осінніх драм пожмакані завіси.
Густим дощем грозить холодна просинь,
Пташині зграї вже стоять на злеті.
Розводить блякло - сині фарби осінь –
Художниця у бархатнім береті.
Ведуча: Сьогодні Галина Григорівна Литовченко живе і працює в
Криму. Вона полюбила чудову природу цього краю: величі гори, неповторне сяйво моря, неозору степову далечінь. Полюбила й людей, які стали для неї рідними. Про кримський край, про лаванду й море, про красу природи й людини – цикл поезій Галини Литовченко «Лаванда на спомин» Виступ.Литовченко Г.Г.
|
