І тихо шепотітиму в гіллі.

Повідаю гаям пасинобарвистим

Про свої болі, сподівання і жалі.

Зіллюсь з природою і променем яскравим

Чиюсь зігрію душу в самоті:

До кого доля неприхильна, неласкава,

Кому не поталанило в житті.

Зіллюсь з природою, бо ми із неї вийшли.

Травинки, квіти і метелики – це ми.

Лиш очерствіли, збайдужіли і збідніли душею,

Коли стали ми людьми.

* * *

Мої ніким не співані пісні,

Мій тихий рай, моя єдина втіха!

Мій берег спокою в життєвій суєті,

Мій захисток від болю і від лиха!

Мої ніким не співані пісні,

Палка молитва й щире покаяння,

Невиплакана болісна сльоза,

Химерне плетиво любові і страждання!

Мої ніким не співані пісні:

Ясні світанки й зорі вечорові,

Зітхання тихе у безсонну ніч

І мовчазні із тишею розмови

* * *

Я смуток осені залишу,

Розвію на семи вітрах,

В жовтневій неспокійній тиші

Нехай згорить, зотліє в прах.

Нехай в юрбі тисячолистій

Загубиться моя печать

І погляд стане променистим,

Зніме зажурену вуаль.

Серед беріз в одвічнім сріблі

І різнобарвних килимів

Звільнюсь від болю і тривоги,

Звільнюсь від нездійсненних сні

І в далині криштально-чистій

Новий засяє небокрай,

Луною молодо озветься

У нас у кожного свій рай

* * *

Загоряються в небі вечірні вогні,

Метушня скрізь святкова вирує.

Щось химерне малює мороз на вікні,

Та чомусь твої очі сумують.

Феєрверків пора, і запалених свіч,

І надій, що здійсняться бажання.

В новорічному вирі тебе закружля,

Лиш в очах чомусь сум і чекання.

Серед тисяч очей і крізь темінь ночей

Хтось тебе теж так само шукає.

І тендітна сніжинка, що б’ється в вікно,

Тобі щирий привіт посилає

* * *

Я біжу по сонячній росі,

Стелиться із шепотом травиця,

Мерехтять між гіллям промінці.

О, якби злетіти, наче птиця!

Я кружляю в лузі золотім,

Що в вінку з кульбаб і конюшини.

Я – царівна квітів лугових,

У волоссі росяні перлини!

Я долоні сонцю простягну,

Жменями розбризкаю проміння,

І впиваюсь запахом п’янким

Буйного травневого цвітіння.

Дивовижне свято почуттів!

Так прозоро, легко, невагомо,

Ніби казка з давніх-давніх снів,

Біла мрія в небі голубому

* * *

Біла казка, біла мрія за вікном,

Каруселиться завія білим сном.

Одягнула зима сніжний фартушок

І гайнула з завірюхою в танок.

Біло, чисто, свіжо й молодо кругом,

Сніжні птиці пролетіли над селом,

Погубили біле пір’я у двори,

І летить, летить, летить воно згори

Примостилося на стежці, вкрило дах,

Зачепилось на калинових гілках,

Ніжним цвітом на барвінку зацвіло,

Змолодило, звеселило все село

* * *

В життєвім вирі, в сутолоці днів

Ми рідко згадуєм своїх батьків.

Й самі батьки, і клопотів чимало,

Але ж для них потрібно зовсім мало!

Лиш зрідка подзвонити в отчий дім,

Хоч в свято побувати в домі тім.

Їм від дітей потрібно не багато

Почуть синівське: "Як ви, мамо, тату?"

Вони від нас дарунків не чекають,

Коли щодня в воротах виглядають.

Стомилися від пустки й самоти,

Бо діти розлетілись у світи.

Вони так хочуть в очі зазирнути,

Про наші справи до дрібниць почути.

І внуків їм маленьких дуже жаль,

Їх сміх розточить на вустах печаль.

Старі батьки, недужі, й ми не в змозі

В цей скрутний час їм стати в допомозі.

То ж не жаліймо хоч для них тепла,

Щоб старість їх зігрітою була.

* * *

Я зорепадам упаду до ніг,

Туманом синім стану на поріг,

Я росами на травах заіскрюсь,

Я теплим променем до тебе притулюсь.

Я на світанку стану звабним сном,

Заграю в келиху твоїм хмільним вином!

Я ніжним цвітом погляд приверну,

Я в серце повертатиму весну.

Я стану спокоєм опісля суєти,

Я синя даль, яка манить в світи,

В негоду затишок і прохолода в спеку,

Знайома і чужа, близька й далека.

* * *

Яка задушлива і нескінчена ніч!

Так німо, страшно і тривожно,

Що залишаєшся з собою віч на віч,

Від себе не сховатися, ні втекти не можна!

Відгородитися від спогадів, думок,

Від сумнівів бентежних і від болю.

На самоті з десятками очей-зірок -

Мовчазних свідків в моїй долі і недолі,

В нічній безмовності говорить лиш душа,

Відрито, щиро і без фальші.

Ні, ні гріхів, ні таємниць не залиша,

Очолює думки, серця і душі наші.

* * *

Життя, дароване любов’ю

І серце віддане тобі, -

У кожнім погляді і слові,

У радості і у журбі.

Свята матусина сльоза,

Бо слово перше ти сказав,

Бо руку мами відпустив

І перший крок у світ ступив.

Блищить сльозинка на щoці,

Бо ти з портфеликом в руці.

А рік за рік - вже не маля -

Готове ввись злетіть орля!

У віях - відблиски роси,

Бо виросли вже донька й син,

І долю обирати час,

І мами моляться за нас.

У люди виряджає нас,

В житті із нами повсякчас.

По всіх усюдах і світах,

По бездоріжжю й по тернах.

Від неї віра й міцність крил,

Коли, здавалось, нема сил,

Прощення за найбільший гріх …

Прости, матусю, й нас усіх!

* * *

Друзям

Час, відміряючи літа,

Іде, біжить, летить …

16, 20, 35!

Коли їх встиг прожить?

Дитинство – спогад, юність - даль

За синіми морями,

Ми вже давно не ходим там

Забутими стежками.

У юності принадність тайн

І мрій політ стрімкий.

Пора кохань, розчарувань

І весен дух п’янкий.

Але є й розквіту пора,

Краса спокійна літа,

Медова, жнивна, запашна,

Що росами омита.

Душі багатство і глибінь,

І зрілість, мудрість серця,

Немов настояне вино,

Що солодко так п’ється.

Тоді невтомні рук труди

Дають вже зримі сходи,

Все, що садив, плекав, любив –

Росте, квітує, родить.

Хай не смутиться серце тим,

Що молодість прожита.

В щасливих зоряних дощах

Нехай квітує літо!

* * *

Друзям

Чи вірилось, чи мріялось, чи снилось,

Що синім птахом пролетять літа?

У юність десь дорога загубилась,

На обрії вже осінь золота

Роки … Роки … Всі чисті, як сльозина,

Ні дорікнути. Ні зректися їх!

Кохання перше. Перший крик дитини,

І перші кроки, і дитячий сміх.

Усі вони теплом батьків зігріті.

Дитячі – милі, в юності – п’янкі

І задушевні, й виважені зрілі,

Щасливі й стомлені, і тихі, й голосні.

Якби зібрати їх з доріг далеких,

Щоби спочити сіли на поріг,

Як повертаються у рідний край лелеки,

Й собі скраєчку сісти біля них

Але … роки нестримні, безупинні,

Бо стільки треба встигнути в житті!

Синам зростить міцні орлині крила

І донечку підтримувать в путі.

Та поспівать пісень малим онукам,

Дошить квітки на білих рушниках.

Летіть роки, але, не дуже швидко,

Бо наше щастя - в прожитих роках!

* * *

Друзям

Життя сувій не часто розгортаєм:

В минуле повернутись не дано.

І трепетно, і боляче буває

Стелити свого віку полотно.

На нім цвітуть вишнево й волошково

Плетіння долі з років і подій:

Дитинства світ забутий і казковий,

Світ юності з рожево-білих мрій

І зрілих років річка швидкоплинна,

Струмочками турбот наповнена вона,

Тривогами за доньку і за сина,

У ній життєва мудрість, глибина.

Минають роки, скроні вже біліють

Та полотно життєве без кінця

Бо душі не бідніють, не міліють

І не старіють люблячі серця!

* * *

Живу у осені, а мрію про весну

Таку п’янку, і молоду, й пахучу,

Коли відкрию очі після сну

Й відчую її дихання жагуче.

І зацвіте не тільки все земне,

А цвіт надії розів’ється в серці.

В веснянім вирі закружля мене,

Вчорашній біль луною лиш озветься.

Живлющим соком сповниться зело,

Заструменить по жилах кров гаряча,

З торішнім снігом відійде все зло,

Образи всі забудем і пробачим

Принада березнева задзвенить,

Пташиним співом, свіжими вітрами.

І знов захочеться сміятися, і жить,

І повернути те, що стерлося роками.

* * *

Земля наливає важкі колоски,

Калина червона палає,

Володарський край із прадавніх віків

В майбутнє шляхи прокладає

І в дружному колі братів – земляків

Я славлю у кожну хвилину

Володарську землю навіки святу

І рідну свою Україну.

У грізні роки, у тривожні часи

Від плуга до зброї ставали

Славетні і мужні мої земляки,

Звитяжно вперед крокували

Вишневі сади білим цвітом цвітуть

Світанки над Россю палають,

Нащадки батьків і дідів трударів

Володарський край прославляють

Дітям. Про Володарку

Багато дивовижних

На світі є країв,

Та серцю наймиліший

Той, що мене зростив!

Росте, цвіте, красується

Володарка моя,

А разом з нею весело

Зростаю тут і я.

Тут Рось пливе, хвилюється,

Тут співи солов’я,

Володарка, Володарка,

Володарка моя!

І все тут мені рідне,

Все серце звеселя:

Калина край стежини

І золоті поля.

Росте, цвіте, красується

Володарка моя,

А разом з нею весело

Зростаю тут і я!

Тут колос наливається

І проліски в гаях,

Володарка, Володарка,

Володарка моя.

Тут сонечко нам світить

Веселка виграє.

І пісенька лунає

Про селище моє

Росте, цвіте, красується

Володарка моя

А разом з нею весело

Зростаю тут і я!

І крильця розправляю тут

Немовби ластів’я

Володарка, Володарка,

Володарка моя!

Про маму.

Березень блакитний

Розсипає квіти,

День такий святковий,

Як же не радіти?

Бджілко-трудівнице,

Ненечко, матусю,

Я тобі низенько

До землі вклонюся.

Радість чи незгода,

Чи мороз, чи злива,

Якщо поряд мама,

Кожен з нас щасливий!

Котики пухнасті

На вербових вітах,

Ласкою матусі

Кожен день зігрітий.

Нам яскраве сонце

Шле палкі привіти.

Ти, матусю рідна,

Наймиліша в світі!

*****

Ще закриті оченята,

А усмішка виграє.

Загляда в вікно промінчик –

День святковий настає.

Матусю, матусю,

До тебе пригорнуся

Твоє я ластів’ятко,

І сонечко, й зайча.

Матусі, матусі

Низенько поклонюся,

Слова найкращі в світі

Для неї хай звучать.

Вечоровою порою

Нам розказуєш казки,

І співаєш колискові,

І приходиш в наші сни.

Серце мами, погляд мами

З нами поряд, кожну мить

Як же нам тебе, рідненька,

За усе це не любить!

Гра - загадка

Це не віршик, а загадка

І про маму, і про татка.

Ви мені допомагайте,

Правильно відповідайте.

- Тато в мене день при дні

На роботі,-

Так чи ні?

- Так! До роботи він мастак.

- Мама нам у вихідні

Все виспівує пісні,-

Так чи ні?

- Ні! Варить страви нам смачні.

- Є у мене старший брат,

Носить вуса, як козак,-

Ні чи так?

- Ні! В нього роки ще шкільні

- І бабусі, і дідуні

Є у мене,

Так чи ні?

- Так. Знає добре про це всяк.