Степлер
Ех, і золоті тепер часи настали для нашого брата-учня! Особливо в кінці серпня, коли в повітрі незримо починає витати шкільний дух. Ще надворі літечко, і можна з легкістю переплутати ранок з полуднем, одідравшись від липкої подушки десь так о дванадцятій.
Далебі! Мама збудить одного прекрасного дня незвично рано. То вже так і знай – ось тобі й школа. А вона завжди розпочинається з базару. Їдемо до райцентру. Народу в автобусі!.. Найбільше таких, як я – без одної секундочки мучеників науки.
Першим ділом мама веде мене до рядів з одягом – бачите, он як за літо витягнувся: в жодні штани не влазить! А до штанів ще й сорочечку, а до сорочечки тре подивиться й на піджачок… Я стійко витримую безкінечні одягання, роздягання, обсмикування та крутіння мною в різні боки, наче тою дзиґою, що з поламаного будильника. Ви б тільки знали, як же я не люблю отих безкінечних примірок! Теж мені, знайшли фотомодель. Хіба ж я яке дівчисько?
Врешті моя юна душа не витримує і спалахує праведним гнівом тоді, коли ми з мамою втретє опиняємось біля одного й того ж прилавка з штанами:
– Ну ма-а… ми вже тут були…
Добре, що хоч продавець виявився на диво співчутливою людиною і таки вмовив маму купити ті кляті штани без третьої примірки. Я зітхнув на повні груди, коли все те ганчір’я було запаковане до сумки і мама милостиво відпустила мене до прилавків з канцтоварами:
– Ти ж дивись, не дуже там довго! Тобі і в перукарню… Трохи ті патли по обрубувати перед школою!
Та останніх слів уже мовби не чуєш. Нормальна зачіска! Тепер он всі так ходять. А то ж «Павутиння збирать будеш, павутиння збирать будеш…» Чого вона до мене чіпляється за ті патли? Що я їй, якийсь першачок? Я вже у шостий перейшов!
Замість відповіді я миттєво розчиняюсь серед людей, наче крапля води в морі-окіяні. Майстерно петляючи в людському потоці, щасливо випірнаю прямо перед носом у тієї тьоті, яка продає усе те хитромудре школярське начиння.
– Ну чого тобі, малий? Що будемо брати? – жваво затараторила вона, відразу засікши своїм метким оком моє успішне пришвартування до її «берега».
А тут же стільки всього!.. Не знаєш, за що перше вхопитися і намагаєшся навести в своїй розгубленій голові хоч такий-сякий порядок. Поки збираєш свої споживацькі думки на одну купу, тьотя встигає продати комусь щоденника, з обкладинки якого мило посміхається якась гарна дівчина. «Посмієшся, коли тобі вуса домалюють. Чи роги…» , – промайнуло десь посередині між моїми вухами.
– Вибрав уже? Он ручки, олівці. Дивись! – продавщиця знову згадала про мою готовність випорожнити усі залишки маминого гаманця.
– Уг-у.. Е-е, – щось нерозбірливе белькочу їй у відповідь.
– Ти що? У рот води набрав?
– Не знаю, з чого почати…
Бо й справді: он, дивлюся, ручки, непрості, а з хитрістю – мало того, що клацає, так ще з кожної висувається папірець для записів. Он як! Спочатку не можу второпати, як же на тому папірці писати, коли він у ручку вмонтований. Тю!.. Стукаю себе пальцем по лобі, то їх же треба купувати відразу дві! Беру!
А он ще ручка з цепком, на якому теліпається футбольний м’ячик. Купляю і її. Весь клас заздрити буде. Хай Васько тільки спробує тепер мене лінійкою бемкнути, а я його тим м’ячем – ба-а-ц! По лобі! Добре, а ось цю, мабуть, купувати не буду. В тому році така була. Ох, і влетіло мені за неї, ох і влетіло… Вона ж-бо з печаткою зверху. Ми з Васьком спочатку акуратненько ставили ті печатки на чорновичку, а вже потім… Ввійшли азарт: і слава богу, що ми тих печаток не додумались наштампувати в класному журналі, бо вже тоді, казала Олена Іванівна, нас би в шостий точно ніхто не перевів.
Так, так, так… Олівці довго не вибираю, вони мені всі однакові, аби кольорів багато. А от підстругачку – обов’язково з машинкою зверху. Скажу по секрету – та машинка дуже легко виламується, і потім нею на уроці можна тихенько поїздити по парті. Поки вчителька не побачить.
Правду казав тато – настали для нашого брата золоті часи! Прибрати двійку з щоденника? Які проблеми – ось коректор, будь-ласка. Або коли раптом із зошита починають дружно вивалюватись листки – на тобі скотч, або й того краще – степлер! Тільки клац, клац, і готово!
Колись, розповідав тато, такого різноманітного барвистого школярського добра, як оце тепер, не було ні в магазинах, ні, тим паче, на базарах. Як ви собі уявляєте лінійку з однією шкалою? І без жодного тобі малюночка? А зошити без футболістів? І як же він тоді учився?
Було, поїхав увесь татків клас на екскурсію. До столиці. І не на один деньок, а на цілісінькі осінні канікули! Так за той тиждень устигли не тільки у всіх музеях побувати та пам’ятники оглянути, а й певно, довкола чи не кожного міського будинку двічі оббігти! Словом, залишилося в них трохи часу ще й для магазинів. Потрапили в самісінький центральний універмаг. Блукали по ньому довгенько, то на одну вітрину повитріщаються, то ще кудись носа встромлять. І все б тихенько й мирненько обійшлося, якби ж у відділі канцтоварів хлопчаки не натрапили на якусь незнайому маленьку штуковину. Роздивлялися довгенько. Дядько Степан, татків товариш, таки наважився продавця запитати, що ж то воно за одно? Продавець у відповідь поважно буркнув якесь зовсім незнайоме слово:
– Степлер!
Дядькові Степану зовсім не хотілось виглядати перед тим продавцем повним олухом, і тому він не менш поважно протяг:
– Дайте один!
Хлоп’ячий гурт неначе греблю вода прорвала:
– І мені, і мені…
– І я візьму!..
– Дядьку, а у вас ще є?
Вистачило всім. А що не кажіть, мудра в них була класна керівничка! Бо спочатку – до музеїв, а вже потім – в універмаг. Бо інакше… Вагомої частини культурних здобутків людства їм би точно було не побачити! Як своїх вух.
Купили з десяток. Клац, клац… Що воно таке? Запальничка – не запальничка, ліхтарик – не ліхтарик. А що тоді? Поки їхали востаннє ночувати до готелю, добра половина степлерів клацати перестала. Не витримала упертих досліджень. І то добре!..
Далі відзначився знову дядько Степан. Це йому першому стрельнула в голову навіжена думка скріпити докупи за допомогою степлера дві штори на готельному вікні. Вийшло! Окрилений таким несподіваним відкриттям, він спробував ще. А потім ще… Сусіди по кімнаті після секунди роздумів з великим завзяттям кинулись переймати його досвід. Бідні штори вмить стали схожі на два загнуздані стручки, що сплутано обвисли перед голими шибками. Потім немилосердно на розтерзання степлерам була віддана й постіль. Котромусь догадливому закортіло запустити чудо-машинку поміж підодіяльником і простирадлом, не минула гірка доля і наволочок…
Врешті-решт, після недовгого самовідданого і невгамовного клацання ота ще кілька хвилин тому затишна та прибрана готельна кімната з дбайливо застеленими ліжками перетворилася на якийсь дивний склад постільної білизни, скрученої в гордіїв вузол, для надійності прикріплений одним кінцем до таткового матрацу.
– Ну, тут уже нема що…
– А пішли, сусідам покажем!..
…Ніч була безсонною. Час від часу коридорами, крадучись з кімнати в кімнату, сновигали якісь тіні, тримаючи напоготові свою невидиму в темряві зброю.
А на ранок!... Дві кімнати були «зроблені начисто». До тієї біди, по-людськи одягтися вранці змогла, певно, лише одна вчителька. Всі інші… Ой!.. Дівчата скакали по кімнаті на одній нозі, спросоння не второпавши, чому ніяк не вдається просунути в колготки другу. В татка виявилась наглухо замкненою сорочка, а дядько Степан довгенько не міг потрапити до штанів, які до того ж були причеплені до чиєїсь футболки. Не постраждало під час нічної стихії лише взуття. І то тільки тому, що товсте. Степлеру не по зубах.
Татко не розповідав, як же «зраділа» їх класна всьому побаченому. Та я це легко можу уявити, поставивши на її місце Олену Іванівну. Певно, вона пережила справжній тріумф. Знаю тільки, що юні екскурсанти поїхали додому далеко не вранці, а пізно ввечері, після того як видлубали всі скріпки до останньої та викинули хижі стиплери до сміттєвого ящика. Під пильним і караючим поглядом вчительки, звісно.
Ні-і!.. Купувати універсальний апарат я не буду. Достеменно. А то ще чого доброго… Як і з тією печаткою. Не мені, то Васькові у тім’ячко, гляди, ударить яка лиха думка… А він частенько любить повторювати, що у свого батька вдався. В дядька Степана.
– Оце пусти самого на свою голову! Ти знаєш, котра година? – мама перервала моє базарювання, – вже час додому! Автобус! Я ж просила, скоренько!
Еге-е, якби ж-то менше виміряли ті штани.
– Так із патлами й поїдеш! Підеш тепер до сусідів!
А в сусідах у нас дядько Степан. Таки мені прийдеться чуприну обрубувати. Не відкрутишся… А він це робити вміє!.. Як сам говорить – мастак обалванювати. І завжди держить в руці машинку для стрижки так само хвацьки, як ото колись давно держав степлер! Марафет
Ми у мами дві розумниці. Помічниці золоті. Так мама каже. Самі ж бо себе не похвалимо! Я – Ніна, і сестра моя старша, Олька. Поки мама торгує в магазині, то ми всю-всю хатню роботу переробимо. А як же! Правда, є й таке, що ні я, ні тим паче Олька робить не хочемо. Наприклад, підлогу мити, або, й того гірше –посуд. Та мама нас помирила – справно миємо по черзі. Аж гай шумить! Чи то пак, бризки летять.
Якось було, чесно зізнаюся, тарілки залишились не помитими. Аж до вечора. Чергу сплутали. Тоді поміг нам тато – мили ми удвох. Відразу. І без черги. А після того мама причепила до стіни вел-и-икий календар: замальоване червоним – мій посуд, зеленим – Ольчин!
Ми вже як почнемо порядки наводити… Ну все-все сяє! На підвіконниках – ні пилинки, на поличках – теж, а в серванті склянки так виблискують, наче зуби в рекламі. Одного разу чваньковитим тонконогим келихам дуже закортіло всім свою блискучу красу показати. Ну і… Полетіли додолу. Два. А звідти пряма дорога – до сміттєвого відра. Добре, що мама не відразу побачила. А то б… Самі знаєте. Зате їх вже ніколи скраєчку не ставимо – хай там собі в куточку тішаться!
Ага, трохи не забула – окремим шматком нашого прибирання є одяг. Ну ду-уже ретельно слідкуємо, аби жодна одежина за межами шафи не перебувала. Що для шафи не годиться – старе чи рване – у вузол його та на горище. І то без балачок.
У шафі довго складаємо, перекладаємо… Це наша найулюбленіша робота. А навпроти шафи – велике дзеркало. Ну-у, татових сорочок ми не міряли, а от мамині сукні переміряли всі. Ще й не раз! Вони в мами такі гарні-і… Тільки великуваті. Олька як стане перед дзеркалом викручуватись, а потім і я… Аж дух перехоплює!.. Принцеси! Це Олька перша вголос подумала – і навіщо мамі їх стільки, га? Висять собі без толку. Ножиці принесла я. Вкоротили. Олька – рукави, а я – поділ. Поміряли. Криво… Рівняємо. На сестрі – як-то влита, на мене – задовге. Ріжемо. Їй буде як міні, а мені – трохи нижче колін. Клас! Потім і мені закортіло міні… Вийшла спідничка, а Ольці – блузка. Я хотіла тую красу до шафи на плічко, а Олька мудріше вчинила – в кульок та під диван. І справді, чого її до шафи ховати? Звідти поки витягнеш, поки назад все порозвішуєш… А з-під дивану – ра-а-з! І перед дзеркало!
Сьогодні в нас відповідальне доручення. Такий марафет навести, як ніколи! Гості приїжджають. Дядько з тіткою. Ми їх так чекаємо-о… Вони завжди нам подарунки привозять. А дядько ще й морозиво щодня для нас купляє. Ну як не чекати, га? Заради такої оказії ми навіть не сперечались, чиє-то червоним, а чиє зеленим у календарі помальовано. Хай там уже… Робота кипить: підлога миється, вазони поливаються, пил стирається, навіть біля шафи не так довго вертілись, як зазвичай. Нема коли!
Ну, майже все встигли. Аж попріли. А тут і родичі на поріг. Подарунки… Мені ляльку, а Ольці карету. Красиві-і! З сестрою сваритися не будемо – ляльку в карету і… гей! Поїхали.
Тільки лише дрантя не встигли на горище затаскати. Радість – радістю, цяцьки – цяцьками, а про поміч не забувай. Хвала не тому, хто починає, а тому, хто завершує!
Гості з дороги, як годиться, пообідали, а потім дядько пішов допомагати таткові, чутно, в хліві молотками грюкають. Тітка – за сапку, та й на грядку. А ми – до дрантя. І хто його розкидав? Є того добра і на лаві у веранді, і на дивані, он і на стільцях порозвішували. От же ці дорослі… Не люблять порядку!.. Приговор короткий – у вузол, і – на горище.
А родичі гостювали кілька днів. За цей час колесо в кареті відпало. Не показуємо – соромно. А хіба ж ми хотіли? Воно само… Лялькою граємось, бо ж на ній не написано, що вона вже другий день, як німою стала – і не сміється тобі, й не плаче.
…Ми ще восьмий сон додивлялись, коли зібралася наша рідня додому. На ранковий автобус. Ще з вечора чемненько з дядьком та тіткою попрощались-поцілувались. Воно й правда – чого б-то нас ні світ, не зоря будить?
Але таки мусили прокинулись рано-вранці від якогось гармидеру в хаті. Спросоння тільки й помітила, що всі по хаті бігають, метушаться, щось шукають, а дядько бігає без штанів. Хтось ті штани вночі поцупив. Мама голосно докоряє татові, що це він залишив вікно відчиненим, ось тобі й маєш!.. Тато розгублено знизує плечима, та тільки повторює, що не може такого буть! Кому здалися ті дядькові штани, щоб за ними, ви тільки подумайте, в чужу хату глухої ночі вікном лізти?!.. Олька навіть з-під ковдри одним оком на свої колготи бликнула – вися-я-ть ондечки спокійнесенько, як ні в чому не бувало.
Дядько з тіткою на автобус не встигли. Ні на ранковий, ні на обідній. Та й куди ж-бо дядькові їхати без штанів? Перевернули в хаті все, навіть мою міні- спідничку знайшли під диваном. А штанів – катма! Бідний дядько вже втомився повторювати, що ось тут, на спинку стільчика повісив, коли переодягався в робочі. І – як у воду!
Вже й мама на обід прийшла, і знову в пошуки – втретє шафу догори дном перевертати, а штанів… Таки хтось та потяг. Нема! Аж тут маму немов би осінило, бо раптом стала посеред кімнати, наче вкопана. Та так, що геть зовсім не помітила в своїх руках того злощасного кулька з Ольчиною блузою. І як же йому вдалося вдруге за день вилізти з-під дивану…
– А-ну, розумниці-помічниці, на горищі були?..
– Б-були…
Так і є. Ось вони, у вузлі. Нічого їм не сталось. Правда, вим’яті. Зате чисті. І добре, що ніяка нахабна миша не встигла дірку в штанині прошити.
Дядько знесилено сів на стілець. Мама почала було щось бурчати, пригадавши наші марафети та наші обновки, що так чомусь схожі до її нової сукні. І раптом тато почав голосно сміятися, його сміх підхопила тітка, а за нею дядько та мама. А потім і ми… Додам, що я спочатку зиркнула на ті пихаті блискучі келихи в серванті, бо гляди, знову скраєчку поставали та від дружного сміху задрижать і попадають. Гіпс, або особливості національного лікування в окремо взятій районній лікарні. (ГУМОР ДЛЯ ДОРОСЛИХ)
Замість епіграфу:
«Чи обмежені можливості сучасної медицини?
Так… Не вистачить хворих». Сидить баба Катря на стільчику під хатою та на сонечку гріється. Квасолю лущить. З одною рядюгою вже вправилась, ще ж друга є. На горищі. Тижнів зо три тому розстелила підсихати, а бодай би її лихий узяв, ту квасолю…
– Володю! Володь! – добре, що внучок прийшов провідати, є тепер кому підсобити, – поскоч на горище, скинеш мені те сухе бадилля.
Поки Володька, Наталчин старшенький, поскрипів по щаблях нагору, баба Катря на хвильку розігнула спину. Казала їй Наталка, щоб не утруждалася тією квасолею, хай їй грець… Та хіба ж коли вона всидить, склавши руки? До роботи звична ще з малечку, а вже восьмий десяток розміняла… Правда, трохи рука в лікті болить, ще гіпс рано знімати. Та й нога теж ниє, он… Костурі виручають. Дочка щодня прибігає, казала, щоб до неї пішла пожити, хоч поки той гіпс не знімуть. Не захотіла – своя в неї сім’я, чого очі зайвий раз мозолити. Аби ж-то вже зовсім не вставала, а так… Не пішла – і край!
…А кінець серпня в цьому році на лихо дощовим видався, в людей картоплі′ на городах не копані, а воно ллє… Баба Катря, знудившись без роботи, надумалась хоч квасолю прибрати, он уже, стебла чорніють. Затягла на горище одну рядюгу, розселила – хай сохне, другу потягла… Щаблі понамокали, не зогляділася, як нога сковзнула, та додолу… Добре, що хоч повна рядюга порятувала, на неї приземлилася, а то ж би, мабуть, і вбилась! Але й так дісталося, що там казати – кості старі, руку зламала, в нозі тріщина. Ет!..
Якби не сусідка, то й не знає, скільки часу так і пролежати би їй під тим дощем на мокрій рядюзі. Хвалити Бога, порятувала. Наталку повідомила, а та бігом «швидку» та в лікарню. В райцентр.
Е ні!.. Що не говоріть, а лікарі тепер не такі, що колись. Казав Володя, внучок, теперечки настали часи великих швидкостей та, як же це його, забула, інфо… , і не вимовиш, інформаційності! О! Тепер, каже, завдяки якомусь прогресу та тій інфо… люди всі дуже вченими раптом поставали, все на світі знають та все дуже скоренько роблять. Бо розумні! А лікарі що, хіба гірші?
Правда, не пам’ятає, чи довго ждала тоді «швидку», бо рука ж, ох, і боліла. Воно й не дивно, що спочатку на ногу увагу не звернула – забиття – подумала, все за лікоть трималась.
А вже в лікарні! Раз, два, знімок хворої руки зробили, гіпс наліпили, і все так до ладу, та так швидесенько, живіть, мовляв, бабцю та радійте. Одним словом, як же ото воно, внучкове, часи великих швидкостей!
Помістили в стаціонар: трохи, бабцю, побудете під наглядом та відпочинете від того щоденного тупання. Наталка навідується, і те принесе, й те… І ліків підкупила, понавиписували, й лікарям щось пошепотіла, аби стареньку увагою не обійшли… Що то дочку мати! На старість як знахідка.
Через пару деньків такої лікарняної благодаті – їж та спи, бабо! – вирішили світила районної медицини у своїй вченості переконатись. Ну й знову – рентген. Знімок. Аякже, так треба, прогрес – прогресом, а бликнути оком на той лікоть не завадить. З тим знімком чогось довгенько в кабінеті сиділи, думали, а потім:
– Ходімо, бабцю, на процедури!
Еге ж бо, підеш тут, нога забита чомусь розпухла, стала, як та колода, ступити важко. Посадили на каталку і впєрьо-о-д! – дружно потаскали в операційну.
– Будемо вам, бабо, руку ламати! – як сніг на голову.
– Чого ж бо, діточки? Хай вже там як… – скривилась бабця, – як же це? В мене ж он і нога. Не знаю, що…
– Так треба! – відрубав чоловік у білому халаті, – руку неправильно склали. Помилочка вийшла. А з ногою розберемось. Чого переживати?
Знову – рентген. Знімок. Тріщина. В нозі. Наркоз. Швидкість – завдяки досвіду і знанням. А в знаннях – сила! А коли сила є, то, кажуть, ума не тре…
Бабуся поринула в м’який сон…
Проснулась лише тоді, коли її, з «підремонтованим» ліктем та наглухо загіпсованою ногою каталка завозила до палати.
В дверях ждала дочка:
– Ну як ви, мамо?
– Та хвалити Бога, вже минулось… Ось хай зростеться. Картопля не копана. – баба Катря скрушно хитнула головою.
– Ну куди ж вам з тим огородом? Викопаємо в цьому році якось самі, без вас упораємось.
І тут Наталка вперше глянула на загіпсовану ногу:
– Мамо, вам же не ту ногу загіпсували! Здорову!
– Як?.. Не ту?! – не повірила доччиним словам бабця. Вона підняла голову, – людоньки!..
– А ви ж куди дивилися? – з цими словами Наталка стурбовано погналася в кабінет до лікарів, і тому не побачила, як стара приречено знизала одним плечем.
– Біжіть подивіться, що ви наробили!
Люди в білих халатах здивувались не менше, але відразу відхрестились від бабиної ноги:
– Гіпсу не кладемо. Ми – лікарі. То медсестра.
– То може, мама їй не сказала? – Наталка трохи обм’якла, – не розібрала, в літах уже…
В ситуацію, що склалась, вніс повну ясність лікар:
– Вона ж була під загальною анестезією!
Завертілось. Біганина. Новина, чи то пак, інформація, миттєво рознеслась по всій лікарні і знайшла медсестру, що саме збиралась після чергування додому.
– Бігом! Гіпс! На хвору ногу!
Медсестра, зла на всіх на світі за те, що доведеться пересидіти за якоїсь баби лишню годину на роботі, та за той клятий гіпс, енергійними і швидкими рухами, подібними до рухів маляра-штукатура, хвацьки заліпила бабусі нарешті ту ногу, яку треба.
– Все! Я пішла!
– Почекайте… А хто ж буде знімати гіпс зі здорової? Га?..
– Хто-хто?! А я тут до чого? – і вже з порогу чи то гаркнула, чи то засичала, чи то все разом, а точнісінько, як та змія, що на медичній емблемі: – мені ніхто не говорив, щоб я тут щось комусь ще знімала!
Грюк! Аж штукатурка біля одвірка посипалась. Спасибі Наталці, здорову ногу з полону визволила.
Володя саме притяг повненну рядюгу квасолі:
– Оце вже, бабцю, на горище більше лазить не будете! Казала мама, щоб я й драбину заховав. Так, на всяк випадок.
– Ой, синочку, не полізу… а то ж, гляди, ще й ногу з доброго дива на другий раз одітнуть. Скажуть – помилочка…. P.S. Це абсолютно правдива історія. Автор. Ранкова морока
Як же я ненавиджу противне калатання будильника! Особливо вранці, коли він настійно пропонує мені збиратись до школи. Через оту ненависть я від його дзенькання-бемкання ніколи й не вставав. Бо слідом за тим пищанням, теньканням або дзижчанням до кімнати обов’язково все-таки зазирне мама:
- Назарчику, доброго ранку! Вставай, пора до школи.
- Доброго ранку… - говориш це без будь-якого захоплення, і як було б добре, коли б іще була ніч. Або ж уже обід, коли несешся, як на крилах, зі школи додому.
- Вставай, вставай… - на кухні щось зашкварчить, і мама побіжить до плити. А ти хоч на одну хвильку знову закриваєш очі, намагаючись ввібрати м’яке тепло подушки…
- Я кому сказала! Вже будильник он давно продзвенів! - мамин голос втратив ніжність чи не коло плити на кухні. - Знов не буде коли поснідати. Вставай!
Потягуватись нема коли. Але один разок все одно встигаєш…
- Скільки це я буду над тобою стояти, га? Книжки склав?
- Угу-у, тільки зі столу взяти "Математику”, - трохи подумавши: - і "Читанку”.
- А вчора не було коли?! Пенал чого на полу валяється?
- Та то старий уже. Надламаний…
- Я ж недавно купувала!..
Та хіба мамі поясниш, що пенал давно перестав бути пеналом і є ящичком для кульок, якими стріляє мій пістолет? І що таким він став після того, як упав у класі на підлогу і на нього ненароком наступив товстенький Антон.
Фу-у, портфель нарешті зібраний.
- Подивись, чи нічого не забув. - мама як у воду дивиться, хоча у кімнаті її вже нема знову пішла на кухню.
- Та, здається, все.
- А ручку? Взяв? - гукнула.
Так і є. Ручка таємниче принишкла на поличці з книжками. Кидаєш і її до портфеля.
- Ти вже вмився?
Хіба ж мама не знає, що я геть і з кімнати не виходив? Мені ж не було коли. Як я можу встигати все одночасно?..
- Ні…
- То давай бігом. І до столу.
Ці команди взагалі збивають з пантелику. Біля вмивальника, поки ніхто не побачив, трішки змочуєш пальці водою і розтираєш ними самі лишень кутики очей. Ну, іще разів зо два пробіжиш щіткою по зубах. Чимдуж за полотенце!
- Вже? - мама недовірливо подивиться на тебе, - щось ти, хлопче, зовсім сухий! Не видно, щоб вмивався по-людськи…
Тут важливо широко відкрити повні праведного здивування очі і якомога переконливіше промовити:
- Я вже ж втерся!..
- Ти б, як батько…
Коли тато вмивається, то тоді добре чути як хлюпає і бризкає вода з умивальника. Він завжди після вмивання виходить розпашілий, з червоним обличчям. Та я і сам би рад, але ж вода така холоднюча…
- Сідай швиденько їсти.
На столі вже парує сніданок. На обличчі сама по собі виникає прокисла міна:
- Гаряче…
- То дмухай. Їж, їж…
Але сьогодні аж ніяк не хочеться їсти суп. Угу, попробуй сказати це мамі… Ну взагалі, хто любить гречаний суп? У тарілці спочатку ложкою міряється його глибина, потім провіряєш, чи він не загустий…
- Знов густого мені в тарілку, - а ложка вже навіщось починає сортувати вміст миски: шматочки золотистої цибульки - на ободок, картоплю - склала купкою, а тепер займається ловлею краплинок жиру.
- Долити ріденького? - мама напоготові з повним черпаком гарячого. - Давай тарілку! - поки вона нічим не показує, наскільки добре вивчила все-все про мій ранковий "звірячий апетит” і, може, надіється, що на цей раз все обійдеться тихо й мирно.
Проте бажання обмежитись під час сніданку лише одним "голим” (як говорить мама) чаєм настільки сильне, що…
- Я сьогодні хотів смаженої картоплі!..
- А ще чого ти хочеш? - "тихо і мирно” уже точно не буде. - Сидить, сидить, длубає щось тією ложкою, длубає… Тільки за один ранок всі твої нерви висотає! Їж, сказала!
- Ма, ну я не хо… - та на мамину милість надіятись не доводиться.
- Бігом! - глянувши у вікно. - Свєта он уже пішла до школи.
- Вона с-сьогодні ч-чергова… - вже починаєш заїкатися, ложка з супом тремтить у руці. От тобі й один чайок! І вічно вона з тією Свєткою!
- То що, думаєш, вона голодна пішла, як оце ти? Хоч п’ять ложечок…
Пересилюючи показну відразу, проціджуєш крізь зуби одну ложку, затим другу, третю… Насправді свіжий суп не такий уже й поганий. Навіть смачний. Непомітно в тарілці залишається лише ота купка картоплі.
- Може, ще картоплинку… - мама вже примирливо. - Не хочеш? Аби щоранку так! - вона має на увазі майже пусту тарілку. - Молодець!
Мама обов’язково проведе до хвіртки:
- Щасливо!
- До побачення, мам!
Але хто знає, що може бути наступного ранку. Спочатку той же нахаба-будильник. Лежиш, ждеш маму і, замість "доброго ранку”:
- Ма-а!.. - говориш болюче-протяжно, скривившись, як середа на п’ятницю, - мам, у мене ось… Чогось вухо. Боли-и-ить…
- Дуже болить? - мама стурбовано підійде до тебе. - Штрикає?
- Дуже-е!.. - при цьому неодмінно потрібно трохи прикусити губу і вичавити з себе страждальницький вираз обличчя. - Ой-ой-йой!.. - держишся руками за голову, - отут… Так штрикає, що ну…
У кутиках очей з’являються рятівниці-сльози зі співчуття до самого себе, бо й сам уже ненароком починаєш вірити, що в тебе щось болить. Моя мама – лікарка, і тому такі скарги, як біль у горлі або грудях, висока температура, чи, і того гірше, ниючий зуб, аж ніяк не проходять. У таких випадках, добре вже знаю, вона обов’язково загляне в рот:
- Скажи "а-а”, - і притисне ложкою язика. Або ж почне слухати мої груди своєю хитромудрою трубкою.
- Та нічого там нема…
Для "високої” температури у мами в запасі завжди є правдивий термометр. А з цілком здоровим зубом неодмінно потягне до лікарні, де він від хвилювання розболиться насправді, що є куди гіршим, ніж школа. От тільки мені у вухо вона заглянути не може. Від того воно й заболіло.
- Треба покласти компрес. Десь, мабуть, продуло… - мама, здається, повірила моїм казкам.
- А боліти не буде? - наганяю жалю, сам же добре знаю, що компреси не болять. Потерплю вже його, доки мама не піде на роботу. А ще ж вона хвору людину не стане примушувати зраночку їсти…
- Не буде… Ось приготую. У школу сьогодні не підеш.
Від радості аж підпирає щось у горлі, хочеться стрибати від невимовного щастя, але знову хапаєшся за голову, кривиш губи від "страшенного болю”. Головне - не переборщити, а то ще мама, чого доброго, викликатиме з лікарні "швидку”.
- Трошки вщухне, потім поїси. На плиті стоїть.
Як же солодко звучать ці слова! Краще найсмачнішої цукерки!
Ще потрібно зобразити з себе дуже старанного учня, який і дня не може прожити без навчання (хоча це, може, буде трохи зайвим):
- Коли Свєта, - а не Свєтка вже! - Прийде зі школи, то треба запитати домашнє…
- Як же ти будеш його вчити, тебе ж болить.
- Ну, вже якось… Може ж пройде… - поки мама готує компрес, зариваєшся в теплу подушку. А надворі дощить… Чутно, як по шибках січе дощ. Ще треба останнє - витримати болючу гримасу на обличчі тоді, як мама прив’язуватиме до вуха ту пов’язку. Та про це вже не думається… У найближчих планах - мультики по телевізору, що розпочинаються чомусь о дев’ятій ранку. Коли всі діти давно вже в школі. Мабуть, їх показують для таких, як я... Хай тільки-но мама піде на роботу.
- Піднімай голову. Отак… - вона принесла компрес, загорнутий у хустину. - Яке в тебе вухо болить? Це? Чи це? - хоче прив’язати пов’язку.
Окрилений своїм успіхом, у якусь мить перестаєш слідкувати за своїми подальшими діями. А повинно ж на вигляд боліти! Ну, і ляп:
- Та чогось не розберу… Здається… - зрадливе обличчя ніяк не хоче приховати таємної радості.
- Як це ти не розбереш?! - мама здивовано піднімає брови. - А ну-ну… - вона, здається, вже про щось починає здогадуватись.
Хапаєшся за останню рятівну соломинку, прикладаючи неабияких зусиль і застосовуючи всі свої артистичні таланти:
- Воно кругом мене болить… І тут, і тут… - мацаєш себе руками біля вух, шиї, без надії сподіваючись на благополучний для себе вихід із ситуації, що склалась.
- Тебе ж у вусі штрикало!
- То вже там перестало… - починаєш потихеньку здаватися. А мама ще ніяк не зрозуміє до кінця моєї брехні.
- А подивись-но мені в очі!
Це вже все. Кінець. Очі все одно скажуть правду, і ніяка жаліслива гримаса не допоможе, а тому я ховаю їх вбік. Проте мама обов’язково встигне вловити в очах ледь помітну подобу смішинки, хоч і стараєшся швиденько запустити їх під лоба.
- Я ж так і знала!
Ну чому вона це каже? Ще хвилину тому бігла до мене з компресом… Шукаєш якихось недолугих виправдань:
- Та воно ж боліло…
- Знаю, як воно в тебе боліло! Марш у школу!..
Далі події розгортаються блискавично і вже у відомому напрямку. Мене тільки-но щасливо "обминув” суп, я хлебнув "голого” чаю. Бо вже не було часу їсти. А мама проведе не тільки до хвіртки, а й до самісінької школи. Я попереду, а вона - ззаду. З лозиною. Дуб
(історична проза для дітей)
На дідусевому подвір’ї росте міцний дуб. Широкий стовбур майже від самої землі розтікається двома товстенними гілляками у височінь. Малому Андрійкові здається, що могутнє дерево підпирає розлогою кроною небо. Там, у високості, з велетнем бавиться пустун-вітерець, марно силкуючись одягнути на його зелену голову біленьку шапку-хмаринку. Дуб подовгу мовчазно спостерігає за тими забавами. Та варто невгамовному бешкетнику хоча б ненароком дмухнути сильніше, як дерево вмить стурбовано закрекче кремезним верховіттям.
Знайшов, мовляв, потіху… Не порушуй мого мирного спокою.
− Дідусю, а хто з вас старший? Ти, чи дуб? – Андрійко підбіг до діда, що присів перепочити на лавчині в затінку дерева.
− Та… – посміхнувся дідусь, замислено підвівши погляд на розлогу крону, – як тобі сказати…
− Невже не знаєш? – не терпиться малому.
− І ровесник мені дуб, і ні…
− А як це може бути, дідусю?
− Може, внучку, все може. На віку ж бо – як на довгій ниві…
− Розкажи, діду, ну розкажи! – Андрійко і собі вмостився біля старого.
Дідусь на якусь мить замислився, а потім неквапом розпочав:
− Давно це було, і багато води утекло з того часу. Років та й років… Був я, мабуть, тоді такий, як оце ти, а може й менший. Війна тоді гриміла світом, страшна війна… Так і звалась – Друга світова. Дай боже, щоб те лихо ніколи не повторилось.
− І що, тоді світ воював? Увесь? – хлопчина з цікавістю позирнув на дідуся.
− Ну, весь не весь, а багато країн, і багато народів.
− А Україна? Теж воювала?
− Бачиш, внучку, тут така справа – українці воювали і своєю кров’ю землю щедро окропили… Он, із нашого села теж полягло немало. Молоді всі. Їм би жити та жити. Та України, такої, як тепер, вільної та незалежної, не було.
− А чому?
− Тоді наш край належав до держави, якої вже нема – до Радянського Союзу. А вже він, той Союз, і воював. І українцям теж довелося лиха сьорбнути... Разом з усіма.
− А хто ж там іще був? В тім, ну-у… Союзі?
− Та кого там тільки не було. Дуже багато різних народів. Мабуть, і не пригадаю усіх. Та добра вони в тій країні не бачили, ой, ні… Та й волі теж…
− То чому ж вони її не полишили?! − загорілись Андрійкові оченята, − коли без добра? Й без волі?
«Ото вже козарлюга росте!..» − промайнуло в дідовій думці.
− Еге-е, не так-то легко це, Андрійку. Міцно тримали. Кого поїздами – і на люті морози вивезли, а кого – голодом скатували, як оце нас, українців.
− Голодом? І не було що їсти?
− Забирали все до останньої зернинки. Скільки нас, українців, у 1933-му вимерло, й не злічити. А хто вижив, мусив мовчати…
− Дідусю, а як же всі люди в ту державу потрапили?
− О-о… Це довга історія. Спочатку була Російська імперія, країна така, що землі їй було все мало та мало. І Україну загарбала. Гуляли козаками, а стали кріпаками, – зітхнув дідусь, а за хвильку додав: – а коли стала називатися Союзом, то від намірів своїх не відмовилась. Армія її була найбільшою у світі, Червоною звалась, де й українці мусили воювати.
− А проти кого?
− Напала на нас в той час Німеччина. Був тоді в німців головний, як-то воно називається, вождь. А по-їхньому – фюрер. Отож і навчив їх на нашу голову – мовляв, нема краще німців нікого на білому світі. Та всі народи мають їм підкорятися. А вони йому й повірили…
− А це правда?
− Ба ні… Такі вони, як і всі. Як українці, чи поляки, білоруси… Але тоді, 1941 року, пішли на нас війною.
− А їх перемогли?
− Так, але страшною ціною. Багато воїнів полягло у боях, дуже багато. І вже тоді, коли ворог тікав геть, трапилося з цим дубом… Селом проходили війська. Червона армія. До-о-вга колона. Воїнів, певно, тисячі й тисячі. І піші, й на конях… Автомобілі, гармати…
− А танки? Танків не було? – Андрійка зацікавили грізні машини.
− Ні, не було. Зате мали їхати «катюші». Це такі…
− Я знаю, знаю! Міномети, на автомобілях. Стріляє, наче ракета. Я на малюнку бачив… – опередив внучок.
− То ж і мені, малому, закортіло поглянути. Подався он туди, – показав рукою, – на степок, що біля шляху. «Катюшу» виглядати. Та її, правда, не діждався. Бо раптом все довкола наповнилося моторошним гулом, що наростав з кожною миттю. В небі з’явилися темні цятки, що збільшувалися на очах. То були літаки. І зараз пам’ятаю білі хрести на чорних крилах.
− Німецькі?
− Так. Всі кинулися, хто куди… У повітрі щось пронизливо засвистіло. То посипались бомби. Земля загойдалась під ногами. Все навкруги застелив чорний дим, змішаний з блисками полум’я та ревом вибухів. Пригадую, біжу з усіх сил додому, земля стугонить, а перед очима − якісь дивні рядки, як… – Дідусь на хвильку замислився, певно, підбираючи потрібне слово, – як-то фонтанчиків з білого снігу…
− Фонтанчики? Зі снігу? − хлопчик знизав плечима.
− Звідкіля ж мені було тоді знати, що то з літака, кулеметом… От сніг і підлітав доверху, від тієї «зливи». Якийсь солдат схопив мене за комір та заховав за вцілілою стіною сусідського хліва. Може, й порятував тим від наглої смерті. Там пізніше і знайшла мене моя мама… А солдатів же полягло…
− Багато загинуло?
− Не знаю точно. Вони всі там, ті воїни, в братській могилі. Ти ж бачив на цвинтарі могилу з червоною зіркою?
− Егеж. Ти ж ту зірочку щовесни підфарбовуєш.
− То вони там сплять вічним сном. Може, там і той, що тоді мене, малого, за комір…
Дідусь замовк. Андрійкові ніяково було порушувати мовчанку… Та цікавість взяла верх:
− А з дубом що?
− Еге-е… – продовжив старий, – три бомби впали на подвір’я. Одна вивалила стіну в хаті, дякувати, що в хату німець не влучив. Інша торохнула в кінці саду, пошматувавши осколками гілля розлогої яблуні. А третя − по дубові. І зчесала його вибухом до пенька. Таким у нас був Новий рік. 1944-й. Ворог засіяв. Нарахували тоді люди 16 ворожих літаків, що тричі пронеслися над селом… Переорали землю. Снігом та кров'ю.
А навесні пеньок укрився кущем зелених пагонів. Я всі обламав, та ці два залишив. Ось які вони стали, – дідусь піднявся з лавки, торкнув долонею шершаву кору, – пагони… Вони – мої ровесники. Не можна знищити дерево, не знищивши кореня. Як і наш народ, коріння якого ось тут, у цій землі.
…А дуб лише стиха гомонів листочками. Теж, певно, прислухався до розмови. Авторські права збережені. Використання будь-яких матеріалів - тільки з дозволу автора.
|
