Яблука пахли осінню.

Під неозорим небом України господарювала пізня пора. На городніх купах досихав бур'ян, жужмом лежало картоплиння і гарбузове вудиння, потрощене кім'я соняхів і пахуче бадилля помідорів — як свідчення того, що одсвітило сонце і з далекої півночі уже насуваються холоди та біле безмір'я снігів.

Вітер дотріпував траву над лиманом, і сади полегшено шуміли, відпочиваючи від надмірного врожаю.

Яблук цього року справді вродило рясно, не було-не було, а тут немов яблуневий дощ пройшов над землею. Щоправда, і падалиці було забагато. Найперше, що робив Андрій Семенович, приїхавши на дачу, то це брав відро і визбирував попід яблунями падалицю, щоб хвороба не розповсюджувалася далі — всі ці яблучка були червиві і з плямами так званої сірої гнилі. Доводилося щотижня закопувати в землю по кілька відер цього добра (таки — добра) і воно покірно лягало в заздалегідь викопані ями, як органічне добриво. І все це від того, що всередині яблук-падалиць сиділи черв'ячки-плодожерки, які поступово виїдали смачну м'якоть, і нічого з ними не можна було вдіяти. Уславлена бордоська рідина з вагомим домішком міді, яка згідно з усіма інструкціями повинна геть винищити всіляку садівну гидоту, нічого не допомагала.

Втім одна яблунька на ймення «голден», тобто золота, вистояла в молодому і слабенькому на спротив саду. Вона

росла навпроти веранди і ховала в теплій дрімоті осені п ять яблук, великих, як ліхтарі, що світилися навіть уночі. Аж на п'ятому році дала врожай, і ці яблучка були чи не найкращі в саду — Андрій Семенович міг, сидячи на веранді, годинами милуватися цією красою, і це йому не надокучало. Дружина принагідно порадила: «Дотримай, чоловіче, ці яблука до кінця вересня — дня свого народження, і вони стануть прикрасою столу». їх навіть їсти шкода, ними треба хіба-що милуватися. Уже кілька днів красу навколишніх краєвидів підмальовувала перша заморозь. Білою рукою вона торкнулася пожухлих трав над лиманом, і це спонукало старого садівника врешті-решт зірвати яблука. Залишати їх тут, на відшибі, було небезпечно — крадіжки процвітали, і міліція на них вже не реагувала — відмахувалася від скаржників, як від настирливих мух: «А що ми зробимо, якщо по околицях бродять сотні безробітних. Вони тобі за банку консервів чи за пару яблук усі вікна поб'ють». І справді, лізуть, б'ють — і безкарно.

          * * *

Людей на дачі було мало. їх тепер завжди мало. Землі над лиманом глинисті і за великим рахунком не придатні для землеробства. Пенсіонери, вклавши багато зусиль, врешті-решт один за одним відмовлялися від свого присадибного господарства, бо воно вимотувало не лише останні сили, а й відбирало останні копійки. Історики майбутнього десь через тисячу літ чи й більше будуть ламати голову: що за мертві міста розкидані по всій Україні, адже в них замало слідів людського життя.

Нікого не чекав Андрій Семенович у гості, бо нікого поблизу і не було — йому подобалася ця самотність, дерева, квіти, лиман, і він ніякого спілкування не бажав. Але ось скрипнула хвіртка від дороги, і на подвір'я увійшов сусід через хату, завжди бадьорий (такий дар чоловікові) Анатолій Цупрун. Він хазяйським оком оглянув садибу і сказав-запитав:

-      А знаєш, Андрію Семеновичу, чого я до тебе зайшов?

—    Ні.

—     Чим-небудь поживитися, а то я у своєму саду давно все з'їв. І без слів, не питаючи дозволу, попрямував до яблуньки, на

якій красувалося всього п'ять яблук, і якось зневажливо, навіть не дивлячись на неї, зірвав одне з них. Через секунду воно вже хрустіло на його зубах. Андрій Семенович аж рота відкрив від несподіванки — він так не зміг би... Йому хотілося крикнути: «Що ти робиш? Я ж п'ять років на них чекав! Я на ці яблука дихав, щоб їм тепліше було», але натомість чомусь запитав: «Ну як?»

—     Нічого, — відповів непрошений гість, — їсти можна... А що в тебе ще є?

—     Більше нічого.

—     Тобто як? А айва?

—     Айва є, Толю, але вона вся червива. Плодожерка поїла.

—   А, тоді не треба. Вибач, я поспішаю.
Залишилося чотири яблука.

* * *

їх Андрій Семенович зрізав ножничками — він дуже любив цю яблуньку і навіть в такий спосіб не хотів її травмувати.

У корзину склали увесь мотлох, котрий належало випрати, а головне не залишати злодіям, а зверху поклали ті чотири яблука. Андрій Семенович накрив їх газеткою, а то наче негарно якось виходить, наче хвалишся... Але дружина, завжди максималістка, швиргонула ту газетку вбік: «Чого ховаєш? Вкрав чи що? Ніхто в тебе їх не забере». Якщо чесно, то чоловік не любив показухи навіть у дрібницях. Це Надія Василівна може купити на «Привозі» обскубану курку і за лапи нести її через усе місто. Для нього це було дивно — поклади в целофанчик, і неси. Може, не всім приємно, дивитися на ту курку...

Додому так і їхали — повна корзина одягу, а зверху — чотири яблука, та такі великі, що на всю корзину.

У рейсовому автобусі тільки й мови було, що про яблука. Дачники похитували головами: оце сорт! Як ти їх вирощуєш? У тебе, напевне, чорнозему метрів два? У нас, як кулачки, та й ті червиві, а тут — як глечики... Приємно було від цього захоплення, але одна жіночка все-таки шепнула: виставив напоказ... Це те, чого боявся.

До міста доїхали спокійно. Пригоди почалися безпосередньо в Одесі. На Куликовому полі, де чекали тролейбуса, щоб їхати до шостої станції Фонтану, до Андрія Семеновича підійшов п'яниця, став навпроти, втупився посоловілими очима в сумку, потім мовчки довго порпався в кишені, ледве видобув звідти п'ятдесят копійок і прохально заскімлив: «Командире, продай яблучко. У мене аж слинка тече, коли дивлюся на нього. Ну зваж. У тебе ж аж чотири. Дав би більше, але в мене лише п'ятдесят копійок.

—     Не треба мені твоїх копійок, — обірвав його Андрій Семенович, — на, бери...

—     Що ти робиш, дурню? — прошипіла дружина. — Не знаєш чоловіка і таке яблуко віддав...

—     Такий у мене характер

* * *

В корзині залишилося три яблука.

У тролейбус ледве втиснулися (його довго не було) і людей набилося багато. Стали на задній площадці, корзину поставили в кутку, щоб не заважала. Жінка в форменій жовто-блакитній блузі, як бульдозер, пробивалася поміж пасажирами, розчищаючи собі дорогу. «Хто ще хоче розрахуватися з кондуктором?» — вигукувала вона одну і ту ж завчену фразу, певне, вважаючи її верхом гумору. Люди мовчки протягували їй копійки, натомість одержували надірвані квиточки. Глянула

на Андрія Семеновича і байдуже махнула рукою: «Ясно, пенсіонер» — кондуктори впізнавали його соціальний стан по сивинах — скроні були бліді, як перецвілий бузок. І ледь не наступила на корзину. «Це ваші яблучка?» — поцікавилася вона. «Так», ^— Андрій Семенович думав, що вона запросить квиток за корзину як за багаж, проте — ні. «Послухайте, — змінила вона тон на змовницький, — мене щойно пригостили коньячком. Треба його заїсти, щоб запаху не було. Я ж на роботі. Може, дасте яблучко?» «Дам. Чому ж ні?». І віддав найкраще, за що одержав стусана від дружини.

* * *

В корзині залишилося два яблука.

Андрій Семенович ніс додому не просто яблука, а аромат осені. Дружина з ним не розмовляла — дурень, таке добро роздає направо й наліво.

Із громаддя будинків нарешті показався свій — з червоною смугою нагорі.

—   Хоч два яблука доніс і то добре, — втішив себе щедрий
садівник.

Але радіти було ще рано.

Із середнього під'їзду, де він мешкав, в той час, коли він — до дверей, з дверей випурхнуло двоє діток, а з ними — мама, як качка, балакуча Світлана Микитівна.

—     О, ну видно, що з дачі. Такі яблука несете, як сонце — кожне...

—     Вгадали.

—     Мамо, ^— заскимлів вражений хлопчик, — я хочу яблучко.

—     І я, і я, — затанцювала від нетерплячки дівчинка.

—     Тихше, саранча, — гримнула на них Світлана Микитівна. — Купимо.

—     Мамо, я хочу зараз.

—      І я.