Чирва натис грудьми на дерев'яну хвіртку, вона зо сну жалібно скрипнула, наче раптово їй зробили боляче, навіть увігнулася всередину протрухлявілими штахетами, та не піддалася.

«Одначе замурувався Дикань, — відзначив подумки Чирва, — мій дім — моя фортеця. Куркуляка... Яблука береже, грушечки...» — і він кинув око на густе гілля дерев, що знемагало від ваги плодів, непомірно ними переобтяжене. В саду панувала достигла благодать. Пахло яблуками і полином. Щомиті то близько, то десь у далекім його кутку гупали важкі яблука і від того сад не спав, а наче б здригався вві сні. Яблука були червонобокі, здебільшого сорту «джонатан», або «циганки», як їх називали по-тутешньому, і від них світилася не лише земля довкруж, а й самі дерева, і на фоні імлистої поволоки ранку здавалися непогашеними з ночі ліхтариками.

«Буде Прокіп мати гроші, буде, — зауважив про себе Чирва. — Дотримає, сукин син, до зими і за мішок яблук — мішок грошей. Хитрий. Осінньо-зимових сортів насаджав. Усі за ранніми ганялися, а він — пізні... Бачив далі багатьох... Що ж, хазяйновитості від нього не відбереш...»

Чирва ще раз напористо штовхнув хвіртку, пам'ятаючи, що вона у Диканя завжди важко відчинялася, — знову не піддалася. Заглянув боком, як ворон, через верх і лиш зараз помітив: клямка зсередини скручена товстим дротом, нещільним, але товстим. Перегнувся, вперся грудьми в тупі загостриш і неспішно розігнув два залізні сторчаки — шлях на подвір'я Диканя вільний.

Попростував під виноградною аркою до веранди, зупинився біля крайнього вікна, щоб постукати хазяїну, і лиш зараз трохи завагався: чи не рано? Дачне ще спало у легкім тумані, і зорі ще не всі погасли, і місяць забув, що він місяць, — цілувався з хмарами, а на нього у глибині неба вже полювали сонячні промені.

«Рано, — думав Чирва, — звичайно, рано, але якщо прийшов, то вже треба стукати».

Біля хліва, що заглибився у сад, зненацька дзвякнув ланцюг, і здоровенний чорний пес загрозливо вишкірив зуби на прибульця.

—  Тс, — приклав палець до губ Чирва, — тс... Я свій... Іди собі, спи...

Пес ще якусь мить оглядав чужака, очі їхні зустрілися, схоже, що обидва порозумілися, тому що пес задом відбуксував до стіни і примирливо відвернувся, — мовляв, проходь, а Чирва ступив крок убік від заасфальтованої алейки і затарабанив у шибку товстими заскорузлими пальцями.

—  Хто там? — почувся сиплий голос крізь ранкову змору.

—   Це я, Прокопе... Чирва...

—  Хвилиночку.

Завовтузився старий у хаті, певне, зодягався і бурчав сам до себе щось нерозбірливе — сердився, що підняли ні світ ні зоря, адже Дачне ще спало у легкім тумані.

Заспаний хазяїн з'явився на порозі, як привид, до пояса голий і в заяложених штанах з провислою матнею. Ні «здрастуй», ні «доброго ранку», натомість грубо: «Чого тобі?»

—    Дай мантачку.

—    Тьху, із-за такої дрібниці...

—    Дрібниця дрібницею, свою десь посіяв, а косу підточити треба. Я сінця над лиманом надибав. Вкошу корівчині...

Дикань поплівся до хліва, довго там порпався, певне, зо сну шукав, де вона, та мантачка, нарешті виніс її.

—    На, бери, — сказав похмуро, а потім наче схаменувся: — Слухай, а ти як сюди пройшов?

—    Тобто — як?

—    Собака ж у мене, Барс. Він же звірюка. В обійстя просто так не ступиш...

—    А, пусте, — махнув рукою Чирва і віджартувався: — Розледачів, Прокопе, твій пес. Мух не ловить. Ну, будь здоровий. Вибач, що підняв.

Чирва з Диканем ніколи не були друзями, колись молодими на вечорниці разом ходили, а потім доля склалася так, що побудувалися на одному кутку, обидва хазяйновиті, беручкі, за це в душі відчували взаємну повагу, а у випадку крайньої необхідності, бувало, зверталися один до одного за дрібними послугами, як ось сьогодні.

Коли гість залишив подвір'я, чемно причинивши хвіртку, відчуваючи провину, що порушив спокій дому, Прокіп Дикань вкрай спантеличений стояв і думав:

—  Диво та й годі. При такому собацюрі зайти у подвір'я
і щоб той — ні звуку... От тобі і Барс... От і понадійся... Та
при такому паршивому сторожі всі яблука обнесуть... Прямо з яблунями. Невже так постарів? Зачекай, а скільки ж це йому? Та.. .ак, собачам приніс, коли виноградник за погребом закладав, себто вісім років. А собаки живуть в середньому — дванадцять. Отже, старий уже. Тому й не реагує...

Прокіп вернувся до світлиці, сполоснув теплою хатньою водою неголене обличчя, накинув на прив'яле від літ тіло вилинялу сорочку, підперезався матер'яним поясом і відчув себе у робочій формі. На нього чекали сад і город, хлів і столярна майстерня. Від темна до темна щодень трудився чоловік, складав гроші не знати навіщо, бо діти дорослі, вже одружені і мають усе необхідне для життя, скоріш за спадковою селянською звичкою порпався біля землі, а вона щедро платила за чорну працю — ось і накопичував багатство. Знав, що в могилу не забере, згодиться — не згодиться, то інша справа, але якось упевненіше почуваєшся, коли усього маєш удосталь.

А сьогодні вранці така прикрість спіткала чоловіка — пес, породистий Барс, добрий до хазяїна і вічно злий до чужинців, не вберіг обійстя, без єдиного звуку пропустив сторонню людину. Чи є для собаки гірша провина? А якби то був не Чирва, а злодій? Он скільки випадків довкола: і хати «чистять», і городину до останньої капустини обносять. То навіщо він здався, ледацюга? Лиш годуй його...

Хотів пустити думки на самопаш — не вийшло, розлютив тими думками себе і пішов до пса. Зозла хапонув за ланцюг, Барс невдоволено загарчав, позадкував до будки, прослизнув в отвір і згорнувся калачиком, що геть вивело хазяїна з рівноваги.

— Що, знову спати? Зараз ти у мене заснеш!

Прокіп підтюпцем подався до хати, зірвав зі стіни рушницю, котру не чіпав уже багацько літ, бо мисливцем ніколи не був, а тримав її для остраху злодіям — щоб знали, що у Прокопа є зброя і на випадок чого застосує її.

Гарячково шукав набої. Ось вони, у коробці з-під взуття. Видобув два патрони. Жовті, лискучі, як новенькі, отже придатні для використання, розмашисто загнав їх у патронник. Готово! І бурчав собі під ніс, і пік себе словами:

—  Зайвий рот мені не потрібний...

Це не скороминущий настрій, це давній і невідворотний принцип Прокопа — все, що живе, росте і дихає у його садибі, на його п'ятнадцяти сотках, повинно давати прибуток, інакше навіщо воно здалося? Він навіть бузок повирубував впродовж паркану, що колись посадила небіжчиця Настя, бо який з нього зиск, з того бузку? Одцвіте, пов'яне — і все, інша справа — малина, ягода солодка й дорога в базарний день.

По дорозі до пса прихопив налигач, аби ледацюгу добряче прикрутити до дерева, перш ніж устрелити. Щоб не метався... Уздрівши хазяїна з такою незвичною і страшною амуніцією, Барс захвилювався, заметався в тісній будці, схоже, відразу відчув недобре, адже собака взагалі тварина розумна, науковці довели, що добре вихований домашній пес за своїм розвитком рівняється трьохрічній дитині, лиш говорити не може, а розуміє все до тонкощів.

Барс наче відчував свою долю, все життя жахався одного вигляду рушниці, а якщо, бувало, зачує постріл, нехай навіть далекий, саме відлуння, то тремтить усім тілом і довго потім його б'є нервова дрож.

—  Вилазь, лінива тварюко!

Барс уперся усіма ногами і, завжди слухняний, цього разу спротивився волі хазяїна.

—  Вилазь, кажу!

Прокіп намотав ланцюга на руку і виволік Барса.

Куди його? За хлів, звичайно. Подалі від очей людських. Хоча, де вони, ті очі? Дачне ще спить під переспів півнів.

Прокіп діловито прикрутив Барса за шию до самого стовбура старої черешні. Тепер він ні туди — ні сюди, мов пришпилений, приставляй дуло до вуха і бахкай. Але ж постріл сполошить усе селище, і Прокіп вирішив трохи зачекати. Куди спішити? Жертва не втече.

Вийняв цигарку, довго розминав її чорними і шкарубкими від вічного порпання в землі пальцями, нарешті запалив, сів на перевернутому дерев'яному ящику, котрий полагодив для яблук, і смачно затягнувся.

Над лиманом небо набрало палевого кольору. Остаточно зайнялося на світ.

Думка зачепилася за лиман, його ясні води і нав'язливо повела Прокопа у мандрівку по минулих літах. Згадалася риболовля, до якої завжди був охочий. А там, де рибалив, там завжди був і Барс. Вони удвох ходили далеко аж до окільних сіл, туди, де прямовисні урвища стоять, де безлюддя і тиша, і очеретяні заплави стирчать на всю широчінь берега. Барс не просто супроводжував хазяїна, він з нього очей не зводив, і варто було Прокопу по розколинах каміння забратися трохи далі від зрізу води, як Барс починав непокоїтися і тихенько скавучати, що мало означати: не лізь туди, там небезпечно. «Нічого, нічого, Барсику, не бійся, я обережно...». Прокіп був певен: варто йому лиш посковзнутися чи просто тривожно скрикнути, як Барс вмить кинеться на допомогу. Прокіп в душі гордився, що має такого відданого друга і не раз при нагоді хвалився ним перед знайомими.

То як же тепер убивати друга? Лиш за те, що постарів? А якби тебе так, Прокопе? Тебе ж теж причавили літа, і користі від тебе вже не стільки, скільки було замолоду, але ж хочеш жити. Бо гарна земля у росі і яблуках, і лимани, і небо, і те сонечко, що десь виборсується із товщі хмар.

Тьфу ти, які недоречні думки!

Відвернув очі від пса, що знітився під черешнею, робив затяжку за затяжкою, схоже, що нерви почали здавати. Не знати чого кишнув на курей, що звично греблися на гнойовищі і пожбурив у них надгнилим яблуком.

І знову згадалося: лежить в гарячці хворий і самотній в нетопленій хаті, сірий осінній дощ схлипує за вікном, незатишно, нудно і боляче, і нікого ніде (такий характер відлюдькуватий — наче й не конфліктує ні з ким, але й друзів нема, і ніхто до нього не ходить), лише Барс, єдина жива істота, розумна і вірна, лежить цілісінький день навпроти, поклавши морду на краєчок ліжка — переживає. Не заварить чаю, не подасть пігулки, бо не людина, але розуміє, що хазяїнові недобре, тож не відходить, і якось спокійніше від цієї присутності.

Один за одним почали спливати в пам'яті й інші не менш красномовні епізоди багатолітньої дружби з добрим і розумним псом, і врешті-решт Дикань розізлився на себе: «Ет, розм'як ти, старче! Так геть розчулитися можна».

Чому — можна? Він уже розчулився, відпустив цупкі і стверділі зашморги зі старечої душі і виразно відчув: ще кілька хвилин посидить отак на оцьому пересохлому ящику, поплаває спогадами у минулому — і тоді вже не стачить у нього снаги і сили порішити розледачілого пса. А як же бути з принципом: у хазяйстві — нічого зайвого, усе, що не працює на прибуток, не повинно мати місця в обійсті? Може, вигнати? Щоб без крові. Та й не брати зайвий гріх на душу. Але ж хіба собаку виженеш? За сотні кілометрів, розказують, добираються назад — знаходять дорогу додому.

Ех, досить сентиментальностей! Звів рушницю, наблизився впритул до пса. Леле, людоньки! Той плаче. Сльози, великі людські сльози, котяться безперестану з каштанових собачих очей, від них уже за цей час утворилися дві заглиблені борозенки. Поки Дикань думав про своє, пес, очевидно, теж передумав багато: хтозна, може, і йому згадалася рибалка на досвітнім лимані, ризиковані кроки хазяїна на слизькому, порослому мохом, каміняччі, залізне ліжко в напівтемній нетопленій кімнаті і на ньому — хазяїна, котрому зле, і він, Барс, поруч, бо він друг. Він одним туманним поглядом, крутими сльозинами запитував у Диканя: «Ми ж стільки літ разом жили... То за що ж мене губиш, хазяїне? Я тебе люблю і вірно служив і ще послужу. Я ж скрізь,  де ти... Усе літо просидів на ланцюгу, сад беріг. Не вбивай...». І не метався, не скавучав, не тремтів — лише плакав.

Здригнулося серце у старого Диканя. Ніколи з ним подібного не бувало. Запекло всередині, наче там саму душу пожалили кропивою. Але ж знову-таки, як бути з принципом: нічого зайвого? Не відступав від нього все життя. Невже зараз зрадить собі?

Ні!

Зажмурив очі і навпомацки судомно натис на обидва спускові гачки. Гахнув постріл, від якого здригнулося небо, і дві важкі кулі пронизали тіло давнього друга. Тієї ж миті Барс страшно звискнув, дикий біль підкинув його десь на метр над землею — і все: раптова смерть.

Дикань тупо дивився на лискучу рушницю, що повільно видихала з себе трагічний димок. Запах гризючого паленого пороху геть знищив і аромат перестиглих яблук, і озоновий настій роси.

* * *

Увечері Чирва приніс мантачку.

—     Хазяїне, де ти там? — уже не грюкав у вікно, а гукнув у притемнений сад, наче заздалегідь знав, що Дикань там, і вгадав.

—     Осьдечки я! — вигулькнув Дикань з лантухом яблук.

—     Забирай добро. Щиро вдячний.

—     Поклади там. Чирва оглянувся навсібіч.

—     А де твій пес? Щось не бачу.

—     Пса вже нема, — буркнув Прокіп.

—     Тобто, як нема? — не втямив Чирва.

—   Нема — і все. Убив... А навіщо він буде світом нудить, ледач така? Ти вранці все подвір'я пройшов, а він хоча б звук подав...

-      - Ти що, серйозно? — перепитав Чирва.

—    Я, здається, не схожий на базіку.

<SPAN style="mso-list:Igno