Гудуть вітри близькі і дальні, димом біліють околиці сіл на сивих рівнинах, де переліски стоять впереміш з полями під вічним небом, так же повагом, як і тисячу літ тому, пасуться стада. Віє від них спокоєм, злагодою і неперебутністю людського життя.

Постарілий від немочі вдівець Тихін Леміш тримається на пристойній віддалі від будь-якої череди на громадських випасах — сам відлюдькуватий і корову свою привчив до самотності — не приживається його Чорнушка в товаристві собі подібних, нервується, реве протяжно і жалібно не знати чому, а то, голодна, стане, втупиться байдужим поглядом в орані степи чи просто у вигнутий небосхил, і до тої пори, аж поки сам хазяїн не виведе її із загіпнотизованого стану.

— Пішли, маленька, — шепне їй у лапате вухо.

І все. І більш нічого не треба. Чорнушка розуміє кожне слово господаря, більше того, вловлює його настрій, погляд, бажання. Єдине, чого не може, то це заговорити, звісно, безсловесна істота... Приязні вони друзі — білий, як лунь, Леміш і його Чорнушка.

Ось ідуть вони в росяний степ о благословенній досвітній порі, по дзвінкій, непокаліченій перехожими траві і течуть їхні сліди, як джерельна річечка з сусіднього лугу і будуть вони чорніти аж поки сонце їх не висушить і не розчинить в густих подорожниках. Вони першими будили довколишні поля. І здавалося, що усі фарби світу грали-переливалися для них двох.

Що ж ти, старосте, робиш з людиною? Був колись Тихін молодим та гарним, люди розповідають, що парубком таку силу мав, що підлазив під навантажений віз і, натужившись, перевертав його. А зараз зігнутий, з вицвілими очима і безсилим голосом. Лише бороду має пишну та важку, і здається, що то не старість, а борода тягне його донизу.

У людей усе як у людей: діти, внуки є і родичів вдосталь, а

у старого доброго діда Тихона нікого нема, крім Чорнушки. Так вийшло. Так доля розпорядилася. Тому і ставиться він до своєї Чорнушки, як до людини. Намовчиться в полі, намовчиться та й розмовляє з нею:

—  Де хочеш пастися, маленька? На дикій конюшині? Ну
звичайно... Вона смачна, поживна... Пішли...

Тихін не попереду йде — такого вияву зверхності він не дозволить собі, друзі, отже — завжди поруч. Буває, Тихін покладе свою висохлу руку на малинову і теплу, як оксамит, шию Чорнушки — так і йдуть вони, наче в обнімку, дві живі істоти, загублені в безмежнім просторі полів і часу. Чорнушка, як і усі тварини, любить ласку, їй приємний доторк хазяїна, а старому потрібна підпора...

—  Пасись, маленька...

А сам сідає на пеньок, не на землю, саме на пеньок — вранці земля сира, а крижі і так болять.

—  Пасись, маленька, набирай молока...
Нічого собі маленька.

Корова лебединської породи. Довгий тулуб і об'ємисте черево. Крупне залозисте вим'я чашоподібної форми. Доброї півтонни живої ваги.

А чому її Чорнушкою звуть?

А як же іще, коли вона чорними плямами обляпана уся, лиш де-не-де білі смуги по ній, як грайливі розводи. Може, комусь і неприємний чорний колір, хтось, може, і ставиться до нього упереджено, але не Тихін Леміш, бо для Тихона Лемеша кращої корови, ніж Чорнушка, на усім білім світі нема. Ви лишень гляньте в її очі. Чорні та великі, як два Чорних моря, налиті солоною печаллю. Тихін не раз думав: ну чому у них стільки журби? І ситно їй, Чорнушці, і тепло на зимовім утриманні, тим паче зараз, і поводження з нею лагідне, а гляне, буває, на хазяїна коров'ячим печальним поглядом і таким глибоким та невимовним болем обдасть, що уся душа сколихнеться. Може, то від якогось важкого передчуття, а може, споконвічні людські образи та знущання над тваринами трагічно відбилися саме в коров'ячих очах. Розповідають же ті, хто на бойні працює, що коли до корови ідуть з ножем, вона плаче, сльози великі, людські, чисті сльози котяться у бідолашної, розуміє, що зараз убивати будуть, та стоїть приречено і нічого не може вдіяти. Тихін взагалі не розуміє, як можна опуститися до такої жорстокості, щоб убити корову. Варто їй лиш в очі подивитися, щоб відпало бажання чинити цей злочин. У Голландії корову називають мамою і прекрасний пам'ятник їй спорудили. В Індії недарма корову вважають священною, мільйони людей так вважають, ціла країна, отже, щось у цім ставленні до неї є, отже, варто б і прислухатися до голосу розуму.

Слава Богу, його Чорнушка не обділена любов'ю.

А сусіди скільки разів казали: «Діду Тихоне, навіщо вам ціла корова? І половини вистачить...».

Він хитро мружив вересневої голубизни очі:

— Як це — половина? Тулуб мені, зад ^— ще комусь?

Він добре розуміє, що йдеться про те, аби по черзі, ну, скажімо, по тижневі з кимось удвох тримати худобину. Так легше її прогодувати. У його віці вже непросто заготовляти корми, важкими йому стали коса, вила та граблі, а треба ж косити, сушити, возити з узлісь гай-гай скільки сіна, не менш як на два горища. Можна було б, звичайно, позбавити себе зайвих клопотів, зменшити навантаження, але ж як уявить, що доведеться віддавати Чорнушку в чужі руки, моторошно стає... Та й Чорнушка це не переживе. Он яка вона віддана! Варто відійти на якийсь метр далі, уже непокоїться, не пасеться, шукає його... Це люди можуть запросто міняти друзів — дивись, уже й переметнувся до когось іншого, а тварини чесніші.

Якщо розібратися, то й молока йому стільки непотрібно. В літню пору, коли від трав важчають береги, Чорнушка дає до двадцяти літрів на добу. А скільки дідові треба? Пару склянок. Що з ним робити? Є в достатнім запасі і свіже, і квасне, і сметана, навіть масло є — хоч і важко його збивати у пляшці, та поволеньки... Тому і запрошує дід Тихін: «Беріть, люди добрі, молочка досхочу. Нема грошей? То беріть так...». І приходять люди добрі о досвітній порі і в час вечірнього доїння, з глечиками і трилітровими банками і беруть ще тепле, з піною молоко прямо з-під корови. Отак усе літо кілька сімей, можна сказати, і харчуються біля Чорнушки. Можна було б, як і в Голландії, принагідно назвати її мамою, адже годує... На те вони й люди добрі, щоб якось віддячити гостинному хазяїнові: той восени, після обмолоту хлібів, хуру соломи завезе, той конюшини підкине, той кукурудзяні стебла із власного городу віддасть. І хоч Чорнушка не куштувала таких коров'ячих делікатесів, як маляс, бруква чи висівки, проте завжди мала ситу зимівлю.

* * *

Нічого нема вічного під вічним небом. Старість і хвороби доконали старого Лемеша.

Помер він на початку червня, в пору, коли в дальніх закутках саду разом із росою скапували останні перецвітини бузку.

Добрій людини дав Бог легку смерть — ліг Тихін звечора спати, бо немоглося йому в той день, думав, що на погоду кості ниють, — і не прокинувся.

Він і не знає, що помер.

Прийшла Докія, дружина тесляра Лукіяна, удосвіта за молоком, а на подвір'ї старого Лемеша тихо і хлівець зачинено на засув. Жінка відчула щось лихе — і до світлиці. Добре, що хата була незачинена ізсередини, Леміш нікого не боявся і ні від кого не ховався — красти у нього нічого було, тому і обходився без замків.

Увійшла Докія до кімнати, що слугувала дідові за спальню. Долівка посипана свіжою осокою впереміш з квітами боліт — певне, учора старий приніс на зворотному шляху в'язочку хатньої

устілки. Бачить, лежить Тихін під вишмуляним кожушком на лівому боці, згорнувся калачиком, і такий маленький, як дитина.

—  Дідуню, вставайте... Уже сонечко зійшло...
Мовчить дідуньо ^— і поруху ніякого.

—  Тихоне Матвійовичу, що ж це ви так, га? Час Чорнушку
гнати на пасовисько.

Ніякої реакції.

Жінка до нього — а він холодний.

Поховали діда Тихона в складчину, бо похорони тепер дорого коштують. Зібрав він за усе довге життя аж три тисячі карбованців і заповідав при нагоді, що ці гроші призначені на похорон і щоб якось ними обійшлися. Але згодом грянула інфляція, і тих трьох тисяч вистачило хіба що на буханку білого хліба. Отже, село взяло на себе усі витрати. І дуже щедро повелося. Батюшка усю ніч одспівував небіжчика. А у труні Тихін лежав на такій білій подушці, на якій за життя спати так і не довелося. Село хоч і маленьке, а на цвинтарі уже тісно. Що вдієш? У землі людей набагато більше, ніж на землі. Розчистили чагарничок і поховали його під берізкою, яка стояла в головах, як свіча скорботи.

А що ж із Чорнушкою?

Ясно що — віддали до колгоспної череди. Куди ж іще?

Але це осиротілу корову не влаштовувало. Вона утікала. Ще поки пастухи поруч стоять і загрозливо гарчить кудлатий пес Шарко, вдавала, що пасеться, хоча й травинки не скубла — нагнеться, обнюхає усе довкіл і знову стоїть біля якої-небудь купини полину з очима такими печальними, що краще в них не дивитися.

Пастухи Василько і Микита, хлопці призивного віку, що мали восени йти до війська, незлюбили Чорнушку. Усе строкате за звичками стадо не завдавало їм стільки клопоту, як Тихонова корова. Вони увесь день те й робили, що ганялися за нею по перелісках та ярах, і прудка ж вона, клята, не по-коров'ячому.

Лемешем. По високій траві поміж вишеньками дійшла Артюшенчиха аж до чагарничка. І раптом стала, як укопана. Хотіла втекти, та ноги не послухалися. Якась здоровенна тварюка заворушилась у тріпотливім листі. Свят, свят, свят — осінила себе хрестом перелякана баба, — згинь, нечиста сило... Та нікуди та сила не дівалася. Жіноча допитливість усе-таки взяла гору над страхом. Напружила баба зір — і, о леле, упізнала Чорнушку. Корова лежала біля могили хазяїна і в свою чергу насторожено вивчала пришельця, а потім, переконавшись, що ніхто її бити не збирається, почала задумливо жувати жуйку.

«До хазяїна прийшла, до хазяїна, — оговтавшись, шептала вкрай розчулена бабуся. — Як же ти, біднесенька, узнала, що він тут, під цим пагорбком? Як узнала?»

Артюшенчиха не потривожила Чорнушки.

Вона мерщій подалася до села і розповіла людям усе, що бачила. Люди не вірили, подумали, що баба від старості з глузду з'їхала, проте знайшлися ентузіасти, які вирішили пересвідчитися в сказанім. Усе підтвердилося. Чорнушка то пасеться неподалік, то лежить біля могилки хазяїна. На людей майже не реагує, певне, вирішила, що при хазяїнові її ніхто бити не посміє.

Так і живе Чорнушка на цвинтарнім покої, за оточеним віковими лісами селом, з такими печальними очима, що краще в них не дивитися.