Микола Махінчук. На вівтар Покрови
Історія мого села невіддільна від історії сусідньої Пархомівки, де у Божому храмі небаченої краси ми пізнавали абетку високої духовності. Тут нас хрестили. Тут ставали на рушник до священного шлюбу.
На Паску празниково зодягнені бабусі з багатьох сіл Володарського району звечора стікалися у Пархомівку до церкви на службу Божу. А ми, хлопчаки, ватагою ув'язувалися за ними, щоб провести ніч біля таємниць храму, на які не давали відповіді у школі. Та й не сміли учні запитувати про них, бо щоразу могли наразитися на грізне: "Ти що, до церкви ходиш?"
Мій покійний батько мав мрійну вдачу і в короткі хвилини душевного одкровення переповідав і доповнював розказане та почуте від інших старих людей про історію пархомівської церкви. Згодом відкрилися й інші джерела, які пролили нове світло на цей храм, але від того не затьмарилась велич постаті одного з його творців.
Пан Голубйов. Саме так називали і досі називають у наших навколишніх селах Віктора Федоровича Голубєва, з якого і почалася історія будівництва церкви у селі Пархомівка 1903 року. Стільки літ минуло по тому, а народна пам'ять особливо шаноблива у наших краях до цієї людини.
Так, він був паном. Але не глитаєм. Він був інженером-залізничником, але у нас його чомусь величали мало не міністром шляхів сполучення в Російській імперії. Віктор Федорович жив то в Петербурзі, то в Римі, але мав скромний маєток і в селі Пархомівка. Колись він мандрував цими краями, вивчав можливості будівництва нових залізниць на Південь, тому й купив тут і розбудував власні маєтності.
Голубєв дуже шанував місцевих людей і мало не кожному другому селянинові доводився кумом, хоча й не три-мав усіх тих дітей до хреста. Варто було лише написати панові до Петербурга про бажання мати його за кума, як незабаром надходила відповідь: "видати моєму хрещенику 5 рублів". А тоді такі гроші корова коштувала...
Пан був зачудований народними звичаями України і намагався приїздити в Пархомівку на Різдво чи на Великдень. За такої оказії все село виходило його зустрічати. І всім зустрічаючим його прикажчик гроші роздавав. Найбільше тим, хто виходив аж до урочища Дуб, що за сім кілометрів від села.
Віктор Федорович не мав у Пархомівці пишних палат зате збудував тут і відкрив чотирикласну народну школу з виробничими майстернями і безплатною їдальнею для дітей з усіх навколишніх сіл. З цієї школи починалася база сильної народної освіти Володарського району, яка прославила себе згодом на багатьох обласних олімпіадах. То був прообраз політехнічної школи, де закладалися основи прикладної математики і кількох виробничих професій як для хлопчиків, так і для дівчаток.
Пам'ятаю, нашого колгоспного бухгалтера Шеманського, який закінчив лише ці чотири класи голубєвської школи, до глибокої старості не могли "сколупнути" з місця молоді спеціалісти з дипломами радянських кооперативни технікумів.
Віктор Федорович Голубєв, як свідчать очевидці, був людиною високої духовності, і коли розміняв сьомий десяток, вирішив спорудити в Пархомівці ще й храм, не бачений досі в цих краях. Те будівництво завершили 1907 року його сини, а сам він спочив у Бозі 1903 року. Помер в Італії, але заповів поховати себе саме в Пархомівці.
Тут, у його храмі, і стояв скляний саркофаг із забальзамованим небіжчиком. Стояв доти, доки не з'явилися в селі більшовики. На початку 30-х років нацьковані ними молоді виродки-комсомольці якось уночі проникли в цекву, розбили той саркофаг, зняли з небіжчика одяг і водили по церкві, аж поки на ту жахливу оргію не збіглися люди...
Потім були ще спроби поглумитися над покійником. Тож темної ночі після подібного шабашу антихристів санкціонованого місцевими властями в дні голодомору 1933 року, кілька ще дужих і порядних людей вивезли покійного на сільський цвинтар, де й загубився його останній притулок.
Пана не стало, але залишилася церква, до якої тягнуло людей, мов магнітом. Бо то справді величний і розкішний храм, в якому було багато дивного і загадкового. На жаль, у часи войовничого атеїзму ніхто не брався пояснити звідки усе те взялося і чому воно так бентежить душу. Гігантські розміри храму (1200 кв. м, висота дзвіниці — понад 60 метрів), не бачені в наших краях мозаїчні панно і передусім Матері Божої, утаємничені вітражі, ковані химерні рослинні орнаменти, надміцна цегла із закордонним тавром, фантастичний іконостас і величезні підвали, з яких дихало рукотворне тепло...
Мені випало бачити усе те ще до великої руїни, якої зазнав храм під час другого наступу на нього войовничих атеїстів наприкінці 50-х років. Церкву тоді закрили і перетворили на колгоспну комору, де зберігалися то куку-рудза, то міндобрива та отрутохімікати. Поступово люди розбивали оригінальну огорожу навколо церкви, на великій дзвіниці хазяйнували то злодії, то сільські бешкетники... Руйнувалася покрівля, гинули унікальні заморські дерева у ландшафтному парку навколо храму. Над його розтерзаним куполом постійно кружляло вороння, і його тривожне каркання не віщувало нічого втішного цій церкві, її чекала доля багатьох знищених храмів на терені колишнього Союзу...
На щастя, трапилася перебудова. До Москви з Індії 1987 року приїхав син всесвітньо відомого художника Миколи Костянтиновича Реріха Святослав. Він цікавився спадщиною свого батька. Під час зустрічі з Михайлом Горбачовим зайшла мова і про картини, які відтворені за ескізами Реріха-старшого на стінах церкви у далекій Пархомівці.
Ось так і з'ясувалося, що Віктор Голубєв був особисто знайомий з художником Миколою Реріхом і чудовим архітектором Володимиром Покровським. Останньому Голубєв і замовив проект храму в Пархомівці, який мали прикрасити 12 картин на духовні теми, виконані за ескізами Миколи Реріха, що й було зроблено під керівництвом синів Віктора Голубєва.
Це відкриття захопило Раїсу Горбачову, і вона забажала побувати в Пархомівці. Отут і сполошилося керівництво України. Так у червні 1987 року над спустошеним храмої нарешті зійшла зоря світлого майбутнього. От-от сановні особи мали ступити на пархомівську землю, тож партій ний ЦК України взяв під контроль виконання усіх робіт по відновленню церкви.
І оновився храм Покрови Пресвятої Богородиці. Через Пархомівку пролягла добротна асфальтова траса на Білу Церкву. У самому селі з'явились чудова школа, дитячи садок, адмінбудинок, магазин. Впорядкувалися місцеві ставки, у Пархомівку проліг туристський маршрут.
Раїса Горбачова так і не приїхала до Пархомівки, але люди вдячні їй за те, що вона розворушила українських партократів і церква Покрови Пресвятої Богородиці знову скликає людей для духовного очищення від повсякденної скверни.
Вона й тепер дивує, як колись. Бо не можуть не дивувати картини великого маистра М. К. Реріха, відтворені у мозаїчних панно теж талановитими художниками В. Перміновим та Б. Фроловим. "Матір Світу", "Нерукотворний Спас", кілька інших сцен з історії християнства породжують не страх і покору, а роздуми і роздуми... Викликають захоплення написи слов'янською в'яззю на мармурі, шифері й дереві, ковані рослинні орнаменти на металі. Блакитно-сині й білі тони зачудовують і створюють атмосферу врочистості й піднесення...
Ловиш себе на думці: щось тут не канонічне церковне. Так, у цьому храмі багато що справляє враження некано-нічного, передусім лики святих та рослинні орнаменти. Чомусь тут на думку спадає щось бачене у Софії Київській та козацьких церквах ХУІ-ХУШ століть. М. Реріх та В. Покровський, певно, добре знали душу українця, тож і творили на благо їй, а не ортодоксальної церкви. І та неканонічність згодом стала причиною тривалих зволікань російського Синоду з освяченням храму в Пархомівці, що відбулося під тиском наближених до царя родичів Віктора Голубєва аж через рік після завершення будівництва церкви.
Історія відродження пархомівського храму мала щасливе завершення не лише завдяки перебудові та особистому зацікавленню цим об'єктом "архітектора перебудови" Михайла Горбачова. Треба віддати належне і місцевим ентузіастам від пархомівчан, краєзнавцям та народним майстрам, яких націлили на добрі справи тодішній голова пархомівського колективного сільськогосподарького підприємства Борис Нагаївськии та голова сільської ради Микола Вощенко.
На допомогу прийшла уся сільська громада. Тесля Роман Колодій, котрий мав золоті руки, змайстрував для відновлюваної церкви пречудовий іконостас, що нічим не поступається колишньому, який безслідно зник. А в Косівці, що теж у Володарському районі, розшукали Богом наділеного талантом скульптора Івана Зоренка і замовили йому пам'ятник Віктору Федоровичу Голубєву. І постав цей пам'ятник на Покрову 1994 року в центрі Пархомівки як найвищий вияв шани місцевих жителів до людини, котра так багато зробила для розвитку і слави їхнього села.
|
| Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (09.08.2010)
|
| Переглядів: 1899
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
