Пам’ять кличе назад, у дорогу...
Маріуполь. Удень і вночі стеляться дими над приземкуватими мазанками. Місто пахне рибою і туманами. В порту по-скрипують шаланди, і чути говірок то вірменський, то грецький, то татарський впереміж з російськими і українськими словами.
Архип живе у престижнім районі Маріуполя в особняку купця і хліботорговця Аморетті, йому чотирнадцять років і служить він кімнатним хлопчиком, його ще називають по добрій пам'яті Шевченка, козачком, бо те ж коло обов'язків має, що і колись Кобзар. Правда, обходяться з ним дещо делікатніше, «хамовим сином» не називають, хоча собкаються так же: мерщій біжи туди, принеси те, подай те, та швидше повертайся... І крутиться-вертиться хлопченя, ніг під собою не чує увечері, погуляти б у такому віці, та яке там гуляння, коли чекаєш, аби швидше дістатися до ліжка.
Слава Богу, хазяїн не злий, кулаком під носом не махає, називає Архипчиком і полюбляє з козачком вести бесіду, коли напідпитку.
- Ти мені, Архипчику, скажи, кто тобі таке хохляцьке ім'я відкопав? Ну, я ще розумію, якби ти жив десь у Полтаві чи Конотопі. А то ж у самому Маріуполі... Чи мало нам грецьких імен? Такіс, Костас, Йоргос, Ангелос... Яка музика! А ти, як дід старий, Архип - охрип.
Козачок потупить оченята і слухає - нічого не відповідає: хазяїн щось таке мудре рече, що хлопець не все і второпає. Одне дивує: чому хазяїн, такий великий, а не розуміє, що Архип сам собі імені не давав, що його так назвали тато з мамою, царство їм небесне.
Аморетті розпаляється і уже не стільки з козачком бесіду веде, скільки з самим собою і усіма греками землі.
- Ех, ви, сини Еллади, нащадки Гомера! Колоністи... Забуваєте свої корені. Уже Архипами стали та ще й Івановичами. Зросійщилися. Зукраїнізувалися. А гордість де? Архипе...
- Що?
- Ти хоч знаєш, як Маріуполь раніше називався?
- Нє-е...
- Отож. Павловськ... В 1770 році перейменували. Фортеця така була. Ну а потім на прохання наших предків, значить, перейменували, щоб по-нашому, по-грецькому звучало. Це запам'ятай. Це тобі урок історії. Е, чорт: принеси вина, вип за оливкову вітчизну...
Аморетті п'є, і п'яніє, і переходить на грецьку мову, Архип її розуміє і бездоганно виконує накази зверхника, і це Аморетті подобається.
Лише не знає він, багатий до відрази, що твориться в душі маленького прислужника, коли він заводить мову про своє прізвище, про батьків, не знає - не відає, що у вільний час бігає хлопець на протилежну околицю, в передмістя Кара-Су, і надовго застигає на обриві, де стояла колись батьківська хата, і дивиться на широкі обрії Кальчика, на Азовське море. І пече йому п'яти та безмовна земля, і, здається, що мама кличе із сивого туману: «Ну, як тобі, синку?» - «Та нічого, мамо, не б'ють». - «Молися Богу, рідний мій, молися і буде легше».
Мурашки повзають по спині: усе було - хата, мама, тато. І враз нічого не стало, шість років уже їсть Архип глевкий сирітський хліб.
Іч ти, Аморетті не подобається, що він, Архип, та ще й Іванович.
Не усе знає хазяїн. Не знає того, що й з прізвищем не усе гаразд. В метриці записано: Еменджі, що в перекладі з турецької означає: трудова людина. Це йому, Архипу, від батька дісталося таке прізвище. Батько повністю відповідав йому: він землю орав, добрим чоботарем був, ремесла усякі знав, сади вирощував. Можна б і гордитися.
Але відразу після смерті батьків, коли жив у тітки, вона сказала: «Досить тобі бути Еменджі. Трудовій людині, коли вона бідна, честі небагато, будеш писатися по дідові...»
А дід був золотих справ майстром і мав прізвище Куїнджі, що теж з турецької означає -ювелір, майстер виробів із золота і срібла. В такий спосіб тітка хотіла відгородити племінника від злиднів. Якщо тобі, хлопче, золото не світить, то нехай слово визолочує уста.
Аморетті теж інколи говорив: «Золотий хлопець», але мав на увазі зовсім інше - сумлінність Архипа, виняткову чесність і порядність. Особливо подобалося купцю, як хлопець начищав йому чоботи - в них можна було розгледіти себе, як у люстро.
- Архипчику, молодець, - прицмокував від задоволення Аморетті, - це, я скажу тобі, талант отак доладно чистити чоботи, вакса блищать, як масляна фарба... Це лише художник може...
Купець гадав, що таким робом він хвалить хлопця, а у того кожного разу комплімент відгукувався болем: якщо я та-лант, якщо художник, то якого дідька я чищу тобі чоботи?
І все ж, дай йому Бог здоров'я, Аморетті, він відіграв важливу роль у житті недолітка Куїнджі.
Одного разу опісля вдалої фінансової операції, Аморетті приплівся додому на добрячім підпитку і не сам, а з другом, теж хліботорговцем Дуранте, який мешкав у Феодосії. Хазяїн показав гостю свої апартаменти, а потім вирішив ще й прихвастнути:
- А у мене прислужник -художник...
- Докажи, - басовито гикнув феодосійський колега, розглядаючи голу кралю на фоні італійського пейзажу.
- Архипчику, а ходи-но сюди!
Товстий, карачконогий підліток тієї ж миті з'явився перед мутними очима хазяїна.
- Для початку, Архипчику, сотвори нам сервіс, чи то пак - натюрморт. Тільки справжній. З вином, чорною ікоркою і черешнями. Осетринку наріж так, як ото ти умієш. Щоб кожен шматочок просвічувався... Втямив?
А що тут втямлювати? Два роки одне і те ж: подай, сотвори, накрий-прибери, а на додачу ще й увічни для нащадків, як купець другої гільдії їсть, п'є, розважається. Тих портретів уже сотні валяються по закутках, лік їм втрачено і все одно - малюй, наче саме цього разу ти щось нове відкриєш у вельми прозаїчній особі.
Два купці Аморетті з Дуранте п'ють лувенське вино з винограду минулого віку, при спалахах сонця воно переливається фіолетовим полум'ям і тоді здається, що склянки у їхніх руках горять і ось-ось обпечуть долоні.
Архип до вина не відчуває ніякої приязні, проте йому цікаво, як грають дивні кольори, як воєдино уживаються кришталь і рубінові краплі, мов створені одне для одного.
Купці говорять про хліб і ціни, для них таке вино - не дивина, можуть і дорожче дозволити собі, а їх бідний співвітчизник із куточка спостерігає чужу трапезу і увічнює її на папері.
- Ей, Рембрандте, показуй, що ти там наквецяв, - то уже не Аморетті повеліває, а зайва склянка.
Мовчки підійшов, подав аркуш.
- Вах-вах, - пожвавішав гість і почав смішно, як татарин, прицмокувати язиком. - Та це ж справді я... Це ми... Схожі. А вино... Ні, ти глянь, як світиться, хоч бери і пий... А сорочка моя - тютілька в тютільку.
Дуранте підвівся. Крупний грек з м'ясистим, уже немолодим обличчям і звернувся не до Архипа, а до хазяїна:
- Знаєш, друже, за що, вибач, за кого я хочу випити? За оцього ось хлопчика, нашого співвітчизника, ми ж усі десь звідти, із древньої землі Гомера, з Балкан. За його талант. За велике майбутнє. Тільки не дивися на мене так здивовано. Я діло кажу... Інтуїція мене ніколи не підводила. Чує моя душа - перед нами непересічний талант. Гріх утримувати його тут. Ти ще ним гордитися будеш... Прославишся біля його імені, як Енггельгардт біля Шевченка. Якби не Тарас Григорович, хто б його, Енгельгардта, згадав. Ще раз прошу: дай хлопцю дорогу...
- Та я і сам бачу,іщо талановитий, - відразу погодився Аморетті. - А що маю робити?
- А ось цим уже я потурбуюся, - і, стоячи, по-гусарськи, випив тост до дна за Архипа.
Пиятика як така припинилася.
У вікно протислася гілка троянди і молилася на образок святої Богоматері.
- Іди сюди, хлопчику, - Дуранте поманив Архипа енергійним порухом вказівного пальця, поклав йому руку на плече, пригорнув, як рідну дитину. - Поїдеш в Феодосію... До самого Айвазовського... Там ще проживає Адольф Івановичі Фесслер, який працює і одночасно учиться у великого маестро. Ці люди тобі допоможуть. Скажеш: я від Дуранте. Це буде, як пропуск. На всяк випадок я передам їм рекомендаційні листи...
Дуранте вихопив із безпорадно опущених рук Архипа два аркуші паперу, послинив хімічний олівець, що враз взявся синькою, протягом кількох хвилин зосереджено сопів над ними, упершись товстим животом в край столу так, що тарілки посунулись до середини, потім!кожен із них склав вчетверо і напутливим тоном сказав:
- Передаси особисто і Айвазовському, і Фесслеру...
Архип очам не вірив в те, що діється: сон не сон, але й на правду мало схоже. Невже отак зненацька може звалитися на людину щастя? Годину назад він ще був такий собі кріпачок, що не смів і в очі глянути таким поважним особам, як оці купці, і раптом на тобі: їдь до самого Айвазовського...
Хлопець вкляк серед кімнати, як серед Всесвіту, маленький і розгублений, він мовчав і йому хотілося плакати від щастя.
Дуранте вийняв з кишені золотий гривенник.
- Це тобі на дорогу. Станеш знаменитим - віддаси.
Аморетті теж засвідчив душевну велич, правда, довго порпався в глибокій кишені штанів, витягнув звідти пачку купюр. Вибрав червонець і вручив прислужникові, але пошепки, ніби в жарт, додав:
- Це розрахунок.
- Дякую, - шепчуть пришерхлі губи, і хлопець повертається, щоб іти.
В очах - сльози радості, а перед ними - глиняні дороги Криму.
|
