В історії загубилися імена великих мужів нашого села, які живили й примножували славу Надросся у полках Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Семена Палія чи на Запоріжжі. Не зберегла їх і Коліївщина, коли тут лютував народний гнів супроти засилля чужої віри і клятого гендляра. Лише кінець XIX століття виніс на поверхню і зберіг у довідкових джерелах імена тих, хто правив селом чи верховодив у ньому. Але все по порядку. І почнемо цю оповідь з Панського поля, на якому вже давно розбудувалися дві нові вулиці.
Панське поле - пам'ять про останнього великого землевласника в селі, пана Підгірського, від якого більш нічого не залишилося в Таргані. В 1917-му, коли стало відомо про революцію в Петрограді, пан хутенько виїхав до Польщі, а село, розтривожене прибулими з фронту солдатами, спалило його маєток, розібрало господарські будівлі і аж до 80-х років минулого століття на місці панської садиби буяли густі бузки та над колишнім панським ставком гордо височів одинокий могутній сокір...
Село не зберегло про цього пана майже ніяких згадок - ні про добрі справи його, ні про якісь дивацтва, чим відзначалися вельможні господарі багатьох населених пунктів, зокрема і сусідньої Пархомівки, що мали великий авторитет і в Таргані.
Будучи вже студентом, я шукав історичні джерела про наше Надросся. Тож в Інституті історії Академії наук України натрапив на довідкове видання кінця XIX століття про землі Київщини і так званого Королівства Польського, у якому знайшов інформацію і про своє село. Там повідомлялося, скільки Тарган має населення, зокрема українців, поляків та євреїв, про господарські споруди, землю, худобу та суму боргів жителів села пану Підгірському.
А зовсім недавно на таку ж інформацію натрапив і в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. «Сказание о населенньїх местностях Киевской губернии» Л. Похилевича, що з'явилося друком 1864 року, теж засвідчило приналежність тарганських земель пану Підгірському. Отож 579 мешканців села, яких нараховував тоді Тарган, були якоюсь мірою залежні від одного вельможного господаря, що й засвідчив такий точний "бухгал терський звіт» попереднього видання і з яким не хотіли миритися наші діди. Тож, певно, той «борг» і був причиною, що пана спалили, а все добро розібрали дощенту.
Щоправда, потім сільська громада жалкувала за тим. Бо аж до 80-х років тарганська школа містилася в «куркульській» хаті. Як і клуб, і сільська рада. Тож упродовж цих десятиліть село моє дякувало за ту нерухомість не пану Підгірському і не радянській владі, а колишнім заможним тарганським дядькам Бадьорам. Бо на початку XX століття вони та ще Хом'яки, Янчуки та інші тарганські богатирі були найбільшими авторитетами села - працьовитими і заможними, яких у приклад ставили, на яких рівнялися.
На жаль, на них не захотіла рівнятися радянська влада. Розкуркулила їх, все забрала і вислала геть. Хто не розчинився у міському огромі, того заморили поборами і голодом у 1932 - 1933 роках. Бо новій владі потрібні були нові цінності, а відтак і нові авторитети. Але звідки ж вони мали взятися, якщо владою у селі стали, за свідченням очевидців, найледачіші люди, які здебільшого полюбляли не світанки у полі, а вечори біля шинку, які любили вночі помітингувати і в чужі комори навідатися, а вдень відсипалися. І яким дуже хотілося суцільної рівності в усьому і світового братства. А принести все це мали комуністичні міражі. Під їхнім керівництвом, звичайно.
Не знаю, якими були перші керівники мого села - Тарган давно забув їх і викреслив зі своєї пам'яті. Бо крім захожого Івана Овдіюка, якого в селі шанобливо називали Івасем і який свято вірив у комунівські ідеали, тож все робив для того, щоб у його комуні «Труд» усім жилося добре, за що й згинув у застінках НКВД, Тарган не пам'ятає жодного путнього довоєнного чи післявоєнного керівника.
Пам'ятається інше. І досі перед моїми очима стоїть одна страшна зустріч із сільським начальством, яке нагрянуло зимового вечора до нашої хати.
Мати сиділа за прядкою, батько ще довечерював, бо тільки-но повернувся з МТС, де ремонтував свого трактора, а ми із сестрою Леною лежали вже на печі.
Непрохані гості розсілися за столом. Сердитий дядько дістав з кишені якогось пом'ятого зошита, тицьнув в нього вказівним пальцем:
- Уже всі ваші сусіди підписались на позику, а ти, Гаврило, буксуєш державну справу. А ще тракторист, називається. Приклад мав би показувати. Та й заробляєш нівроку. Хіба не понятно, що держава просить допомогти? Чи ти хочеш, щоб Америка і на нас скинула атомну бомбу?
- Та хто того хоче, - батько косує то на сердитого дядька, то на Миколу - сторожа сільської кооперації, який затиснув дробовика між колін і слинить самокрутку.
- Ну, то давай на рублів п'ятсот підпишемо.
- Де ж я візьму такі гроші? Торік на чотириста підписався, то й досі діти бігають он без чобіт.
- Америка нагліє. Так що цього року треба на більше підписатися.
- Не можу стільки. Лишіть двісті п'ятдесят.
- Що? Двісті п'ятдесят? А ти знаєш, який план доведений до села? Хто , його виконувати буде?
- Хто таке написав, хай і виконує. Ми й так грошей не бачимо, робимо за «палички».
- Ти кинь ці балачки. Не позор колгоспного ладу і нашої держави. Вона тебе від німця врятувала. Роботу гарну дала. Діти в школу ходять. Ми будуємо світле майбутнє, а ти добру справу буксуєш.
- Я день і ніч з трактора не злажу, а що маю за це?
- А корова? А гуси? Вони по колгоспному ходять. Ми не беремо за це. Он скоро і за садки податки відмінять. І свинячі шкури здавати не доведеться. А зараз треба ще піднатужитись. Так що підписуйся на п'ятсот.
- Нє, не можу, - батько категорично киває головою.
- Ми не підемо, поки не підпишешся.
- Не можу. Діти роздягнені.
- Ми до ранку сидіти будемо.
- Краще ідіть здорові звідси.
- А ти не погрожуй. Знаєш, що буває за це? Давай п'ятсот, і ми пішл
- Хоч ріжте, а більше, як на триста, не підпишу.
- Миколо, заряджай, - дає команду сердитий дядько. - Давненько вон пороху не нюхали.
Микола вставив патрона, клацнув затвором і підняв рушницю. Ми піднял крик на печі.
- Останній раз кажу: підписуй на п'ятсот. Бо завтра загримиш у район, там не церемоняться.
- Хай вони подавляться, Гаврило. Підписуй, бо все одно «зірвуть» ті грош Ми їх не побачимо, - каже мати, гнівно дивлячись на непрошених гостей:
Батько втомлено ставить у зошиті свій підпис, і команда переможців гордо йде з хати...
З повоєнних керівників села лише двом удалося побувати на посад" голови колгоспу та сільської ради. Після одіозного Задніпрянця надов залишиться в пам'яті «вічний» керівник Петро Дмитрович Бесараб, якого Таргані називали Басарабою. Він запам'ятався мені з папкою під рукою, темному, здається, бостоновому костюмі, вічно серйозний і вічно в президі Хоча й жив він на краю села, але ніхто ніколи не бачив його за якою' домашньою роботою. Або в сільраді чи в конторі колгоспу сидів, або рибол вив в очеретах пархомівського ставу.
Скільки пам'ятаю, він завжди когось «сповідував» або повчав, пересипа чи свої промови коронним «понімаєш, понімаєш». Петро Дмитрович бу великим поборником порядку в нашому селі, хоча та боротьба велась здеб льшого на словах. Так би мовити, для протоколу. Бо таких розбитих доріг великих калюж у центрі села, біля самісінької сільради, певно, крім гоголівського Миргорода і нашого Таргана, не було ніде. Хтозна-куди ішли гроші на благоустрій села...
Петро Дмитрович крепко стояв на стороні державних інтересів. І скільк пам'ятаю, завжди агітував за масову здачу домашньої живності в заготівлю через сільраду. А потім, десь взимку, збиралися збори, підбивали
підсумки річного господарювання, і щоразу випливали болючі питання отієї здачі молока, яєць і живої худоби. Тож проходили ті збори завжд нервово, бо наявні результати були далекими від обіцяного керівництво села. Вічною проблемою були «зриви» жирності молока та недоплати за здану худобу.
Пам'ятаю одні такі збори. Петро Дмитрович відзвітував за календарни рік, уважно вислухав претензії, розказав про плани на наступний рік і вж мав переходити до вручення грамот передовикам, як із задніх рядів пода голос Василь Коза.
- Ви так і не сказали, коли віддасте гроші за мого бичка. Я вже піврок ті гроші клянчу.
- Понімаєш, понімаєш, Василю, не зразу Москва строїлась.
- Що мені ваша Москва. Бичка я здав? Здав. Де гроші?
- Понімаєш, понімаєш, поговоримо з тобою, коли тверезим будеш.
- Я не пив. Вам завжди п'яні вдаються, коли до діла доходить.
- Понімаєш, понімаєш... Ну, ти й свиня, Василь. Вийди з клубу... Петро Дмитрович дуже не любив, коли хтось «підривав» його авторите
Можливо, саме тому і я став його ворогом.
Будучи уже в Києві, я приїздив у село і ніяк не міг змиритися з тим, що Тарган не спроможний зробити хоча б якогось простенького містка над урвищем недобудованого непманами млина, тож люди не можуть нормально перейти через нашу невеличку річечку. Поклали над муром балку - ідіть, хто сміливий. Старим людям доводилось рачкувати по ній. Стільки разів казал про це Петру Дмитровичу, а він лише повторював:
- Нам ще однієї злодійської дороги не треба.
Побачивши, як на Паску по балці рачкують логвинські баби у празниковому одязі, прагнучи перейти в наше село, щоб добратися на богослужіння у пархомівську церкву, я не витримав і написав фейлетон «Чортів міст», який через кілька днів з'явився у районній газеті.
Резонанс від того друкованого слова був шаленим. Село сміялося, передавало газету з рук в руки. Через кілька днів колгоспні майстри швидко змайстрували містка через нашу річечку. А Петро Дмитрович, який був головним героєм цього фейлетону, зустрівши на колгоспі мого батька, виніс вирок нашій дружбі:
- Понімаєш, понімаєш, Гаврило, твій син - свиня. Я дав йому справку і паспорта, а він тепер критикує. Скажи йому, хай не їде в село...
Царство небесне цьому багаторічному керівнику нашого села. Як і тим, хто не керував Тарганом, але залишився в пам'яті моїх односельців.
...Максиму Достаємському випало служити на Балтійському флоті царськ" Росії. І саме тоді, коли у Петрограді спалахнуло дві революції. Матрос Макси в силу певних обставин бував на всіляких мітингах і якось навіть Ленін бачив. Але аж у п'ятдесяті роки розповів про це за чаркою. І що ту почалося. Діда Максима стали возити по школах, дали якусь персональн пенсію.
Пам'ятаю одну з таких зустрічей. Дід, певно, не умів складно брехати, том: його розповідь про вождя революції вийшла дещо скупою. «Ну, бачив...», «Ну Ленін казав, що вся земля буде селянською...», «Ну, що буде світова революція...» І навіть від того «ну» наші очі світились від захвату...
Щоправда, село не особливо захоплювалося тими розповідями. Бо всі «казки» про вождів люди перекладали на практичні дії радянської влади, як що в довоєнні, що в післявоєнні роки не зовсім радували селянина. Бо старшого покоління ще стояли перед очима колективізація і голодомор, важка війна, післявоєнні побори і праця за «палички»...
...Дід Родіон теж був з колишнього активу села, мав персональну пенсію, любив поговорити про світле майбутнє, яке уявлялось йому великою державною комуною. Дід всіляко готувався до такої будучини, бо геть чисто нічого не робив по господарству і навіть курей не тримав. Казав: вони гадять стежку у майбутнє. Так що вся домашня робота лягала на плечі його дружини - баби Оксани. А дід сидів на призьбі і годинами вигравав на сопілці. Або рибалив вудками на ставу.
Я любив ходити до нього. Бо дуже хотілося навчитися тієї гри. А ще мати власну сопілку. Бо як я не старався зробити її - вона вигравала глухо і хрипло.
Старий Родіон не розкривав своїх секретів виготовлення сопілок. А грати навчив. І сопілку подарував, копи я приніс йому кілька разів гарної ліщини на вудлища.
Він хоч і був з тих комсомольців, які верховодили у Таргані в 20 - 30-ті роки, але село на нього зла не мало. Бо сприймало як дивака, як трутня на жінчиній шиї. Хоча замолоду він був працьовитим, тож, певно, комуністичні міражі зробили переворот у його свідомості.
Але не про це мова. У Таргані довго житиме легенда про велику любов Родіона й Оксани.
Ще до революції дід з весни ходив на заробітки у Таврію. Працював там аж до пізньої осені і добре заробляв. Але ж Оксана залишалась у селі одна, і всілякі думки мучили Родіона. Тож на Трійцю, коли у пана меншало роботи, той відпускав його на пару днів додому. Чоловік за добу добирався пішки до Таргана, вичікував, коли смеркне, підкрадався до власної хати і маскувався за великим кущем дикої ружі. Просидівши так всю ніч, він удосвіта вирушав у Таврію, навіть не зайшовши до хати. А вже коли повертався після Покрова додому, казав:
- Чого-того, Оксано, ти у мене молодець. Дочекалась мене. Ось тобі гостинці, - і дарував їй чергове намисто.
І лише через багато років, коли Радіон перестав ходити на заробітки на Херсонщину, він признався жінці, що приходив на Трійцю додому, аби переконатися, чи вірна вона йому.
Родіон дуже любив свою жінку. Він готувався навіть в останню дорогу разом піти. Клав на ніч під лавку, на якій спав, сокиру і казав:
- Чого-того, бабо, як відчую, що смерть прийшла, то спершу тебе зарубаю. Разом підемо туди...
Але доля розпорядилась інакше. Дід захворів раптово і захолов на лавці, неспроможний виконати останню свою волю. А баба Оксана так побивалась за ним, що через два дні і її понесли на цвинтар. Тож довго в селі казали:
- Ото була любов...
Ще одним потішним чоловіком у нашому селі був листоноша дід Кацеля. Взагалі його звали Ригором. І прізвище в нього було. Але Тарган споконвіку називав людей передусім вуличними прізвиськами, тож і ми, малі, передавали, мов телеграф: «Кацеля йде!»
Чогось він запам'ятався мені в потертому кожушку, з бозна-якої давності великою і облупленою сумкою через плече. А ще - з ціпком, якого мав чи то для оборони від собак, чи для рівноваги, бо дід частенько розносив пошту «під мухою». А «мухи» ті зліталися до нього уже в процесі роздачі конче цінної кореспонденції.
Ото, як зараз, бачу: іде Кацеля селом, постукує дрючком по фіртках чи по тинах тих, до кого має зайти у двір. Той стукіт - сигнал для собаки, якщо той сховався десь у бур'янці біля воріт. Якщо не було такого, старий Ригор підходив до давно облюбованого місця на видноті, клав туди газету, оглядався, чи немає господарів поблизу, і йшов далі.
Ми зустрічали його, гукаючи:
- Діду, а нам щось є?
- Є, є, на стовпчику, - відказував, коли вже щось залишив у дворі. Коли ж не було нічого, листоноша відповідав:
- Пишуть, пишуть. Чорнило висохло...
Телеграмам і поштовим переказам була найбільша шана. З ними він обов'язково добивався до самих господарів. І якщо не заставав їх дома, міг притримати цю кореспонденцію до наступного дня. Щоб віддати її у руки саме в хаті і, відповідно, одержати за це чергові сто грамів. Коли ж такої «цінної» кореспонденції було чимало, він ділив її на два дні. Бо казав: уже здоров'я не те.
Веселим був дід Кацеля. І дуже обізнаним. Він міг розказати про щось вдячним слухачам навіть більше, ніж про те у газетах писалося. Так що вираз «читати між рядків», певно, пішов від нього.
Його довголітня кар'єра листоноші обірвалась досить-таки прозаїчно. Чи то дід «під мухою» листи погубив, чи то його побачив «не в формі» сам начальник пошти, але Кацелю відсторонили від обов'язків листоноші. Опісля дід Ригор скаржився односельцям: «Стара сумка підвела». Чи так було, чи ні, але коли зникла його легендарна постать з тарганських вулиць, якось сумно стало. Все-таки він був, за відсутності радіо, великим інформатизатором у нашому селі...
Щоправда, на цю роль претендував і директор нашої семирічки Федір Антонович Шевчун, який вважався великим активістом у Таргані. Сам родом з Володарки, колишній фронтовик, який і в школу часто з'являвся у хромових чоботях та галіфе, він любив читати лекції у сільському клубі та на фермах. Коротше, зміцнював зв'язок школи з життям.
Маленький, лисий і дуже серйозний на вигляд, він діловито ходив шкільним подвір'ям, віддаючи всілякі команди. І в його поставі проглядався колишній воєнний політрук, який надихав своїх танкістів на подолання важких кілометрів до Берліна.
Треба віддати йому належне: він першим у Таргані ініціював розширення місцевої школи, добившись прибудови до колишньої «куркульської» хати. І гордився з того. Якось вечеряючи разом з моїм батьком (а він жив у нас на квартирі), після якоїсь там чарки він патетично сказав:
- Колись Тарган приб'є на школі табличку із вдячністю мені за цю роботу.
- Якщо школа не завалиться, - бовкнув я із сусідньої кімнати, бо знав, на чому вона трималася. - 0, бачите, Гаврило Петрович, яке невдячне покоління підростає. Хіба ж вони скажуть спасибі за те, що ми зробили для них?
- Підростуть - порозумнішають, - зробив висновок батько, підливаючи директору в чарку. - А ти, - гукнув до мене, - не лізь у чужі розмови.
Федір Антонович викладав у нас ще й історію. Його уроки були рідкістю, до чого призводили його директорство і громадська зайнятість. А коли вже він з'являвся у класі, то учні отримували неабияку насолоду від тих уроків. Бо історію середніх віків він пересипав розповідями про свої фронтові дороги та відступами на теми дня. Тож ніхто не міг дорікнути викладачеві у відриві історії від сьогодення.
Як колишній фронтовик, директор школи полюбляв після трудів праведних пригубити чарочку. Тим більше, що такі нагоди траплялися часто. Засідання правління колгоспу чи виконкому сільської ради, приїзди уповноважених чи інспекторів з району завжди закінчувалися теплими вечірками «активу» у колгоспних дитячих яслах чи у когось «на хаті». І тоді Федір Антонович був далеко не таким, як удень. Тож частенько його приводив додому наш Жук... А наступного дня директор скаржився нашій матері: «І що я учора такого з'їв, що так погано було».
З тарганських педагогів найсвітліші спогади полишила моя перша вчителька - Олександра Іванівна Овдіюк, яка різко виділялася на фоні тодішнього учительського загалу своєю інтелігентністю, умінням завжди бути красивою жінкою і мало не матір'ю своїм вихованцям: вимогливою, але доброю і справедливою.
І царство небесне першому вчителю української мови - Семену Семеновичу Куяну, який посіяв у наших душах паростки рідної літературної мови і житейської порядності.
- Діти, якщо ви кажете комусь «добридень», то не тримайте дулю в кишені...
|
