Вивчаючи історію того чи іншого населеного пункту частенько надибуєш на назви певної місцини, що походять від імен та прізвищ якихось і чимось знаменитих земляків. Моє село, на жаль, таких не має. В його історію вплетені, як правило, назви природних середовищ та рукотворних явищ. Круча, Млинівка, Вирок, Рутка, Слобода, Фермлянський рів, Гайок, Панське поле, Могила, Стовпова дорога...
Деякі з них вже відійшли у вічність і живуть лише в пам'яті старих людей. Давно немає, скажімо, Фермпянського рову і Гайка, народжених одноосібниками за столипінських реформ. Революція заперечила Панське поле, а колгоспні перетворення - Стовпову дорогу, яка дугою оминала наше село, і, на жаль, давню-предавню Могилу, що височіла за селом, звідки на багато кілометрів проглядався навкруги степ. Ця могила була однією з багатьох у ланцюгу прадавньої сигнальної системи від південних сторожових форпостів по Дніпру до престольного Києва. Так от цей «пуп землі» чимось заважав конче сумлінним і рвійним у роботі головам колгоспу, і коли з'явилися потужні трактори, за два десятки років тарганську Могилу поступово розорали до невпізнання тієї місцини. Як пам'ять про неї у мене зберігається виораний там наконечник колись грізного списа, якому літ і літ...
Коли я дивлюся на нього, подумки поринаю в батькові спогади:
- Казали старі люди, що село наше дуже давнє. За переказами, по той бік ставу теж жили люди. Коли відкри-вали там піщаний кар'єр, то натрапили на якісь печі. Звідки вони взялися - ніхто толком не знає. А ще поза ставом знайшли давню дорогу, вимощену дубовими колодами. Біля Млинівки вона з'єднувалася з іншою, що прямувала з села, і повз Могилу ішла на Білу Церкву. На стику тих двох доріг стояла дерев'яна церква, у ній подорожні молилися. Передусім чумаки, бо через наше село проходив Чумацький шлях.
Так от церкву ту чомусь поглинула трясовина. Казали, хтось прогнівив у ній Бога... Якщо прислухатись, то й досі чути дзвін з-під землі. Там, де тепер за річкою невеличке озеречко з плаваючим острівцем на ньому...
Заінтригований цією розповіддю, я неодноразово перебирався на той плаваючий острівець, прикладав вухо до товстого шару татарського зілля, плетиво кореневищ якого й утворило той острівець, і подовгу прислухався до підвод¬них звуків. На жаль, жодного разу мені не вдалося почути загадкового дзвону.
- Невже не чуєш? - перепитували ровесники. - Он... Спухай... Бом... бом... бом...
Я дивився на своїх товаришів і заздрив їм, що вони мають такий тонкий слух. І всім нам вірилося, що колись, як казали люди, церква знову випірне з-під води на поверхню, як тільки буде знята з цієї місцини Божа кара...
- А на горбах біля Рутки шумів дубовий гай, у якому стояв великий палац, - продовжував батько історичний екскурс у минуле нашого села та його околиць, коли був у доброму настрої після якоїсь там святкової чарки. - Хто там жив у давнину, ніхто не знає. Бо коли то було... І все прахом пішло. Залишилось одне череп'я, яке виорювали на тих горбах ще й після революції.
Але там ще дещо є... Знаю... Сам бачив Купальської ночі. І не раз. Ще як хлопцем був. На тих горбах тоді не оралося. Так опівночі на Івана Купала там вогники бродили. А від старих людей чув: ті вогники цієї ночі над великим скарбом з'являються. Тільки взяти той скарб дуже важко. Блукаючий вогник хутко тікає геть або під землю ховаєть¬ся. Треба встигнути приколоти його до землі. Одне слово, заштилювати. А тоді вже копати...
- І ви ходили на Купайла по ті вогники?
- Ходив.
- І що?
- А нічого.
- То ж чом люди кажуть?
- Е, не так просто, синку, те зробити.
- Ну, а що? Догнав, штрикнув і копай.
- Так-то воно так, але... Ось послухай.
Побачив якось я те диво на горбах, та й побіг до нього. Замолоду я швидко бігав. Але не встиг. Ну, місце запримітив і став готуватися до наступного Купайла. Такого ловкого штиля викував - на півтора метра у землю, як у масло, заходив...
Ну й настала та ніч. Щоб далеко не бігти, я ще до півночі причаївся біля озеречка, яке було під горбами, і став ждати. Аж ось і вогник спалахнув і поплив горбом. Я рвонув за ним, догнав і штрикнув штилем у землю... Господи, що тут почалося! Раптом здійнявся сильний вітер і де не взялися більше десятка собак. Як стали рватися один з одним. Сплелися в клубок, скавчать, гарчать і на мене насувають... Я з переляку закляк на місці. Але раптом мене крутнуло вітром і покотило вниз. Дійшов до пам’яті аж біля озеречка та й дременув додому. Наступного дня надумав навідатись на те місце. Ні штиля, ні собак... Геть чисто ніяких слідів того нічного видива не знайшов. Куди все оте поділося, Бог його знає.
Потім ще якось пробував... І знову: шалений вітер, собаки, а на ранок ніяких слідів. Казали люди: не кожен може побачити Купальської ночі ті вогники, а ще рідне даються в руки прадавні скарби, бо вони заворожені... Почувши цю оповідь я кілька разів збирався видивитися Купальської ночі те диво, але безуспішно.Можливо, той скарб уже віддав свою силу нашим життєдайним чорноземам.
Отакі легенди мого села. Звичайно, це далеко не всі з них, багато що вже призабулося чи відійшло у вічність разом зі старими людьми. А те, що збереглося, свідчить про давню-прадавню історію Таргана, на яку колись надибали археологи і скупо зафіксували у своїх звітах. Дякуючи їм, тепер ми достовірно знаємо про п'ять поселень на території нашого села ІІІ - IV століть, тобто ще черняхівсь-кої культури, і два поселення XIV - XVII століть. А курганна група (я згадував лише одну з трьох могил на околицях Таргана) датується фахівцями III тисячоліттям до Різдва Христового - І тисячоліттям нашої ери.
Спасибі фахівцям, що ці дані не загубилися десь на полицях архівів, а знайшли своє відображення у путівнику-довіднику «Відпочивайте в селах Київщини», виданому торік у Києві за сприяння канадських спонсорів...
Читаю-перечитую історичні джерела, але, на жаль, ніде не можу знайти відповіді на одне, давно хвилююче мене запитання: звідки ж походить назва села? Бо ніяк не можу змиритися із жартівливо-принизливим: «Тарган - кузка, випивка й закуска».
Дехто схильний думати, що це похідне від слова «таран», тому відгадку треба шукати у тюркських коренях. Але ж у нас маса назв і грецького, й арабського походження. Скажімо, на Київщині і Черкащині є кілька населених пунктів і місцин з назвою «Басань». Але тамтешні люди навіть не підозрюють, що назва ця походить від арабського «мокре місце».
Так і Тарган. Можна було б зупинитися на тюркському походженні, але ж засилля тюркськомовних назв відбулося у XIII - XV століттях, після татаро-монгольської навали, а у нас тоді вже утвердилася трипільська топоніміка.
І ще одна обставина збиває з тюркського сліду: у Польщі теж є кілька місцин з кореневим «Тарг», а, як відомо, західноєвропейські території зазнали значно меншого впливу колишньої монгольської навали.
Тож найбільш наближена суть розгадки криється у словнику української мови Бориса Грінченка, який стверджує, що тарган - не лише неприємна хатня комаха, а ще й сивий віл. А слово «тарганити» означає тягнути, волочити. Отож і видається мені, що ми дійсно спадкоємці волячого роду, його сили і витривалості. Так воно, певно, було, є і, очевидно, ще довго буде...
Якщо це не так, хай спробує хтось довести протилежне.
|
