МОЄ НАДІЙНЕ СЛОВО-СЛОВЕНЯТКО... 
   З ласки й ніжності народилось ти, з чистої цілющої води випірнуло на світ для краси й любові. Освятилось теплим променем жагучих очей-зірниць, огорнулось затишком і мрією людської Долі... 
  Ти неминуче мало з'явитись, бо серед розмаїття думок і фантазій, ти — найчистіше. Ти торкнулось серця, душі, надії, ти ввібрало в себе липневий трунок стиглих ночей і терпкі цілунки непрошеної осені. 
  Ти народилось із казки, ти воскресло із жаги почуттів і сподівань, і тому ти - найсильніше. 
Я радію, що подружилася з тобою, що всі потаємні думки довіряю тобі, сповідаюсь, коли прагне душа... Бо ти — найвірніше.
  Горнусь до тебе, Слово, і молю: побудь зі мною довго-довго, полюби мене так, як я люблю тебе, зігрій своїм теплом небайдужу душу і воскреси надію... 
                                                                             З любов'ю автор

Правічні істини живі

То сонце, розкішне й гаряче,
Великоднє сонце
Піднімалось над землею.
То небо, голубе й безмежне,
Захищало нас від усього
Злого й недоброго...
То світ, що пломенів із любові,
Простелив нам свої обійми.
Ідіть, закохані,
Ідіть, щасливі
То - Доля...

* * *

Мій оберіг - колиска яворова,
Криниця в полі, чисте джерело...
Мій оберіг - то гомінка діброва,
Там мій початок, там моє село...
Правічних істин там живі картини:
Садок вишневий, батьків сінокіс...
Колючі і терпкі, чіпкі ожини,
А ще в тумані тихий ліс-праліс...
Мій оберіг - і знов кружля лелека,
Змахнувши втому сіру із чола.
Мій оберіг - так близько і далеко,
Мій оберіг - незайманість свята...

* * *

Ви бачили? Каштани зацвіли?
У вересні?! Сполохані, а смілі...
А люди йдуть - яке до них їм діло...
Ось покотивсь колючий в кожушку,
І сірий день заплакав...
А ті цвітуть-несуть хвалу і дяку
Тому, хто їх побачив і розцвів,
Мов той каштан в осінню радість днів...

* * *

* * *
А березень весну рясну посватав,
Сміються-плачуть солов'ї-дружки,
Що місяць буде зорі колихати,
А вітер ніжно-білі пелюшки.

* * *
Травнева даль у вирії життя...
Безхмарна синь
І біла ніжність саду...

* * *
Розбився День в асфальт грудневих буднів
Мінорним співом Осені-вдови...
І звичне наше "якось перебудем",
 Невиразно сміялось із води... 

* * *
Я не вірю, що минає літо,
Я не вірю, що дощі сумні....
Адже стежка росами сповита,
Там барвисті стеляться пісні.
Там бентежне колоситься жито -
Вічний поклик рідної землі.
Там в Любові доленька сповита.
Там рясніє щастя на межі.
Я не вірю, що минає літо,
Я не вірю, що минають дні...

* * *
З нами літо не прощалось,
Просто трусило грушами,
Сипало сонячним світлом,
Щоб ми ставали дужими.
Просто торкалось волошками.
З нами сідало спочити.
Мудре, рясне, колосяне,
Юності нашої літо...

* * *
Просіяла сум через досвіток
стиглої ночі...
Дзвінкою сльозою
струсила вчорашню
журбу...
І враз звеселіли надією
втомлені очі,
 Забувши на мить ту образу, 
непевну, чужу...

* * *
Розвесніло на душі,
Розтеплилось...
Щоб у лютому - весна?! 
Вам й не спились.
Щоб у лютому - тепло! 
Сонце квітня?!
Небо висне голубе,
Наче літнє!
Ой насію сум в полях, 
Хай рясніє,
Хай вітри його липневі
Розвіють...
Можуть бути
Ще на днях
І морози...
А сьогодні в нас - весна! 
Сонце й грози!

* * *
Якби я променем була-
Світила б всюди. 
Якби я проліском зросла -
Раділи б люди.
Якби я птахою увись
Змогла б злетіти...
Посіяла б в усі серця
Найкращі квіти...

* * *
Зачепилась осінь за межу,
Картоплинням простягнула ноги,
Ні від кого їй чекать підмоги,
Ось полежу трішки та й піду...
Зачепилась осінь за межу...

* * *
Вже гарбузи приплентались
під хату.
За літо вигріли боки.
Одні - на кашу, дітям
ласувати. А нам - па посміх,
кажуть парубки...

* * *
Онуки лютого обсіли береги,
Сережки з вільхи одягли на свято.
Кепкують із бабусеньки — зими,
Яка не хоче з миром відступати.
Останній сніг витрушує вона,
На всіх сердита і сама на себе.
Витрушує, хоч знає те сама,
Кому ж у березні той сніг
Торішній треба?!

* * *
Подивуйся : вітер грає!
Вербі коси розплітає,
Верховодить у діброві,
Сни збирає кольорові...
Здивувалась русокоса,
Вибігла у моле боса -
Чари ночі розпізнати,
Поки мати буде спати,
Поки місяць зір чатує,
Поки молодість чарує...
Подивуйся: вітер грає...

* * *
Не про осінь...

 Я - ОСІНЬ? 
Я - осінь? Чуєте? - Дива! 
Я тільки вчора ще весніла з вітром!
Мені і досі кругом голова,
І жовті фарби не в мою палітру. 
І стиглі груші не в мої сади,
І ранній смугок не в мої хороми.
На вечір мій, непрошена, не йди, 
 Мене не зможеш ти застати вдома... 
Я - осінь? Звідки вам це знать?
Пора дощів? І срібло на покоси?
В моїх садах не владарює осінь,
В моїх садах ще квіти пломенять... 
І сходить сонце, скупане в росі, 
І спіє день, і веселить світанок...
І я вклоняюсь долі осяйній.
 То ще не осінь, то рожевий ранок...

*    *    *

Осіннє золото встеляє береги.
Туманну даль і свіжий подих вітру
Тремтить ріка. їй сняться дивні сни.
І я скоряюсь; звикну, звикну, звикну.
Вже огортає дивний світ небес
Мене, і душу, і мої бажання.
І золотом багряний День воскрес
В акордах осені, такій жовтаво-ранній
Охоплює всі наші почуття
Бентежне Слово, скупане в Любові
І зустріч ця, і Осінь, і краса,
 Усе в житті, усе не випадково.

*    *    *

* * *
Ти став моїм першим 
Променем.
Бо розбудив мене...
Ти став моїм першим
Усміхом,
Бо звеселив мене...
Ти став моїм першим
Подихом,
Бо оживив мене...
Ти став моїм першим
І останнім.
Бо створив мене, 
Мій Боже.

* * *
Ніч розсипала зорі для нас,
Ніч розсипала зорі на щастя...
Покотились по небу вони.
Ви ж збирайте, кому які вдасться.
Хто яскраву, а хто золоту,
Хто найвищу, а хто наймилішу.
Я ж шукала єдину, свою,
Щоб зоріла усім найтепліше...
Ніч розсипала зорі для нас.
 В ту єдину розвеснену осінь. 
Зупинився задивлений час,
Дощ весняний у літо голосить.
Огортає всі наші думки.
Пестить долю і сіє квітками.
І небесні далекі зірки
Нам в майбутнє горять маяками.
Ніч розсипала зорі для нас...

* * *

ПІСНЯ "ДЛЯ ДВОХ СЕРДЕЦЬ"
Трава некошена, росою зрошена,
Сміються ніжністю нам небеса.
І ми були колись сюди запрошені,
Цвіла волошками твоя краса...
Приспів
А я вже піснею у твоє літечко,
А я вже радістю біля воріт.
Не помилилася, не оступилася,
І не зневірилась за стільки літ...

Доспілі яблука у травах губляться,
Цвітуть калиною твої вуста....
Хоч що минулося, та не забулося,
А ти все та, а ти все та...
Приспів
І літо бабине, і трави скошені,
Скажи, коли пройшли літа,
На свято осені ми вже запрошені.
Хоча в душі цвіте весна.

Приспів
А я вже піснею у твоє літечко,
А я вже радістю біля воріт.
Не помилилися, не оступилися
І не зневірились за стільки літ...

* * *
Осінньо-жовтий вальс...
Кружляє рання осінь.
І вітер молодий її до танцю просить.
Хвилює мідний день
Спокусою- жагою...
Відчуй себе, відчуй
Ти знову молодою.
Скоряюсь знов і знов,
Стаю легка й прозора.
 Осінньо-жовтий вальс, 
Сьогодні, завтра, вчора...

* * *

Вже листопад запрошує у гості,
Квитки, вокзали, дивний наш перон... 
Наш путівник - рясний осінній дощик
Знов проводжає й зустрічає знов.
Приємний дотик, мокрі твої вії,
І поцілунок, скупаний дощем.
Жовтава Осінь так весняно мріє
Під моїм теплим стишеним плащем...

* * *
Були в березі, були в росянім. 
Були втомлені ноги босії...
Було літечко, де кохалися,
Була кладочка, де призналися.
Хоч не вірилось у небачене,
Хоч і мріялось - не все втрачено...
А дощі рясні зачастилися, 
І не думалось - посварилися.
На межі вночі розставалися,
Хоч любилися - не побралися.
По траві слова покотилися,
Десь у березі загубилися...

* * *
 Ось написала й ожила.
Десь в глибині душі розквітла.
Від  тих рядочків прагну світла.
Любові, щедрості, тепла...
Пишу собі, пишу й для тебе...
Бо ті рядки - моє життя.
У них розквітло синє небо, 
 І в них ти - мій, а я - твоя. 
Отак і тішимось думками...
Щось напишу, а щось і ні.
А дні стають уже роками.
 І віршами рядки мої... 

* * *
ВИШЕНЬКА
Ми з тобою, вишенько,
Білі наречені.
Вустонька солодкії.
Персні золочені.
Ми з тобою, вишенько,
Біля мами квітли
І кохались в пестощах
Мрії наші світлі.
Рано, рано, вишенько.
Цвіт твій облітає.
Біло, біло, вишито
Полотно лягає.
Стелеться доріжкою
Від хати до хати.
Моя біла вишенько,
Рано одцвітати.
Облітає вишенька,
Облітає диво.
В соковитих ягідках
Будеш ти щаслива. 
Моя сестро-вишенько,
Одцвіте краса.
Та любов у серденьку
Нас не полиша...

* * *
А в мої вікна - та й сонця, соняха! 
А в твоє літо-дощі сумні.
Нас передбачено, не заговорено,
Як заворожено тобі й мені.
Вже й переспівано, вже й перебачено,
Якісь химерні стали літа...
В твоє віконечко - та й світу- соняха,
У моє літечко - гірка сльоза ..

* * *

ЖІНОЧИЙ ПОГЛЯД НА ВЕСНЯНЕ СВЯТО... 
Сріблястий ранок проситься до хати
 Найпершим усміхом розвеснених очей... 
Я весну запросила у кімнату:
"Заходь . подруго, звабниця ночей".
Заходь, несміла, ти ж таки цариця,
У тебе право, чари і краса,
Бо ти не просто жінка-трудівниця,
Посестра наша, мрійниця, душа.
Ти нам і в будні часом робиш свята,
І в заметіль ти проліском цвітеш.
Нас розумієш, бо й сама така ти,
Шукаєш щастя, не завжди знайдеш.
Чаруєш звабно, а сама щаслива?
Коли святково й тихо на душі?
Тому й погода в березні мінлива:
То сніг, то дощ, то сонце у вікні...
Шепочуть заздрі - подивись, закохана.
І погляд ніжний з-під чарівних вій...
А ти - пташатком, трішки розполоханим,
Зринаєш стрімко з березневих мрій...
Жіночий погляд на весняне святе,
Жіноча мрія у весняний час...

* * *
 ДИВУВАЛИСЬ ВІКНА 
Дивувались вікна -
Чи то яке свято,
Лютий лиш кінчається,
Мить нас ранувато.
А дівча старається,
Усмішка не в'яне,
Миє собі вікна,
Личенько рум'яне.
Сусіди дивуються,
Бач. яка завзята,
Воно до Великодня ще далекувато...
Можуть бути в березні
Заметілі й віхоли...
Серце в грудях пташкою -
Старости приїхали!

* * *
 Я у тебе останнє літо, 
Світлий, чистий душі кришталь. 
Я у тебе останнє літо,
Ти у мене— найперший жаль.
Ти у мене - висока пісня.
Моя перша дзвінка струна,
Я у тебе - прозріння пізнє,
Світлий промінь на схилі дня.
Я у тебе - у червні вишня.
 В зеленавій ліщині горіх. 
Я у тебе останнє літо,
Ти у мене - найперший гріх.

* * * 
Опівночі ворожила.
Лебеділи наші крила...
Розсипала ніч намисто
І губились зорі в листі...
Ми шукали, переливи
Розливалися грайливі...
 Місяць йшов на допомогу, 
Нам освітлював дорогу.
Ранок вже будивсь в колисці..
Ми ж шукали зорі в листі...

Торкаюсь струн дитинства золотого

ОНУКАМИ БАБУСЯ КВІТНЕ...
Онуками бабуся квітла
У січні, березні і квітні.
І лебеділи рушниками її літа, матусі-мами.
І вишивалися в любові її світанки кольорові.
І день ясний, і Доля світла...
Онуками бабуся квітла...

* * *
НА ІВАНА, НА КУПАЛА...
Вінок на воду
Та й на Купала
Дівчатко миле
Плело, сплітало.
З любистку й м'яти,
З ромашки й хмелю...
На сині роси, 
Білу лілею...
Гойдали хвилі,
Вінок гойдали,
Дівчатко бігло
Берегом далі.
Плини, віночку,
Як твоя воля.
Там зупинися,
Де моя Доля.
Літа спливали
Та й білим дивом,
Зве па весілля
Дівча вродливе.
її віночок
Цвіте в любові...
І біле личко,
І чорні брови...
Ой на Івана, ой на Купала...

* * *
Несла в долонях весну...
Розхлюпати боялась.
А очі променисті
Веселкою сміялись...
Лютневі заметілі
Згубились десь в ліщині.
 Ти проліском розквітла  
 Таким бентежно-синім. 
Закохане дівчатко
Промінчиком сіяло.
Несла в долонях весну
Сама того не знала

* * *
Русява вербичка
Заплела косички.
Вільха біля стежки
Одягла сережки,
А Катруся наша
В сукню одяглася,
Стала біля хати
Весну зустрічати...

* * *
Вечір ніч зустріча
І заходить до нашої хати...
І малює шибки,
І співає солодких пісень.
Заколисує сон.
Тихий сон немовляти.
Щоб ясніла зоря,
Щоб в світанні
Народжувавсь день...

* * *
КОЛИСКОВА
Люлі, люлі, спи, дитятко,
Засинай...
Котик спить і спить звірятко,
Баю, бай.
 Спить лисичка з діточками. 
Світять зорі над полями,
очки закривай.
Баю, бай...
Будеш спати ти тихенько,
Баю, бай...
На потіху тату й неньці
Виростай.
Вирушай у світ широкий,
Мій синочку кароокий,
Очки закривай,
Баю, бай...
Люлі, люлі, всі поснули,
 Нічка спить. 
ЛюлІ, люлі, котик мурчик
Муркотить.
 Хай присняться сни веселі, 
Ранок прийде до оселі.
Нічка спить.
Тихо, цить.

* * *
Мої сірі оченята,
Ви мої, мої, моїші,
Є в нас мама.
Є в нас таго.
Та бабуся найдобріша.
Мої ручки-лебедята,
Мої пальчики м'якенькі,
Обнімаєте ви тата,
Обнімаєте ви неньку,
а БАБУСЮ НАЙМЩНШІЕ,
Бо бабуся наймиліша.
Мої ніженьки -дрібушки,
Все до мами , все до тата.
Сміхом-радістю говорить.
Веселиться наша хата.
 А коли вечірню втому 
Сон, дитячий сон колише,
Засинаєте в бабусі,
Бо бабуся - найрідніша!

* * *
ТЕЛЕГРАМА ПРАБАБЦІ І ПРАДІДУ
 Раптом все перемінилось, все звалилось з голови 
 Що це сталось? - Я вродилась! 
Ще не знали хіба ви?
 Мама зразу стала мама, 
Тато ще не зрозумів...
Ну, а я така ще сама,
Я родилась, тільки-тіль.
Прадідусь і прабабуся
Телеграму в толк не ймуть.
- Я родилася! Катруся,
Так усі мене зовуть.
 В мене очі, кажуть, тата, 
Носик, губи, ось і я!
 Тільки й вмію, що кричати... 
Тим гордиться вся сім'я.
Про уроки забуває вже бабуся
В сорок літ...
Дідусь з радощів стрибає
І цілує всіх сусід...
А я в купелі з ромашки,
Тільки носик вигляда...
Я щаслива, що родилась.
Що така моя рідня...

* * *

Голубими веснами в хату ти влетіла,
Донечко найменшенька, моя втіхо мила...
Пригорнулась ласкаво, плечі затремтіли -
Мамочко, ріднесенька, - губи шепотіли.
-Що з гобою, сонечко, що з тобою сталось? -
Русі коси в пахощах плечі застеляли,
У любистку купані, у ромашці й м'яті
Що маю сказати їй, що бо їй сказані?
Чого сльози котяться, вперше, не дитячі.
Хто тебе зобидив, чого, рідна, плачеш?
Моя квітко зоряна, що з тобою сталось?
Защеміло серденько, може, закохалась?!