totyrНамугикуючи собі під ніс якийсь мотивчик, я сіла у крісло. Робити абсолютно нічого. По телевізору - якесь "мило" передають, в Інтернет лізти нецікаво. Книжки у книжковій шафі всі давно читані-перечитані. І тиша у всьому будинку... Щось цвірінькнуло за вікном... у якоїсь машини спрацювала сигналізація... цвірінь...
Від нічого робити в голову починають лізти якісь дивні думки. Спочатку мені чомусь здалося, що я - равлик з довгим рожевим волоссям, що повзе по стелі, залишаючи за собою слід із запашних квітів та моркви. Потім равлик упав на велику золоту корону, інкрустовану рубінами. Равлик кудись зник, і я побачила, що корона ця одягнута на мене, а я, по якимось незрозумілим причинам, знову з рожевим волоссям, що спадало аж до підлоги, щоправда, корона була мені завелика і затуляла одне око. Інше око поблискувало різнокольоровим світлом, наче світлофор. Я сиділа на величезному золотому троні; на плечі мені була накинута червоно-чорна мантія, як у сонечка, яка по краях була підбита білим хутром. В одній руці я тримала великий жезл, а другій – посох із сферою на кінці. У сфері щось плавало і весь час міняло кольори.
Я встала і подивилась навкруги. Позаду за троном простяглися безкінечні простори Всесвіту. В цей момент я зрозуміла, що кінці мого довжелезного волосся мають барву космосу і, що найдивніше, наче вростають у нього, цим приковуючи мене до трону. Переді мною була Земля. І раптом залунав чийсь громовий голос:
- Ти! – гаркнув він, і від цього я ледве не впала, та встигла обпертися на посох. – Що – виділив голос, – ти тут робиш?!
- Стою – пискнула я.
- Стоїш?! – перепитав голос так голосно, що у мене у вухах задзвеніло. – Чи ти знаєш, чий це трон?!
- Ваш? – несміливо запитала я.
- Твій!!! – гримнув голос.
- Мій? – здивовано сказала я, хоча повинна вже була б здогадатися.
- Твій – підтвердив голос. – Тепер ця планета – у твоїй відповідальності!
«Коли він так виділяє слова, – подумалося мені – мені це нагадує мультик про Алладіна та Джина: Джин весь час стає більшим і тикає в Алладіна пальцем».
Але не встигла я додумати, як на мене десь згори – хоч в космосі й нема таких понять – посипались величезні сувої, які, як я зрозуміла, я маю спіймати. Голос супроводжував це моє заняття:
- Тепер ти маєш піклуватися про Землю, чистити її, (я впіймала ще два сувої) провітрювати, виводити на прогулянки, ( корона з’їхала мені на шию і закрила мені обличчя по самі вилиці) розчісувати, одягати, вкладати спати, (сувої вже були також на рівні очей, на одному я прочитала: «Як правильно доглядати за планетами»), - годувати, вимірювати зріст, відводити у Планетсадок, ходити на батьківські збори, (посох і жезл випали в мене з рук ) хвалити за хороші оцінки, сварити за двійки, не пускати гуляти за якісь провини, хвалитися перед іншими володарями світів…
Тут сувої перевищили рівень моєї голови, ноги в мене підкосилися, і я впала. Сувої посипались на мене, і все продовжували звідкись падати, і тут я завила:
- Нііі!!! Я не хочуууу!!!!
- Не хочеш буди відповідальною за Землю?! – гримнув голос.
- Ніііііі!!!! – проверещала я, бо сувої вже майже накрили мене, і я задихалася. Раптом вони зникли, а голос спокійно промовив:
- Ну, добре. Поставимо тебе головою райадміністрації. З цим впораєшся? – я чомусь кивнула. Переді мною з’явились величезні сходи, що вели на Землю, кудись в центр Європи. Я встала і підійшла до них.
- Наступний! – промовив голос.
Я оглянулася і побачила за собою співака Білла Каулітца, він, вийшовши з-за трону, надяг мантію, підняв корону і одягнув на голову, – вона була якраз по його голові, підібрав жезл і посох і з чарівною посмішкою сів на трон. Широко йому посміхнувшись, помахала рукою і почала спускатися по сходах.
Вони були прозорі, наче скляні, трохи відливали бузковим кольором, і дуже круті та гладкі. Погано було те, що вони були не ширші за півметра, і в них не було поручнів, тому я дуже боялася підсковзнутися і йшла повільно. Десь за півгодини, коли я була ще далеко навіть до хмар, я обернулася, і побачила, що моє довге волосся тягнеться за мною, тільки тепер воно було хамелеоном : відображало все, що було внизу – хмари, океан, землю. Я нахмурилась, взяла волосся в руки, наступила на нього і потягнула на себе, мов збиралася відірвати. Але воно не рвалося: було дуже густим та жорстким, мовби я тримала в руках дріт. Я продовжувала шарпати його – раз, два, три… - і тут волосся висковзнуло в мене з-під ніг, я впала і полетіла вниз по сходах. Закривши обличчя руками, закричала.
Волосся не натягувалося, а мовби дуже швидко росло з моєї голови, і я відчула, що воно почало намотуватись на мене. Скоро я вже була замотана, мов мумія. Кричати я перестала і розмірковувала над тим, що, напевне, саме волосся втримує мене на сходах, не даючи злетіти з них.
Я почала розмотуватись, летіла все повільніше, і коли нарешті зупинилася, то побачила, що сходи закінчились метри за два до землі, а я лежу на останній сходинці.
Я сіла на сходинці, звісивши ноги, і відчула, що сходи почали розтавати піді мною. Я сковзнула вниз. Волосся моє порвалося, і тепер ледве досягало до плечей.
Подивилася навкруги. Місця знайомі і одночасно незнайомі. Переді мною простягалась алея з тополь, настільки довга, що я навіть не бачила її кінця. Я пішла по ній. Скоро переді мною показалося велике озеро із дзеркальною поверхнею. Подивившись в нього, спочатку побачила себе - у рясі монахині, із розтріпаним рожевим волоссям і яскраво-червоними тінями на повіках, потім побачила внизу, на дні, якийсь кабінет. Я мов дивилась на нього зі стелі. Відійшовши від озера, розбіглась і стрибнула туди, впавши прямо на червоний килим у кабінеті.
Кабінет був і не кабінет зовсім. Це була кругла платформа, до якої з усіх сторін вели сходи. На платформі знаходився стіл і велике шкіряне крісло. На найвищій сходинці знаходились стовпи, що описували круг довкола кабінету, а на них – закрита прозора ширма. Я могла бачити крізь неї. Внизу, біля підніжжя сходів, зібралося дуже багато людей, ближче до мене щільною стіною стояли дебелі чолов’яги, а ще ближче – схожі на щурів чоловіки у чорних костюмах. Я підійшла до ширми, відгорнула її і ступила на першу сходинку. Мене зустрів шквал привітань: люди надривалися, кричали, стрибали, бігли по сходах, але їх спиняли дебелі охоронці, грубо відштовхуючи. Люди падали, котилися вниз, збиваючи з ніг інших, але підіймалися і знову починали бігти вгору.
Я побачила, що чоловіки у костюмах погрожують їм кулаками і манять до себе. Я різко подивилась назад, і раптом на ширмі побачила своє зображення. Вона – вона, не я - моє відображення – стояла прямо біля мого лівого плеча, махала людям рукою і сонячно посміхалась. Рожеве волосся зібране у гладкий пучок на потилиці, але ніхто і не помічає його, як і вульгарно яскравих тіней; як і того, що її ряса ледве досягала колін і скидалася на якесь міні-плаття.
Я ще раз подивилася вниз – ситуація не змінилася. Люди так само самовіддано бігли до мене, падали, підіймалися, бігли, падали, підіймалися, бігли… Я закрила очі, похитала головою та зайшла за ширму.
Галас не припинявся – отже, ширма все ще показувала моє зображення. Мені це набридало. Я подивилась навкруги і побачила на одному стовпі механізм із важелем. Важіль цей був піднятий і вже давно іржавий – видно, ніхто його не чіпав багато років. Я підійшла до важеля і смикнула за нього. Не піддається. Всім тілом натиснула на нього.
- Я б не радив Вам цього робити – почула я.
За мною стояв чоловік, схожий на пацюка, весь у чорному. Він справляв дуже неприємне враження – нагадував мені містера Бернза із «Сімпсонів». За ним стояв дуже гарний юнак у білому одязі та взутті, але із зв’язаними руками та зав’язаним ротом. Він був худий, з довгим світлим волоссям, під очима – круги, але самі очі світилися такою надією та спокоєм, що в мене на душі стало тепло.
- Ти краще не радь, а допоможи! – відказала я чоловіку-пацюку.
- Не можу, – із задоволеною посмішкою він розвів руками.
- Тоді гуляй звідси, і не заважай мені! – крикнула я, бо він викликав у мене огиду і відразу.
- Не можу! – захихотів чоловік.
Я поглянула на юнака. Він самими очима посміхнувся мені та ледве помітно кивнув. Я ще раз, ривком, натиснула на важіль. Почувся страшенний скрип - і ширма почала розсуватись до стовпів.
Галас затих. Я почула, як усі затамували подих, щоб побачити те, чого ще, мабуть, не бачили. Я підійшла до сходів. Байдужі до всього охоронці так само стояли на своїх місцях, схрестивши руки на грудях. Чоловіки у костюмах озиралися і з неприхованим здивуванням та неприязню дивилися на мене. Я склала руки на грудях і обвела натовп унизу поглядом. Секунда, дві, три…
Шалений крик зірвався з тисяч губ і полетів до мене. Я посміхнулась про себе - відчула слабке тепло: юнак наблизився до мене на крок ближче. Треба було починати.
- Ви! – вказала я на чоловіків у костюмах. – До мене!
Вони розгублено перезирнулися, повільно встали зі сходів – до того вони напівлежали, мов римляни за трапезою, та почвалали до мене.
На їх шиях я побачила великі, дорогі хрести із щирого золота, на руках – модні годинники, деякі були у розкішних шубах.
- Звідки це все у вас? – запитала я, вказуючи на прикраси. Чоловіки переглянулися.
- Це подарунки… Вам , – розплився у противній посмішці один чоловік. Я підійшла до нього і зірвала хрест із грудей. Раптом у всіх хрести, годинники, шуби попадали на підлогу.
- Мерзота, – скривилася я. – Геть звідси. Всі геть! Назавжди!
Чоловіки стояли розгублені, наче не розуміли, що я їм кажу.
- Геть! – крикнула я, і всі вони заспішили з кабінету вниз по сходах, один наштовхнувся на іншого, і вони разом покотились униз, збили з ніг ще двох чоловіків і охоронця, падали, падали…
Я повернулася і глянула на чоловіка з юнаком. Вони стояли біля двох великих дзеркал: дзеркало чоловіка було у чорній рамі, прикрашеній полум’ям із рубінів, а юнака – у білій, від якої віяло прохолодою і спокоєм, наче від величного водоспада. Підійшовши до дзеркал, побачила двох себе. Але відображення були різні: у дзеркалі чоловіка я була із малиновим волоссям різної довжини, яскраво-червоними губами та тінями, із довжелезними віями. Погляд був якийсь затуманений. На короткій чорній сукні, на грудях – великий рубіновий кулон і ще цілий набір рубінових прикрас.
У дзеркалі юнака я була зовсім інша: хвилясте біляве волосся до талії, спокійний погляд, ніякого макіяжу, довга світла сукня.
- Що це? – запитала я, поглянувши на юнака.
- Майбутнє, – відповів замість нього чоловік – у хлопця досі був зав’язаний рот.- Те, якою ти можеш стати, якщо підеш із одним із нас.
І раптом він опинився біля мого лівого вуха, і я почула шепіт:
- Приєднуйся до нас, нас багато…
Я відштовхнула його.
- Карту! – сказала я.
Чоловік зиркнув на мене і вказав на широкий стіл, на якому лежала пістрява карта.
Я впала у крісло і почала роздивлятися її. Торкнулася назви міста, яке було мені знайоме – і на карті з’явилося зображення цього міста з висоти пташиного польоту. На немов тримірному зображенні я побачила мікроскопічні червоні надписи, що висіли над різними об’єктами. Я торкнулася одного з них - і картинка збільшилась; вгорі я прочитала: «Незаасфальтована дорога», і зображення цієї дороги. Я подивилась на стіл, схопила ручку і, закресливши напис, написала інший: «Заасфальтувати!».
У кабінеті стояла велика золота статуя Феміди. Щоправда, я впізнала її не відразу: очі її були розплющені, в ногах – великі мішки (як я здогадалась – із грошима), ліва рука повна монет, а права кокетливим жестом пальчика вказує на того, хто сидів у кріслі. Коли я змінила напис, я помітила, що з лівої долоні богині правосуддя зникло декілька монет. Я зробила вдих, гойднула головою сама собі і прийнялася за роботу. «Підвищити пенсію». Цей напис я робила щонайменше разів п’ятдесят. У деяких місцях пенсія була просто катастрофічно мала, і я підвищила її удвічі.
У селах провела комп’ютерний кабель, щоб можна було підключити комп’ютери до мережі. Тому що у звичайних селах складно опиратися на високу швидкість, якщо користуєшся модемним підключенням. Тож я порахувала, що це буде вигідніше.
Фермерам виділила більше землі (щоправда, довелось «відрізати» її від ділянок деяких чиновників – та нічого, переживуть), щоб можна було розводити худобу та вирощувати не тільки сою, а й пшеницю, ячмінь, гречку, рис. Логічно, що ціни самі собою знизились би, якби не довелося завозити ці культури з-за кордону.
Заасфальтувати дороги. Вирівняти вибоїни, бо бачила пейзажі, що більше скидалися на декорації фільму про середньовіччя: ні доріг, багнюка, пилюка…
Я провела корекцію шкільної освіти. Безкоштовне харчування тепер було доступне і старшокласникам. Меню стало різноманітнішим: більше фруктів, овочів, які були потрібні не тільки дітям, а взагалі усім людям, особливо взимку, а не макарони та дешеві котлети.
Обережно підійшла до питання гігієни на кухнях, що мене особливо хвилювало: одноразові рукавички кухарям, щипці для булочок та хліба, чисті каструлі, пательні, тарілки та чашки.
Над гуртками, які обов’язково мають бути у школах, я задумалась. Оцінивши, чим я б хотіла займатися сама – і інші діти та підлітки мого віку – я заснувала музикальні (крім класичних інструментів – гітара та барабани: молодь любить таку музику), танцювальні (сучасні танці, як-то хіп-хоп, або танець живота) гуртки, гурток читців та кулінарії. Ризикнувши, відкрила гурток азів дизайну – для дівчат (та й хлопців) було б корисно знати, який одяг можна комбінувати, що кому личить… Молодь, особливо підлітки 13-15 років люблять виділятися серед інших. Саме в цьому віці починає формуватися особистість людини, тому важливо допомогти юнаку чи дівчині створити свій власний стиль, підштовхнути у правильному напрямку.
Для тих, хто приїжджає у школу із інших населених пунктів, я виділила безкоштовний автобус.
Стикнулася зі ще одною проблемою: робочих місць катастрофічно не вистачало. Я зітхнула. Потерла перенісся: я вже досить сильно втомилася. Раптом помітила, що моє волосся не таке яскраве, як раніше, а кольору жувальної гумки, і набагато довше, ніж було . Я різко підняла очі і поглянула направо, звідки відчувала все сильніше тепло. Юнак спокійно стояв прямо переді мною, склавши вільні руки на грудях, на його губах пломеніла посмішка. Від нього всього – від волосся, посмішки, погляду, навіть від його одягу- виділялось те саме тепло. Чоловік же сидів на сходах, ще більше схожий на пацюка, і неприємно поглядав на мене.
- Ти правильно все робиш, – сказав мені юнак, і подав чашку теплого чаю. Я взяла, одночасно помітивши, що статуя Феміди тепер була такою, якою мала бути: маленького розміру – вмістилась би на столі, якби він весь не був зайнятий картою.
Я випила чаю, і по всьому моєму тілу розлилося приємне тепло. Трішки відпочивши, почала працювати заново.
Для початку я знайшла вчителів для нових шкільних гуртків. Я довго думала, чи можна для цього найняти не лише кваліфікованих вчителів, а й простих людей. Наприклад, для кулінарії можна прийняти на роботу не шеф-кухаря, а хорошу домогосподарку із великим досвідом. Насправді, я боялась, що такий вчитель може бути грубим. Але потім, ретельно вивчивши характеристики і призначивши два місяці випробувального терміну, я прийняла позитивне рішення. Ця дилема наштовхнула мене на ідею перевірити педагогів та вчителів. Я знала страшні історії про жорстоке поводження педагогів у дитсадках та молодших класах - таких я рішучо звільняла. Подумавши, я зрозуміла, чому виникає ця проблема: вчителі, як і лікарі, і багато інших – бюджетники, і зарплата в них не найвища. Тому вважається невигідним бути ними – отож іноді, крім справжніх ентузіастів, для яких важливі не стільки гроші, скільки допомога людям та навчання підростаючого покоління, ними стають безробітні та «безосвітні» люди.
Щоб припинити це, я підвищила зарплату бюджетникам . За кілька років більше студентів підуть вчитися у педагогічні та лікарські університети, і це безчинство зникне.
Потім я почала створювати нові робочі місця. Наприклад, я спробувала заснувати «зелений туризм» - можливо, приживеться.
Між іншим, щоб вбити декілька зайців одночасно: очистити засмічену природу та створити нові робочі місця, я побудувала завод по переробці відходів. Я встановила у селах контейнери для розділення відходів: для пластику, паперу, заліза, органічних відходів. Відкрила пункти прийому склотари, макулатури та металобрухту. Раз у місяць по селах тепер проїжджали машини, щоб забирати сміття.
Потягнулась, похрустіла кісточками. Здається, я зараз засну. Поглянула на карту в цілому. Червоного наче ніде вже не видно. Ніде… невже, невже я все зробила!?..
Я встала, пройшлася по кабінету. Надворі вже була темрява. Чоловікова голова виглядала десь на сходах, а юнак, як виявилось, весь цей час стояв за моєю спиною.
- Ти втомилася, – м’яко промовив він, присівши на край столу.
Я кивнула головою.
– Отже, досить – промовив він.
Я зупинилась. Чомусь я зрозуміла, що він каже не «годі на сьогодні», а про те, що мені час іти…
- Як? А хто буде це підтримувати? А як же?.. – розгубилась я.
- Я буду! – посміхнувся юнак. – Раніше всі, хто приходив сюди, бачили жахливу картину, а він – юнак вказав на лисувату маківку чоловікової голови – відразу переконував їх нічого і не намагатися змінити. Я спочатку пробував відмовити їх, але скоро мене відсторонили так далеко, що я не міг нічого навіть сказати. Спасибі, що наблизила мене… тепер я, думаю, зможу вплинути на наступних…
Я все одно була розгублена. Юнак вийшов з кабінету, став на першу сходинку і поманив мене рукою. Я підійшла також.
Мене зустрів все такий же шквал емоцій. Але зараз ніхто не біг до мене, лише махали руками, шапками та захоплено вітали мене. Я розгублено посміхнулась, помахала рукою. Юнак підставив мені лікоть, і я оперлася на нього, бо мене всю хитало і я боялася впасти зі сходів.
- Все гаразд. Це нормально – ти так постаралася сьогодні, – сказав юнак.
Він допоміг мені знову зайти в кабінет та підвів до дзеркал. Я помітила, що у білому дзеркалі тепер відображалася та, світла я. І тою світлою була я справжня.
Відображення у чорному дзеркалі з ненавистю дивилося на мене. А потім зникло у рубіновому полум’ї.
- Такою я вже не стану? – запитала я.
- Ні. Вже не зможеш, – відповів юнак.
У відображенні за нами з’явилося невелике озеро, на місці килима, схоже на те, у яке я стрибала вранці. Юнак підвів мене до нього і вказав у його центр.
- Мені туди?
- Так, – підтвердив він.
Я відпустила його руку, розбіглась, і…..
Я прокинулась і роззирнулася.
- О Господи, і присниться ж таке! – промовила сама до себе. Голова на місці. І волосся зовсім не біле. Наснилося…
Я зітхнула, струснула довгим рожевим волоссям, що звисало вниз, і поповзла по стелі далі, лишаючи за собою ароматний слід із запашних квітів та моркви…
|
