Селена (рос. "Забытая планета")
Селена пливе від німої планети.
І, тонучи, тихо шепоче: "Ну, де ти?.."
Шукає ту Землю, яку добре знала.
Шукає те місце, яскраво де сяла.
За хмарами ляже і просто мовчить...
Із неба беззвучно дощ моросить...
Вуаллю Селени Земля знов закрита...
Як сумно... ось осінь... прийшла замість літа...
А листя згоріло на сонці - й мости...
Селена промовить: "Та це ж бо не ти..."
Будинки в мовчанку з Селеною грають.
Своєю самоністю просто вбивають.
Планети самі по собі - і нормально!
А люди не можуть одні... театрально
Селені про поміч кричать зі сльозами,
Забувши, як холодно за небесами...
Планетам начхать на всіх інших. Навіки
У кільцях, у рамках, у еліпсах - ліки
Від гордощів їм не потрібні - не хочуть...
Землі ж бо найтяжче у вічній цій ночі...
А люди не знають й під Місяцем сплять...
Їх очі закриті... пора закривать...
І пьють вони каву, і вголос мовчать,
Цілуються тихо - не треба їм знать
Про сміх цей чи плач в глибині темноти...
Це шепіт Селени, що тоне: "Де ти?.."
Не було
А мене не було й ніколи,
Я була лиш брехливим сном.
Я літала в квартирах пустих,
Я дзвеніла розбитим склом.
А ніколи ж мене не придумував -
Я створила себе сама;
Помилилась, щоб ти не роздумував,
Сивиною щоб щоб вкрились дома -
Бо мене й не було ніколи!
І ніхто не спитав, чому,
І весь бруд - на мене, саму,
Не поміг - і з якого чуда
Пред'являють на мене права?
Я не є - і я більш не буду
Шепотіть: є своя голова!
Не було мене - не залишиться,
Я - не те, що могло б мовчать;
Як назло - мене вже не злякать,
І в словах не вмирать, а возвиситься.
Тож не бійся... бо не було мене
Ні тоді, ні тепер, ні колись!
Як і всі - я розтаю в тумані,
Як і всі - піднімусь у вись!
Бо ж і нас не було ніколи,
Все життя - ось ти був - і затих!
Може, завтра й Землі не залишиться,
І тоді на планетах чужих
Нам розкажуть, що нас і не було,
Що були ми Аліси сном!
І літати тепер нам лиш в космосі...
І розбитим дзвеніти склом...
Не было
А меня никогда и не было...
Я была чьим-то лживым сном.
Я летала в квартирах пустых,
Я звенела разбитым стеклом...
А меня никогда не придумывал -
Я решила себя сама,
Я ошиблась, чтоб ты не раздумывал,
Сединой чтоб покрылись дома,
Ведь меня никогда и не было!
И никто не сказал, зачем,
И никто с них моих проблем
Не решал... Так с какого чуда
Предъявляют права на меня?
Меня нету - и я не буду
Больше ночь призывать, не ценя.
Меня не было - не останется,
Я - не то, что молчать должно,
Не пугаться - и как назло,
Об слова теперь мне не пораниться.
Так не бойся... меня ведь не было
Никогда! И теперь меня нет!
Как и всё, я растаю в тумане,
Как и всё - я лишь только свет!
Ведь и нас никогда и не было,
Наша жизнь - мимолетный блик!
Может, завтра Земли не останется -
И тогда на планетах других
Нам расскажут, что нас и не было,
Что были мы Алисы сном!
И летать теперь нам лишь в космосе...
И разбитым звенеть стеклом...
Пустая страница
Передо мною - пустая страница.
И чувствую я, что почти как она...
Это кошмарно - перестать вдруг сниться,
Это приятно - не помнить сна...
Передо мною - раздолье и выбор.
Только мне нет, из чего выбирать.
Передо мною - пустая страница,
И я, как она, пустая опять.
В зеркало взглянув, себя не увижу...
Вот бы разбить зеркала - и с концом!
Я увядаю, и едет крыша,
Будто я просто машина с лицом...
Будто не помню, зачем эти строки,
Что написала я на стене.
Будто не знаю, и что в итоге?
Что изменилось теперь во мне?
А предо мною - пустая страница,
Лучше зеркал отражает меня...
И по ночам мне никто не снится...
Падают только лишь звезды, звеня...
Кольца-сережки имеют начало,
Только взамен не имеют конца.
Хожу я по кольцам, а им все мало,
Я вижу сама пустоту кольца...
Это - как ужас, и как кошмары
Сонных пучин, и страниц-омутов.
Как лабиринты, в которых мало
Будет пяти Ариадны клубков.
Это незримо, и это - страшно...
Черные дыры пустых страниц
Тянут в себя, и уже - неважно,
Сколько в руках журавлей и синиц,
Это - навеки... И не запомнить,
И не оставить следа за собой!
Передо мною – пустая страница.
Больше… неважно. Он больше – не мой.
Мы еще...
Мы уже не взрослые, мы еще не дети,
Понимаем этот мир, знаем, где конец...
Эта жизнь недолгая, как и все на свете;
Эта жизнь составлена изо ста колец.
Это не спасение, это отговорка;
Больно не бывает, темнота светла.
Это не спасение: больше нету толку
Жертвуя наигранно, выгорать дотла.
Розовая оптика, купленная оптом,
Не заставит в пустоте бабочек летать;
Палочки волшебные все же не помогут,
Палочки не смогут научить не лгать.
Ненависть и крики разрушают веру.
Трещины-кометы в небе - и по швам.
Ливни оскорблений, не найти им меру,
Лишь адреналина дозы по рукам.
Что-то не сложилось в судьбах тех, кто ниже.
Кто-то утопился в океане слез.
Кто-то захлебнется, кто-то станет тише,
Кто-то под ногами топчет сотни звезд.
Кто-то изумится, кто-то не заметит...
Только, ненавидя, слепнет человек.
Мы еще не помним, что уже не дети:
Дети не обидят никого вовек.
Шизофрения (нова версія)
Тысячи серых шаблонов ходят по улицам зимним.
Сотни неправильных клонов закоротило под ливнем.
Они все - одно отраженье, что вовсе не отражается;
А я - как одно исключенье, что вечно не забывается.
А им - слепые мысли, обрывки умных фраз,
Что снова повторяют они в который раз:
"Зачем? Ты что, больная?" Все всеми быть должны,
Я всё прекрасно знаю! Но я ведь - не они...
Я не срасталась с ними, не часть от их я тел,
Чтоб были все такими, как ты того хотел.
Я буду, как желаю... Я буду - как хочу!
Не сахар - не растаю, не рыба - не молчу.
Кричат пусть: "Надо думать!" Кричат пусть: "Надо ждать!"
Я думаю иначе! Но им и не понять...
А впрочем, не обязан клон понимать меня.
Отличия наружны, и создала их я.
Мои мечты - новинка, мои слова - им бред.
Как инопланетянка меж ста чужих планет,
Мой не поймут характер, мой не увидят взгляд...
Возможно, так и надо, что не иду я в ряд?
И что? Шизофрения! Ответ универсален,
Хоть им я темный лес: ответ - моя болезнь...
Но верьте: не больна я, я просто не такая.
Я просто - не как все... Я не осяду пеплом
Незримым на росе, я яркой желтой вспышкой
Промчусь сквозь небо дня...
Ну, а шизофрения - у них, не у меня.
Финальное безумие
Забытые куклы бьют зеркала.
Луна засмеется – она наврала.
Дожди из хрустальных сервантов наземь,
И все расплескается, делясь на семь.
И я – как не я, и ты – как не ты,
Оплаканы звездами наши мечты.
Сомкнулась вода – не всплыло и ни слова,
И мы утонули – не было и зова.
А в вечности времени хоть отбавляй –
Оно высыпается к нам через край.
И в черные дыры падут наши дни,
Как мусор, как хлам – и одни мы, одни.
Мы наедине. Разговор немоты.
Не дышим, не верим, не я и не ты.
Босыми ногами по острым осколкам,
По лунам, по солнцам, по веснам – без толку.
Иди, не иди – не придешь никуда,
Ведь над головой уж сомкнулась вода.
Мы вверх по течению – и к водопаду
Стеклянных окон, не дышащих прохладой,
Разбитых стаканов, открытых дверей,
Домов опустевших – бежать бы скорей…
Все вещи – как жертвы жестоким богам,
Игрушки, альбомы останутся там...
Уходим. Уходим. Мне страшно. Идем.
За руки держась, убегаем вдвоем
За тот горизонт, но стекло есть и там –
Порежемся мы об осколки без рам.
Везде и всегда есть опасность молчать.
Будь ты осторожен, но не избежать
Падений, ранений, ударов и мук –
И выпадет хрупкость из твоих рук.
Побеги. Утраты. И снова – вода.
А над тобой лишь холода, холода.
Без проруби лед, без звездочек снег.
И сеет песок непрерывный наш бег.
Разорваны нити, разбиты мосты.
И мы во Вселенной – не я и не ты.
Кинжалы-ножи из столовых приборов,
И солнечных зайчиков пятна на горы,
Хрусталь и мечи
Отражают лучи
А солнце ключи
Едва волочит,
И между границами
Будто столицами
Игры страницами,
Грустными лицами –
Мы все проиграли!
Мы всё потеряли,
Как будто не знали,
Что на кон бросали…
Давай отвернемся, сбежим, не запомним,
Давай пустоту пустотою заполним,
Давай что угодно – но только вдали,
Давай где-то там сохраним фонари…
А воздуха мало, а в нем – силуэты,
От них я узнала – исчезло все где-то,
Все то, что досталось ценою раздумий…
Пришел теперь час для финальных безумий…
Касета
(За фільмом жаху „Дзвінок”)
Була субота. Як і тиждень тому, мені дозволили заночувати у Ліси. Як справжня любителька адреналіну, Ліса наготувала цілий список фільмів жахів, що ми мали сьогодні дивитись. Отож, я прийшла ще о восьмій вечора, коли її батьки поїхали до якоїсь із багато численних Лісиних тіток.
Після вечері ми почали одна за другою дивитись диски, що їх роздобула Ліса. Годинник пробив одинадцяту. Витягнувши диск з DVD-програвача, я перемикала канали, але о такій порі спробуй знайти щось цікаве!
Раптом по телевізору пішли чорно-білі смуги.
- Що таке? – вголос запитала я себе. За мить смуги перетворились у суцільну сітку перешкод. – Дивно... - я почала перемикати ще швидше, але картинка не змінювалась.
- Лісо, в тебе з телевізором щось дивне коїться! – крикнула я подрузі, що щойно вийшла відповісти на телефонний дзвінок. Вона мене, скоріше за все, не почула, бо відповіді не було.
Раптом, із дивним дзвоном-писком (як буває, коли у вухах дзвенить), на екрані з’явилося чорно-біле зображення оповитого туманом колодязя. Щось знайоме... дихання сперло від жаху, що огорнув мене, змусивши все тіло закам’яніти... а до моїх босих ніг з-під телевізору поповзла вода, що взялась нізвідки...
- ... Отож, дивись – Ліса впала на ліжко з якоюсь касетою в руках. – Я роздобула диво-касету...
- І що ж в ній дивовижного?
- А те, що той, хто подивиться її – притишила вона голос – помирає через сім днів.
- Та ні? – недовірливо хмикнула я.
- Чесне слово. Слухай. Років 40 тому жила собі сім’я Морганів: жінка Анна, що займалась розведенням коней, і Ричард, що був вершником. Та вони не могли народити дитину. І тоді вони поїхали кудись далеко і вдочерили маленьку дівчинку на ім’я Самара. Але вона була дивна... – Ліса заговорила ще тихіше і таємничіше. – Ця дівчинка ніколи не спала. А коли вона з’явилась в сім’ї, почали вмирати коні. Вона говорила страшні речі... А ще вона могла силою думки створювати малюнки якісь, вона наче випалювала їх з нічого. І зрештою це скінчилось тим, що Анну і її забрали у псих-лікарню. Там Самару вивчали, та нічого це не дало... Моргани забрали дівчинку додому. Але ї мати на той час вже настільки боялась доньки, що її змусили жити на даху конюшні. І одного дня, коли вони гуляли лісом, у Анни стався припадок чи щось схоже на те: вона скинула свою прийомну доньку в колодязь, а сама кинула зі скелі в море. Але Самара не померла... вона прожила в колодязі ще сім днів...
- І?
Ліса зупинилась із здивованим обличчям.
- Що „і”?
- Яке це має відношення до касети?
- Та пряме! – аж обурилась Ліса з мого невігластва. – Я ж тобі казала, що вона могла випалювати з нічого! То ж вона і випалила цю касету, і мстить кожному, хто подивиться її!
- Ой, та годі! – махнула я рукою, але, що вже казати, історія мене ця зацікавила. – Вмикай вже!
Ліса засунула касету в старенький касетоприймач, не знати де й знайдений. І по екрану пішла сітка. А далі – ряд незрозумілих образів... Біле кільце. Жінка розчісує волосся. Драбина. Стіл, стілець, сороконіжка. Чоловік у вікні. Знов жінка перед дзеркалом, в тому самому дзеркалі – фігура з чорним волоссям, закриваючим обличчя, зникає в темряві, знов жінка. Драбина падає і відскакує від землі. Колодязь в туманному лісі, а з нього – неначе хтось починає вилазити... Чорний екран.
Я подивилась на Лісу. Видно було, що на її розум це подіяло, як наркотик. Для моєї ж скептичної натури касета не здавалась чимось аж таким.
Раптом в коридорі задзвонив телефон. Ліса схопила мене за руку і потягнула до нього. Губи в неї чомусь тремтіли. Ляклива.
Та ось вона зняла слухавку. І до мене чітко донеслося, як чийсь хриплий голос сказав:
- Сім днів...
Із трубки залунали гудки, і Ліса сповзла по стіні.
В той день ми вже не дивились жахи.
В неділю я ще ходила під враженням від побаченого, а ще більше – від почутого. Весь день ішов дощ, і це не віщувало нічого хорошого. Я просиділа вдома від ранку до вечора.
На понеділок мені наснився жах. Снилося, неначе вночі я пішла попити води, але, коли відкрила холодильник, там була не їжа, а колодязь в лісі.
Вівторок і середа не відмітились нічим містичним, крім того, що в мене один за одним зламались усі нігті, а потім, коли мій хлопець запропонував романтичну вечерю і прогулянку на коні, я настільки не сподобалась коню, що він наче сказився.
Четвер. Я дивилась телевізор, коли помітила, що чорною ручкою, сама того не розуміючи, я замальовую обличчя знаменитостям із журналу, що я тримала в руках. Тоді сталось дещо ще більш дивне: мені здалося, що на екран сіла муха, і підійшла відігнати її, але муха виявилась по той бік екрану... вона сиділа не лапками на камері, а мовби й справді на екрані... а потім переповзла до мене на палець. Я була настільки вражена, що навіть не помітила, як у мене з носа пішла кров. Це, напевне, тиск.
У п’ятницю ми з Лісою знову домовились зустрітись, а мені знову наснився кошмар. Я мовби ходила по кімнатці, і якій жила Самара – причому я точно знала, що це її кімната. Вона знаходилася під дахом конюшні, і до неї вела височезна драбина. Внизу бродили коні, що так і норовили скинути драбину, та я їм не давала, бо весь час покрикувала на них. Я посиділа на ліжечку Самари, а потім увімкнула маленький, старий чорно-білий телевізор, що показав мені той самий колодязь. Якимсь чином я залізла в телевізор і стала ходити коло того колодязя. Я почула шкрябання нігтів по каменю і плеск води... Я прокинулась.
І ось ми знову зустрілись з Лісою. На годиннику була одинадцята...
Страх скував мене. З колодязя вилізла та постать, що ми бачили на касеті у дзеркалі: чорне волосся, що закриває обличчя, колись біла, але згнила на кінцях сукня, і синьо-сірі руки і ноги... Вона йшла до екрану, сильно піднявши плечі... ось воно біля екрану, протягнуло руки, і – жах! – воно вилазить з телевізора! Руки... голова... тіло... ноги... звиваючись, мов змія, воно піднялось і пішло по мокрому килимі до мене...
За спиною почувся шалений крик. Я була не в силах закричати. І раптом по тілу розповзся холод...
|
