Птаха весняна
Відгомін афганської війни. Такий далекий і такий болючий, такий жорстокий і такий близький.
На тій пекельній війні гинули юні солдати - кохані синочки, такі рідні, любі, милі, вчорашні випускники шкіл і училищ. Та, непотрібна моєму народові, війна забрала і скалічила юнь, яка стала б поетами і співаками, художниками і лікарями, будівельниками і хліборобами.
Будь-яка війна жахлива.
Мені потрапила до рук тоненька книжка. З першої її сторінки на мене дивився усміхнений дуже гарний юнак у військовій формі. Збірочка називалася «Песня грозы сильне». Я прочитала ім’я автора — Олександр Іванович Стовба – Герой Радянського Союзу, учасник війни в Афганістані. Вірші з цієї книжки вразили мене своїм світлом і незвичайністю.
Афганістан. Це слово примушує здригатися всіх, кому біля сорока. А молодь мало знає про те, що було в Афганістані, та й то лише з книжок та фільмів.
В Інтернеті я знайшла багато цікавого і вражаючого про молодого поета, юного офіцера, справжню людину, воїна героя – Олександра Стовбу.
Людини уже немає, але світло її душі все світить нам через роки, через розставання. Саша Стовба загинув при виконанні інтернаціонального обов’язку на землі Афганістану. Це був мужній, чуйний, відважний юнак.
Священна пам'ять про мужнього воїна, невимовне горе рідних, важка утрата для тих, хто зобов’язаний йому життям. Але ще більш несправедливою здається його смерть тому, що це був не лише відважний офіцер, вірний друг, люблячий син та брат, в ньому ріс і мужнів поет – цікавий, обдарований.
Зеленые волны и шумный прибой.
Вполголоса песню, товарищ, запой.
Не надо мне хлеба, не надо вина.
Нужна только песня одна.
Бывало мне в детстве ее пела мать.
Запой же, товарищ. Ту песню опять.
Шипит и бушует волна за волной,
И, видно, не скоро вернусь я домой.
Но где бы я ни был, куда бы не плыл.
Не будет минуты, что б маму забыл.
Так спой же, товарищ, где песня твоя?
И станет мне ближе Отчизна моя.
Сьогодні Саші Стовбі було б п’ятдесят три роки. Тоді -- ще не виповнилося двадцять три.
… Підрозділ натрапив на душманську засідку в ущелині. Під прикриттям ночі потрібно було вивести людей з оточення. Юний командир та ще четверо солдат залишилися в ущелині прикривати відхід товаришів. Всі п′ятеро загинули. Найдовше відбивався командир.
***
Весною над Кабулкой тает лед,
Весна сгустила голубые краски
Но вы скажите, кто их нам вернет, кто вернет
Парней погибших на войне афганской?
Читаю його ранні вірші. Вони такі наївні, рими неточні, слова не відібрані .
Але який простір для душі! Поет не той, хто вміє складати слова. Склад душі – ось що робить людину поетом.
***
Простор полей, окутанный снегами,
Возносит к небу ширь и чистоту…
Кто вымерял Вселенную шагами,
Тот сбережет земную красоту!
Юний поет підписував свої вірші ініціалами і двома літерами прізвища: А.І.Ст. Так у нього з′явився псевдонім – Аіст. «Аіст» з російської – лелека. А лелека в Україні символ миру, щастя, добра.
Мама Аіста не діждалась зустрічі з сином. В це безконечне життя влетів палаючим метеоритом його ратний подвиг і висвіти ім’я. Життєпис Стовби повторює біографії п’ятнадцяти тисяч його ровесників, які вчилися, працювали, закохувалися і мріяли. А потім загинули заради чужих амбіцій.
Метеорит живет мгновенье,
Сгорая в дымной синеве.
Его отвесное паденье
Сквозь смерть направлено к земле.
И я готов, летя сквозь годы,
Метеоритом в синей мгле
Сгореть, сжигая все невзгоды,
Во имя жизни на земле. Робота учениці 9 класу Рудосільського НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. – ДНЗ" Брік Ілони Романівни
Афганістан - вічна біль і вічна пам’ять Літнім вечором малий Миколка сидів і уважно слухав зворушливі спогади дідуся про війну. Хлопчик розмірковував: солдат повинен бути мужнім і сильним. І так запали йому в душу ці спогади, що він бачив себе тільки військовим. Любив весь час дідусь говорити: «Життя прожити – не поле перейти!». Що означали ці слова, маленький хлопчик не знав, але в чужому краї їх згадував постійно.
Хлопчина мріяв стати офіцером. Мета була поставлена - стати захисником Вітчизни. Залишилося лише крок за кроком досягати її – здобувати знання і займатися спортом.
Радянські війська перейшли кордон з республікою Афганістан, щоб допомогти афганському народу в боротьбі за демократію. Стало зрозуміло, особливо бувалим військовим, що будуть вестися бойові дії.
Дитинство промайнуло швидко. Миколка виріс. Тепер він курсант військового училища. Наполегливою працею здобуває високі результати. Дідусева наука допомагає курсантові. З Афганістану приходили перші випускники. На їхніх грудях сяяли ордени і медалі. Багато хто з них отримав поранення. Їхні розповіді були вражаючі. Всі із захоплення слухали розповіді про війну, і кожен уявляв себе серед цих воїнів.
Після розподілу молодшого лейтенанта Миколу Петренка направили проходити службу у військове містечко. Ось і розпочалися звичайні службові будні. Спритний лейтенант налагодив роботу, адже брався з ентузіазмом за все і виконував старанно.
Молодший лейтенант Петренко потрапив у пекло війни, коли був підписаний указ про виведення військ з Афганістану. «Ти не одружений, » - такий головний аргумент. Лікарі співчутливо помахали головами, усі як один записали: «Здоровий».
Родичі проводжали його на службу з настановою: ти, мовляв, тільки до Афганістану не потрап… Як у воду дивилися, бо через два дні йому зачитали наказ.
Яким же довгим був цей рік, скільки сліз пролила мати, жила чеканням від листа до листа. Вона молилася, просила молитися за нього всіх, кого знала.
Перші враження Миколи від Афганістану - гарячий струмінь повітря, який ударив в обличчя, коли вийшли з літака. Уже на місці зрозумів, що тут все зовсім не так, як писала преса, розповідало радіо, телебачення. Юнак знав, що повинен пройти спеціальну підготовку, а його оформили, переодягнули і на наступний день відправили в рейс, бо людей не вистачало.
Яка підготовка? Яка адаптація? Молодший лейтенант був призначений помічником командира технічного батальйону, що перевозив пальне, боєприпаси, харчі.
Але на війні-як на війні. Тут головне – вижити. Більше нічого не мало значення. Ось чому у деталях пам‘ятається кожна зустріч зі смертю. Афганських дітей, «замінованих» їхніми батьками, товаришів, котрі вмирали на очах, своє поранення та ще один випадок, коли смерть дивним чином пройшла, не зачепивши його.
Тоді, як завжди, рухалися гірською дорогою. Раптом по рації передали, що загрузла одна машина. Микола з товаришем обігнали кілька автомобілів, виштовхали її і залишилися чекати решту колони. Кілька перших десятків машин уже сховалися за поворотом, останніх не було видно, коли двоє лейтенантів побачили, як стежкою з гори спускаються з півсотні обвішаних зброєю душманів. А вони-як на долоні! Розстріляють чи візьмуть в полон? Не знати, що краще… Та «духи» спокійно пройшли, без найменшого прояву агресії і… розчинилися в скелях. Хлопці не знали, скільки пройшло хвилин, але здається, це тривало вічно. Всю дорогу ми мовчали. Почали приходити до тями вже в гарнізоні.
Покинув афганську землю в передостанній день виведення військ. В останньому рейсі їхню колону обстріляли. Вирішили не повертатися, а відразу - на виліт, але й літак обстріляли. Негайно подали інший. Кожен з офіцерів думав, як би швидше здати техніку, розрахуватися. Як перелітали кордон ,то командир оголосив, і всі радісно закричали «Ура!!!» Хоменко Владислав, Володарська ЗОШ І-ІІІ ст. №2
|
